2.1 Розвиток теоретико – методолічних засад переходу підприємств на інноваційний шлях розвитку

 

 

Світовий досвід переконливо доводить, що країни, які зробили опору на інновації відзначаються високим рівнем соціально-економічного розвитку і стандартами якості життя свого населення. Для України, економіка якої базується на виробництвах III-IV технологічних укладів [9], і які в економічно розвинених країнах втратили свою актуальність відповідно у 30-ті і 80-ті роки минулого століття, перехід на інноваційний розвиток є безальтернативним. Лише створення і впровадження інновацій дозволить на рівних ввійти у світове співтовариство цивілізованих країн, звичайно, якщо не вдовольнитися роллю джерела дешевої робочої сили, промислової зони з для розміщення екологічно небезпечних виробництв, європейського смітника для захоронення небезпечних відходів, чи споживача сурогатних товарів.

Проте навіть у концептуальних документах, що задають траєкторію розвитку держави на перспективу немає чіткої відповіді відносно пріоритетних шляхів розвитку. Зокрема, у Законі України "Про загальнодержавну комплексну програму розвитку високих наукомістких технологій" фактично закріплюється існуюча технологічна багатоукладність і реалізується наздоганяючий розвиток, який у жодній країні світу не показав ефективності. А у "Стратегії соціально-економічного розвитку до 2015 року" пропонується інноваційний прорив. Очевидно, для зняття існуючих протиріч, слід проаналізувати існуючи методологічні і теоретико-методичні напрацювання і на їх основі, з урахуванням світового досвіду і, безумовно, специфіки України, визначити і науково обґрунтувати концептуальні засади переходу вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку.                

 

Причини і джерела забезпечення економічного розвитку на різних рівнях узагальнення досліджено у працях М. Кондратьєва, Г. Менша, М. Туган-Барановського, Й. Шумпетера, Г. Жугляра, С. Кузнеця, С. Глазьєва та ін. Ними доведено, що основою економічного розвитку є інновації. Їх праці склали підґрунтя інноватики, як науки, що вивчає принципи, закони і закономірності інноваційних процесів у соціально-економічних системах, моделі і методи описання, дослідження, організації і управління інноваційною діяльністю на макрорівні (держава), мезорівні (регіони і галузі) і макрорівні (підприємства і установи) [10]. Методологічні і теоретико-методичні проблеми забезпечення переходу вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку опрацьовано у працях В. Гейця, А. Гальчинського, В. Семиноженка, С. Єрохіна, Л. Мельника та ін. Проте вони, в основному, стосуються макроекономічного регулювання інноваційних процесів і практично не розглядають макрорівень, особливо підприємства малого бізнесу. Проте  практика створення і впровадження інновацій  у провідних країнах світу свідчить, що вони відіграють значну роль у забезпеченні інноваційного розвитку. Так у 70-80-х роках у США кожне четверте велике нововведення було розроблено і впроваджено у фірмах з кількістю пра¬цюючих менш ніж 100 осіб. Їм належать такі винахо¬ди, як електрографія, вакуумні лампи, кольоровий фотопапір, мікропроцесор, персональний комп'ютер та ін. Статистика засвідчує, що авторами більш як 60% великих нововведень XX ст. є венчурні фірми. Кількість нововведень на 1 дол. витрат на НДДКР у малих фірмах у 24 рази перевищує їхню кількість у компаніях з кількістю зайнятих понад 10 тис. осіб. У США на малі фірми наприкінці XX ст. припадало 25-30% великих винаходів; витрати на один вина¬хід - близько  87 тис. дол. проти 2 млн. дол. у ве¬ликих корпораціях [11, 12]. Не враховувати цей досвід у вітчизняній практиці було б нерозумно.

Проведений аналіз показує, що саме мікрорівень є об'єктом сучасних теорій інноваційного розвитку, які вивчають питання оперативної реакції господарюючих суб'єктів на зміни ситуації на ринку шляхом розробки нових конкурентоспроможних видів продукції, зміни власної структури, системи управління виробництвом і збутом, а також цілеспрямованого управління змінами. Так, у роботі [13] до сучасних теорій інноваційного розвитку віднесено: теорію інтелектуальної технології Ф. Хайека, теорію "підривних інновацій" К. Крістинсена [14], теорію екологічної економіки (економіки космічного корабля) К. Боулінга та Д. Медоуса, теорію інноваційної економіки підприємницького типу П. Друкера та ін., які по суті базуються на приведенні у відповідність до зовнішніх (ринкових можливостей і загроз) внутрішніх можливостей розвитку (потенціалу підприємства-інноватора). В руслі цих теорій знадяться і погляди Л.Г. Мельника, який в основу розвитку ставить інформацію про стан зовнішнього і внутрішнього середовища господарювання, можливості прогресивних (інноваційних, виділено авт.) змін у стані господарюючих систем і суспільства у цілому, способи реалізації цих змін, існуючі обмеження на шляху розвитку тощо [15].

Важливість ролі підприємця в інноваційній діяльності відзначав ще засновник теорії інноватики Й. Шумпетер [16], який розглядав підприємця як ланцюг, що поєднує винахід і нововведення (інновацію у сучасному розумінні). При цьому підприємець завжди знаходиться у пошуку змін, реагує на них і використовує їх як шанс розвитку.

П. Друкер [17, 18] розглядає інновації як найкращий спосіб адаптації підприємства до змін умов господарювання, причому серед інновацій, як найбільш перспективні, він виділяв інновації засновані на знаннях. Взагалі, основою розвитку підприємства він вважав маркетинг і інновації. Ці його погляди знайшли розвиток і підтвердження щодо практики господарювання в умовах України, зокрема у працях [19-21]. У них показано, що: маркетинг пов'язаний з аналізом і визначенням пріоритетних напрямків інноваційного розвитку наявних ринкових можливостей, для реалізації яких є зовнішні і внутрішні умови, орієнтацією виробництва і збуту інноваційної продукції на задоволення запитів споживачів, формування і стимулювання попиту [21]; інновації - з втіленням досягнень науки і техніки в нову продукцію, здатну задовольнити запити споживачів та принести прибуток їх розробнику і виробнику.

Практика антикризового менеджменту вітчизняних підприємств підтверджує, що найбільш ефективною стратегію виходу з кризового стану, стабілізації та забезпечення стійкого розвитку машинобудівних підприємств є інноваційна [22].

Виконана Ю.С. Погореловим систематизація способів розвитку підприємства [23, ст. 238-241] показує, що практично всі вони базуються на інноваціях: організаційних, управлінських, маркетингових, продуктових тощо, або ж їх комбінаціях. Авторами згруповані виділені у [23] способи розвитку підприємства за видами інноваційних змін:

організаційні: організаційний розвиток; формування ланцюга цінності, що народжується; аутсорсинг; цільове злиття-поглинання; інтеграція ланцюжка постачань; формування стратегічних альянсів та інтеграційних об'єднань; реінжиніринг бізнес-процесів;

управлінські: 6 сигма; формування правил поведінки персоналу; створення ключових компетенцій; програми управління змінами; тотальне управління якістю; організація управління за операціями та процесами; агломерація образу майбутнього; управління знаннями; впровадження системи ощадливого виробництва;

маркетингові: сегментація споживачів, бенчмаркетинг; формування системи стосунків з клієнтами; франчайзинг;

продуктові: внутрішні корпоративні проекти.

Слід зазначити, що окремі способи розвитку передбачають впровадження кількох типів інновацій, тому вони віднесені автором до тієї чи іншої групи за більшою вагомістю інновацій певного типу.

До сучасних форм організаційних інновацій відносять створення мережевих підприємницьких структур, типовим представником яких є глобальна компанія Nokia, що зобов'язана своїм успіхом таким основним елементам нової бізнес-структури [24, 25]: нові продукти і індустріальна структура; фундаментальні зміни фінансової структури; інноваційна модель мережевого підприємства.

Е. Тофлер, аналізуючи нові організаційні форми бізнесу [26], наводить приклади створення керівництвом підприємств або за їхнім дорученням незалежних самокерованих колективів (проектних команд) фахівців, яким ставиться нечітко сформульована проблема або завдання, виділяються відповідні ресурси й надається повна свобода дій (природно, періодична звітність, але тільки за результати зберігається). Ці команди діють як незалежні підприємства на свій страх і ризик, їхня діяльність набуває самоорганізуючого характеру. Практика показує, що такі колективи («Хонда»  автомобілебудування, «IBM»  виробництво персональних комп'ютерів, «Nippon Electric Company»  проектування й виробництво мікропроцесорів та ін.) працюють набагато ефективніше, ніж ієрархічні. У таких колективах лідерство базується на вміннях і компетентності, а не на формальних чинах і званнях, тому можливі конфлікти з формальними лідерами.

Там же [26] аналізується діяльність проектних команд, що самозароджуються. У такі команди об’єднуються групи фахівців  (за допомогою комп'ютерних мереж), які займаються однією й тією же проблематикою. Вони можуть працювати в одній великій компанії, підрозділи якої розкидані по всьому світу (наприклад, групи інженерного менеджменту в «Digital Equipment Corporation»), а можуть бути абсолютно незалежними. Ступінь автономії в такій команді дуже висока (практично повна), вони можуть установлювати власні завдання й обговорювати їх, допомагаючи, таким чином, один одному. У результаті відбувається лавиноподібне зростання кількості і якості творчих рішень.

Такого роду команди зараз створюються і в Україні (переважно з фахівців у галузі ІТ-технологій), хоча вони, на жаль (чи на щастя, оскільки найвищий рівень кваліфікації таких працівників в Україні не затребуваний, вітчизняний бізнес не готовий адекватно оплачувати їх працю), виконують замовлення іноземних великих фірм та корпорацій.

Однозначних рекомендацій щодо використання новітніх організаційних структур немає, усе визначається специфікою діяльності самого підприємства й особливостями ринку чи галузі. Необхідно зазначити, що нові організаційні структури виникають і реально використовуються на ринках і в галузях з високим рівнем конкуренції, коли втриматися, а тим більше розвиватися можна тільки шляхом постійного пошуку й використання нових способів і сфер реалізації потенціалу підприємства (у першу чергу інтелектуального), тобто інноваційним шляхом. У цьому випадку самі обставини змушують власників і керівництво підприємств займатися реформами, ділитися повноваженнями, надавати все зростаючу свободу творчості (однак не повну безконтрольність) персоналу підприємств. Практика свідчить, що підприємства інноваційного бізнесу, керівництво яких намагається зберегти тверді бюрократичні (що грунтуються на ієрархічності) структури управління, конкуренти рано або пізно витиснуть із ринку [27].

Проте інноваційний розвиток не означає лише реагування на зміни зовнішнього середовища господарювання з метою оперативнішої і кращої ніж конкуренти адаптації до змін, реалізуючи стратегію втягування інновацій ринком. Найбільш успішні інновації (комп'ютер, лазер, ядерна енергетика, оптоволоконна техніка) спричиняли формування нових ринків і нових галузей, тобто реалізували стратегію проштовхування на ринок. Хоча шанси на успіх такого роду інновацій є надзвичайно малими, відповідно, пов'язаний з ними ризик є дуже значним. Проте, у випадку успіху, інноватор може зайняти ринкові позиції першовідкривача ринку.  Виходячи з цього, для підвищення шансів на ринковий успіх і зниження ризику, розвиток інноваційним шляхом повинен передбачати [28]: маркетингове прогнозування, для виявлення найбільш імовірних тенденцій зміни споживчого попиту на аналізованих товарних ринках, у поєднанні з експертними оцінками стану розвитку науки і техніки, для визначення можливостей втілення наявних і перспективних науково-технічних розробок у нові продукти, технології їх виготовлення і просування на ринку які б відповідали існуючим і перспективним запитам споживачів. Це дозволить виділити і обґрунтувати перспективні з комерційної точки зору напрями науково-технологічного інноваційного розвитку. 

Таким чином, аналіз концептуальних підходів вітчизняних і зарубіжних науковців до формування адаптивних (до змін умов зовнішнього середовища) стратегій інноваційного розвитку підприємств та установ, а також до управління змінами, у тому числі у зовнішньому середовищі (зміни у поведінці споживачів чи інших економічних контрагентів, впровадження певних стандартів, наприклад, шумових чи екодеструктивних характеристик авіадвигунів, цифрового телебачення, протоколів обміну даними у комп'ютерних мережах, що актуалізує інноваційні розробки відповідної спрямованості), свідчить, що переважна їх більшість зводиться до управління організаційними змінами [23, 29].

Визнаючи справедливість твердження ряду науковців, що на сучасному етапі економічного розвитку серед функцій управління провідну роль відіграє організація, авторами показано, що розвиток інноваційним шляхом потребує наявності певних передумов, головною з яких є певний рівень потенціалу інноваційного розвитку [30]. У авторській інтерпретації він складається з трьох потенціалів-підсистем: інноваційного, виробничо-збутового, ринкового. При цьому потенціал інноваційного розвитку (як і кожен потенціал-підсистема) розглядається з двох позицій: як певну сукупність ресурсів, необхідна і достатня для розвитку інноваційним шляхом; як здатність і спроможність реалізувати ці ресурси. Підходи до оцінки і управління ресурсною частиною достатньо опрацьовані і перевірені практикою, проте друга в значній мірі є недослідженою.

Інноваційна діяльність як вид інтелектуальної діяльності в значній мірі залежить від здатності активізувати, реалізувати і розвивати інтелектуальний креативний потенціал колективу працівників підприємства, наявності сприятливого мікроклімату, тобто інноваційної культури. Вона є одним з основних елементів здатнісної частини потенціалу інноваційного розвитку [30], зокрема, таких його потенціалів-підсистем: інноваційного (інтелектуальна і науково-дослідна складові); виробничо-збутового (кадрова і організаційно-управлінська складові). У роботах [27, 31] показано, що на рівні підприємства  її слід розглядати як накопичені знання, досвід, переконання, особливості поведінки і взаємовідносин персоналу (менеджерів, інженерно-технічних працівників, робітників), систему його мотивації, порядки в організації тощо, які характеризують ступінь сприятливості окремих працівників, груп працівників (підрозділів) і організації у цілому до розробки і впровадження нововведень, готовність втілити їх у нові продукти, технології, управлінські рішення тощо. З цих позицій інноваційна культура розглядається, переважно, як частина інтелектуального капіталу підприємства, яка характеризує спроможність його реалізації [31, 32]. Зокрема, вона визначає стан таких елементів інтелектуального капіталу:

людського капіталу: креативний спосіб мислення, здатність вийти за межі наявних знань і досвіду, критичне ставлення до авторитетів, моральність, культура праці, прагнення до самореалізації й визнання, націленість на результат, результативність праці, здатність до тривалої мобілізації й зосередження, безперервне  самонавчання й самовдосконалення, здатність до прогнозування в умовах невизначеності, відчуття затребуваності, знань, досвіду та ін., бажання й здатність передати знання, навички, досвід та ін. учням і колегам;

організаційного капіталу: свобода творчості від політичних, релігійних, бюрократичних та ін. обмежень, корпоративна культура, затребуваність інновацій і інноваторів, захищеність авторських прав, висока оплата результатів праці, участь інноваторів у прибутку підприємства, толерантне відношення колег і суспільства, визнання й вдячність колег і керівництва, сприйнятливість організації до несподіваних, нетривіальних рішень, сприятливі умови праці й відпочинку.

Схема впливу інноваційної культури на формування передумов інноваційного розвитку підприємства подана на рис. 2.1. Пунктиром показано зворотні зв'язки.

Наявні тенденції та практика діяльності окремих господарюючих суб'єктів та країн, що стали на шлях інноваційного розвитку свідчать, що питання формування системи інноваційно сприятливого середовища господарювання як на макрорівні, так і на рівні окремих підприємств та установ набувають все більшої актуальності.

Світовий і вітчизняний досвід свідчить, що здавалося б однакові за потенціалом підприємства по різному сприймають інновації й інноваційну діяльність і, відповідно, по різному реагують на зміни мікро- і макросередовища господарювання. За даними роботи [22] у якій досліджувалися шляхи виходу підприємств Харківської обл. з кризи (на основі інновацій, удосконалення системи управління, маркетингу; фінансової санації, реструктуризації, реорганізації), інноваційний розвиток обирали підприємства з певними традиціями інноваційної діяльності, тобто ті, які мали достатній рівень інноваційної культури. Це свідчить, що успіх інноваційного розвитку значною мірою залежить від людського фактору.

Аналіз рис. 2.2 свідчить, що поступово зменшувалася монотонність праці, зростав її творчий характер, збільшувалась вагомість ролі конкретного працівника у результатах діяльності підприємства у цілому, розширювалося розуміння суті виконуваних робіт - від окремого робочого місця до масштабів підприємства.

Аналогічні процеси відбувалися і у ході еволюції системи організації і управління інноваційною діяльністю (рис. 2.3): від періоду, коли інноваційні розробки виконувалися лише працівниками науково-дослідних лабораторій, до сучасних реалій, коли найбільш успішні підприємства перебудували свою діяльність таким чином, що у інноваційній діяльності (у різних її проявах) став приймати участь практично весь персонал підприємства. З іншого погляду, відбулася еволюція мотивації інноваційної діяльності від задоволення потреб підприємства-товаровиробника (виробника виробів чи послуг) до задоволення реальних і прихованих потреб споживачів (звісно, при безумовному задоволенні власних потреб), управління змінами цих потреб і їх програмування. 

Підтвердження цьому можна знайти у роботах Ілляшенко Н.С. [19, 34] у яких розглядається еволюція концепцій маркетингу, де їх автором виділяється окрема концепція – концепція інноваційного маркетингу.

Концепція інноваційного маркетингу, за Ілляшенко Н.С. [19, 34] передбачає інноваційне управління на ринкових засадах процесами створення та поширення інновацій з метою задоволення потреб як самих товаровиробників-інноваторів, так і споживачів.

Узагальнення викладеного дозволило автору визначити основні принципи переходу господарюючого суб'єкта на інноваційний шлях розвитку:

адаптації до змін умов господарювання шляхом приведення у відповідність внутрішніх можливостей інноваційного розвитку до зовнішніх, які генеруються ринком;

урахування дуалізму впливу змін умов зовнішнього середовища, які з одного боку підвищують ризики підприємницької діяльності, з іншого – надають шанс на ринковий успіх;

комбінування інновацій різних видів з переважною пріоритетністю організаційних;

використання нових організаційних форм, нові задачі потребують і нових підходів до їх розв'язання;

формування мережевих підприємницьких структур, які підтверджують свою високу ефективність у світовій практиці інноваційного розвитку;

моніторингу тенденцій зміни споживчого попиту на цільових товарних ринках, а також вектору розвитку науки і техніки, для визначення можливостей втілення наявних і перспективних науково-технічних розробок у нові продукти, технології їх виготовлення і просування на ринку які б відповідали існуючим і перспективним запитам споживачів, а відповідно мали б більші шанси на ринковий успіх;

поєднання стратегії адаптації (за рахунок створення і впровадження інновацій різних видів) з стратегією управління змінами з метою забезпечення конкурентних перваг;

зростання ролі людського фактору, креативного потенціалу персоналу підприємства у забезпеченні успіху інноваційної діяльності, тенденції до залучення всього персоналу (крайньою мірою, основного) у її проведенні; 

формування і розвитку інноваційної культури як передумови створення інноваційно сприятливого середовища на рівні підприємства.

Висновки. Підводячи підсумки необхідно зазначити наступне:

на основі аналізу концептуальних підходів до переходу вітчизняної економіки на інноваційний шлях розвитку встановлено, що основна увага приділяється методам державного регулювання інноваційної діяльності і практично не враховується роль окремих підприємств, особливо малого і середнього бізнесу, які показали свою високу ефективність як рушії інноваційного розвитку у найбільш розвинених країнах;

аналіз теоретичних засад і практики активізації інноваційної діяльності показав, що провідну роль відіграють організаційні інновації, світові лідери інноваційного бізнесу своїм успіхом значною мірою зобов'язанні впровадженню і використанню нових організаційних форм;

показано, що інноваційна діяльність повинна включати як роботи з адаптації потенціалу підприємства до змін умов зовнішнього середовища, що надають шанс розвитку, так і роботи з управління змінами у середовищі господарювання, у напрямках, які виявлені у результаті аналізу тенденцій змін науково-технічного прогресу та споживчого попиту;

встановлено тенденції зміни ролі людського фактору у процесі еволюції концепцій управління;

проаналізована еволюція системи управління інноваційною діяльністю і встановлено тенденції зміни її орієнтації: від задоволення потреб і розв'язання проблем власної виробничо-збутової діяльності  за рахунок впровадження інновацій до орієнтації на задоволення наявних і перспективних потреб споживачів цілеспрямованого формування і програмування цих потреб;

показано, що активізація інноваційної діяльності потребує формування інноваційно сприятливого середовища не тільки на макрорівні, але й на мікрорівні господарювання – інноваційної культури, елементи якої є складовою частиною потенціалу інноваційного розвитку і, одночасно, інтелектуального капіталу підприємства;

визначено основні принципи, дотримання яких активізує процеси переходу господарюючих суб'єктів на інноваційний шлях розвитку.

Подальші дослідження повинні бути спрямовані на виявлення сучасних тенденцій інтенсифікації інноваційного розвитку та формування організаційно-економічних передумов створення інноваційно-сприятливого середовища на підприємстві.