1.2 Зображення рельєфу на топографічних картах

 

Місцеві предмети – природні та виготовлені людьми об’єкти на земній поверхні, які використовують у військовій справі для вивчення місцевості, орієнтування, визначення координат цілей управління військами в бою.

До місцевих предметів належать: населені пункти, промислові та сільськогосподарські підприємства, рослинний і ґрунтовий покрив, берегова лінія великих за площею акваторій, ріки, озера, канали, об’єкти шляхів сполучення і зв’язку.

Місцеві предмети на топографічних картах зображують картографічними умовними знаками (додаток „А”).

Умовні топографічні знаки – це відображення місцевих предметів на карті, а саме: рельєфу, дорожньої сітки, гідрографії, ґрунтово-рослинного покриву.

Рельєф на топографічних картах зображують горизонталями, а деякі його деталі (яри, балки, пагорби) - відповідними умовними знаками.

Рельєф на топографічних картах зображують кривими замкнутими лініями, що з’єднують точки місцевості, які мають однакову висоту над рівнем поверхні, взятої за початок відліку висоти.

Такі лінії називають горизонталями (рис. 1.2).

Горизонталі бувають: основні, додаткові, допоміжні.

Горизонталі, які відповідають основному перетину рельєфу, називаються основними. Їх зображують на картах тонкими суцільними лініями.

 

Для полегшення рахування горизонталей кожна п’ята горизонталь потовщується.

Основну висоту перерізу зазначають на кожному аркуші карти під південним краєм його рамки. Наприклад, підпис „Суцільні горизонталі проведені через 10 м” означає, що на цьому аркуші всі суцільні горизонталі проведені через 10 м, а потовщені – через 50 м.

Для відображення окремих вершин, улоговин і сідловин, які не можуть бути показані на карті основними горизонталями, застосовують додаткові (через половину висоти основного перетину) і допоміжні (приблизно через чверть основного перетину) горизонталі. Їх відображають на картах пунктирними лініями.

 

Форми рельєфу

Рельєф місцеві, як правило, складається із випуклих і ввігнутих нерівностей, найрізноманітніших за своєю формою і розмірами.

Окремі нерівності називають формами рельєфу, елементарні форми рельєфу дуже різноманітні. Як правило, їх можна звести до п’яти основних типових форм (рис. 1.3).

 

 

У горах дороги і стежки через хребти проходять по сідловинах, які називають перевалами.

Різновидностями типових форм рельєфу можуть бути: кургани, ями, яри, долини, балки, ущелини.

Для правильного визначення форм рельєфу на карті необхідно знати такі положення:

- форми рельєфу, позначені на карті коричневим кольором – (природні) творіння природи, чорним – (штучні) творіння людини;

- на горизонталях є короткі покажчики напряму схилів, які розміщені перпендикулярно до них і вказують напрям схилу; вони розміщуються на згинах горизонталей в найбільш характерних місцях і називаються бергштрихами;

- напрям схилів можна визначити і за відмітками горизонталей (цифрові підписи на деяких із них вказують в метрах висоту над рівнем моря). Верх кожної цифри завжди повернутий у бік підвищення схилу;

- об’єкти, деталі рельєфу, які неможливо показати горизонталями, зображають на картах спеціальними умовними знаками. До них відносять: урвища, скелі, яри, дорожні насипи і виїмки, кургани, ями. Цифри біля них вказують на висоту (глибину) в метрах [4, 5].

 

Визначення по карті крутості схилу

Крутість схилу визначається за значенням закладання: чим менше значення закладання, тим схил крутіший, чим більше значення закладання, тим більш пологий схил.

Крутість схилу визначається за допомогою спеціального графіка, який називається шкалою закладання, що розміщена під південним краєм рамки карти.

Шкала закладання дається для двох висот перерізу: одна – для закладання між основними горизонталями, інша – для закладання між потовщеними горизонталями.

Для визначення крутості схилу по шкалі закладання необхідно виміряти відстань між двома суміжними суцільними горизонталями в потрібному напрямі і відкласти його на шкалі закладання так, як показано на (рис. 1.4). Відлік внизу на шкалі закладання проти відкладеного відрізка вкаже крутість схилу в градусах. У нашому прикладі крутість схилу між точками а і б дорівнює 35°.

На крутих схилах, де горизонталі проходять близько одна біля одної, крутизну краще визначати за потовщеними горизонталями. Для цього вимірюють відрізок між сусідніми потовщеними горизонталями, відклавши його на правій частині шкали, як показано на (рис. 1.4), і визначають крутизну схилу. У нашому прикладі крутість схилу між точками n і m дорівнює 10°.