5.1 Інтелектуальний капітал і корпоративна культура в інноваційному суспільстві: аспекти на рівні регіону

 

 

Розвиток НТП в кінці ХХ століття ініціював інформаційну революцію і поклав початок формуванню засад інформаційного суспільства, в якому інформація і знання стають основним засобом і предметом суспільного виробництва. Вони також є обмежуючим фактором розвитку (в індустріальному суспільстві ним є капітал) і заміщають працю як джерело доданої вартості. Інформація і знання (інтелектуальний капітал) все більшою мірою визначають конкурентоспроможність, як окремих підприємств, так і національних економік у цілому. Здатність до створення, використання та примноження інтелектуального капіталу визначають економічну міць держави, добробут і якість життя її народу. Розвиток економік провідних країн світу - флагманів економічного  зростання в своїй більшості базується на інноваціях та інноваційної діяльності, в основу яких покладено всебічне використання і розвиток їх інтелектуального капіталу.Зростаюча роль інтелектуального капіталу в забезпеченні економічного зростання (особливо інноваційного) актуалізує дослідження спрямовані на пошук шляхів його ефективного використання, цій проблематиці приділено увагу багатьох відомих вітчизняних і зарубіжних економістів. Розкриттю сутності категорії "інтелектуальний капітал" присвячені роботи Е. Брукінга [221], Д. Гілбрейта [222], М. Кастельса [223], Е. Тофлера [224, 225], В.М. Геєця [226], В. Л. Іноземцева [227], А.Н. Козирєва [228], Б.Б. Леонтьєва [229], Л.Г. Мельника [230, 231, 232] і багатьох інших вчених. Ними розроблена категорійний база інтелектуального капіталу, визначено його структура, розкрито його роль і роль окремих його складових на сучасному етапі розвитку. Їхні роботи носять теоретико-методологічний характер і стосуються в основному макрорівня економіки, проте в них недостатньо опрацьовані проблеми, що стосуються інтелектуального капіталу мезо-і мікрорівня. У ряді досліджень розглядаються окремі прикладні аспекти використання та оцінки інтелектуального потенціалу підприємства [233, 234] і економіки країни в цілому [235], однак вони носять досить приватний характер. Існуюче неоднозначне тлумачення структури інтелектуального потенціалу та підходів до його оцінки ускладнює управління його реалізацією і розвитком, призводить до вибору неадекватних існуючих умов стратегій розвитку. Вирішення цих проблем дасть можливість цілеспрямовано формувати і розвивати інтелектуальний потенціал, оптимізувати систему його управління, знизити ступінь ризику і підвищити обґрунтованість й оперативність управлінських рішень. Хід інноваційного розвитку провідних країн переконливо свідчить, що реалізація інтелектуального капіталу неможлива без наявності певного рівня інноваційної культури, яка формує сприятливі умови інноваційної діяльності та затребуваність інновацій.

Виходячи з викладеного, була поставлена мета: виконати системний аналіз підходів до розгляду сутності категорій "інтелектуальний капітал" та "інноваційна культура", розкрити їх роль в інноваційному суспільстві, уточнити зміст і структуру стосовно специфіки регіону, запропонувати загальні підходи до оцінці

Аналіз  підходів вітчизняних і зарубіжних вчених [221235] показує, що в структурі інтелектуального капіталу виділяють три складових:

 людський капітал: знання, звички, досвід, ноу-хау, творчі здібності, креативний спосіб мислення, моральні цінності, культура роботи та ін;

 організаційний капітал: патенти, ліцензії, ноу-хау, програми, товарні знаки, промислові зразки, технічне і програмне забезпечення, організаційна структура, корпоративна культура і т.п.;

 споживчий капітал (на нашу думку, його слід трактувати більш широко, як інтерфейсний капітал): зв'язки з економічними контрагентами (постачальниками, споживачами, посередниками, кредитно-фінансовими установами, органами влади тощо), інформація про економічних контрагентів, історія взаємин з економічними контрагентами, торгова марка (бренд).

Однак згадана вище структура розглядає переважно тільки одну сторону інтелектуального капіталу - ресурсну і практично не розглядає іншу  - потенційну -  можливість і здатність ефективно реалізовувати цей потенціал. Причому ця сторона є найбільш важливою і значимою. Дійсно, розглядаючи формально інтелектуальний капітал вітчизняних підприємств, окремих регіонів та економіки України в цілому, нескладно помітити, що він все ще досить високий, проте ступінь розвитку економіки не є адекватною, вона значно нижче, ніж у країнах, які мають аналогічний рівень інтелектуального капіталу. Зокрема, в 1998 році  в Україні за кількістю наукових та інженерно-технічних працівників, які працюють у сфері науково-дослідних і дослідницько-конструкторських робіт (НДДКР) (6761 чол. на 1 млн.  жителів) випереджала Японію  - 5777 чол. на 1 млн.  жителів  і США  на 3732 чол. на 1 млн. жителів, однак реалізація цього капіталу була значно гірше (в 2006 р. це співвідношення в Україні становило близько 3495 чол. на 1 млн [236] при практично незмінних позиціях Японії та США). Так, наприклад, в Україні частка практично реалізованих інноваційних  розробок склала  менше 20%, тоді як у Японії  68%,   а в США - 52% [236]. Тобто висока ресурсна сторона інтелектуального капіталу це ще не все, необхідно мати можливість і здатність її ефективно реалізовувати. І ці можливості і здібності необхідно оцінювати (як втім, і сам капітал).

Таким чином, в структурі інтелектуального капіталу слід виділяти дві частини:

 - ресурсну;

 - потенційну, тобто можливість і здатність ефективно реалізовувати інтелектуальний капітал.

Виходячи з цих позицій, може бути запропонована наступна структура інтелектуального капіталу господарюючого суб'єкта (табл. 5.1). У ній представлений основний перелік елементів ресурсної і потенційної складових інтелектуального капіталу, в майбутньому його можна доповнювати та змінювати. Однак він досить точно відображає характер елементів виділених частин інтелектуального капіталу.

 

Таблиця 5.1 - Структура інтелектуального капіталу господарюючого суб'єкта [236, 237]

Людський (особистісний) капітал Організаційний (структурний) капітал    Споживчий (інтерфейсний) капітал

Ресурси          Потенціал      Ресурси          Потенціал      Ресурси          Потенціал

ЗнанняЗвичкиДосвідНоу-хауТворчі здібностіКреативний спосіб мисленняКритичне ставлення до авторитетівМоральні цінностіКультура роботи  Здатність вийти за межі наявних знань і досвідуПрагнення до самореалізації та визнаннюНаціленість на результатРезультативність роботиЗдатність до тривалої мобілізації і зосередженняБезперервне самонавчання і самовдосконалення Здатність до прогнозування в умовах невизначеностіВідчуття затребуваностізнань, досвіду та ін..Творчо активний вік більшості персоналу (в середньому 25  45 років)Бажання і здатність передати знання, звички, досвід тощо учням і колегам          ПатентиЛіцензіїНоу-хауПрограмиТоварні знакиПромислові зразкиІнформаційне забезпеченняТехнічне забезпечення Програмне забезпеченняОрганізаційна структураКорпоративна культураСистема мотивації творчої роботи        Свобода творчості від політичних, релігійних, бюрократичних та ін. обмеженьЗатребуваність інновацій та інноваторівПравова захищеність авторських правРозвинена інфраструктура ринку інтелектуального капіталуВисока оплата результатів роботиУчасть інноватора в прибуткуТолерантне ставлення колег і суспільстваВизнання та вдячність колег і керівництваСприйнятливість організації до несподіваних, нетривіальних  рішеньСприятливі умови роботи та відпочинку           Зв'язки з економічними контрагентами (ЕК)Інформація про ЕКІсторія взаємин з ЕКТоргова марка (бренд)    Налагоджена система комунікацій з ЕКМотивованість ЕКВрахування інтересів ЕКОрієнтованість на довгострокові партнерські відносини з ЕКВисокий імідж торгової маркиУправління торговою маркоюБрендинг

 

 

Поділ інтелектуального капіталу на ресурсну і потенційну частини дозволяє більш точно аналізувати і оцінювати його рівень, знаходити "вузькі місця", обґрунтовано розробляти заходи, спрямовані на його розвиток і реалізацію щодо конкретних ринкових умов.

Людський, організаційний і інтерфейсний капітали потрібно розглядати як підсистеми інтелектуального капіталу, який сам є складною системою. Вони постійно взаємодіють між собою. При цьому можливий прояв синергетичного ефекту як підсилюючого, так і послабляє характеру.

Практика показує, що ефективність реалізації інтелектуального капіталу господарюючого суб'єкта (в т.ч. регіону) значною мірою визначається станом його організаційної складової. Існуючі реалії становлення та розвитку постіндустріальної (інформаційної) економіки і все зростаюча роль інноваційних факторів ініціюють створення принципово нових форм організації роботи [224], які докорінно змінюють характер роботи та систему управління, забезпечують небачену раніше ступінь свободи і гнучкість поведінки працівників:

1. Пульсуюча організація, яка періодично збільшується і зменшується, гнучко реагуючи на зміну ситуації на ринку, наприклад, торгові підприємства, які збільшують свій штат до Нового року, або ж будівельні організації, що набирають працівників під конкретний будівельний проект. Такого роду зміни структури, штатів, масштабів діяльності характерні для команд проектувальників, які створюються під певний інноваційний проект і розформовуються після його завершення. Потім формується інша команда вже під інший проект і т.д. Конкретний працівник може в одному проекті бути керівником, в іншому - виконавцем, у третьому - взагалі не бути присутнім і т.п.

2. Дволика організація. Вона є свого роду різновидом пульсуючої організацією. ЇЇ структура може змінюватися, проте не в розмірах, змінюється ступінь централізації управління: від жорсткої централізації (ієрархічне управління) до децентралізованої (неієрархічне управління). Таку структуру мають кризові центри, які створюються в деяких зарубіжних компаніях. У разі виникнення нештатних ситуацій вони беруть на себе всю владу, а в звичайному режимі займаються, в основному, моніторингом діяльності компанії, тому мають усю необхідну інформацію. З переходом економіки на нестаціонарний шлях розвитку, що намітився, частота різного роду нештатних ситуацій буде тільки зростати, тому дволикі організації є досить ефективною формою підвищення гнучкості бізнесу.

3. Організація шахової дошки (багатошарові організації). Прикладом є деякі японські фірми в США, в яких на різних рівнях ієрархії американські та японські фахівці чергуються. При цьому відбувається обмін потоками інформації інтерпретованої з різних позицій, збільшується ступінь розуміння, знижуються шанси допустити помилку. Такий підхід характерний для транснаціональних компаній.

4. Комісарська організація. Передбачає співіснування двох ліній контролю та управління: традиційної бюрократичної та паралельної  їй, яка використовує незалежні від бюрократії прямі інформаційні та управлінські канали, забезпечуючи тим самим більшу об'єктивність і гнучкість.

5. Феодальна організація. Передбачає наявність у складі організації досить незалежних підрозділів, які, в свою чергу, включають в себе менші також незалежні підрозділи. При цьому, керівництво підрозділів, як правило, мають більше реальної влади, ніж високопоставлені керівники центрального апарату, які знаходяться десь далеко і не володіють достатньою інформацією про стан справ у структурних підрозділах. Е. Тофлер згадує як приклад, серед іншого, структуру університету: ректорат - факультети - кафедри. Ефективність діяльності університету визначається на рівні кафедр (природно, нормального університету), які мають велику свободу дій.

6. Незалежні, самокеровані колективи (організації "скунси" - за термінологією Е. Тофлера). Керівництвом підприємства або за їх дорученням створюються колективи (проектні команди) фахівців, яким ставиться нечітко визначена проблема або завдання, виділяються відповідні ресурси і надається свобода дій (природно, періодична звітність, але тільки за результати зберігається). Ці команди діють як незалежні підприємства на свій страх і ризик, їх діяльність приймає характер, що самоорганізується. Практика показує, що такі колективи ("Хонда" - автомобілебудування, IBM - виробництво персональних комп'ютерів, Nippon Electric Company - проектування і виробництво мікропроцесорів і пр.) працюють набагато ефективніше, ніж ієрархічні. У таких колективах лідерство базується на вміннях і компетентності, а не на формальних чинах і званнях, тому можливі конфлікти з формальними лідерами.

7. Команди, що самозароджуються. У такі команди об'єднуються групи фахівців (за допомогою комп'ютерних мереж), які займаються однією і тією ж проблематикою. Вони можуть працювати в одній великій компанії, підрозділи якої розкидані по всьому світу (групи інженерного менеджменту в Digital Equipment Cirpiration), а можуть бути абсолютно незалежними. Ступінь автономії в такій команді дуже високий (практично повний), вони можуть встановлювати власні завдання і обговорювати їх, допомагаючи, таким чином, один одному. У результаті йде лавиноподібне зростання кількості і якості творчих рішень.

Однозначних рекомендацій щодо використання конкретних організаційних структур немає, все визначається специфікою діяльності господарюючого суб'єкта та особливостями ринку або галузі. Необхідно відзначити, що ці нові організаційні структури виникають і реально використовуються на ринках і в галузях з високим рівнем конкуренції, коли втриматися, а тим більше розвиватися, можна тільки за рахунок постійного пошуку і використання нових способів і сфер реалізації капіталу господарюючого суб'єкта (в першу чергу інтелектуального), тобто інноваційним шляхом. У цьому випадку самі обставини змушують власників та керівництво йти на реформи, ділитися повноваженнями, надавати все зростаючу свободу творчості (але не повну безконтрольність) персоналу. Господарюючі суб'єкти, керівництво яких прагне зберегти тверді бюрократичні (засновані на ієрархічності) структури управління, конкуренти рано чи пізно витіснять з ринку.Інтерфейсний  (вужче - споживчий) капітал є для нашої країни відносно новим поняттям,  проте ніхто не стане заперечувати, що наявність налагодженої системи взаємозв'язків і взаємодій з економічними контрагентами різко підвищує шанси на успіх у конкуренції, а її відсутність  практично позбавляє навіть мінімальних шансів. Формування і зміцнення такої системи буде тим успішніше, чим повніше будуть збігатися інтереси господарюючого суб'єкта та його економічних контрагентів. Тому необхідно постійно відстежувати ступінь відповідності цих інтересів і при наявності розбіжностей оперативно усувати виникаючі проблеми.

Реалізація інтелектуального капіталу господарюючого суб'єкта здебільшого проявляється у вигляді:

- просування на ринок нових або вдосконалених товарів (виробів або послуг), які більш повно відповідають інтересам споживачів та інших економічних контрагентів, ніж товари їх конкурентів;

- впровадження більш ефективних технологій виробництва продукції;

- впровадження більш ефективних методів управління на всіх стадіях виробництва і збуту продукції.

В кінцевому підсумку це зводиться до товарів, які задовольняють існуючі потреби новим, більш ефективним, способом, або ж товари, які задовольняють потенційні (приховані) потреби (у багатьох випадках їх цілеспрямовано формують), тобто інноваційні товари. Практика показує, що в розвинених країнах до 70  85% (а в ряді випадків і більше) приросту ВВП забезпечується за рахунок інновацій (в Україні не більше - 7  15%). Тому для України, якщо вона хоче на рівних умовах увійти у світове співтовариство цивілізованих країн, альтернативи інноваційному шляху немає.

Управління інтелектуальним капіталом регіону в руслі концепції інноваційного розвитку вимагає належної оцінки рівня капіталу, його порівняння з рівнем інших регіонів та країни в цілому. Результати такої оцінки мають бути покладені в основу вибору конкретних напрямів розвитку регіону, які передбачають реалізацію його порівняльних переваг.

Для оцінки інтелектуального капіталу в загальному випадку використовують наступні групи методів [221, 228]:

1. Методи прямого вимірювання інтелектуального капіталу (Direct Intellectual Capital methods (DIC)). Ці методи засновані на вартісній оцінці окремих елементів  інтелектуального капіталу, які потім зводяться в інтегральну оцінку.

2. Методи визначення ринкової капіталізації (Market Capitalization Methods (MCM)). Засновані на обчисленні гудвілу - різниці між ринковою вартістю господарюючого суб'єкту (оцінка фондового ринку) і вартістю його чистих активів.

3. Методи розрахунку повернення активів (Return on Assets methods (ROA)). Базуються на обчисленні різниці між відношенням доходу господарюючого суб'єкта за визначений період (за винятком податків) до вартості його матеріальних активів (ROA) і аналогічним показником галузі в цілому. Добуток отриманої різниці і вартості матеріальних активів оцінюваного суб'єкта господарської діяльності є середнім доходом від інтелектуального капіталу. Потім шляхом прямої капіталізації або дисконтування одержуваного грошового потоку визначають вартість його інтелектуального капіталу.

4. Методи бальної оцінки (Scorecard Methods (SC)). Ці методи передбачають виділення елементів інтелектуального капіталу господарюючого суб'єкта та їх відносну бальну або ж індикативну оцінку (в динаміці або ж у порівнянні з іншими господарюючими суб'єктами даної галузі ринку).

Аналіз показує [237], що для вартісної оцінки інтелектуального капіталу регіону прийнятними є групи методів 1, 2 і 3. Їх порівняльний аналіз свідчить, що перевагу слід віддати методу 3, оскільки: застосування методу 1 (DIC) практично неможливо, оскільки виконати вартісну оцінку окремих елементів капіталу регіону занадто складно внаслідок відсутності відповідної статистики, застосування  методу 2 (MCM) ускладнюється нерозвиненістю в Україну фондового ринку, на якому цінні папери значної частини підприємств і установ не присутні. Таким чином, єдиним більш-менш прийнятним методом є третій (ROA). Його авторська інтерпретація для оцінки інтелектуального капіталу регіонів держави представлена наступним алгоритмом.

1. Розрахувати норми віддачі активів аналізованого регіону і матеріальних активів країни за формулою:

 

                                                                                                          (5.1)

де D - показник результативності використання активів - фінансові результати діяльності (регіону або країни в цілому); Am - вартість активів (регіону або країни).

2. Розрахувати перевищення (зменшення) норми віддачі активів аналізованого регіону середньої по країні:

 

                                                                                              (5.2)

Природно припустити, що збільшення (зменшення) величини норми віддачі  R пояснюється впливом інтелектуального капіталу (інтелектуальних активів) регіону. В цьому випадку величина  R є нормою віддачі інтелектуальних активів аналізованого регіону.

3. Розрахувати результативність використання інтелектуальних активів аналізованого регіону:

 

                                                                                              (5.3)

4. Розрахувати вартість інтелектуального капіталу регіону (Аі), точніше - перевищення (зменшення) вартості інтелектуального капіталу регіону середнього значення по країні. Розрахунок будемо вести наступним чином:

4.1. Розрахувати середню по країні прибутковість діяльності (Пс), як відношення фінансового результату до валової доданої вартості.

4.2. Розрахувати аналогічним чином прибутковість діяльності по регіону, котрий аналізується (Пр);

4.3. Розрахувати:

 вартість інтелектуального капіталу регіону, який забезпечує його більшу, ніж в середньому по країні, прибутковість (у випадку, якщо  R> 0);

 величину (вартісне вираження), на яку потрібно збільшити інтелектуальний ний капітал регіону, щоб досягти його результативності на рівні середньої по країні (у випадку, якщо  R <0).

Розрахунок виконується за формулою:

 

                                                                                              (5.4)

 

З метою практичної апробації підходу виконано розрахунки величини Аі для Сумської області України.

Вихідні дані для розрахунки представлені в табл. 5.2 (інформація Сумського обласного управління статистики за 2004-2007 рр.).

 

Таблиця 5.2 - Дані для розрахунків інтелектуального капіталу Сумської області

Показники, млн грн Періоди

            2004    2005    2006    2007

Україна          Вартість активів       1282783,2       1477862,0       1842382,6       2494109,2

            Фінансові результати діяльності    44578,4           64370,8           76253,4           135897,9

            Валова доданавартість        318321            396003            487132            …

Сумська область       Вартість активів       14003,8           13985,1           15373,3           16554,7

            Фінансові результати діяльності    126,6   230,0   288,6   486,1

            Валова доданавартість        5853    7322    8702    …

 

Результати розрахунків з використанням вищенаведеного алгоритму представлені в табл. 5.3.

Результати розрахунків свідчать, що результативність інтелектуального капіталу Сумської області (Rс) менше ніж у середньому по країні (Rу), і, хоча їх різниця приблизно стабільна, існує чітко виражена тенденція до поліпшення співвідношення. Для вирівнювання результативності інтелектуальний капітал Сумської області потрібно збільшити на величину (3061,9 + 2871,2 +2801,6) : 3 = 2911,6 млн грн.

Для встановлення повної картини щодо рівня використання інтелектуального капіталу всіх регіонів необхідно провести аналогічний аналіз по всіх областях України. Це дозволить порівняти їх інтелектуальний капітал як по абсолютній величині, так і по результативності реалізації, а також скласти загальне уявлення про розподіл, включаючи регіональні диспропорції.

 

Таблиця 5.3 - Результати розрахунків інтелектуального капіталу Сумської області

Показники     Періоди

            2004    2005    2006    2007

Rс (Сумська обл.)     0,0090 0,0165 0,0188 0,0294

Rу (Україна)  0,0348 0,0436 0,0414 0,0545

R      -0,0258           -0,0271           -0,0226           -0,0251

Ri, млн грн    -361,3  -379,0  -347,4  -415,5

Пк, %  14,0     16,3     15,7     …

Пр, %  2,2       3,1       3,3       …

Ai, млн грн    -3061,9           -2871,2           -2801,6           …

 

Підводячи підсумки, слід зазначити, що запропонований підхід до використання методу розрахунку віддачі активів (ROA) для укрупненої оцінки інтелектуального капіталу будь-якого регіону країни з використанням широко - доступних офіційних статистичних даних. Апробація підходу на прикладі Сумської області показала його коректність.

Запропонований підхід доцільно використовувати для орієнтовної порівняльної оцінки інтелектуального капіталу регіонів Україні. Отримані результати можуть бути використані для подальшого деталізованого аналізу з метою виявлення основних чинників, які впливають на величину і результативність інтелектуального капіталу регіону в цілому, його складових (людського капіталу, організаційного капіталу, інтерфейсного капіталу) і окремих елементів цих складових. А це, в свою чергу, дозволить створити передумови для цілеспрямованого управління інтелектуальним капіталом регіону.Подальші дослідження повинні бути спрямовані на пошук шляхів детального поелементного аналізу та вартісної оцінки інтелектуального капіталу регіонів України з метою розробки рекомендацій щодо прискорення їх розвитку інноваційним шляхом і вирівнювання регіональних диспропорцій.Одним з головних умов успіху інноваційної діяльності є наявність достатнього рівня інноваційної культури. Відповідно до Закону України "Про пріоритетні напрями інноваційної діяльності" інноваційна культура визначається як складова інноваційного потенціалу, яка характеризує рівень освітньої, загальнокультурної і соціально-психологічної підготовки особистості та суспільства в цілому до сприйняття і творчого втілення в життя ідеї розвитку економіки країни на інноваційних засадах. Розвиток інноваційної культури суспільство визначено одним із стратегічних пріоритетів інноваційної діяльності в Україні. Значення інноваційної культури зростає при переході від індустріальної економіки до економіки знань. У цих умовах необхідним є формування в суспільстві стійких традицій сприймати нове, здатності і готовності комплексно його використовувати в інтересах загального прогресу.

Інноваційна культура відображає ціннісну орієнтацію людини на нововведення, закріплену в мотивах, знаннях, уміннях і навичках, а також зразках і нормах поведінки. Вона грає роль соціокультурного механізму регуляції інноваційної поведінки людини, її основні функції представлені на рис. 5.1.

Формування інноваційної культури нерозривно пов'язане зі створенням сприятливих умов для розвитку креативного потенціалу людей. Однією з головних передумов цього є формування певних позитивних морально-етичних засад, які сприймаються переважною більшістю суспільства. Світовий досвід переконливо доводить, що чим вище морально-етичні засади суспільства в цілому, а разом з цим і колективів працівників окремих підприємств та установ, тим толерантніше вони будуть ставитися до розвитку індивідуальних можливостей кожного індивідуума, тим вищими будуть соціально-економічні параметри суспільства та його окремих членів [236].

 

 

 

До основних принципів формування інноваційної культури відносять:

- Чіткість формулювання цілей інноваційної діяльності та їх зрозумілість для команди інноваційного проекту (проектів);

- Співпраця членів проектної команди;

- Обмін ідеями та інформацією між членами команди;

- Толерантне сприйняття керівництвом і членами команди ідей висловлених іншими співробітниками;

- Участь кожного члена команди у процесі досягнення цілей інноваційного проекту, усвідомлення своєї значущості;

- Заохочення ініціативи співробітників, її всіляка підтримка;

- Заохочення до творчого пошуку, перетворення звичайного в незвичайне і навпаки;

- Практично неминучі в інноваційній діяльності помилку співробітників розглядаються не як їх вина, а як засіб здобуття досвіду;

- Делегування повноважень членам команди;

- Неприпустимість нав'язування ідей керівника членам команди;

- Визнання і захист прав працівників на інноваційні рішення;

- І ін.

Дотримання вказаних принципів створює передумови формування сприятливої інноваційної культури, яка, в свою чергу, є основою сприятливого інноваційного середовища, що будить енергію, ініціативу, творчий пошук, відповідальність працівників, орієнтує їх на досягнення високих результатів недосяжних при звичайних умовах.

Сприятлива інноваційна культура дозволяє подолати перешкоди на шляху активізації творчої діяльності команди інноваційного проекту (колективу інноваційної організації) і її окремих членів, зокрема такі:

- Побоювання висловити свої думки, ідеї, зробити надбанням публічності результати досліджень або розробок, які не вкладаються в звичне русло (страх здатися смішним або недостатньо розумним);

- Страху критики або самоцензури, які стримують творчу активність;

- Страху помилки чи невдачі;

- Ускладнень, які пов'язані з необхідністю зміни способу діяльності в нових умовах;

- Некритичного ставлення до авторитетів, боязні піддавати їх критиці;

- Переоцінки власних ідей;

- Надмірної творчої фантазії і т.п.

Інноваційна культура господарюючого суб'єкта (регіону) тісно пов'язана з іншими формами його культури (управлінської, корпоративної, підприємницької і т.п.) і істотним чином впливає на них. Вона надає можливість сформувати сприятливу і високоефективну культуру професійної діяльності колективів підприємств і організацій, налагодити виробничі відносини, які забезпечать ефективний розвиток регіону інноваційним шляхом.

Нами запропоновано у структурі інноваційної культури господарюючого суб'єкта виділяти наступні складові:

1. Система мотивації персоналу інноваційної організації (команди інноваційного проекту) до активної інноваційної діяльності.

2. Система організації інноваційної діяльності, яка забезпечує взаємоузгоджену творчу співпрацю персоналу інноваційної організації зі створення і поширення інновацій. На сучасному етапі розвитку економіки організація є основною функцією управління, відповідно, підсистема організації повинна відігравати провідну роль у становленні та розвитку інноваційної культури [239, 240].

3. Система здобуття, оновлення, розвитку та передачі знань і досвіду, формування і модифікації стереотипів інноваційної поведінки персоналу.Основні критерії оцінки інноваційної культури організації запропоновані і згруповані за її окремими складовими (підсистемами). Оцінку стану інноваційної культури конкретного господарюючого суб'єкта (регіону) пропонується виконувати шляхом порівняння за запропонованими критеріями з суб'єктами-лідерами, або ж аналізувати в динаміці.

Формування та розвиток інноваційної культури регіону відбувається в міру її переходу на інноваційний шлях розвитку. Регіон, який зробив ставку на інновації, змушений удосконалювати свою виробничу базу, систему матеріально-технічного забезпечення, оптимізувати структуру збутової мережі та систему товароруху, адаптуючи їх до змін ситуації на ринку. Одночасно з цим відбувається перебудова організаційних структур управління, набувають досвіду робітники, фахівці і керівники, налагоджується система зв'язків з економічними контрагентами, формується і зміцнюється імідж і т.п., тобто зростає потенціал інноваційного розвитку. На цій основі розширюються адаптаційні можливості підприємств і організацій регіону до змін ринкового середовища. А це надає їм можливість реалізувати нові ринкові можливості, проникнути в нові сфери діяльності, які раніше були недоступними. Кожна наступна успішно реалізована інновація розширює можливості інноватора (хоча, звичайно, є певна межа розвитку, зокрема, за масштабами діяльності), розвиває її інноваційну культуру.

Інноваційна культура регіону нерозривно пов'язана з розвитком його інтелектуального капіталу, розвитком і реалізацією його потенціалу інноваційного розвитку, який ми розглядаємо [240] як сукупність інноваційних ресурсів і здібностей до їх реалізації, що дозволяють розвиватися інноваційним шляхом на основі інформації та знань.

Таблиця 5.4 - Критерії оцінки складових інноваційної культури

Мотивація     Організація    Знання, творча інноваційна поведінка (інтелектуально-креативна складова)

Відчуття затребуваностізнань, досвіду та ін.Свобода творчості від політичних, релігійних, бюрократичних і ін. обмеженьЗатребуваність інновацій та інноваторівПравова захищеність авторських правВисока оплата результатів роботиУчасть інноваторів в прибуткуТолерантне ставлення колег і суспільстваВизнання та вдячність колег і керівництва        Сприйнятливість організації до несподіваних, нетривіальних рішеньВрахування інтересів працівниківГнучкий графік роботиСприятливі умови роботи та відпочинкуПрактична орієнтація діяльності персоналуГнучкість організаційних структур управлінняМобільність вертикальних і горизонтальних зв'язків і переміщень персоналуСвобода комунікації та передачі інформаціїДемократичний стиль управлінняПідтримка балансу між збереженням традицій та їх модифікацією           Здатність вийти за межі наявних знань і досвідуПрагнення до самореалізації та визнаннюНаціленість на результатрезультативність роботиЗдатність до тривалої мобілізації і зосередженняБезперервне самонавчання і самовдосконаленняЗдатність до прогнозування в умовах невизначеностіБажання і здатність передати знання, навички, досвід і ін учням і колегам

 

Підводячи підсумки, можна зробити наступні висновки:

1. Уточнено структуру та елементи інтелектуального капіталу господарюючого суб'єкта, запропоновано виділяти його ресурсну і потенційну (здатність і можливість до реалізації наявних інтелектуальних ресурсів) частини.

2. Розширено зміст однієї зі складових інтелектуального капіталу - споживчий капітал, запропоновано розглядати його більш широко - як інтерфейсний капітал, який враховує систему взаємин з усіма економічними контрагентами, а не тільки зі споживачами.

3. Розглянуто основні методи оцінки інтелектуального капіталу регіону (поелементної і інтегральної), запропоновано конкретні рекомендації щодо їх використання.

4. Отримані результати дають можливість цілеспрямовано формувати і розвивати інтелектуальний капітал, оптимізувати систему його управління, підвищити обґрунтованість і оперативність прийнятих управлінських рішень.5. Уточнена структура та елементи інноваційної культури, систематизовано принципи її формування та розвитку.

6. Запропоновано критерії та підходи до оцінки стану інноваційної культури по окремих її складових.

Подальші дослідження повинні бути спрямовані на розробку формалізованих процедур та методичного інструментарію діагностики стану інтелектуального капіталу та інноваційної культури, вибору найбільш раціональних шляхів їх реалізації і розвитку.