1.1 Передумови розвитку економіки знань як нової парадигми третього тисячоліття

 

В умовах світової фінансової кризи, наслідки якої відчувались і в поширенні кризових процесів в Україні, виникла необхідність перегляду існуючих та формування нових стратегічних напрямів розвитку національної економіки, які б охоплювали не тільки продовження становлення інноваційної моделі розвитку, посилення взаємозв’язку наука-промисловість, але й підвищення значущості інтелектуальної складової інноваційного потенціалу.

Дослідженням знань як джерела розвитку займались такі зарубіжні вчені, як: У. Петі, Г. Беккер, М. Блауг, К. Гріффін, Э. Денісон, Р. Кроуфорд, Ф. Махлуп, Т. Стюарт, У. Хадсон, Т. Шульц, Л. Сміт, Д. Рікардо, Дж.С. Мілль, К. Маркс та інші, які у своїх роботах від розгляду окремих аспектів продуктивних чинників працівника, перейшли до цілісного дослідження та розроблення концепції людського капіталу, його інтелектуальної складової, а також виявлення соціально-економічних умов формування і використання робочої сили.

На сьогодні більшість країн зайняли стратегічну позицію розвитку економіки знань, основою якої є не матеріальна, а інтелектуальна складова. Вступ світової економіки в новий етап розвитку – економіку знань – істотно змінив умови конкуренції країн [28]. У наш час різниця в рівні економічного розвитку значно менше визначається наявністю природних ресурсів. На перший план виходить здатність нації підвищувати якість людського капіталу, створювати нові знання і втілювати їх у виробничих системах [65].

Сучасний аспект прояву кризи у світовому масштабі спрямовує розвинені країни до переусвідомлення не лише процесів і механізмів економічної діяльності, а й переходу до нового соціально-економічного устрою, який би ґрунтувався на задоволенні не локальних потреб держави, а на індивідуально-універсальних засадах господарсько-економічного розвитку реального сектору економіки. Реалізація цих засад можлива за умови поступової реорганізації управління економічними процесами та їх переорієнтації на використання інноваційно-інтелектуальних ресурсів.

Ефективність реалізації та результативність завершення інноваційних процесів залежать не тільки від економічних чинників, але й від інтелектуальних та перцепційних, яким і відводиться провідна роль. Впровадженню інновацій повинне передувати змістовне прогнозування наслідків їх впливу на економіку. І лише за умови виявлення подальшого позитивного ефекту з’являється можливість спрямування на їх створення іншого ресурсного забезпечення. Однак тільки знання залишаються умовно невичерпним ресурсом і набувають значення не як рівень інтелектуальних можливостей, а як економічний ресурс, що стає базисом, супровідною силою та аналітично-контрольним засобом створення і впровадження інновацій.

Умови сьогодення потребують удосконалення процесів, які відбуваються під час становлення економіки, заснованої на знаннях, та виявлення ключових чинників формування в Україні нового типу економіки, де основними пріоритетами були б нагромадження, розвиток і використання інтелектуального потенціалу в єдиному симбіозі – «когнітивної економіки».

В умовах суперечливої взаємодії функціонуючих в економіці ринкових інститутів та з урахуванням дисбалансу інтересів бізнесу і держави, необхідно зазначити, що категорія «інтелектуальний потенціал» виражає неоднозначний характер економічних відносин. Роль інтелектуального потенціалу в житті українського суспільства недооцінюється і неоднозначно сприймається як бізнес-структурами, так і державними інститутами, що проявляється у:

- відсутності чіткого законодавства, яке регламентує відношення інтелектуальної власності;

- недостатньому фінансуванні сфер науки та освіти;

- низькій мотивації працівників освітньої і наукової сфер, що проявляється у відсутності прагнення до наукових досліджень, розробок та впровадження інновацій.

У сучасних умовах трансформаційних змін національної економіки інтелектуальний потенціал використовується опосередковано. Економічне зростання і розвиток інтелектуального потенціалу суспільства нерідко мають протилежну спрямованість. Інтелектуальний потенціал не тільки не стає заділом економічного зростання, але і саме економічне зростання може призвести до збідніння і незатребуваності інтелектуального потенціалу. Однак слід зауважити, що саме наявність і застосування знань є джерелом створення інших засобів для економічного розвитку, а інвестиції в людину, як на приватному, так і на державному рівні, стають пріоритетними. Нові знання, що генеруються наукою, підготовка високоякісного людського капіталу на базі якісної освіти, створення додаткових цінностей виробничим сектором і бізнесом – невід’ємні компоненти сучасного суспільства, побудованого на знаннях [48]. У такому суспільстві відбувається поступове заміщення традиційних індустріальних засобів виробництва новими, які продукують прогресивні знання, за допомогою яких створюються додаткові цінності [48].

Стратегія розвитку економіки повинна ґрунтуватися на знаннях і не обмежуватись лише інвестиціями в людський капітал з метою підвищення рівня освіти. Вона повинна бути спрямована на забезпечення відкритості доступу до інновацій і знань та їх поширення і передбачати залучення інвестицій у ті процеси, які є рушійними важелями підвищення здатності акумулювати та використовувати знання з метою трансформації нематеріальних активів у матеріальні здобутки.

Запровадження механізмів активізації використання потенціалу знань потребує стратегії інформаційно-інноваційного розвитку, впровадження якої стане реальним лише за умов наявних стимуляційних заходів їх залучення та нагромадження.

Для переходу економічної системи на наступний етап розвитку необхідні нові напрями, які б базувалися на симбіозі гуманітарного і інженерного підходів, що потребує когнітивних технологій розвитку економіки. Це дозволить отримати синергетичний ефект від взаємодоповнюючого використання бізнес-технологій, а саме: концепцій систем якості, інформаційних бізнес-технологій та когнітивної складової.

Визначення «нова економіка» з часом трансформувалось в поняття «економіка знань», дослідження якої дозволило науковим колам світу відкрити шлях новому напряму, а саме – «когнітивній економіці», тобто системі управління базами знань. Головними особливостями такого типу економіки є:

- спрямованість не тільки на управління і застосування знань, а й забезпечення їх перетворення та зберігання;

- передбачає конгломеративність знань;

- створення цінностей ґрунтується на групуванні знань різних галузей;

- адаптація знань до нових сфер застосування.

Когнітологія як наука вивчає процеси сприйняття, пізнання, усвідомлення, мислення і навчання, моделюючи принципи організації і роботи звичайних і штучних інтелектуальних систем. Саме поєднання когнітивного напрямку із економічними, інформаційними та інженерно-технічними знаннями і визначає стратегічні орієнтири впровадження «когнітивної економіки», а саме:

- урахування важливості інтелектуального капіталу як інструменту і продукту із можливістю інтенсивного використання і швидкого реагування на процеси, які відбуваються в зовнішньому середовищі;

- реструктуризації дослідницької інфраструктури, зокрема покращання координації національної науково-дослідної діяльності;

- створення зони вільного переміщення знань, дослідників і технологій з метою посилення співробітництва та стимулювання конкуренції;

- перехід від «енергоємних» до «інформаційноємних» виробництв і процесів;

- визначення регіонами стратегічних позицій соціально-економічного розвитку;

- швидке реагування на зміни, які виникають в макросередовищі;

- використання симбіозу гуманітарного і інженерного підходів до розвитку економіки.

В умовах активізації процесів глобалізації науки особливої ваги набуває проблема розроблення та реалізації національних науково-технічних та інноваційних пріоритетів і взаємоузгодження з ними регіональних і галузевих програм [72]. Поступове переоснащення економіки на новій техніко-технологічній базі поряд із увпровадженням механізмів соціально орієнтованої ринкової економіки, удосконаленням всієї системи державного, регіонального і галузевого управління науковою сферою вимагають запровадження нових економічних важелів [72]. Головним завдання економічного розвитку України в розрізі «когнітивної економіки» має стати реорганізація розвитку регіонів, спрямована на збільшення продуктивності економічних ресурсів, а не їх перегрупування. Розвиток регіонів, безперечно, потребує фінансових вкладень, як державних, так і приватних, але за наявності науковообґрунтованих проектів, які були започатковані самостійно і мали б відчутні позитивні результати вже на первинних етапах реалізації. Доцільно зауважити, що застосуванню зазначених напрямів розвитку економіки приділяють увагу провідні вітчизняні та закордонні вчені, але акцентом вирішення питань цієї проблематики є саме встановлення ключової ролі науковців в управлінні реалізацією процесів становлення когнітивної економіки.

«Когнітивна економіка» як інженерно-гуманітарний симбіоз набуває змісту лише під керівництвом так званого «колективного розуму», а саме використання командного колегіального підходу до управління економічними процесами, який би базувався на створенні адміністративних інноваційних структур, до складу яких входили б науковці з різногалузевим професійним та науковим спрямуванням та виконували функції не лише дорадчих органів, що поширено сьогодні, але й мали владні повноваження.

Виведення економіки з кризового стану та її подальший розвиток потребують нових шляхів, одним з яких має стати не звичайне запровадження поетапних програм подолання проблем на основі короткострокових тактичних заходів, а створення нової системи суспільно-економічних відносин, яка б базувалась на засадах «когнітивної економіки» [28].