2.2 Теоретичні засади екологоорієнтованого управління в автотранспортній галузі

 

Сутність управління природоохоронною діяльністю на автомобільному транспорті можна охарактеризувати як процес впливу на виробництво транспортних послуг з метою збереження стійкої рівноваги екосистеми регіону, зниження негативного впливу антропогенних транспортних факторів на навколишнє середовище. Це визначення ґрунтується на загальних підходах, основних завданнях і принципах природоохоронної діяльності сформульованих у Законі України від 25.06.1991 року "Про охорону навколишнього середовища" [66].

                Взагалі, правову основу діяльності в галузі охорони довкілля становить ст. 50 Конституції України, де закріплено, що кожен має право на безпечне для життя і здоров’я довкілля та на відшкодування завданої порушенням цього права шкоди. Кожному гарантується право вільного доступу до інформації про стан довкілля, про якість харчових продуктів і предметів побуту, а також право на її поширення. Така інформація ніким не може бути засекречена

                Деталізація цих конституційних положень і знайшла своє закріплення у Законі України "Про охорону навколишнього середовища". Серед основних завдань у даному законі закріплено: регулювання відносин у галузі охорони, використання і відтворення природних ресурсів, забезпечення екологічної безпеки, запобігання і ліквідації негативного впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище, збереження природних ресурсів, генетичного фонду живої природи, ландшафтів та інших природних комплексів, унікальних територій та природних об’єктів, пов’язаних з історико-культурною спадщиною. Згідно зі ст. 3 Закону, основними принципами при здійсненні господарської, управлінської й іншої діяльності на транспорті, що справляє негативний вплив на стан навколишнього природного середовища, повинні бути наступні:

пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання   екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

гарантування екологічно-безпечного середовища для життя і здоров'я людей;

запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

екологізація матеріального виробництва на основі комплексності рішень у питаннях охорони навколишнього природного середовища, використання та відтворення відновлюваних природних ресурсів, широкого впровадження новітніх технологій;

збереження просторової та видової різноманітності і цілісності природних об’єктів і комплексів;

науково обґрунтоване узгодження екологічних, економічних та соціальних інтересів суспільства на основі поєднання міждисциплінарних  знань екологічних, соціальних, природничих і технічних наук та прогнозування стану навколишнього природного середовища;

обов’язковість екологічної експертизи;

гласність і демократизм при прийнятті рішень, реалізація яких впливає на стан навколишнього природного середовища, формування у населення екологічного світогляду;

науково обґрунтоване нормування впливу господарської та іншої діяльності на навколишнє природне середовище;

безоплатність загального та платність спеціального використання природних ресурсів для господарської діяльності;

стягнення збору за забруднення навколишнього природного середовища та погіршення якості природних ресурсів, компенсація шкоди, заподіяної порушенням законодавства про охорону навколишнього природного середовища;

вирішення питань охорони навколишнього природного середовища та використання природних ресурсів з урахуванням ступеня антропогенної змінності територій, сукупної дії факторів, що негативно впливають на екологічну обстановку;

поєднання заходів стимулювання і відповідальності у справі охорони навколишнього природного середовища;

вирішення проблем охорони навколишнього природного середовища на основі широкого міжнародного співробітництва.

                На наш погляд, до основних принципів управління природоохоронною діяльністю на автомобільному транспорті слід також віднести:

незалежність контролю в галузі охорони навколишнього середовища;

облік природних і соціально-економічних особливостей територій при плануванні й здійсненні господарської й іншої діяльності;

раціональне поєднання державного, галузевого й територіального підходів до управління природоохоронною діяльністю;

комплексне застосування правових, економічних і адміністративних методів управління екологічною діяльністю;

наукову обґрунтованість прийнятих управлінських рішень;

заборону громадської й іншої діяльності, наслідки впливу якої непередбачені для навколишнього середовища, а також реалізації проектів, які можуть призвести до деградації природних екологічних систем, зміни або знищення генетичного фонду рослин, тварин та інших організмів, виснаження природних ресурсів та інших негативних змін навколишнього середовища.

                Необхідність додаткового введення зазначених принципів управління охороною навколишнього середовища зумовлюється тим, що на даний час відсутня єдина система галузевого природоохоронного управління на автомобільному транспорті, що знижує в цілому ефективність управління охороною навколишнього середовища.

                Організаційна структура управління охороною навколишнього середовища в Україні включає відповідні підрозділи законодавчої, виконавчої й судової влади. Кожна з них виконує свої функції, має органи, спеціально уповноважені для управління у сфері природокористування.                Відповідно до Конституції України (ст.85) до компетенції законодавчої влади належить: визначення основних напрямків державної екологічної політики; затвердження екологічних програм; прийняття законів у галузі охорони навколишнього середовища; встановлення порядку організації й діяльності органів управління в галузі охорони навколишнього середовища, використання природних ресурсів і забезпечення екологічної безпеки; встановлення правового режиму зон надзвичайної екологічної ситуації й зон екологічного лиха й ін. Законодавча влада має в складі Верховної Ради Комітет з питань екологічної політики, природокористування та ліквідації наслідків Чорнобильської АС.

                У компетенції органів виконавчої влади перебуває реалізація державної екологічної політики, забезпечення розробки й реалізації екологічних програм, координація діяльності міністерств і відомств у галузі охорони навколишнього середовища, затвердження екологічних нормативів впливу на навколишнє середовище, порядок визначення платності природокористування, питання організації територій особливої охорони, тощо.

                Основними функціями управління природоохоронною діяльністю, як на автомобільному транспорті, так і в інших сферах господарської діяльності, є аналіз, облік і контроль наявності й використання природних ресурсів, оцінка стану й характеру забруднення навколишнього середовища, планування й організація природоохоронних заходів.

                Відомості про стан природних ресурсів і забруднення навколишнього середовища надається природокористувачами, у т.ч. автотранспортними підприємствами, у природоохоронні органи й органи державної статистики у вигляді поточної і річної звітності. Державні природоохоронні органи ведуть кадастровий облік природних ресурсів. Кадастровим документом є також облік забруднювачів навколишнього середовища з групуванням розміру й складу викидів, скидів і розміщення відходів.

                Існуюча на даний час система кадастрового обліку має певні недоліки: складання кадастрів ведеться відокремлено по регіонах, що не дозволяє провести комплексну оцінку природного ресурсного потенціалу; кадастри не дають можливості порівняти їх за представленими показниками, у них відсутні оцінки ефективності використання конкретного ресурсу.

Аналіз змін стану навколишнього середовища здійснюється на основі екологічного моніторингу – системи спостережень, оцінки і прогнозу змін стану навколишнього середовища під впливом антропогенних факторів. В Україні екологічний моніторинг здійснюється багатьма відомствами, які є складовими підсистемами системи моніторингу згідно Постанови Кабінету Міністрів України № 391 від 30.03.1998 р. Всі ці відомств мають у своєму складі спеціальні служби, які здійснюють спостереження за станом забруднення повітря і інших компонентів біосфери. Державна система екологічного моніторингу проводить режимні, оперативні та спеціальні спостереження за станом довкілля. Режимні спостереження проводяться систематично за щорічними програмами, на спеціально організованих пунктах спостережень. Оперативні – у випадках аварійного забруднення довкілля, стихійних лих чи надзвичайних ситуацій. Спеціальні – у зв’язку зі зростанням значущості різних антропогенних факторів у динаміці змін в природних екосистемах. На даний час розробляється Єдина державна система екологічного моніторингу (ЄДСЕМ), яка буде здійснювати безперервні інструментальні спостереження за станом довкілля з використанням сучасної обчислювальної й вимірювальної техніки.

                З метою перевірки відповідності господарської діяльності автотранспортних підприємств вимогам екологічної безпеки, в Україні введено обов’язкову Державну екологічну експертизу, що є формою запобіжного контролю й новим самостійним видом управлінської діяльності. Її правовою основою є закон України "Про екологічну експертизу" (від 09.02.1995 року № 45/95-ВР) і ряд підзаконних актів [69].

                Крім державної експертизи, здійснюється й громадська екологічна експертиза. Ініціювати її проведення можуть бути громадяни або громадські організації, а також органи місцевого самоврядування. Експертиза проводиться також громадськими організаціями до проведення державної екологічної експертизи або одночасно, з нею або за нею. Про початок і результати проведення громадської екологічної експертизи обов’язково повідомляється населенню. Висновок громадської екологічної експертизи здобуває юридичну чинність тільки після затвердження його спеціально уповноваженим державним органом у галузі екологічної експертизи.

                Планування заходів у галузі охорони навколишнього середовища здійснюється на основі розробки державних та регіональних програм, у яких знаходить втілення стратегії України по охороні навколишнього середовища й забезпеченню сталого розвитку. У рамках проведення Україною екологічної політики розробляється й реалізується декілька десятків державних цільових програм, у числі яких "Екологічна освіта населення", "Створення Єдиної державної системи екологічного моніторингу".

                Міністерством інфраструктури України у відповідності з вимогами чинного законодавства розробляються Програми управління охороною навколишнього середовища у автотранспортному комплексі [66,67,150].

                Як і в інших галузях, на підприємствах транспорту розробляються плани з охорони природи, ліквідації можливих аварій, особливо з отруйними й небезпечними вантажами. Разом з тим, такі плани розробляються тільки на великих, зазвичай державних (унітарних) підприємствах і часто епізодично.

                На сьогодні відсутнє єдине уявлення про характер, структуру й класифікацію методів управління природоохоронною діяльністю, у т.ч. і на автомобільному транспорті.

                Так, у Законі України і Про охорону навколишнього природного середовища [66] виділяються правові й економічні методи.

                В.В. Глухов поділяє методи управління природоохоронною діяльністю на:

організаційно-правові;

адміністративні;

фінансово-економічні.

                С.В. Макар розглядає державно-інституційний механізм управління природокористуванням, законодавчо - правові методи й методи адміністративного регулювання [107].

                Іноді при характеристиці методів управління охороною навколишнього середовища виділяються ринкові методи, а також у якості методів управління розглядаються формування екологічної культури й екологічне страхування [30,151].

                На наш погляд, методи управління природоохоронною діяльністю в автотранспортному комплексі доцільно поділити на:

нормативно-правові;

адміністративні;

соціально-психологічні;

організаційні;

економічні (стимулюючі);

економічні (каральні);

фінансові;

освітньо-тренингові.

                Доповнена класифікація методів управління природоохоронною діяльністю в АТК наведена на рис. 2.3

 

 

 

 

 

 

 

                Рис. 2.3 Система організаційно-економічних методів управління природоохоронною діяльністю в АТК              

 

У групі нормативно-правових методів управління природоохоронною діяльністю особливе місце займає ліцензування. Ліцензія (дозвіл) - це документ, що регулює взаємовідносини між спеціально уповноваженими природоохоронними органами й природокористувачами.

                Закон України "Про ліцензування певних видів господарської діяльності" (від 01.06.2000 року) запроваджує екологічне ліцензування. Екологічне ліцензування є системою заходів, спрямованих на регулювання природокористування шляхом розробки екологічних вимог і обмежень та видачі дозволів на певні види діяльності. Воно є важливим важелем управління природокористуванням і охороною навколишнього середовища. Ліцензування здійснюється у формі видачі ліцензій на природокористування, а також спеціальних дозволів на використання окремих видів ресурсів і викиди (скиди) окремих видів забруднюючих речовин у навколишнє середовище. Не зупиняючись докладно, у зв’язку зі спрямованістю дослідження, на характеристиці екологічного ліцензування, відзначимо, що екологічному ліцензуванню підлягають наступні види діяльності [67-68]:

утилізація, складування, переміщення, розміщення, захоронення, знищення промислових та інших відходів (матеріалів, речовин);

проведення екологічної паспортизації, сертифікації, екологічного аудиту;

здійснення видів діяльності, пов’язаних з роботами (послугами) природоохоронного призначення.

                Крім екологічного ліцензування існує екологічна сертифікація. Всі складові перевізного процесу й інших видів діяльності на транспорті, пов’язані з потенційною небезпекою заподіяння шкоди екологічним системам (рухомий склад, паливно-мастильні й інші матеріали, обладнання, технології, транспортні магістралі, перевантажувальні комплекси тощо) повинні бути сертифіковані на відповідність чинним технологічним і екологічним вимогам.

                Сертифікація – засіб надання споживачу гарантій у тому, що придбаний ним виріб (у нашому випадку, транспортна послуга) відповідає вимогам чинних нормативних документів, незалежно від того, коли, ким і де його виготовлено чи надано послугу.

                Метою екологічної сертифікації є попередження можливих негативних наслідків застосування процесів, робіт, послуг, які не відповідають екологічним вимогам і призводять до підвищеного навантаження на навколишнє середовище, особливо на транспорті.

                Система сертифікації має бути орієнтованою на поетапне посилення екологічних вимог.

                Сертифікація транспортної продукції й послуг передбачає:

визначення відповідності зразка продукції (послуги) установленим вимогам на основі проведених випробувань;

перевірку виробничих процесів щодо наявності умов, які забезпечують стабільний рівень характеристик безпеки;

видачу сертифіката відповідності або схвалення типу транспортного засобу;

інспекційний контроль над сертифікованим об’єктом.

                Існує низка методів управління, які охоплюють адміністративне нормативно-правове та організаційне регулювання (рис. 2.3), серед яких на основі вітчизняного й зарубіжного досвіду можна виділити: стандарти якості навколишнього середовища, стандарти впливу на навколишнє середовище, прямі заборони, технологічні стандарти, стандарти якості продукції, екологічні сертифікати, дозволи й ліцензії.

                Система екологічних стандартів має на меті встановлення єдиних і обов’язкових, для всіх об’єктів даного рівня системи управління, норм і вимог. В основі встановлених стандартів лежить концепція екологічного нормування.

                Сукупність екологічних норм, що визначають стандарти якості навколишнього середовища, ґрунтується на гігієнічних нормах та запроваджує поняття гранично допустимої концентрації (ГДК) або гранично допустимої дози (ГДД) вмісту шкідливих речовин (рис. 2.4). ГДК - максимальна концентрація шкідливої речовини у навколишньому середовищі (повітрі, воді, ґрунті, їжі), яке при досить тривалій дії не справляє негативного впливу на здоров’я людини й не викликає пролонгованих ефектів (тобто не позначається на потомстві тощо.). Оскільки можливий ефект залежить від тривалості впливу, тобто від отриманої дози, виділяють нормативи ГДК середньодобові й максимально разові. ГДК встановлюються у результаті спеціальних експериментів, при цьому передбачається багаторазовий запас міцності рекомендованих значень ГДК.

                Стандарти впливу на навколишнє середовище - емісійні стандарти, що визначаються на основі ГДК. Вони встановлюють гранично допустимі емісії (ГДВ - гранично допустимий викид, ГДС - гранично допустимі скиди) конкретних шкідливих речовин з конкретно визначеного джерела, виходячи з умов не перевищення ГДК цих речовин на конкретній території (у контрольних точках) при підсумовуванні скидів (викидів) усіх джерел.

 

                У деяких випадках встановлюються додаткові нормативи впливу - тимчасово погоджені викиди (ТПВ) і тимчасово погоджені скиди (ТПС). Ці нормативи встановлюються як компроміс (із соціально-економічних міркувань) для окремих підприємств, включаючи й автотранспортні, чиї викиди перевищують ГДВ (ГДС), причому вони є тимчасовими і такими що із впливом встановленого часу досягають рівня ГДВ (ГДС) у результаті реалізації відповідної програми.

                Якщо ГДВ і ГДС безпосередньо регламентують інтенсивність і якість технологічних процесів, що є джерелами забруднення автомобільного транспорту (тобто мають властивість екологічного нормативу), то ТПВ і ТПС фактично є відступом від нормування.

                Наявні технологічні стандарти встановлюють певні вимоги до технологій як основного виробничого процесу, так і природоохоронного обладнання. Наприклад, найкраща з доступних технологій, що використовується у США, визнається як еталон [138].

                Прямі заборони або обмеження тієї або іншої діяльності не регламентуються нормами й стандартами, а являють собою захід адміністративного впливу на винуватця забруднення. Вони застосовуються у крайніх випадках, коли робота автомобільного транспорту завдає непоправної шкоди довкіллю своїми викидами (скидами), які неможливо знизити до безпечного рівня технологічно або економічно. У цьому випадку ефективним стає тільки повна заборона перевезень. Повній забороні може передувати обмеження впливу: введення лімітів і квот на форму впливу (ліміт обсягів перевезень у регіоні тощо).

                Екологічні сертифікати являють собою документ на право здійснення екологічно безпечної діяльності. Об’єктами екологічної сертифікації є: об’єкти навколишнього природного середовища (земля, водні джерела, біологічні ресурси); відходи автомобільного транспорту й споживання; діяльність з перевезення; послуги, здійснювані автомобільними підприємствами, спрямовані на забезпечення екологічної безпеки й попередження шкоди навколишньому середовищу (екологічні послуги); товари.

                Економічні методи управління природоохоронною діяльністю засновані на стимулюванні, або платежах і штрафних санкціях. Систему платежів і штрафів наведено на рис. 2.5 [ 43-46].

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

 

               

 

                Екологічне страхування як компенсаційний метод управління природоохоронною діяльністю виражається у страхуванні відповідальності суб’єктів – потенційних винуватців аварійного, ненавмисного забруднення середовища й страхування власних збитків, що виникають у джерел такого забруднення. Метою екологічного страхування є найбільш повна компенсація завданої екологічної шкоди.

                Економічна сутність страхування полягає в тому, що воно виступає в якості сукупності особливих замкнених перерозподільних відносин між його учасниками з приводу формування за рахунок грошових внесків цільового страхового фонду, призначеного для відшкодування можливого надзвичайного й іншого збитку підприємствам або організаціям, або для надання грошової допомоги громадянам.

                В Україні правову базу економічної відповідальності за шкоду, завдану навколишньому середовищу, становить Закон України "Про охорону навколишнього середовища" [66]. Відповідно до положень даного закону, збитки повинні компенсуватися за рахунок власних коштів осіб, що їх заподіяли, й лише у виняткових випадках – за рахунок державних резервів.

                Екологічне страхування включає:

обов’язкове й добровільне екологічне страхування для покриття непередбачених витрат, що виникають у результаті аварій;

систему екологічного страхування на випадок стихійних лих;

фонди екологічного страхування й підтримки незалежних страхових компаній.

                Виділяють наступні види екологічного страхування: особисте, майнове, та страхування екологічної відповідальності.

                Найчастіше застосовуються у цей час нормативно-правові методи управління природною діяльністю. Разом з тим, вони носять обмежений характер і не передбачають компенсаційної й відтворювальної функції. З цього погляду, найбільш перспективними, на наш погляд , є економічні методи управління природоохоронною діяльністю, а також такий їх різновид, як стимулюючі методи.

                Проте, останні вимагають формування обґрунтованої системи економічних норм і нормативів, а також методичних розробок з оцінки економічної ефективності природоохоронних заходів.

Аналіз існуючої структури управління природоохоронної діяльністю свідчить про те, що на даний час відсутня єдина й ефективна система галузевого управління охороною навколишнього середовища на автомобільному транспорті. Разом з тим, окремі питання охорони навколишнього середовища вирішуються територіальними підрозділами транспортної інспекції й Державною Автомобільною Інспекцією, контролююча й регулююча діяльність яких досліджується у наступному розділі.

У ході дослідження організаційно-економічних методів управління природоохоронною діяльністю на автомобільному транспорті встановлено що існує нагальна потреба комплексного вдосконалення всього організаційно-економічного механізму управління природоохоронною діяльністю в Україні. Структуризація цільового призначення організаційно-економічного механізму природоохоронної діяльності свідчить про те, що необхідним є комплексний територіально-галузевий підхід (рис. 2.6).

Територіальний і галузевий аспекти природоохоронної діяльності припускають різний інструментарій управління.

На етапах проектування, виробництва, будівництва й реконструкції об’єктів і технічних пристроїв АТК необхідно забезпечити:

екологічні вимоги, обумовлені стандартами, СНІПАМИ й іншими нормативними документами;

економічну зацікавленість у проектуванні й виробництві технічних засобів (автомобілів) та інших обладнань з високими екологічними характеристиками.

 

Стимулюючими факторами проектування й виробництва високо-екологічної техніки, обладнань і споруд можуть бути:

а) при проектуванні й розробках:

система бюджетного фінансування;

пільгове інвестування й кредитування;

податкове регулювання (фіксовані податки на природоохоронну діяльність, пільги по податках на розробки продукції природоохоронного призначення тощо);

ліцензування діяльності;

стимулювання створення консалтингових, інженерингових  фірм;

б) при виробництві, додатково до перерахованих:

встановлення екологічних акцизів;

сертифікація екологічно небезпечної продукції.

Стимулюючими й забезпечуючими факторами екологічної діяльності у автотранспортному комплексі можуть бути:

податки на екологічно недосконале виробництво;

ціноутворення (підвищення цін на екологічно небезпечну продукцію);

штрафні санкції за викид токсичних речовин;

прискорена амортизація виробничих фондів;

ліцензування діяльності, що обумовлює екологічну небезпеку;

обов’язкове екологічне страхування джерел екологічного ризику;

формування екологічних фондів, що забезпечують здійснення діяльності по запобіганню, локалізації, ліквідації й компенсації втрат, зумовлених еколого-економічним збитком.

Як було зазначено вище, перераховані інструменти деякою мірою вже задіяні в природоохоронному механізмі АТК. Тому мова повинна йти не стільки про створення, скільки про вдосконалення організаційно-економічного інструментарію управління екологозбалансованим розвитком АТК України, що й визначило характер наведених нижче рекомендацій.

Стосовно екологічного податку. Податок за забруднення навколишнього середовища автотранспортними засобами.

Платниками даного податку, на наш погляд, повинні бути юридичні й фізичні особи, що використовують транспортні засоби, як у виробничій, так і в іншій діяльності. Для того, щоб забезпечити повноту збору, його відповідність викидам забруднювачів, і, отже, величині еколого-економічного збитку, а також простоту податкової процедури доцільно, на наш погляд, стягувати податок на автозаправних станціях (при придбанні автомобільного палива), включивши його в ціну. Далі даний податок повинен за цільовим призначенням перераховуватися у місцевий екологічний фонд. Розмір податку має бути не меншим за нижній рівень питомого збитку, заподіяного шкідливими викидами автотранспортних засобів.

Для визначення питомого збитку викидами шкідливих речовин й розміру податку, можуть бути використані наступні методичні розробки [8,9,134].

 

2. Стосовно ціноутворення.

Включення диференційованого екологічного податку, в частині плати за забруднення навколишнього середовища автотранспортними засобами, в ціну автомобільного палива (залежно від екологічних характеристик різних марок) дозволить урахувати екологічну цінність палива. При цьому підвищаться ціни на паливо з низьким октановим числом, що має більш токсичний викид. Це забезпечить значний стимулюючий ефект. На сьогодні більш вигідними в експлуатації є автомобілі, що використовують більш дешеве низько октанове паливо, і завдають найбільшого збитку навколишньому середовищу. Експлуатаційні витрати на автомобільне паливо у даний час для автомобілів невеликої вантажопідйомності складають більше 83% експлуатаційних витрат (автомобільне паливо, мастильні матеріали, автомобільні шини, запчастини й ремонтні матеріали). Зміна структури цін зробить більш економічними автомобілі, що мають найменший обсяг викидів токсичних речовин.

 

3. Стосовно штрафних санкцій за понаднормовий викид токсичних речовин.

З метою контролю рівня токсичних викидів автотранспортних засобів доцільним є створення системи стаціонарних і пересувних постів інструментального контролю, з повноваженнями накладення штрафних санкцій на власників транспортних засобів при перевищенні граничнодопустимого рівня таких викидів. Має сенс такі станції організовувати на постах ДАІ.

Рівень штрафних санкцій повинен бути кратним граничнодопустимим викидам. Шкала штрафів має бути прогресивною, тобто повторний штраф – вищим за попередній. Штрафні санкції мають бути встановлені й за реалізацію неякісного автомобільного палива.

 

4. Стосовно пільг.

З метою стимулювання зниження токсичних викидів у АТК доцільно використовувати систему пільг. Зокрема, звільнення (повне або часткове) від екологічного податку суб’єктів при встановленні на автомобілях каталітичних нейтралізаторів, допалювачів, фільтрів уловлювачів тощо.

Також може бути розглянута можливість прискореної амортизації обладнання, що забезпечує зниження токсичності відпрацьованих газів, і засобів, що знижують викиди та концентрацію токсичних речовин у повітрі.

 

5. Стосовно ступеня контролю територіальних органів управління УТІ та ДАІ за автомобільним транспортом.

З метою посилення контролю УТІ та ДАІ необхідно створити в структурі УТІ окремий спеціальний підрозділ, який здійснював би, як окремо, так і разом з ДАІ, контроль за природоохоронною діяльністю на автомобільному транспорті.

Функціями такого підрозділу повинні стати:

Контроль і перевірка на лінії. Цей метод контролю неможливий без взаємодії з органами ДАІ. Він включає:

перевірку наявності на автомобілі ліцензійної картки й відповідності виду ліцензії діяльності, що виконується в даний момент перевезення;

перевірку надійності тари вантажу, який перевозиться з метою запобігання забруднення дорожнього полотна;

контроль за технічним станом рухомого складу (рухомий склад не повинен мати підтікання палива, мастильних матеріалів і рідин);

контроль за вмістом токсичних речовин у відпрацьованих газах.

Контроль і перевірка, що здійснюється безпосередньо на підприємствах. Це можуть бути як планові, так і разові перевірки підприємств-автовласників. Вони охоплюють:

проведення разом з ДАІ перевірок підприємств, установ, організацій і підприємців на предмет виконання екологічних вимог, норм і правил експлуатації автотранспортних засобів, забезпечення безпеки руху й дотримання умов ліцензування;

контроль з боку ДАІ придатності рухомого складу при видачі ліцензій на перевізну діяльність;

перевірка наявності екологічного паспорта підприємства;

перевірка планування й проведення заходів щодо запобігання забруднення навколишнього середовища;

перевірка наявності й стану повірника газоаналітичного устаткування;

контроль проведення аналізу складу відпрацьованих газів автомобілів і наявності відповідного журналу обліку;

перевірка наявності і стану приміщення для поточного ремонту й технічного обслуговування автомобілів;

контроль за станом виробничих ділянок: електро-карбюраторного відділення, зварювально-кузовної ділянки, ділянки обкатування двигунів, ковальської ділянки, ділянки гумовотехнічних виробів, ділянки вулканізації, механічної ділянки, малярської ділянки, ділянки діагностики, експериментальної ділянки, колодкової ділянки, акумуляторної ділянки, моторно-агрегатної ділянки;

контроль за вибором виду палива, яке використовує підприємство;

контроль за заходами ліквідації наслідків, спричинених забрудненням навколишнього середовища даним автотранспортним підприємством;

перевірка наявності спеціально відведеного місця для промислових відходів і способів їх зберігання;

контроль за правильністю експлуатації паливозаправлювальної колонки.

Фінансування таких підрозділів повинне здійснюватися з екологічного фонду.

6. Стосовно екологічного фонду.

З метою більш ефективного використання коштів, на наш погляд, доцільним є створення регіональних екологічних фондів АТК. Це забезпечить концентрацію коштів і їх цільове використання на природоохоронні заходи в автотранспортному комплексі регіону.

У цілому регіональний екологічний фонд у системі управління природоохоронною діяльністю в АТК може бути представлений у вигляді схеми (рис 2.7).

Надзвичайно важливим принципом функціонування фінансово-економічного механізму управління природоохоронною діяльністю АТК є цільове, оптимальне й ефективне використання коштів регіонального екологічного фонду автотранспортного комплексу.