ТЕМА 7 ФІНАНСОВА КРИЗА ТА ЗАКОНОДАВЧІ ОСНОВИ АНТИКРИЗОВОГО УПРАВЛІННЯ

 

У сучасній літературі існує кілька визначень фінансової кризи, що свідчить про багатогранність цього явища:

фінансова криза — це вид локальної кризи, за якої в динаміці спостерігається погіршення показників поточної ліквідності та фінансової стійкості з одночасним зростанням коротко- та середньострокової заборгованості, що призводить до неплатоспроможності підприємства;

фінансова криза — це робота підприємства в безприбутковій зоні, яка призводить до втрати потенціалу успіху підприємства, загрожує його платоспроможності та подальшому існуванню як суб’єкта господарювання.

Під фінансовою кризою розуміють також фазу розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві. Із позиції фінансового менеджменту кризовий стан підприємства полягає в його нездатності здійснювати фінансове забезпечення поточної виробничої діяльності. У результаті настання фінансової кризи на підприємстві через нестачу грошових ресурсів відбуваються збої постачання, що може спричинити виникнення кризи постачання.

 Наступним кроком у вивченні теми є виокремлення основних симптомів фінансової кризи. Вона характеризується: зменшенням рівня прибутковості та рентабельності; скороченням частки грошової маси в обігових коштах; зменшенням платоспроможності та поточної ліквідності підприємства; збільшенням собівартості готової продукції; збільшенням запасів готової продукції на складах; зменшенням швидкості обороту капіталу та ін.

Як правило, фінансову кризу на підприємстві характеризують трьома параметрами: джерелами (факторами) виникнення; видом кризи; стадією її розвитку. Ідентифікація цих ознак дає змогу правильно діагностувати фінансову неспроможність підприємства та добирати найефективніший каталог заходів щодо фінансового оздоровлення. Так, головними екзогенними факторами фінансової кризи на підприємстві можуть бути спад кон’юнктури в економіці в цілому; зменшення купівельної спроможності населення; значний рівень інфляції; нестабільність господарського та податкового законодавства; нестабільність фінансового та валютного ринків; посилення конкуренції в галузі; криза окремої галузі; сезонні коливання; посилення монополізму на ринку; дискримінація підприємства органами влади та управління; політична нестабільність у країні місцезнаходження підприємства або у країнах підприємств — постачальників сировини (споживачів продукції); конфлікти між засновниками (власниками). Вплив зовнішніх факторів кризи має здебільшого стратегічний характер. Вони зумовлюють фінансову кризу на підприємстві, якщо менеджмент неправильно або несвоєчасно реагує на них, тобто якщо відсутня або недосконало функціонує система раннього попередження та реагування, одним із завдань якої є прогнозування банкрутства.

Можна також виокремити чимало ендогенних факторів фінансової кризи: низька якість фінансового менеджменту; недоліки в організаційній структурі; низький рівень кваліфікації персоналу; недоліки у виробничій сфері; прорахунки в галузі постачання; низький рівень маркетингу та втрата ринків збуту продукції; прорахунки в інвестиційній та кредитній політиці; брак інновацій та раціоналізаторства; дефіцити у фінансуванні; відсутність або незадовільна робота служб фінансового контролю та контролінгу (планування, аналіз, інформаційне забезпечення, контроль).

Далі необхідно з’ясувати основні види фінансової кризи на підприємстві. Розрізняють такі види кризи: стратегічну кризу (коли на підприємстві зруйновано виробничий потенціал і немає засобів його відновлення, через відсутність ключових факторів успіху, а отже, не вдається подолати кризу збуту); кризу прибутковості (перманентні збитки вихолощують власний капітал, і це призводить до незадовільної структури балансу); кризу ліквідності (підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності).

Криза прибутковості — ситуація, коли перманентні збитки вихолощують власний капітал, що, в свою чергу, призводить до незадовільної структури балансу.

Криза ліквідності — ситуація, коли підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності.

 

Важливою передумовою застосування правильних антикризових заходів є ідентифікація глибини фінансової кризи. Існують три фази кризи:

фаза передкризи, яка безпосередньо не загрожує функціонуванню підприємства за умови переведення його на режим антикризового управління;

фаза кризи, яка загрожує подальшому існуванню підприємства і потребує негайного проведення фінансової санації.

Санація — система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського стану боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів завдяки кредитуванню, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміни організаційно-правової й виробничої структури боржника.

кризовий стан, який не сумісний з подальшим існуванням підприємства і призводить до його ліквідації (за режимами самоліквідації або через систему банкрутства).

Доволі важливим є питання своєчасної ідентифікації фінансової кризи на підприємстві. Основними джерелами інформації під час аналізу фінансової сфери є баланс підприємства; звіт про фінансові результати; звіт про рух грошових коштів, звіт про власний капітал. Взагалі аудит фінансової сфери передбачає оцінювання динаміки та структури валюти балансу; аудит власного капіталу; аудит позичкового капіталу та кредиторської заборгованості; оцінювання ліквідності активів підприємства та його платоспроможності; аудит інвестицій; аналіз дебіторської заборгованості; аналіз Cash-Flow (обсяги чистих грошових потоків, утворюваних у результаті операційної та інвестиційної діяльності, які залишаються в розпорядженні підприємства на певному періоді); оцінювання ділової активності підприємства. Студентам варто повторити методи обчислення показників, використовуваних для проведення позначених видів аналізу.

Наступним питанням розглядуваної теми є оцінювання здатності підприємства до банкрутства. Варто звернути увагу на основні моделі, які найчастіше застосовують для такого оцінювання, а саме: двофакторну модель оцінювання банкрутства; Z-розрахунок Альтмана; модель на основі рейтингової оцінки (Сайфулін, Кадиков); модель У. Бівера; модель Спрингейта; загальну універсальну дискримінантну функцію. Перелічені методи мають свої переваги та обмеження щодо можливостей їх використання на українських підприємствах.

Останнє питання цієї теми стосується розроблення та впровадження заходів, спрямованих на подолання кризових явищ у фінансовій системі підприємства. Система заходів щодо подолання фінансової кризи поділяється на оперативні (негайні, надзвичайні), тактичні та стратегічні.

До надзвичайних заходів із подолання фінансової кризи належать: заходи, що мають на меті призупинити «відплив» готівки (заморожування рахунків до оплати; одержання короткострокових поступок з оплати боргів; визначення й оплата термінових зобов’язань; призупинення витрат на модернізацію обладнання, підвищення кваліфікації і т. ін.), а також інтенсифікувати «приплив» готівки (продаж/здавання в оренду основних чи фондів устаткування; відмова від закупівлі малоспоживаних видів сировини і матеріалів на користь найбільш необхідних; розгляд варіантів кредитування і т.ін.).

Тактичні заходи можуть набувати вигляду постійно-діючих планів або спеціальних планів із фінансового оздоровлення. Прийняття рішень щодо змісту та часових характеристик заходів залежить від типу та глибини фінансової кризи.

Для фінансового оздоровлення підприємства залежно від причин формування кризових явищ у його фінансовій підсистемі застосовують заходи в таких напрямках: подолання кризи платежів; реструктуризація кредиторської заборгованості, зокрема за основним боргом, санкціями тощо; забезпечення достатнього рівня надходження коштів; економія поточних витрат тощо.

Реструктуризація боргу — перегляд (продовження) строків кредиту з метою полегшення фінансового стану боржника, який має труднощі з платежами. Одночасно можуть переглядатися інші умови кредитування (наприклад, списання частини боргу або розподіл у часі сплати боргу та відсотків за ним).

Реструктуризація заборгованості — один із найважливіших заходів, що дає змогу забезпечити базу для подальших антикризових перетворень в організації. Фінансова реструктуризація посідає чільне місце у загальному процесі реструктуризації підприємств. Заходи виходять за межі суто фінансових важелів та потребують участі практично всіх підрозділів підприємства.

Фінансове оздоровлення може існувати у формі фінансової санації. Згідно із Законом України «Про відновлення платоспроможності боржника або визнання його банкрутом» санація розглядається як система заходів, до яких вдаються під час провадження у справі про банкрутство, аби запобігти визнанню боржника банкрутом та його ліквідації, і які спрямовані на оздоровлення фінансово-господарського стану боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів завдяки кредитуванню, реструктуризації підприємства, боргів та капіталу і (або) зміні організаційно-правової та виробничої структури боржника.

Санація може здійснюватися з ініціативи власників або кредиторів підприємства, що передбачає поглинання фірми, яка перебуває на межі банкрутства іншою компанією; випуск нових цінних паперів для мобілізації грошового капіталу; збільшення кредитів та державних субсидій; зменшення відсотків за облігаціями, які раніше було випущено, та відстрочення їх погашення; реструктуризацію заборгованості; повну або часткову купівлю державою акцій підприємств. Санаційні заходи можуть оформлятися у вигляді плану або програми, які відрізняються цілями, структурою, часовими характеристиками та складом виконавців.

Для подолання стратегічної фінансової кризи на підприємстві необхідно підготувати програму розроблення та реалізації заходів при фінансовому оздоровленні підприємства, яка повинна охоплювати такі розділи: експрес-діагностика за балансовими даними; заходи щодо використання зовнішніх джерел фінансового оздоровлення підприємства; заходи щодо використання внутрішніх джерел (резервів фінансового оздоровлення). До цієї програми повинні увійти заходи з розроблення та виконання антикризової фінансової стратегії, а також необхідні механізми, що забезпечують підтримку фінансової стійкості.

Вибір методів подолання фінансової кризи зумовлює склад та обсяги робіт фінансово-економічних служб підприємства. Основні завдання діяльності фінансових підрозділів підприємства за умов кризи такі: координація діяльності усіх підрозділів підприємства з метою впровадження заходів з фінансового оздоровлення; скорочення витрат при стабілізації поставок МТР; розроблення і фінансове обґрунтування виходу підприємства з кризи; збереження платоспроможності; підвищення надходжень та скорочення витрат.

Безнадійна заборгованість — заборгованість, яка відповідає одній із наведених далі ознак:

заборгованість за зобов’язаннями, щодо якої минув строк позовної давності;

заборгованість, яка лишилася непогашеною за браком майна юридичної чи фізичної особи, оголошеної банкрутом у встановленому законодавством порядку, або юридичної особи, що ліквідується;

заборгованість, яка лишилася непогашеною через нестачу коштів, одержаних від продажу на відкритих аукціонах (публічних торгах) майна позичальника, переданого в заставу як забезпечення зазначеної заборгованості за умови, що інші юридичні дії кредитора стосовно примусового стягнення решти майна позичальника не дали змоги повністю покрити заборгованість.

Власний капітал — підсумок першого розділу пасиву балансу; відбиває частку активів (майна) підприємства, яка фінансується за рахунок внесків держателів корпоративних прав та власних коштів суб’єкта господарювання.

Дебіторська заборгованість — сума належних підприємству боргів, які виникли у результаті його господарської діяльності.

Заборгованість — сума належних організації боргів з боку фізичних та юридичних осіб, які виникли в результаті господарських взаємовідносин між ними.

Коефіцієнт b (бета) — математична оцінка ризикованості одного активу у термінах впливу на ризикованість групи (портфеля) активів. При цьому враховується ринковий ризик та обчислюється показник b, чим вищий цей показник, тим більший ризик.

Кредиторська заборгованість — грошові кошти, тимчасово залучені організацією, які належать поверненню фізичним та юридичним особам.

Криза прибутковості — ситуація, коли перманентні збитки вихолощують власний капітал, що, в свою чергу, призводить до незадовільної структури балансу.

Криза ліквідності — ситуація, коли підприємство є неплатоспроможним або існує реальна загроза втрати платоспроможності.

Ліквідні активи — майно підприємства, яке можна швидко реалізувати.

Ліквідність — здатність активів до швидкої реалізації на ринку та перетворення на грошові активи.

Майнові ризики — можливості матеріальних втрат у результаті пошкодження, руйнування або розкрадання майна, що належить особі або організації.

Неплатоспроможність — зумовлена з недостатністю активів у ліквідній формі нездатність суб’єкта підприємницької діяльності виконати платіжні зобов’язання, строк сплати яких настав.

Платоспроможність — здатність юридичної чи фізичної особи своєчасно і в повному обсязі виконати свої платіжні зобов’язання.

Реструктуризація активів — санаційні заходи, пов’язані зі зміною структури та складу активної сторони балансу (нерідко ці зміни супроводжуються також змінами у складі і структурі балансу).

Реструктуризація боргу — перегляд (продовження) строків кредиту з метою полегшення фінансового стану боржника, який має труднощі із платежами. Одночасно можуть переглядатися інші умови кредитування (наприклад, списання частини боргу або розподіл у часі сплати боргу та відсотків за ним).

Рефінансування дебіторської заборгованості — форма реструктуризації активів, яка полягає у переведенні дебіторської заборгованості в інші, ліквідні форми оборотних активів: грошові кошти, короткострокові фінансові вкладення тощо.

Ризик внутрішнього фінансового стану фірми — ризик, що впливає на здатність фірми користуватися кредитами, згладжувати здійснення фінансових операцій у часі, уникати ситуацій, що можуть підірвати довіру до неї з боку працівників, постачальників, споживачів та суспільства в цілому.

Санаційний аудит — поглиблений аналіз фінансово-господарського стану підприємств, здійснюваний на підприємствах, що перебувають у фінансовій кризі.

Санація — система заходів, що здійснюються під час провадження у справі про банкрутство з метою запобігання визнання боржника банкрутом та його ліквідації, спрямована на оздоровлення фінансово-господарського стану боржника, а також задоволення в повному обсязі або частково вимог кредиторів завдяки кредитуванню, реструктуризації підприємства, боргів і капіталу та (або) зміни організаційно-правової й виробничої структури боржника.

Фінансова криза на підприємстві — робота підприємства у безприбутковій зоні, яка призводить до втрати потенціалу успіху, загрожує його платоспроможності та подальшому існуванню як суб’єкта господарювання.

Це фаза розбалансованої діяльності підприємства та обмежених можливостей впливу його керівництва на фінансові відносини, що виникають на цьому підприємстві; кінцева стадія непрогнозованого процесу втрати (під впливом зовнішніх і внутрішніх факторів) потенціалу розвитку, під час якого структура капіталу та ліквідність підприємства погіршується настільки, що це загрожує його подальшому існуванню.

Фінансовий ризик — загроза, яка полягає в тому, що інвестиції не забезпечать грошового потоку, достатнього для покриття витрат з обслуговування боргу (своєчасних виплат відсотків та основної суми), а також для забезпечення необхідного рівня прибутковості фірми (зокрема, через втрачені можливості, інфляцію тощо).

 

Найбільш поширеною концепцією в антикризовому менеджменті є концепція активного антикризового управління. У проактивному антикризовому управлінні характер заходів, що вживаються підприємством, має стратегічний характер, що базується на попереджувальних діях, часто фінансова сторона має другорядний характер. Активне антикризове управління з погляду фінансового менеджменту класифікується як антикризове фінансове управління. Це пов'язано з порушенням збалансованості фінансових відносин на підприємстві, а також з фінансовим характером антикризових заходів, що проводяться.

На етапі проактивного аналізу, який проводиться на стадіях потенційної та латентної кризи, реалізується низка заходів, що дозволяють ідентифікувати сигнал, що надходить, і прийняти відповідні антикризові заходи залежно від типу сигналу, що надійшов. Для активної моделі поведінки характерне вирішення виникаючих проблем шляхом оперативних дій, оскільки ідентифікований сильний сигнал несе явну загрозу існуванню підприємству і вимагає проведення активних дій.

За своєю суттю активне антикризове управління є концепцією антикризового управління і є системою заходів щодо діагностики кризового стану підприємства і виведення його із ситуації, що виникає на стадіях гострої переборної і непереборної кризи, за допомогою застосування активних фінансових процедур. На даних стадіях сигнал, що приймається, несе в собі явну загрозу настання банкрутства, тобто загрозу його подальшого існування. На наш погляд, саме загроза банкрутства є основним критерієм ідентифікації для ухвалення відповідних антикризових заходів.

Під банкрутством розуміється “визнана арбітражним судом неспроможність боржника відновити свою платоспроможність та задовольнити визнані судом вимоги кредиторів не інакше як через застосування ліквідаційної процедури.

Існують різні підходи до пояснення терміна «банкрутство», при цьому особливістю будь-якого трактування даного терміна є невід'ємні елементи: параметри неплатоспроможності боржника, сума боргу і термін прострочення його сплати.

Необхідно розрізняти поняття банкрутство” і “неплатоспроможність”, адже перше є наслідком останнього. Згідно з чинним законодавством України неплатоспроможністю є “неспроможність суб’єкта підприємницької діяльності виконати після настання встановленого строку їх сплати грошові зобов’язання перед кредиторами, в тому числі із заробітної плати, а також виконати зобов’язання щодо сплати податків і зборів (обов’язкових платежів) не інакше як через відновлення платоспроможності”.

Банкрутство є негативним наслідком кризи, що викликана неефективною діяльністю підприємства щодо її усунення, що призводить до порушення фінансових відносин і, як наслідок, ставить під загрозу подальше існування підприємства.

Факт банкрутства підприємства не означає, що збитки нестимуть тільки його власники, але також кредитори, партнери, споживачі і так далі. Крім того, банкрутство є одним із чинників макроекономічної нестабільності, оскільки зменшуються податкові платежі до бюджету, збільшується число безробітних, формується негативний мультиплікативний ефект.

У загальному вигляді класифікація банкрутства наведена на рис.7.1. Класифікація проводиться за такими критеріями, як:

навмисність дій певних осіб стосовно доведення підприємства до процедури банкрутства (навмисне і ненавмисне банкрутство);

невідповідність стану активів підприємства їх реальному змісту (реальне, фіктивне і приховане банкрутство).

У першому випадку банкрутство може виникнути в результаті навмисних дій керівництва і власників, що пов'язане з вилученням певних вигод – умисне банкрутство. Ненавмисне банкрутство виникає у результаті неефективної господарської діяльності.

У другому випадку розрізняють:

реальне банкрутство – активи підприємства відповідають їх реальному негативному стану. Реальне банкрутство може виникнути в результаті навмисних і ненавмисних дій;

фіктивне банкрутство – активи підприємства не відповідають їх фактичному стану. Фіктивне банкрутство є наслідком навмисних дій групи осіб, що переслідують мету банкрутства, за допомогою виведення або приховання активів. Однак фіктивне банкрутство може бути і спробою повного або часткового спасіння вкладеного капіталу за умов неможливості здійснення господарської діяльності чи виникнення форс-мажорних обставин;

приховане банкрутство – активи підприємства не відповідають їх фактичному стану. Даний вид є протилежним фіктивному банкрутству, оскільки його метою не є припинення діяльності підприємства, а, навпаки приховання інформації про реальний фінансовий стан з метою продовження його діяльності.

Фіктивне, приховане та умисне банкрутство є кримінальними злочинами, тому кваліфікаційні ознаки таких дій і відповідальність за них регламентуються кримінальним правом країни.

Для виявлення фактів  прихованого,  фіктивного та умисного банкрутства суб'єктів підприємницької діяльності і розроблення пропозицій щодо запобігання цьому  процесу  розпорядженням Кабінету Міністрів Україні від 13 червня 2000 р. №258 була утворена спеціальна міжвідомча робоча група з аналізу практики і справ про банкрутство.

Градація активного управління відповідно до фаз кризи дозволяє менеджменту підприємства найбільш оптимально координувати свої подальші дії.

На стадії гострої переборної кризи розрізняють кризу прибутковості і кризу ліквідності. При кризі прибутковості, коли у підприємства перманентні збитки вихолощують власний капітал і це приводить до незадовільної структури балансу, застосовують короткострокову наступальну стратегію. Мета даної стратегії - запобігти подальшому порушенню фінансової дисципліни, привести підприємство в докризовий стан.

У тому випадку, коли не вдалося запобігти кризі прибутковості, на підприємстві вона перетворюється на кризу ліквідності – підприємство є неплатоспроможним, тобто або підприємство знаходиться на межі банкрутства, або його оголосили банкрутом, тоді застосовується процедура реструктуризації і/або фінансової санації. Реструктуризація є проведенням організаційно – економічних, правових, виробничо–технічних заходів, спрямованих на зміну структури підприємства, його системи правління, форм власності, організаційно – правових форм, що здатні відновити прибутковість, конкурентоспроможність і ефективність виробництва. В основному реструктуризація підприємства спрямована на подолання причин стратегічної кризи і кризи прибутковості. Основні види реструктуризації наведені на рис.7.2.

 

За своєю економічною суттю фінансова санація – це система фінансово–економічних, виробничо–технічних, організаційно-правових і соціальних заходів, спрямованих на досягнення або відновлення платоспроможності підприємства у довгостроковому періоді. Метою санації є покриття поточних збитків і усунення причин їх виникнення, збереження або відновлення ліквідності і платоспроможності підприємства, скорочення усіх видів заборгованості, поліпшення структури оборотного капіталу формування фондів фінансових ресурсів, необхідних для проведення санаційних заходів виробничого значення.

Поняття «санація» є змістовнішим і включає поняття «реструктуризація». Отже, санація включає систему заходів щодо відновлення прибутковості і конкурентоспроможності, які властиві реструктуризації, але і фінансові заходи, спрямовані на відновлення ліквідності і платоспроможності. Чим раніше буде ухвалено рішення про проведення санації, тим у підприємства більше шансів на її успішне завершення.

У разі, коли при аналізі стану підприємства робиться висновок не на користь проведення санаційних заходів (втрачено виробничий потенціал, існує незадовільна структура балансу і так далі) – говорять про непереборну кризу. При даній фазі, коли кризовий стан несумісний з подальшим існуванням підприємства, ухвалюється рішення про ліквідацію суб'єкта господарювання. Згідно із законодавством існують два види ліквідації:

добровільна ліквідація – це процедура ліквідації неплатоспроможного підприємства, яка здійснюється без залучення судових органів на підставі рішення власників або угоди, складеної між власниками даного підприємства і кредиторами і під контролем кредиторів;

примусова ліквідація - це процедура ліквідації неплатоспроможного підприємства, яка здійснюється за рішенням арбітражного суду (як правило, в процесі реалізації справи про банкрутство).

Процедура ліквідації підприємства складається з певних етапів, за допомогою яких ухвалюється рішення про відміну реєстрації і ліквідоване підприємство позбавляється статусу юридичної особи. Позбавлення підприємства такого статусу є основним для виключення підприємства з Державного реєстру підприємств. Упродовж десяти днів дана інформація відсилається в органи статистики, державної податкової служби. Життєвий цикл підприємства закінчений.

Таким чином, активні заходи, що приймаються підприємством, такі, як реструктуризація, фінансова санація і ліквідація, складають основу концепції активного антикризового управління, основним завданням якого є подолання кризової ситуації найбільш ефективним способом. Навіть ухвалення рішення про ліквідацію підприємства у ряді випадків є оптимальним рішенням.

Необхідно відзначити той факт, що розвиток інституту банкрутства в умовах ринкової економіки є стратегічно дуже важливим, заперечення факту банкрутства як негативного кризового явища лише посилить економічну ситуацію, оскільки банкрутство є невід'ємним явищем у ринковій економіці і виконує ряд важливих функцій. До таких можна віднести:

регулювання розвитку ринку. За допомогою банкрутства ринок позбавляється від підприємств, що ведуть неефективну, неконкурентну діяльність. Це дозволяє захистити інші підприємства від «недобросовісних» партнерів, робота з якими приводить до значних фінансових втрат і іноді ставить під загрозу їх подальше існування. Крім того, ліквідація таких підприємств спрощує конкурентну боротьбу у пошуках джерел фінансування поточної діяльності;

стимулювання підприємства в ефективному веденні своєї господарської діяльності, ухваленні оптимальних рішень, удосконаленні форм і методів управління.

Забезпечення рівних прав, зобов'язань і відповідальності суб'єктів господарювання незалежно від їх організаційно – правової форми, розміру і форми власності. Крім того, основним при реалізації даної функції повинні бути справедливі права як відносно боржника, так і кредитора. Це відноситься і до справедливого розподілу грошових коштів, отриманих від реалізації майна боржника, встановлення першочерговості сплати зобов'язань у разі браку таких. Першочерговість виплат встановлюється законодавчо, виходячи з принципу захисту прав окремих кредиторів (держави, працівників, кредиторів, вимоги яких захищені заставним зобов'язанням).

Створення необхідних умов для збереження і відновлення діяльності підприємства за умови доцільності. Реалізація цієї функції повинна здійснюватися не тільки на державному рівні, але і на рівні підприємств, тих, що надають підтримку при реалізації заходів реорганізацій (фінансова допомога, відстрочення платежів, списання боргів і так далі).

Вищевикладене накладає на активне антикризове управління ряд зобов'язань з ефективного виведення підприємства з кризи. Крім того, використовувані заходи повинні відповідати рівню економічного розвитку, а стадії активного управління формувати оптимальний закінчений процес (Картохіна Н.В.).

Висновки. Концепція активного антикризового управління є переважною в системі антикризового регулювання, оскільки вимагає оперативного втручання у кризову ситуацію, та за допомогою активних антикризових дій запобігти банкрутству підприємства. У цьому контексті поняття банкрутства сприймається не тільки як неспроможність боржника відновити свою платоспроможність, але і як основний критерій до впровадження антикризових заходів. Розгляд форм банкрутства, що існують на сьогоднішній момент, ускладнює процес антикризового управління, оскільки до економічних чинників його виникнення додаються чинники навмисної поведінки певних осіб з метою отримання відповідних вигод, що, у свою чергу, призводить до спотворення фактичних даних про реальний стан підприємств.

Розглянуті фінансові заходи, такі, як реорганізація, санація і ліквідація є сучасним інструментарієм активного антикризового управління. Кожен із перелічених заходів виконує покладені на нього функції з виведення підприємства з кризи. Реорганізація і фінансова санація виконують функції відновлення прибутковості, конкурентоспроможності, платоспроможності та ліквідності. Ліквідація – як результат проведення активної антикризової програми, крім регулювальної і стимулювальної функцій, виконує захисну функцію прав усіх учасників процедури ліквідації.

Таким чином, активне антикризове управління на сучасному етапі господарювання дозволяє підприємству вибрати найбільш ефективні антикризові заходи.

 

Загальна характеристика методичного забезпечення діагностики кризового стану та загрози банкрутства

Методичне забезпечення діагностики кризового стану та загрози банкрутства характеризується великою різноманітністю підходів та інструментів її проведення. Практично кожне дослідження зарубіжних та вітчизняних фахівців з фінансового аналізу та антикризового управління містить викладення різноманітних методичних прийомів, які можуть використовуватися для здійснення цієї роботи.

Наявність різноманітних методик діагностики кризових явищ підприємства обумовлює доцільність їх системної класифікації, яка надасть можливість об'єднати різноманітні методичні підходи в окремі групи, визначити спільні проблеми та недоліки, що притаманні окремим розробкам (рис. 7.3).

Залежно від статусу методичні підходи до проведення діагностики поділяються на державні (обов'язкові) та наукові (рекомендаційні).

Державні методики проведення діагностики фінансового стану та загрози банкрутства затверджуються Міністерством фінансів України, Агентством з питань банкрутства, іншими державними органами та є обов'язковими для використання в певних ситуаціях, перелік яких визначено.

В Україні прикладом державних методик є:

• „Методика проведення поглибленого аналізу фінансово-господарського стану неплатоспроможних підприємств та організацій", затверджена Наказом Агентства з питань запобігання банкрутству № 37 від 21.03.1997 p.; її цільове призначення - надання методичної допомоги фахівцям Агентства, спеціалістам міністерств, відомств, податкових органів тощо стосовно прийняття рішення про визнання структури балансу підприємства задовільною (незадовільною), підприємства - платоспроможним (неплатоспроможним), подання пропозицій щодо доцільності внесення цього підприємства до Реєстру неплатоспроможних підприємств та організацій;

• „Методичні рекомендації щодо виявлення ознак неплатоспроможності підприємства та ознак дій з приховування банкрутства, фіктивного банкрутства чи доведення до банкрутства", затверджені Наказом Міністерства економіки України від 17 січня 2001р. №10.

Наукові методики діагностики кризи і загрози банкрутства підприємства розроблюються та пропонуються для практичного використання фахівцями - фінансовими аналітиками, спеціалістами з антикризового управління. Вони використовуються на вибір та за потреби. Як правило, існують базові (загальновідомі) та авторські (комерційні) методики.

Перші широко висвітлюються у спеціальній літературі, застосовуються в навчальному процесі та науково-дослідній роботі, інші - є комерційною таємницею та нематеріальним активом консалтингових фірм, що спеціалізуються на професійній діяльності з питань антикризового управління та фінансового консультування. Творчо розвиваючі базові методики, комерційні методичні розробки передбачають використання оригінального переліку критеріїв (показників) та стандартів оцінювання (визначення критичних меж), технології отримання експертного висновку тощо.

Залежно від напряму дослідження (функціонального спрямування оцінних показників) методичні підходи до проведення діагностики можуть бути орієнтовані на дослідження таких сфер діяльності підприємства:

1) фінансово-майновий стан;

2) результати господарської діяльності підприємств з окремих напрямів (операційної, фінансової, інвестиційної);

3) організація управління підприємством;

4) ресурсний потенціал підприємств;

5) комбінований підхід (збалансована система діагностичних показників у розрізі різних аспектів діяльності підприємства, наприклад, ресурсна, клієнтська, фінансова, менеджерська складова).

Найбільш коректним та доцільним для використання необхідно вважати комбінований підхід, який дає можливість узагальнити всі складові виникнення та перебігу кризових явищ. Найменш вдалим варіантом є використання тільки фінансових показників, які обчислюються на підставі балансу підприємства, оскільки вони лише констатують становище, що склалося, і не дають змоги встановити фактори, які його спричинили. Навіть для експрес-діагностики доцільним є сумісне використання фінансових та економічних показників.

Залежно від інформаційного забезпечення діагностики існуючі методичні підходи до її проведення можуть передбачати використання виключно кількісної, якісної або змішаної інформації (сумісне використання кількісних та якісних показників діяльності підприємства).

Найбільш продуктивним є третій підхід, оскільки окреме застосування тільки кількісної (об'єктивної) або тільки якісної (суб'єктивної) інформації має суттєві недоліки, які можуть бути нівельовані за умов спільного використання.

Основним недоліком кількісної інформації є, по-перше, її статичність, оскільки більшість оцінних показників розраховується за даними звітності підприємств на певну дату або за період діяльності, по-друге, можлива некоректність, зумовлена неадекватним бухгалтерським обліком та звітності або цілеспрямованими діями керівництва підприємства щодо її викривлення, по-третє, застосування тільки кількісних показників не завжди забезпечує ранню діагностику, виявлення передвісників кризи та не забезпечує можливості коректно визначити фактори, що її зумовлюють.

Перелік та методика збирання якісної інформації визначається особою, що проводить діагностику, а отже, залежить від її особистих професійних якостей, досвіду роботи, коректності організації збирання інформації, відвертості відповідей опитуваних фахівців тощо, тобто висновок стосовно глибини кризових явищ має суб'єктивний характер банкрутства підприємства.

Залежно від джерел інформації, які використовуються для розрахунку кількісних показників, виокремлюються методичні підходи, що базуються на використанні:

1) виключно затверджених форм фінансової та статистичної звітності підприємств;

2) поєднання інформації форм фінансової та статистичної звітності з матеріалами оперативного та управлінського обліку підприємств.

Перший підхід використовується для проведення експрес-діагностики, тобто для попередньої, негайної та зовнішньої діагностики, що доступна широкому колу зацікавлених осіб та може здійснюватися навіть без згоди оцінюваного підприємства, на базі його публічної звітності.

Другий підхід використовується для поглибленої (фундаментальної) діагностики та передбачає в обов'язковому порядку допуск експерта-діагноста до внутрішньої інформації стосовно діяльності підприємства. Безумовно, перелік оцінних показників, що використовується в цьому випадку, може бути досить широким та різноплановим.

Якісні показники, які використовуються в перебігу діагностики, також можуть мати різні джерела отримання: особисті спостереження експерта-діагноста, опитування різного кола респондентів (керівники та фахівці самого підприємства, усі робітники підприємства, власники, банківські фахівці, найбільші споживачі та постачальники, незалежні експерти тощо).

Найбільш коректним та доцільним для використання є комбінований підхід, оскільки він дає можливість узагальнити усі складові виникнення та перебігу кризових явищ. Найменш вдалим варіантом методичного забезпечення діагностики є використання тільки фінансових показників, які обчислюються на основі балансу підприємства, оскільки вони лише констатують становище, що склалося, і не дають змоги встановити фактори, що його спричинили. Навіть для експрес-діагностики доцільним визнається сумісне використання фінансових та економічних показників.

Залежно від методики визначення оцінних показників можуть бути виділені такі методичні підходи:

1) коефіцієнтний підхід, який передбачає розрахунок та використання різноманітних коефіцієнтів (відносних показників), що обраховуються шляхом порівняння певних абсолютних показників (наприклад, коефіцієнт абсолютної ліквідності, фінансової автономії, прибутковості тощо);

2) індексний підхід, який передбачає розрахунок динамічних показників зміни стану об'єкта дослідження у часі (темп зростання, приросту тощо); у перебігу діагностики предметом дослідження може бути як одиничний індекс (оцінка значення стосовно одиниці), пара індексів (перевірка співвідношення між ними), так і динамічний ряд індексів за певний період, вивчення якого дозволить визначити швидкість уповільнення або прискорення відповідних процесів;

3) агрегатний підхід, суть якого полягає в обчисленні оцінних агрегатів - абсолютних оцінних показників, що розраховуються за спеціальними методиками, наприклад, нормальні джерела фінансування запасів, нетто-результат експлуатації інвестицій, результат господарсько-фінансової діяльності тощо; у перебігу дослідження провадиться порівняння абсолютних значень певних пар агрегатів або перевірка їхньої позитивності.

Залежно від методики дослідження оцінних показників знайшли поширення такі методичні підходи:

• динамічний (ретроспективний) аналіз певних показників, який передбачає їх вивчення в динаміці;

• порівняльний аналіз, підґрунтям якого є зіставлення фактично досягнутого значення показника із середньогалузевим або середнім по групі аналогічних підприємств;

• еталонний аналіз, проведення якого передбачає порівняння фактично досягнутого значення показника з певним еталоном (стандартом), який визначено як допустима (критична) межа його зміни.

Найбільш простим вважається еталонний аналіз, однак передумовою його проведення є наявність системи еталонних значень оцінних показників. Як свідчить зарубіжна практика, розроблення обґрунтованих еталонів є найбільш складним питанням як із методичної, так і з практичної точки зору. Коректне вирішення цього завдання має передбачати, по-перше, застосування репрезентативної бази даних, по-друге, застосування сучасних математичних методів обробки інформації для встановлення коректного висновку стосовно критичних меж зміни показників оцінювання.

У багатьох країнах світу національні та галузеві стандарти фінансового стану підприємств розроблюються спеціальними агентствами, асоціаціями аудиторів тощо, що значно полегшує проведення діагностики кризи конкретного підприємства. Наприклад, у США найбільш значну роль відіграють дві організації:

• „Robert Morris Associates" - банківська асоціація, яка публікує інформацію фінансової звітності підприємств, які зверталися за отриманням кредиту;

• „Dun and Bradstreet" - консалтингова фірма, що спеціалізується на проведенні фінансових досліджень та щорічно публікує огляд „key business ratios", який містить середньогалузеві значення найважливіших фінансових коефіцієнтів, що в подальшому використовується тисячами фінансових аналітиків.

У нашій країні застосовуються або запозичені з іноземних джерел, або емпірично встановлені значення еталонів, що суттєво погіршує обґрунтованість висновків, які отримуються в перебігу їх застосування. Тому доцільним є поєднання різних методик дослідження оцінних показників.

Залежно від методики формування узагальнюючого висновку стосовно наявності кризи та загрози банкрутства підприємства сучасні методичні підходи можна об'єднати у дві великі групи:

1) які передбачають формування узагальнюючого висновку суб'єктивним шляхом;

2) які передбачають отримання узагальнюючого висновку шляхом певної обробки результатів дослідження з окремих напрямків та на базі застосування різних методик.

У першому випадку узагальнення проводиться особою, що здійснює діагностику самостійно (індивідуально), враховуючи усі особливості конкретного підприємства. У другому випадку використовуються спеціально розроблені методи агрегування індивідуальних результатів дослідження, що суттєво полегшує формування узагальнюючого діагностичного висновку.

Залежно від характеру формування та спрямованості діагностичного висновку в міжнародній практиці прийнято виділяти такі види аналізу неплатоспроможності:

• дескриптивний — який представляє результати проведеного дослідження (переважно експрес-аналіз фінансової звітності) в описовій формі;

• нормативний - в перебігу якого діагностичні висновки формуються на основі порівняння фактичних значень показників щодо досліджуваного підприємства з певним нормативом або плановим показником;

• предикативний - який має прогностичний характер та використовується для прогнозування певних подій, наприклад, визначення майбутніх доходів та фінансового становища підприємства.

Серед найбільш поширених методів формування узагальнюючого висновку:

1) індексний метод, при використанні якого окремі оцінні показники переводяться в індекси шляхом порівняння з еталонними значеннями, попередньо досягнутими показниками або показниками інших підприємств, з подальшим розрахунком інтегрального індексу;

2) бальний метод, сутність якого полягає у присвоєнні кожному оцінному показнику певної кількості балів відповідно до його фактичного значення за спеціально розробленою шкалою оцінювання; залежно від суми набраних балів формується загальний висновок стосовно глибини кризи;

3) графічний метод, застосування якого передбачає побудову деякого „поля оцінювання", його поділ на певні зони, які відповідають певному рівню ризику банкрутства та знаходження положення конкретного підприємства в межах певних зон;

4) статистичний метод, який для отримання узагальнюючого висновку передбачає використання спеціально розроблених економіко-математичних моделей (Z-рахунку та йому подібних) на основі попередньої математичної обробки (дискримінантного або кластерного аналізу) великого обсягу статистичної інформації стосовно діяльності підприємств, що реально стали банкрутами або запобігли цій ситуації.

Застосування цього методу є найбільш поширеним у зарубіжній практиці завдяки його простоті та високій точності результату. Однак в умовах України використання запозичених з іноземних джерел різноманітних моделей діагностування є некоректним у зв'язку зі специфікою діяльності українських підприємств та їх невідповідністю умовам діяльності підприємств, на базі яких побудовано модель (має місце часова, параметрична та методична невідповідність). У той самий час використання дискримінантного та кластерного аналізу для обробки відповідним чином сформованої статистичної бази українських підприємств дозволяє формувати адекватні статистичні моделі, що мають високу прогностичну якість.

Найбільш суттєвим при використанні різноманітних методичних прийомів формування узагальнюючого висновку є значущість (вагомість) окремих показників оцінки. У графічному методі оціночні показники визначаються рівнозначними. Це є недоліком даного підходу, оскільки окремі показники, які використовуються для оцінки фінансового стану підприємства, мають різну значущість для оцінки глибини кризи підприємства, в інших методах використовуються спеціальні вагові коефіцієнти для кожного показника, які визначають ступінь його значущості для узагальнюючої оцінки. Вагові коефіцієнти, як правило, встановлюються суб'єктивно (на розсуд суб'єкта оцінювання), що суттєво погіршує об'єктивність діагностичного висновку, хоча в спеціальній літературі широко описані методики, використання яких дозволяє обґрунтувати вагомість окремих напрямів дослідження або суджень окремого експерта.

За засобом обробки інформації методичні розробки з питань діагностики кризового стану та загрози банкрутства поділяються на ручні (неавтоматизовані) та автоматизовані. Останні передбачають виконання усіх необхідних розрахунків та отримання діагностичного висновку на базі застосування ЕОМ шляхом використання спеціально розроблених програмних продуктів.

Застосування автоматизованих діагностичних систем значно спрощує та прискорює процедуру діагностики, дає можливість використовувати сучасний математичний апарат для обробки інформації, накопичувати інформацію в базах знань та використовувати її для подальших досліджень.