3.4 Конфліктний потенціал кліматичних змін: еколого-економічна оцінка механізму контролю за викидами парникових газів

 

Актуальність заходів, спрямованих на подолання негативних наслідків глобальної зміни клімату, не піддається сумніву (Ситник, 2006). Попри тривалі суперечки, пов’язані з невизначеністю того, чи спричинене глобальне потепління Землі природними факторами, чи воно зумовлене антропогенною діяльністю, суттєве збільшення концентрації в атмосфері парникових газів протягом останнього сторіччя залишається незаперечним науковим фактом. Експерти при цьому наголошують, що з ймовірністю 90% зміни клімату викликані саме інтенсивною антропогенною діяльністю (Єремєєв, 2003).

Як наслідки глобального потепління Землі, залежно від регіонів планети, у майбутньому можна очікувати:

почастішання посух в посушливих регіонах та збільшення площ пустель і напівпустель;

у вологих широтах навпаки зростатимуть обсяги атмосферних опадів і вологість повітря,

зниження продуктивності сільськогосподарського виробництва,

загострення дефіциту водних ресурсів,

погіршення санітарно-гігієнічних умов проживання населення і, як наслідок, посилення міграційних процесів з регіонів екологічного лиха,

зменшення видової фауністичної та флористичної різноманітності (Ситник, 2006).

За оцінками міжнародних експертів Україна займає восьме місце у світі за обсягами викидів в атмосферу парникових газів. Попри те, що викиди України складають лише близько 2% в масштабах світу, держава має докладати істотних зусиль по запобіганню негативного впливу парникових газів на планетарний клімат. За оцінками Ради по вивченню продуктивних сил України НАН України, при песимістичному прогнозі загальмованого розвитку економіки України рівень викидів CO2 1990 року буде досягнутий не раніше 2028 р., при найбільш вірогідному прогнозі нормального розвитку – не раніше 2014 р.

Як відомо, всі розвинені країни та країни з перехідною економікою, які ратифікували Кіотський протокол беруть на себе зобов’язання обмежити та зменшити викиди парникових газів протягом першого періоду реалізації Протоколу (2008-2012 рр.) до рівня базового 1990 р. Для цього передбачено застосування таких міжнародних механізмів як торгівля квотами на викиди, реалізація проектів спільного впровадження та проектів „чистого розвитку”. Сутністю усіх цих механізмів так чи інакше є передача прав на викиди парникових газів шляхом купівлі-продажу квот на викиди.

Механізм торгівлі квотами дії за таким принципом: якщо країна не використовує на 100% дозвіл на щорічні викиди парникових газів (квоту), вона може продати його іншій державі. При цьому кошти, отримані від продажу квот, мають витрачатися на зниження викидів парникових газів. Згідно з механізмом торгівлі викидами Україна може продавати з аукціону свої квоти суб’єкту, який запропонує найвищу ціну серед розвинених країн. За різними оцінками, Україна може отримувати до 2,5 млрд. дол. США щорічно (Енергозберігаючі, 2004).

В рамках проектів спільного впровадження розвинені країни разом з країнами з перехідною економікою можуть здійснювати спільну діяльність, спрямовану на зниження викидів на територіях цих країн. Проекти спільного впровадження фінансуються розвиненою країною в обмін на квоти на скорочення викидів, які можуть бути використані для покриття визначених кількісних зобов’язань країни-інвестора щодо скорочення викидів. Окрім фінансових ресурсів, інвестор забезпечує доступ до технологій, організаційну, технічну підтримку реалізації проекту та ін. Відтак у процесі реалізації проекту на підприємстві завдяки удосконаленим технологіям, підвищенню енергоефективності виробництва зменшуються обсяги викидів СО2, а обсяги скорочених викидів оцінюються і зараховуються інвесторові.

Така можливість кооперування має свій економічний сенс для розвинених країн, оскільки за сучасного розвитку технологій вони вже використали потенціал енергозбереження та підвищення енергоефективності, який, втім, можна ще використовувати у країнах з перехідною економікою. На думку міжнародних експертів, Україна як країна з перехідною економікою також має більший, порівняно з розвиненими країнами світу, потенціал зменшення викидів парникових газів за рахунок модернізації промисловості та впровадження енергозберігаючих технологій. Так, на сьогодні, за приблизними оцінками РВПС, Україна викидає приблизно на 130-140 млн. т CO2 менше, ніж у контрольному 1990 р.

Механізм „чистого розвитку” також дозволяє розвиненим країнам інвестувати в проекти зі скорочення викидів в країнах, що розвиваються, і скористатися квотами на набуті викиди для того, аби частково виконати свої національні зобов’язання щодо скорочення викидів.

Для розкриття сутності і особливостей оцінювання потенціалу зазначених механізмів контролю за викидами парникових газів, розглянемо власне методологію еколого-економічної оцінки (Данилишин, 1999).

Під еколого-економічною оцінкою розуміють насамперед економічні показники, що характеризують зміну параметрів господарської діяльності економічних суб’єктів (витрати, доходи та їхні зміни), як результат використання природних ресурсів або впливу на елементи навколишнього природного середовища (Мельник, 2003). Основною функцією еколого-економічної оцінки є інформаційна, а саме – з максимальною ймовірністю визначити, яким чином процеси, що відбуваються у природі, суспільстві і технічних системах, пов’язані з використання природних ресурсів, і як останні впливають і визначають ефективність діяльності економічних суб’єктів. На основі еколого-економічної оцінки розраховують еколого-економічні ставки. У свою чергу, ставки впливають на формування еколого-економічних інструментів, покликаних регулювати використання природних ресурсів.

При обґрунтуванні технологічних проектів еколого-економічна оцінка має враховувати в масштабах країни чи регіону інтегральний еколого-економічний ефект для всіх економічних суб’єктів, які можуть відчути ефект від реалізації проекту. Для обрахування такого ефекту потрібно мати інформацію про економічні та неекономічні витрати на реалізацію проекту, а також про очікуваний результат (включно з еколого-економічним).

З рештою еколого-економічне оцінювання зводиться до того, щоб за допомогою низки вартісних показників (витратних і результатних) найбільш точно відобразити ступінь виконання природними ресурсами тих чи інших функцій (фізичних, соціальних, економічних, екологічних). При цьому еколого-економічні оцінки мають надавати можливість визначати зміну кількісних і якісних характеристик природних ресурсів і враховувати усі фактори впливу на них.

Точність еколого-економічних оцінок повинна відповідати поставленим завданням: вона може варіюватися від орієнтовної (для приблизних розрахунків), із застосуванням спрощених коефіцієнтів (при визначенні тарифів) до складної, багатофункціональної та багатофакторної (при моделюванні еколого-економічних систем).

Складність еколого-економічної оцінки полягає у неможливості точно передбачити сценарії розвитку тих чи інших екологічних процесів через їхню нелінійність, комплексність і хаотичність. З іншого боку складно врахувати увесь комплекс соціальних, економічних і екологічних наслідків використання і відтворення природних ресурсів. З цієї точки зору еколого-економічна оцінка спрямована на визначення ступеня зменшення соціальної й еколого-економічної вартості природних ресурсів (Паламарчук, 2004).

Об’єктом еколого-економічної оцінки можуть бути різні види наслідків, що фактично чи потенційно впливають на економічні, соціальні, екологічні явища та процеси. Зрозуміло, що комплексна, ґрунтовна і точна еколого-економічна оцінка вимагає системного аналізу усіх факторів впливу. Під системним підходом у даному випадку розуміють цілісну оцінку стану природних ресурсів залежно від внутрішніх та зовнішніх чинників, що погіршують стан довкілля або його елементів. Системна оцінка також передбачає врахування динаміки змін цього стану.

Процедурно еколого-економічна оцінка складається з таких етапів:

визначення системи природних ресурсів, що оцінюється (рослинні ресурси, лісові біогеоценози);

визначення і ранжування споживної вартості природних ресурсів, функцій, способів користування, а також критеріїв їх оцінки;

визначення кола фактичних і потенційних споживачів природних ресурсів (галузей, сфер виробництва, підприємств, регіону, суспільства в цілому);

параметричний і факторний аналіз стану природних ресурсів із застосуванням тих чи інших критеріїв виміру (натуральних, натурально-вартісних, вартісних) стану природних ресурсів в залежності від особливостей впливу дестабілізуючих факторів.

Аналіз наслідків дестабілізуючого антропогенного впливу на природні ресурси включає:

виявлення і вивчення зв’язку між зміною стану ресурсу та відповідними екологічними, соціальними і економічними наслідками;

визначення масштабів, характеру і тенденцій прояву цих наслідків у територіальній і галузевій структурі господарства;

удосконалення механізму природокористування на основі комплексної еколого-економічної оцінки.

Негативні наслідки антропогенного впливу на екосистеми або природні ресурси вимірюються за допомогою кількісних і якісних оцінок. Прикладами таких кількісних оцінок можуть бути зменшення обсягів запасу і продуктивності природних ресурсів, скорочення обсягів випуску продукції, негативні зміни у структурі зайнятості (трудова міграція), погіршення здоров’я населення тощо. За допомогою якісних оцінок вимірюють зміни в естетичній цінності екосистем (наприклад, природних ландшафтів), зменшення комфортності середовища проживання та ін.

Сучасні методи еколого-економічного оцінювання визначальними вважають показники економічного збитку, завданого внаслідок погіршення стану природних ресурсів і навколишнього природного середовища взагалі. У системі управління природокористуванням, регулюванні правової та економічної відповідальності саме економічний збиток стає ключовим показником (Царенко, 2006). Для визначення впливу антропогенної діяльності на стан природних ресурсів, окрім економічного збитку, використовують також показник екологічної шкоди. Якщо економічний збиток пов’язаний з фінансово-економічними інтересами природокористувачів і визначається у формі грошово-матеріальних збитків, то екологічна шкода відбиває утиск соціальних та екологічних інтересів усього суспільства, зменшує рівень екологічної безпеки і, за великим рахунком, не має точного грошового еквіваленту.

Оцінка економічного збитку від заподіяння шкоди навколишньому середовищу має стохастичний характер – тобто обсяги пов’язаних витрат визначаються з певною ймовірністю. Складовими економічного збитку є втрата матеріальних благ (включно з природними ресурсами) або втрата їх потенційних споживчих властивостей, витрати на компенсацію кількісних і якісних втрат продукції у зв’язку зі зменшенням функціонального стану природних ресурсів, витрати на відновлення порушеного стану довкілля, нераціональне використання ресурсів, додаткові витрати на запобігання негативного впливу елементів-забруднювачів на ті чи інші об’єкти або елементи довкілля, економічні збитки від зменшення санітарних і рекреаційних функцій природних ресурсів (Основи, 2005).

Еколого-економічна оцінка має враховувати ступінь причинно-наслідкового зв’язку антропогенної діяльності з негативними для довкілля наслідками, а також місцерозташування, розміри, актуальність/віддаленість у часі та тривалість прояву цих негативних наслідків. Виокремлюють прямий і непрямий збиток – найчастіше за ознакою виявлення і врахування причинно-наслідкових зв’язків між часом і місцем прояву екологічних наслідків. Також, в залежності від цілей еколого-економічної оцінки, наявності необхідної інформації і відповідних методик, розрізняють потенційний (можливий), фактичний (розрахунковий), відвернений і ліквідований збитки.

За іншим підходом економічні оцінки природних ресурсів диференціюють на відтворювальні (включають витрати на відтворення ресурсу або його певних функцій) та відносні (відбивають додатковий економічний ефект від використання ресурсу). У зв’язку з цим для оцінки еколого-економічного збитку необхідно здійснювати порівняльний аналіз 2 станів природних ресурсів або екосистем – нормального (рівноважного) і порушеного внаслідок антропогенної діяльності. Оцінюючи доцільність впровадження проекту, необхідно в першу чергу оцінити наскільки істотно він вплине на стан природних ресурсів та на які саме; коли саме виникне позитивний вплив проекту на довкілля – під час або після його реалізації, чи буде цей вплив прямим або непрямим і т.д. Ідентифікуючи екосистеми, на стан яких впливатиме реалізація проекту, необхідно оцінити важливість, унікальність і стійкість цих екосистем (Загвойська, 2007).

Здійснення кількісної еколого-економічної оцінки проекту передбачає застосування індексних і матричних методів, схем, методів накладання карт, моделювання та ін. Однак при використанні будь-якого з методів необхідно враховувати імовірнісну природу впливів, непрямий і зворотний вплив, динамічність системи, багатокритеріальність оцінювання суспільних благ тощо.

Оцінка проектів спільного впровадження також має враховувати ризики, так чи інакше пов’язані із реалізацією проекту – зокрема, ризик зменшення рівня державної підтримки, ризик знецінення національної валюти, ризик «не продажу» товару (одиниць викиду) або продажу за нижчою, аніж очікувалося, ціною, ризик неотримання оплати за продані одиниці викиду або відтер мінування оплати та ін.

Натомість в Україні при здійсненні еколого-економічної оцінки механізму контролю за викидами парникових газів, в першу чергу зіштовхуються з проблемою обрахунку об’ємів викидів. Вихідними даними для цього мають слугувати об’єми спожитих енергоносіїв, однак в сучасних умовах нам не завжди відомі об’єми використання навіть природного газу, тим більше – інших енергоносіїв. Крім того, за оцінками експертів, мало не половина вітчизняної економіки перебуває в тіні – тобто взагалі невідомо, який обсяг парникових газів утворюється у тіньовому сегментів економіки країни.

Разом з тим при застосуванні механізмів Кіотського протоколу Україна має надзвичайно зважено приймати рішення про продаж своєї квот на викиди, адже у випадку швидкого зростання виробництва так само швидко зростатимуть викиди парникових газів. У разі перевищення дозволеного обсягу викидів парникових газів на рівні 1990 р. та за умови попереднього розпродажу квоти перед країною постане необхідність або самій купувати ці квоти (за значно вищими цінами), або сплачувати штрафи (компенсацію) за перевищення дозволеного рівня викидів. За попередніми оцінками експертів Україні слід продавати не більше 50% своїх квот на викиди CO2, за що країна зможе отримати до одного мільярда доларів США. При цьому зазначимо, що використання цих коштів дозволене виключно на технології, заходи або діяльність, спрямовану на зменшення викидів парникових газів в атмосферу.