2.1. Проблеми організації і реалізації бюджетного процесу в Україні

 

Майже за двадцять років незалежності України бюджетний процес у нашій державі пройшов значний еволюційний шлях, але й сьогодні цілий ряд проблем залишається невирішеним. Проаналізуємо основні з них.

Умовно проблеми бюджетного процесу в Україні можна поділити на три групи:

проблеми на стадії прийняття бюджету;

проблеми, що виникають у процесі виконання бюджету;

проблеми контролю та відповідальності за бюджетний процес.

На рис. 2.1 у загальному вигляді подані вищеперелічені три групи найважливіших проблем.

Проблемою, що завжди переслідувала бюджетний процес в Україні, було його прийняття, а точніше хронічна несвоєчасність дій органів державної влади. Необхідність своєчасного прийняття бюджету щороку лише підвищує складність проблеми. Політична нестабільність та відсутність політичного консенсусу, спроби лобіювання інтересів промисловими групами і представниками різних бізнес-кіл, відстоювання власних інтересів представниками влади – все це обумовлює надзвичайну проблематичність прийняття бюджету в принципі, не говорячи про прийняття його в строк. Ситуація, коли наша країна вступає в новий рік без бюджету, на жаль, є, швидше, правилом, аніж винятком із нього.

Як свідчить практика останніх років (див. табл. 2.1), парламент країни не дотримується процесуальних вимог щодо прийняття та затвердження зазначеного закону, що створює значні перешкоди як для проведення фінансової політики урядом держави, так і для стабільного функціонування всієї бюджетної системи України.

 

Таблиця 2.1 – Терміни прийняття Верховною Радою України законів «Про державний бюджет»

 

Низька якість державного бюджету багато в чому пояснюється недоліками в його плануванні. Бюджет кожного року від початку і до кінця є новим документом, що був складений за умов поточної реальності, не враховуючи стратегії розвитку держави. Відповідно боротьба кожного року триває за кожен із запланованих показників, у той час як світова практика свідчить, що проблема ця вирішується досить просто. Наприклад, у Канаді основна маса статей бюджету планується на чотири роки, а щороку їх лише уточнюють. При цьому відхилення від того показника, що планувався з урахуванням інфляції, не повинно перевищувати 5%. Програми ж мають закінчений характер і плануються на весь термін їх дії.

Таким чином, маємо таку проблему бюджетного процесу в Україні: відсутність стратегічної складової в бюджетному процесі. Бюджет планується на 1 рік, у той час як стратегічний розвиток держави та її складових потребує довгострокових фінансових планів країни. Як результат, фінансово-бюджетна і соціально-економічна стратегії держави розвиваються паралельними шляхами замість необхідного симбіозу. Держава фактично не має можливостей для проведення антициклічної політики, тобто балансування дефіцитними і профіцитними бюджетами залежне від фази економічного циклу.

Наявність декількох стадій прийняття бюджету та проблеми, що виникають на цих стадіях, призводять до актуалізації ще однієї проблеми – порядку затвердження бюджету.

В Україні реалізується процедура планування «згори-донизу» – спочатку затверджується Державний бюджет України, в якому визначаються основні дохідні джерела місцевих бюджетів, а потім затверджуються регіональні бюджети. Така процедура не є оптимальною, оскільки за умови достатнього рівня самостійності місцевих бюджетів (що принаймні декларується владою) затвердження бюджету центрального уряду і затвердження місцевих бюджетів – це складові двох самостійних бюджетних процесів.

Ще однією проблемою бюджетного процесу, що виникає як на стадії прийняття бюджету, так і під час його виконання, є прозорість бюджетного процесу.

Проблемою, що логічно випливає з вищеперелічених, є проблема складання планових показників. Аналіз виконання дохідної частини бюджетів останніх років (табл. 2.2) свідчить про те, що практика прогнозування доходів бюджетів в Україні має досить невисокий рівень достовірності.

 

 

 

 

 

 

 

 

Таблиця 2.2 – Аналіз виконання загального фонду Державного бюджету впродовж 2000–2009 років

 

 

Проблема планування характерна і для питання щодо видатків бюджету. Оскільки на практиці планування доходів і видатків виявляються достатньо незалежними процесами, що призводить до логічного результату – фактичного дисбалансу доходів і витрат, то в Україні ми отримуємо як результат не що інше, як бюджетний дефіцит.

Динаміка дефіциту державного бюджету за останні шість років подана на  рис. 2.2. Останніми роками дефіцит бюджету має чітку тенденцію до зростання і за останні роки збільшився майже в 6 разів.

Характеризуючи поточну ситуацію, відмітимо, що Державний бюджет України у 2009 році виконано з дефіцитом у сумі 19,9 млрд грн, або 2,2% ВВП при річному плані у сумі 33,0 млрд грн                (3,6% ВВП). Однак фактично реальний дефіцит Державного бюджету України становив 103,8 млрд грн, до якого, крім фактичного дефіциту бюджету у сумі 19,9 млрд грн, відносять також суми рекапіталізації банків (19,6 млрд грн), капіталізації НАК «Нафтогаз України»               (24,4 млрд грн), суми спеціальних прав запозичень (15,7 млрд грн) та обсяг невідшкодованих сум ПДВ (24,2 млрд грн).

Згідно із загальноприйнятими нормами (нормативами) дефіцит державного бюджету не має перевищувати 2–3% від ВВП. Незважаючи, що в цілому дефіцит бюджету України, за винятком 2004 року, знаходився у межах 2–3% від ВВП, проте абсолютні розміри мають чітку тенденцію до зростання і після  2002 року, не було жодного року з профіцитом бюджету, навіть у роки підвищеного економічного зростання і дуже сприятливої кон’юнктури.

Проблема хронічного дефіциту бюджету спричиняє й інші проблеми – зокрема, проблему державного боргу, необхідність його фінансування і пошук джерел фінансування. Оскільки головна мета державних позик – покриття бюджетного дефіциту як на державному, так і на регіональному рівні.

Динаміка державного боргу України за період 2002–2009 рр. подана на рис. 2.3.

Проведений аналіз показав, що за останні три роки державний борг мав чітку тенденцію до зростання і збільшився майже в 4 рази. І якщо в умовах постійного і випереджаючого зростання ВВП таку динаміку можна було б вважати умовно не загрозливою, то при поточній фінансовій кризі такі тенденції є дуже загрозливими.

Щоб довести це, нами були розраховані якісні показники державного боргу та його динаміки (відношення боргу до ВВП), що наведено на рис. 2.4.

 

 

До причин виникнення і зростання державного боргу України можна віднести:

1) відсутність боргового планування. Фактично на сьогодні не прописані етапи та ринкові обмеження, що мають застосовуватися при плануванні нових позик; не враховується сезонний фактор наповнення бюджету при плануванні випуску боргових зобов’язань; не здійснюється коригування боргових зобов’язань за строками користування відповідно до етапу економічного розвитку, що дозволило б забезпечити рівномірний графік погашення заборгованості;

2) відсутність середньострокової програми регулювання державного боргу. Як наслідок, невизначеними є напрями щодо узгодження боргової політики з бюджетною, валютною та ціновою політиками;

3) неприйняття Закону України «Про зовнішній державний борг України», в якому було б чітко визначено механізми залучення кредитних ресурсів і обслуговування зовнішнього боргу, показники (індикатори) зовнішньої заборгованості, порядок та умови реструктуризації державних боргових зобов’язань.

Різке зростання державного боргу призводить до підвищення видатків державного бюджету на його обслуговування. На рис. 2.5 подана динаміка видатків державного бюджету на обслуговування державного боргу.

 

 

Аналіз даних показав, що видатки державного бюджету на обслуговування державного боргу за аналізований період зросли втричі. Через різке зростання обсягу державного боргу у 2009 році частка видатків на обслуговування державного боргу в структурі видаткової частини бюджету зросла до 3,7% проти 1,6% у 2008 році.

У 2009 році дефіцит державного бюджету профінансовано насамперед за рахунок збільшення зовнішніх запозичень, розмір яких утричі перевищує бюджетні інвестиції в основний капітал. Отже, запозичені кошти використовуються на вирішення поточних проблем.

Така політика в кінцевому підсумку може призвести до того, що вже через декілька років бюджет буде фінансувати не суспільно значущі державні функції та реалізацію інноваційної моделі розвитку національної економіки, а витрати на обслуговування державного боргу.

Структура джерел фінансування дефіциту загального фонду державного бюджету України в 2009 році подана на рис. 2.6.

Основними джерелами фінансування державного боргу в             2009 році були зовнішні запозичення (35%), зміни обсягів готівкових коштів (30%), внутрішні запозичення (21%) та надходження від приватизації державного майна (14%).

 

 

Останній параметр свідчить про ще одну проблему реалізації бюджетного процесу – проблему наповнення Державного бюджету України за рахунок коштів від приватизації державних підприємств.

Покриття дефіциту Державного бюджету України за рахунок надходжень від приватизації не сприяє вирішенню існуючих проблем, пов'язаних з фінансуванням соціальних програм. Крім того, це джерело є виключно тимчасовим (у розпорядженні держави залишається все менше привабливих об’єктів) і відносно нестабільним з точки зору реалізації планів виконання приватизації на 1 рік.

Бюджетний дефіцит в Україні багато в чому пов’язаний з неповною реалізацію потенціалу з отримання доходів, що, у свою чергу, пов’язано з недоліками податкової системи та фіскальної політики держави.

Частково проблема полягає в існуванні системи податкових пільг, що не завжди виправдані та значно звужують податковий потенціал держави. Аналіз оподаткування в історичній ретроспективі підтверджує таку закономірність: справляння податків за досить високими ставками супроводжується наданням різноманітних пільг, тоді як зниження податкових ставок у процесі податкових реформ – розширенням податкової бази за рахунок скасування ряду пільг.      Це обумовлює висновок про наявність проблеми надмірного податкового навантаження в Україні.

Існує і проблема ПДВ, що виникла ще в 1997 році. Якщо не поліпшити адміністрування цього податку, то надалі співвідношення між отриманими від нього і повернутими коштами збалансується, тобто нетто-надходження будуть нульовими, а в перспективі держбюджет виплачуватиме компенсації з ПДВ більше, ніж одержуватиме від цього податку.

Збільшенню дохідної частини бюджету заважає штучна збитковість підприємств, у результаті чого бюджет недоотримає сотні мільйонів від справляння податку на прибуток.

Проблемою політики держави і бюджетного процесу є співвідношення бюджетного та податкового законодавства.

Однією з головних проблем бюджетного процесу в Україні є незбалансованість міжбюджетних відносин «держава-регіони», тобто проблема місцевих бюджетів, їх самостійності та фінансування.

Згідно з аналізом до комплексу проблем місцевих бюджетів можна віднести такі:

значну залежність місцевого бюджету нижчого рівня від бюджету вищого рівня;

трансфертну політику згідно з Бюджетним кодексом, що не враховує зміни соціально-демографічної ситуації місцевих громад;

закритість системи розрахунків, що створює сприятливі умови для домовленостей у бюджетному процесі;

відсутність можливості перерозподілу субвенцій у регіональному просторі, виходячи з трансформацій соціальної структури населення;

відсутність перспектив розвитку у вигляді планів через непрогнозованість трансфертної політики держави;

низький рівень системності у визначенні прогнозних показників доходів, так зване планування від досягнутого;

відсутність системи мотивацій учасників бюджетного процесу до дій насамперед в інтересах населення території (регіону);

недостатній рівень самостійності у місцевих органів у бюджетному процесі;

асиметрію інформації у відносинах місцевого самоврядування і органів державного управління.

Місцеві органи влади не володіють достатніми фінансовими ресурсами для організації управління економікою і соціальною сферою на своєму рівні. Це пов’язано з рядом факторів. Проаналізуємо деякі з них.

Одним із факторів, що обумовлює проблему недостатності фінансових ресурсів на регіональному рівні, є висока концентрація фінансових ресурсів на державному рівні.

До факторів, що спричиняють фінансові проблеми місцевих бюджетів, також можна віднести такі:

низьку частку закріплених за територіями податкових платежів до місцевих бюджетів;

практику формування місцевих бюджетів, при якій збережений механізм централізованого встановлення нормативів відрахувань від бюджетоутворюючих доходів, хоча вони й суперечать принципам бюджетної децентралізації;

тенденцію встановлення видатків по вертикалі бюджетної системи без відповідного підкріплення дохідної бази, що призводить до дотаційності, раніше самодостатніх місцевих бюджетів, оскільки, крім делегованих державою повноважень, місцеві органи влади повинні забезпечувати видатки на так звані власні повноваження. До них належать практично всі місцеві програми, від благоустрою населених пунктів до розвитку відповідних територій, виконання яких повною мірою залежить від наповнення дохідної частини доходами, які належать до власної компетенції органів місцевого самоврядування.

Однак через відсутність реальних джерел доходів обласні та районні бюджети не в змозі фінансувати витрати, які належать до власної компетенції органів місцевого самоврядування, хоча окремі з них мають обов’язковий характер та соціальну спрямованість (позашкільна освіта, місцеві програми стосовно сім’ї, молоді, жінок та дітей, фізичної культури і спорту тощо).

Проблема доходів місцевих бюджетів. Аналіз формування показників дохідної частини місцевих бюджетів у 2010 році свідчить, що частка власних та закріплених доходів становить трохи більше 40%, тоді як решту – 60% – становить дотація вирівнювання, яка надається з державного бюджету. Причому існує чітка тенденція до зниження цього показника.

Таке стрімке зменшення частки доходів місцевих бюджетів  призвело до зменшення ролі місцевих бюджетів у бюджетній системі України.

Проблемою бюджетного процесу, пов’язаною з місцевими бюджетами, є ручне управління місцевими бюджетами, формування їх відповідно до політичної орієнтації місцевого керівництва. Як правило, таке управління набирає таких форм, як необґрунтовано завищені показники доходів, нові, не передбачені законодавством субвенції і маніпулювання статистичними даними.

Проблема формування місцевих бюджетів в Україні протягом останніх років вирішувалася переважно шляхом вирівнювання фінансових можливостей.

І якщо з точки зору поточного планування практика дотацій вирівнювання може бути виправдана (ліквідує бюджетні розриви), то стратегічно вона не має жодних перспектив і не сприяє розвитку економіки країни і регіонів у довгостроковій перспективі.

Замість удосконалення міжбюджетних взаємовідносин на основі дотації вирівнювання краще було б забезпечити рівноцінний розподіл функцій держави і на цій основі доходів та видатків бюджету між центром і регіонами та на регіональному рівні, що дало б змогу істотно скоротити міжбюджетні потоки і підвищити рівень автономності бюджетів.

Крім того, формульний підхід до надання дотацій вирівнювання створює стимули для приховування реально можливих доходів місцевого самоврядування з метою одержання більшої суми трансфертів. Оскільки збільшення податкових надходжень місцевих бюджетів призводить до зменшення трансфертів до них із держбюджету.

Проблемою формульного підходу до визначення розмірів трансфертів є також те, що економічні агенти (органи місцевої влади) починають змінювати свою поведінку, підлаштовуючись під ті чи інші параметри, щоб отримати максимальну суму трансферту, що, як правило, не збігається з раціональною економічною поведінкою та не відповідає ефективній економічній політиці держави.

Таким чином, підходимо до ще однієї важливої проблеми – відсутності у центральної влади чіткої картини щодо оцінки стану та потенціалу того чи іншого регіону. Якщо б існувала чітка і об’єктивна методика оцінки бюджетного потенціалу регіону, розподіляти ресурси та здійснювати фінансове вирівнювання було б значно легше.

Проблемним є питання формування бюджету розвитку, який на сьогоднішній день формується за подвійним (після соціальних видатків основного бюджету) остаточним принципом і функціонує лише формально. Система його фінансування побудована таким чином, що дозволити собі формувати бюджет розвитку можуть лише великі міста, оскільки джерелом їх доходів є кошти від продажу об’єктів комунальної власності, земельні ресурси та частина коштів від підприємств недержавної форми власності.

Проблемою бюджетного процесу останніх років є зниження витрат на економічний розвиток держави. Так, капітальні видатки державного бюджету за останні роки зменшилися з 14,8 до 4,3%        (рис. 2.8), в абсолютному обсязі більше ніж у 2 рази.

 

Як наслідок, бюджетні інвестиції в основний капітал відносно ВВП є одними з найнижчих серед колишніх соціалістичних країн Європи. Державні інвестиції в основний капітал у більшості постсоціалістичних країн перевищують 4% ВВП, у той час як в Україні цей показник коливається у межах 2,3–2,5%.

Це зниження, на нашу думку, багато в чому обумовлене передчасною орієнтацію бюджетів України на соціальну складову (рис. 2.9). Як бачимо, витрати на соціальні потреби за останні роки в абсолютному вимірі зросли майже на 50%.

 

Ще одним «тягарем» для державного бюджету за останні роки стали витрати на фінансування видатків Пенсійного фонду. Видатки Пенсійного фонду України за період з 1999 до 2008 р. збільшилися з 9,3% ВВП у 1999 р. до 15,8% ВВП у 2008 р. І якщо у 1999 р. частка державного бюджету в фінансуванні пенсійних виплат становила близько 6%, то з 2005 р. від 25% до 45% видатків Пенсійного фонду України фінансується не за рахунок страхових внесків роботодавців та найманих працівників, а за рахунок коштів Державного бюджету України. У 2009 році майже 20% видатків Державного бюджету України спрямовано на забезпечення пенсійних виплат. Такі видатки Державного бюджету України за перше півріччя 2009 року становили майже 6% ВВП.

Одним із чинників макросередовища, що здійснює значний негативний вплив на реалізацію бюджетного процесу в Україні, є тінізація економіки. Бюджет недоодержує значні кошти внаслідок тінізації доходів. Важливою проблемою реалізації соціальних програм у бюджетному процесі України є неефективність використання коштів. Значна частина відповідних коштів спрямовується на забезпечення функціонування системи відповідних фондів та установ (адміністрування) і не доходить до безпосередніх адресатів соціальної допомоги.

Проблема неефективності використання коштів багато у чому спричинена нецільовим їх використанням. Проведений аналіз дозволив дійти висновку, що обсяги бюджетних правопорушень та неефективного використання бюджетних коштів з часом зростають і за останні 9 років зросли майже у 8 разів.

Згідно зі Звітом Рахункової палати за 2010 рік виявлено бюджетних правопорушень (незаконного, у тому числі нецільового), неефективного використання коштів Державного бюджету України та державних позабюджетних фондів, а також порушень і недоліків при адмініструванні доходів державного бюджету на загальну суму 19,6 млрд  грн. З цієї суми незаконне, у тому числі нецільове, використання коштів становить 4,7 млрд грн, неефективне – 7,8 млрд грн, порушення адміністрування доходів – 6,4 млрд грн.

Найбільш характерними порушеннями у формуванні доходів державного бюджету є недоодержання податків і зборів внаслідок звуження податкової бази (55%) та неналежний контроль податкових і митних органів (31%).

Ряд проблем у реалізації бюджетного процесу закладено і в його принципах. Зокрема, принцип політичної відповідальності головного розпорядника коштів.

Головний розпорядник коштів повинен бути інституалізований або представляти окрему гілку влади, як, наприклад, судова адміністрація, або бути спеціальним органом, визначеним у Конституції України як Президент України, Прокуратура України, Уповноважений з прав людини чи Рахункова палата України, або входити до структури виконавчої влади і бути складовою Кабінету Міністрів України. Згідно з Бюджетним кодексом України головними розпорядниками, крім перелічених вище органів, є спеціально уповноважені законом органи на здійснення розвідувальної діяльності, Національна академія наук України, Українська академія аграрних наук, Академія медичних наук України, Академія педагогічних наук України, Академія правових наук України, Академія мистецтв України в особі їх керівників.

Оскільки бюджетні кошти є публічними, платники податків мають право знати, куди вони витрачаються, тобто всі розпорядники мають звітувати перед депутатами Верховної Ради України. Втім на сьогодні не визначено механізму такого звітування Академією наук, що фактично свідчить про відсутність політичної відповідальності даного головного розпорядника коштів.

Крім того, статус головних розпорядників не є однаковим – деякі з них входять до системи виконавчої влади, інші – ні. Цей фактор може виявитися вже на етапі планування бюджету у формі диспропорцій у фінансуванні, що обумовлене тим, що планування здійснюється виконавчою владою.

Також проблемою реалізації бюджетного процесу в Україні є неповернення підприємствами кредитів, отриманих під гарантії Кабінету Міністрів України. Обсяги неповернених коштів сягнули позначки в декілька мільярдів гривень і мають стійку тенденцію до зростання. Це пов’язано з неефективністю механізму надання державних гарантій.

Міжнародний досвід засвідчує, що гарантії уряду не підлягають такій ретельній перевірці щодо доцільності й обґрунтованості обсягу, як інші державні витрати. Рішення про надання державних гарантій не вимагають негайних витрат бюджетних коштів і не впливають на величину бюджетного дефіциту в період надання гарантій. Стрімке зростання гарантованого державного боргу та відсутність економічно обґрунтованої структурної політики держави, що має лежати в основі процесу надання державних гарантій, знижують ефективність витрачання бюджетних коштів і у середньостроковій перспективі можуть призвести до виникнення бюджетної кризи.

Важливою проблемою бюджетного процесу є невизначеність сутності програмно-цільового методу формування бюджету. Цей підхід до бюджетного процесу передбачає, що будь-які бюджетні видатки повинні направлятися на цілі, що відповідають середньостроковій або довгостроковій стратегії розвитку держави.

Втім реалізація даного підходу на практиці зіштовхується з цілим рядом проблем.

1. Недосконалість планування бюджетних програм головними розпорядниками коштів.

Фактично для ефективної реалізації програмно-цільового методу необхідно запровадження в органах державної влади стратегічного планування. На жаль, на даному етапі дуже мало міністерств упровадили стратегічне планування. При цьому ефективність такого впровадження не дуже висока, оскільки на сьогодні немає розуміння зв’язку між стратегічним плануванням, фінансуванням та бюджетними програмами.

2. Визначення показників результативності програми. Майже жодна програма не має таких показників.

У нормативних актах лише перелічені групи показників без акцентування уваги на методах їх визначення (крім показників ефективності в їх класичному загальному вираженні без уточнень). Не здійснюється розрахунок таких показників і в самих бюджетних програмах.

Для прикладу можна розглянути Державну цільову програму розвитку українського села на період до 2015 року, затверджену Постановою Кабінету Міністрів від 19 вересня 2007 року. У паспорті цієї бюджетної програми наведено прогнозовані показники фінансових ресурсів, необхідних для виконання завдань програми, а також очікуваний приріст виробництва сільськогосподарської та продовольчої продукції протягом визначеного періоду. Поряд із цим розрахунки орієнтованих показників ефективності використання бюджетних коштів взагалі відсутні. Тобто основний принцип програмного бюджетування – принцип орієнтованості на ефективність і результативність використання бюджетних коштів на практиці не реалізований.

Відсутність прогнозних показників ефективності породжує нові проблеми, зокрема: можливість спрямування бюджетних коштів на реалізацію тих програм, у виконанні яких зацікавлене обмежене коло осіб; необґрунтованість витрачання фінансових ресурсів розпорядниками бюджетних коштів, що дає змогу завищити показники витрат, які необхідні для виконання розпорядником покладених на нього функцій. При цьому практично неможливо здійснити контроль за виконанням бюджетної програми, оскільки відсутніми будуть базові показники, з якими повинні порівнюватися фактичні результати виконання завдань і заходів, що передбачені відповідною бюджетною програмою.

3. Відсутність механізму відбору програм для фінансування.

На сьогодні дуже гостро стоїть проблема відбору програм для фінансування. Фактично такий відбір взагалі не проводиться. Навіть якщо механізм відбору й існує, то він є вкрай непрозорим, що завжди буде викликати всілякі нарікання як з боку головних розпорядників коштів, так і з боку народних депутатів та громадськості. Сьогодні в умовах обмеженості коштів найчастіше проводиться не відбір програм для фінансування, а зменшення обсягу фінансування програм. Це негативно впливає як на виконання самих програм, так і на стан виконання бюджету.

4. Відсутність механізму моніторингу виконання бюджетних програм з боку держави.

На сьогодні моніторингом виконання програм займаються самі головні розпорядники бюджетних коштів. Фактично будь-яке інше міністерство не володіє детальною інформацією з програми (певна інформація існує тільки щодо проектів, що фінансуються за рахунок Міністерства фінансів України).

Міністерство фінансів України проводить тільки моніторинг використання коштів. При цьому більшість аналізу зводиться до „витрачено – не витрачено”. Оскільки інформація про детальні плани програм та про їх виконання відсутня, то зробити будь-який глибокий аналіз майже неможливо. Відсутній також аналіз ризиків як виконання робіт, так і використання коштів, відсутнє прогнозування наслідків невиконання програми.

Крім того, деякі програми, наприклад, «Освіта населення України», стосуються видатків місцевих бюджетів. Яким чином Міністерство фінансів України контролюватиме їх виконання, не визначено. Адже освіта в місцевих бюджетах фінансується не за рахунок субвенцій із державного бюджету, а за рахунок загального фонду. Прямих зобов’язань місцевих органів влади щодо мінімальних обсягів видатків на ці цілі законодавство не передбачає. Договорів між державою та самоврядуванням про виконання спільних соціальних проектів на зразок прийнятих в Європі контрактів «держава-регіон» в Україні також не існує.

Важливою проблемою організації та реалізації бюджетного процесу є контроль за виконанням бюджету. В Україні він здійснюється Рахунковою палатою України. Але поточне законодавство недостатньо повно і чітко прописує функції та повноваження Рахункової палати України. Зокрема, функція контролю не має результативного впливового значення. Рахункова палата не має права накладати фінансові санкції, адміністративні стягнення до порушників бюджетного законодавства. Рахункова палата обмежується лише обов’язком інформувати органи влади та надавати консультації. Крім того, контрольні повноваження даного органу не поширюються на рівні місцевих бюджетів, що не відповідає статусу Рахункової палати України, що прописаний в Законі України «Про Рахункову палату України».

Підбиваючи підсумки аналізу проблем бюджетного процесу в Україні, маємо констатувати той факт, що їх накопичилося дуже багато і більшість з них вимагає негайного вирішення і вже сьогодні необхідно за допомогою реформ та нормативних актів робити кроки в напрямку вдосконалення бюджетного процесу в Україні.