1.5 Топогеодезична прив’язка

 

Топогеодезична прив’язка КСП (СП) полягає у визначенні прямокутних координат (х, у) і абсолютної висоти (h) пункту, а також дирекційних кутів орієнтирних напрямків з точки стояння КМУ (приладу спостереження) на 1-2 віддалені орієнтири.

Топогеодезична прив’язка КСП (СП) залежно від умов обстановки може проводитися на геодезичній основі або по карті (аерознімку) за допомогою приладів та навігаційної апаратури командирської машини управління.

Прив’язка на геодезичній основі виконується, як правило, топогеодезичними підрозділами.

Прив’язка по карті (аерознімку) виконується силами і засобами взводу управління батареї за допомогою штатних оптичних приладів і навігаційної апаратури КМУ.

Залежно від характеру місцевості, наявності й розміщення контурних точок для визначення координат спостережного пункту по карті (аерознімку) за допомогою приладів можуть застосовуватися:

– полярний спосіб;

– ходи;

– засічки.

За вихідні точки для топогеодезичної прив’язки пунктів по карті (аерознімку) слід вибирати надійно спостережні на місцевості контурні точки і місцеві предмети, координати яких можна визначити за спеціальною картою із вдрукованими координатами, по карті масштабу 1:50000, 1:100000 або за допомогою аерознімку з координатною сіткою.

 

Полярний спосіб

Під час визначення прямокутних координат СП полярним способом на місцевості знаходять дирекційний кут напрямку зі спостережного пункту на контурну точку (КТ) і відстань (Д) між ними (рис. 1.4). Дирекційний кут, отриманий з СП на КТ, змінюють на 30-00 і визначають координати СП розв’язанням прямої геодезичної задачі на обчислювачі (НІХ), ЕОМ, логарифмічній лінійці, за таблицями) або графічно на ПУВ (карті, аерознімку):

 

Х сп =Хкт +  Х ;       Усп =Укт +  У                      (1)

де Х і У - приріст координат;

 

 Х=Д • cos                                                (2)

 У=Д • sin                                     (3)

У разі визначення дирекційного кута з КТ на СП визначають координати СП шляхом розв’язання прямої геодезичної задачі, не змінюючи дирекційний кут на 30-00.

Дирекційний кут визначають за допомогою бусолі, а дальність – за допомогою далекомірної рейки, короткої бази, далекоміром, мірною стрічкою (шнуром). Вимірювання дальності проводиться за допомогою далекомірної шкали монокуляра бусолі (візиру КМУ ВОП-7А) по далекомірній рейці.

 

 

 

 

Далекомір ДС-1 може використовуватися під час топогеодезичної прив’язки для вимірювання відстаней від 400 до 2000 м. При цьому відстань вимірюється 2-3 рази і визначається як середнє арифметичне з результатів цих вимірювань.

Квантовий далекомір може застосовуватися для вимірювань відстаней у межах технічних можливостей.

Мірна стрічка (шнур) використовується для визначення малих відстаней, а також у разі, коли інші способи не можуть бути використані, при цьому визначення проводиться двічі (вперед і назад), за довжину лінії беруть середнє арифметичне з цих двох вимірів.

 

Ходи

 

Визначення координат спостережного пункту ходом (рис. 1.5) проводиться, як виняток, у тих випадках, коли за умовами місцевості з СП не видно жодної контурної точки з дотриманням маскувальної дисципліни. Прокладається висячий хід зорієнтованою бусоллю (далекоміром, теодолітом).

Сторони ходу мають бути не більше 200м. Кількість сторін висячого ходу не повинна бути більше трьох, кути і відстані вимірюються бусоллю за допомогою далекомірної рейки або далекоміра (теодоліта).

Приріст координат визначається на обчислювачі (НІХ, ЕОМ, логарифмічній лінійці, за таблицями) послідовним розв’язанням прямої геодезичної задачі.

 

 

Засічки

 

У практиці бойової підготовки артилерійських підрозділів під час визначення координат по карті застосовують засічки:

– за оберненими дирекційними кутами;

– за виміряними кутами неорієнтованим приладом (спосіб Болотова);

– за виміряними відстанями.

Використовуючи засічку за оберненими дирекційними кутами, необхідно, щоб із СП було видно не менше трьох контурних точок (місцевих предметів).

Для виконання засічки орієнтованою бусоллю послідовним наведенням приладу в контурні точки (місцеві предмети) визначають дирекційні кути на них, змінюють їх на 30-00, отримуючи обернені дирекційні кути. На карті (аерознімку) або ПУВ, на якому нанесені вихідні точки, прокреслюють з них напрямки на спостережний пункт за оберненими дирекційними кутами і на перехресті їх отримують положення СП.

Сторона трикутника похибки не повинна перевищувати 3 мм. За положення СП беруть центр трикутника похибки. Кути між контурними точками повинні бути не менше 5-00 і не більше 25-00 (рис.1.6).

 

 

З точки, координати якої визначають, виміряти приладом кути ,  і  між вибраними орієнтирами. Хордокутоміром (АК-3) побудувати виміряні на місцевості кути на кальці з довільно вибраної точки. Накласти кальку на карту так, щоб прокреслені на ній напрямки проходили через відповідні точки карти. Наколоти вершину кута на карту - це і є точка СП. За наявності контурних точок вимірюють кут  на четверту точку з метою контролю.

При засічці за виміряними кутами неорієнтованим приладом (спосіб Болотова) необхідно обрати 3-4 контурні точки на місцевості і знайти їх на карті (рис.1.7).

 

Під час визначення координат за виміряними відстанями необхідно вибрати 3-4 контурні точки на місцевості, знайти їх на карті. Виміряти з СП відстані до вибраних точок (далекоміром, рейкою) і на карті (аерознімку) з цих точок прокреслити за допомогою циркуля-вимірювача дуги радіусом, що відповідає виміряним відстаням: перехрестя дуг показує місцезнаходження СП (рис. 1.8).

 

Дирекційні кути орієнтирних напрямків визначають:

– гіроскопічним способом (основний);

– геодезичним способом;

– із астрономічних спостережень;

– за допомогою магнітної стрілки бусолі.

За неможливості визначення дирекційного кута переліченими способами дирекційний кут може бути визначено за контурними точками карти.

Крім того, дирекційний кут орієнтирного напрямку може бути визначений шляхом: передавання від другого орієнтирного напрямку з відомим дирекційним кутом; за допомогою гірокурсопокажчика навігаційної апаратури; одночасним відмічанням за небесним світилом або кутовим ходом.

Визначення дирекційного кута орієнтирного напрямку за допомогою магнітної стрілки бусолі ПАБ полягає:

– у вимірюванні приладом магнітного азимуту цього напрямку як середнього з 3-4 незалежних вимірів;

– у переході від виміряного магнітного азимуту (Ам) до дирекційного кута () шляхом урахування поправки бусолі (Ам) за формулою:

 

=Ам - (  Ам)                               (4)

 

Поправка бусолі (Ам) визначається на місцевості якомога ближче до району розгортання СП шляхом порівнювання дирекційного кута відомого напрямку з магнітним азимутом того самого напрямку.

Необхідно пам’ятати, що визначення дирекційного кута орієнтирного напрямку за допомогою магнітної стрілки виконується тільки в неаномальних районах.

Передавання дирекційних кутів орієнтирних напрямків одночасним відмічанням за небесним світилом, як правило, застосовується у районах магнітних аномалій і вночі, коли не видно контурних точок. Бусоль на посту передавання повинна бути зорієнтована. Між особою, що передає, і особою, що приймає орієнтирний напрямок за допомогою одночасного відмічання за небесним світилом повинен бути стійкий та безперебійний зв’язок (дротяний або радіо).

Особа, що передає орієнтирний напрямок, наводить перехрестя приладу на 10-15 тисячних правіше Сонця або Місяця і командує: “Дирекційний 00-00 наводити у правий край Сонця (Місяця)”, особа, що приймає, встановлює цей дирекційний кут на своєму приладі й установлювальним механізмом наводить на правий край Сонця або Місяця і доповідає: “Готово”, супроводжує рух світила, постійно утримуючи перехрестя приладу на правому краю Сонця або Місяця, за командою особи що передає “Увага, стій”, припиняє роботу установлювальним механізмом. Потім особа, яка зорієнтувала прилад за світилом, відліковим механізмом наводить перехрестя приладу в орієнтир і визначає на нього дирекційний кут. Цей спосіб використовується, якщо відстань між точками особи, що передає, і особи, що приймає, не більше 10 км.

Передавання дирекційного кута орієнтирного напрямку за допомогою гірокомпаса та візиру КМУ:

– визначаються дирекційний кут поздовжньої осі машини за допомогою гірокомпаса (αосі, рис.1.9);

– визначають за допомогою координатора дирекційний кут з місця стояння машини на бусоль (αпаб=αосі + βвіз);

– дирекційний кут з машини на бусоль змінюють на 30-00, встановлюють його на бусольній шкалі, установлювальним черв’яком наводять в об’єктив квантового далекоміра машини (αПАБ-КМ=αПАБ  30-00);

– визначають дирекційні кути орієнтирних напрямків на контурні точки.

Визначення дирекційного кута орієнтирного напрямку за контурними точками карти (аерознімком):

– на карті (аерознімку) і на місцевості вибирають контурну точку, наносять КСП на карту, довжина орієнтирної лінії повинна бути не менше 10 см на карті (аерознімку);

– за координатами КСП і контурної точки, знятими з карти (аерознімками) за допомогою циркуля-вимірювача і поперечного масштабу (ЕОМ, логарифмічної лінійки) визначають дирекційний кут з КСП на контурну точку.