3.4 Прогнозування в системі стратегічного управління

 

Прогноз — це передбачення напрямків та тенденцій розвитку процесу, об'єкта або явища.

 Залежно від сприйняття можливості передбачення майбутнього розвитку процесів та явищ керівники можуть по-різному оцінювати необхідність та можливість прогнозування.

Розрізняють різні підходи щодо прогнозування, але будь-який із них можна віднести до інтуїтивного (на основі особистого судження) або наукового (раціоналістичного) типу.

Обмеженнями інтуїтивного прогнозування є особисті упередження та забобони; «пастки» минулого досвіду; неусвідомлені спроби самоствердження; ілюзії тощо.

Науковий підхід орієнтується на використання взаємо- доповнювальних моделей і методів подолання невизначеності майбутнього.

Головна мета прогнозів — виявити процеси розвитку явищ та передбачити розвиток подій у майбутньому, а також побудова моделі найбільш ймовірного майбутнього стану середовища (як зовнішнього, так й внутрішнього).

Найважливіші функції прогнозування в системі стратегічного планування такі:

- визначення можливих цілей і напрямків розвитку об'єкта прогнозування;

- оцінювання соціальних, економічних, наукових, технічних та екологічних наслідків реалізації кожного з можливих варіантів розвитку об'єктів прогнозування;

- попереднє визначення змісту заходів щодо забезпечення ре­алізації можливостей та послаблення загроз кожного з імовірних варіантів розвитку прогнозованих подій;

- оцінювання необхідних витрат і ресурсів для впровадження розроблених заходів і наслідків щодо прояву обмежень у системі «час - гроші».

                У системі стратегічного управління найпоширенішими є методи прогнозування.  Методи екстраполяції ба­зуються на припущенні про незмінність або відносну стабільність наявних тенденцій розвитку. Інакше кажучи, гіпотеза економіч­ного передбачення базується на схожості та спадковості глобальних умов існування підприємств у минулому, теперішньому та майбут­ньому. У цьому й полягає обмеженість зазначеного підходу, оскіль­ки чим тривалішим є період прогнозування, тим більш імовірним є змінність тенденцій розвитку під впливом різних факторів.

Експертні методи базуються на знаннях та досвіді спеціаліс­тів різної кваліфікації.

В основу експертних методів покладено п'ять основних умов групового вибору рішень.

Умова 1 Універсальність, тобто наявність достатньої різ-но­манітності можливостей вибору (≥ 3) експертів (≥2) та мож-ливос­тей визначення для них індивідуальних профілів переваг.

Умова 2 Наявність позитивного зв'язку колективних та ін.,    індивідуальних переваг, за якого відмова (або доповнення) від однієї альтернативи в індивідуальних перевагах окремого екс­перта не повинна змінити направленості переваги відносно ко­лективної.

Умова 3 Незалежність непов'язаних альтернатив (якщо пере­ваги кожного експерта однакові в кількох профілях, то й відповід­ні за альтернативами ступені переваг суспільства повинні бути од­накові для цих профілів).

Умова 4 Наявність незалежності експертів, тобто відсутність «нав'язаного» їм товариством ступеня переваг.

Умова 5 Відсутність диктаторства (як правило, з боку одного експерта-лідера, переваги якого визначають переваги товариства, а інші члени впливають на вибір альтернатив лише в тому разі, якщо ці альтернативи не мають ніякого значення для названого індивідуума).

  Методи моделювання являють собою досить широкий спектр економіко-математичних, економетричних та інших моделей, що характеризуються спільною особливістю - ма­ють на меті побудову моделі об'єктів реальної дійсності, особливо  їхньої динаміки, щоб на цій основі створити підвалини для відпрацювання оптимальних управлінських рішень.