2. КОНСПЕКТ ЛЕКЦІЙ З КУРСУ «УНІВЕРСИТЕТСЬКА ОСВІТА»

 

ЧАСТИНА 1.

СОЦІАЛЬНЕ ЗНАЧЕННЯ ТА СУЧАСНІ ТЕНДЕНЦІЇ РОЗВИТКУ ВИЩОЇ ОСВІТИ

 

 

Тема 1. Університетська освіта в контексті Болонського процесу

 

Питання 1. Сутність, мета та принципи Болонського процесу та основні тенденції його розвитку.

Питання 2. Проблеми порівнянності й еквівалентності кваліфікацій та документів про освіту на міжнародному рівні.

Питання 3. Впровадження Болонського процесу у вищі навчальні заклади України: проблеми та перспективи.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Болонський процес, вища освіта, кваліфікація, Європейський простір вищої освіти (ЄПВО), принципи, Європейська кредитно-трансферна система (ЄКТС), стратегії розвитку.

 

Питання 1. Сутність, мета та принципи Болонського процесу та основні тенденції його розвитку

 

Стратегічною метою Болонського процесу є створення Європейського простору вищої освіти (ЄПВО), конкурентноспроможного та привабливого як для самих європейців, так і для студентів з усіх куточків світу. ЄПВО ґрунтується на міжнародному співробітництві; він має усунути перепони та забезпечити широкий доступ до якісної вищої освіти, що базується на принципах демократії й незалежності університетів, їхньої наукової і дослідницької самостійності; активізувати мобільність студентів і науково-педагогічних кадрів; підготувати молодь до активного життя в демократичному суспільстві, закласти основи для їх професійної кар’єри й особистого розвитку.

Участь у Болонському процесі – це відповідь на спільні виклики, що стоять перед системами вищої освіти європейських країн. ЄПВО - це не єдина система вищої освіти, а об’єднання 46 національних систем, що розвиваються відповідно до спільно погоджених принципів. ЄПВО сприяє узгодженню, сумісності, порівнянності та визнанню різноманітних систем вищої освіти. Він не вимагає уніфікації змісту, технологій навчання і забезпечення якості у вищих навчальних закладах.

Основні принципи Болонського процесу щодо узгодження архітектури систем вищої освіти європейських країн було закладено у Сорбонській Декларації, яку підписали міністри Франції, Німеччини, Італії і Великої Британії у травні 1998 року. Вона була сфокусована на:

- покращенні міжнародної прозорості навчальних програм (курсів) і визнанні кваліфікацій шляхом поступового узгодження циклів підготовки (навчання) та наближення до рамки кваліфікацій ЄПВО;

- сприянні мобільності студентів, викладачів та наукових працівників;

- розробленні загальної системи ступенів - першого циклу (ступінь бакалавра) та другого циклу (ступінь магістра).

Болонська декларація, яка підписана міністрами 29 європейських країн у червні 1999 року, стала основним документом, що використовується для встановлення загальної рамки з модернізації і реформування європейської вищої освіти. З часу підписання декларації проведення реформ у вищій освіті називають Болонським процесом. У декларації було визначено такі основні цілі розвитку ЄПВО:

- прийняти систему зрозумілих і порівнянних ступенів;

- запровадити систему вищої освіти, яка ґрунтується на двох циклах;

- запровадити систему кредитів ЄКТС (Європейська кредитно-трансферна система);

- сприяти мобільності студентів, викладачів і науковців;

- сприяти європейській співпраці щодо забезпечення якості;

- сприяти європейському виміру у вищій освіті.

У травні 2001 року на Конференції міністрів європейських країн у Празі зроблено оцінку прогресу в розвитку ЄПВО, а також прийнято важливе рішення щодо створення Групи супроводу Болонського процесу (BFUG) із представників країн-підписантів і Європейської комісії та визначено стратегії подальшого розвитку Болонського процесу, а саме:

- сприяння навчанню впродовж життя;

- залучення вищих навчальних закладів та студентів;

- підвищення привабливості ЄПВО.

На Берлінській конференції міністрів європейських країн, яка відбулася у вересні 2003 року, було визначено пріоритети розвитку ЄПВО на 2005-2007 роки:

- забезпечення якості на інституційному, національному і європейському рівнях;

- початок запровадження двоциклової системи;

- визнання ступенів і періодів навчання, включаючи отримання студентами вищих навчальних закладів Додатка до диплома європейського зразка автоматично і безплатно для усіх випускників з 2005 року;

- розроблення рамки кваліфікацій ЄПВО;

- запровадження в ЄПВО докторського ступеня як третього циклу;

- сприяння тісному взаємозв’язку між ЄПВО і Європейським науковим простором (ЄНП).

У Берлінському комюніке міністри зобов’язали Групу супроводу Болонського процесу підготувати детальні звіти щодо прогресу в запровадженні проміжних пріоритетів і організації аналітичного звіту перед наступною конференцією міністрів у 2005 році.

У травні 2005 року в Бергені міністрами обговорено проміжні досягнення Болонського процесу, Групою супроводу підготовлено аналітичний звіт та визначено пріоритети розвитку ЄПВО до 2007 року:

- посилення соціального виміру і зняття перешкод для мобільності;

- запровадження стандартів і рекомендацій щодо забезпечення якості;

- запровадження національних рамок кваліфікацій;

- присвоєння та визнання спільних ступенів;

- створення можливостей для гнучких траєкторій навчання, включаючи процедури визнання попереднього навчання.

Конференція міністрів європейських країн у Лондоні, яка відбулася 17-18 травня 2007 року, означила віху в створенні першого правового органу Болонського процесу – Європейського реєстру із забезпечення якості (EQAR) відповідно до стандартів і рекомендацій Європейської асоціації із забезпечення якості (ENQA).

У Лондоні розглянуто досягнення у соціальному і глобальному вимірі Болонського процесу. Міністрами визначено подальші пріоритети розвитку ЄПВО до 2009 року:

- створення реєстру національних агенцій із забезпечення якості;

- стратегія покращання глобального виміру;

- розроблення національних планів дій щодо сприяння соціальному виміру.

Основні тенденції розвитку Болонського процесу наведено в табл. 1.1.

 

Питання 2. Проблеми порівнянності й еквівалентності кваліфікацій та документів про освіту на міжнародному рівні

 

Завдяки реформам систем вищої освіти у ЄПВО до 2009 року досягнуто більшої сумісності і порівнянності кваліфікацій (ступенів) на національному і міжнародному рівнях. З огляду на це важливим викликом є розроблення профілів і змісту кваліфікацій. Основні інструменти ЄПВО – Європейська кредитно-трансферна система (ЄКТС-ECTS), Додаток до диплома (ДД-DS), Національні рамки кваліфікацій (НРК-NQF) стали загальноприйнятими у ЄПВО.

Нова трициклова структура (система) (бакалавр – магістр – доктор філософії (PhD) активно запроваджується у вищих навчальних закладах Європи. Проте у деяких європейських країнах такі напрями освіти, як медицина, ветеринарія, архітектура, педагогіка, теологія, право, ядерна енергетика, інженерія, охорона навколишнього середовища, безпека людини і держави, залишаються осторонь цих нових структур.

Виразно спостерігається подібність моделей двох циклів. На бакалаврських програмах першого циклу модель у 180 кредитів ЄКТС (3 роки) переважає у 17 країнах, а в 11 країнах – перевага надається її альтернативі – моделі у 240 кредитів ЄКТС (4 роки). Одночасно у магістерських програмах другого циклу модель у 120 кредитів (2 роки) є більш поширеною і тепер переважає у 29 країнах. ЄПВО є комбінацією програм першого та другого

Таблиця 1.1 – Етапи розвитку Болонського процесу

 

циклів у співвідношенні - 180+120 кредитів ЄКТС (3+2 роки).

Реформи і конвергенція структур ступенів активно здійснюються впродовж останньої декади. Проте, звісно, йдеться не про конвергенцію, що неминуче призводить до одноманітності систем вищої освіти в Європі, навіть в термінах ступеневих структур. Зараз створено основні зразки структур кваліфікацій, і ключовим викликом залишається розроблення профілів різних кваліфікацій з метою кращого розуміння результатів навчання на різних Болонських циклах та розвитку ЄПВО як відкритого, гнучкого у просторі та часі.

Європейська кредитно-трансферна система (ЄКТС). У більшості країн-учасниць Болонського процесу запровадження ЄКТС ґрунтується на законодавстві і нормативних положеннях. Країни-учасниці Болонського процесу і вищі навчальні заклади зосередили увагу на актуальному запровадженні системи ЄКТС. Обмежена кількість країн досягла того, що більшість вищих навчальних закладів і програм використовують ЄКТС у її повному обсязі із кредитами, що ґрунтуються на результатах навчання та навчальному навантаженні. У багатьох випадках результати навчання є ще не загальнозрозумілими і не досить широко використовуються, а навчальне навантаження також є важким поняттям у застосуванні на практиці. Кредити продовжують визначати по-різному - на основі контактних годин або різноманітних комбінацій, що включають контактні години і абстрактне навантаження студентів. Як наслідок, вищим навчальним закладам потрібна допомога і мотивація для забезпечення належного запровадження ЄКТС на основі результатів навчання і реального навантаження студентів.

 

Додаток до диплома європейського зразка (Додаток). У вересні 2003 року в Бергені міністри домовилися, що Додаток буде повністю запроваджено у 2005 році. Проте багато країн відстають у його запровадженні, що, здавалося, має бути простим і практичним заходом, хоча і таким, що потребує значних організаційних зусиль й фінансових затрат. У країнах, де Додаток широко запроваджений, лише обмежена їх кількість вдалася до моніторингу того, як у дійсності він використовується вищими навчальними закладами і роботодавцями. Іноді результати такої діяльності є неоднозначними, роботодавці, університети і випускники часто не отримують необхідної користі від зазначеного інструмента.

Національна рамка кваліфікацій. На даний момент більшість країн розпочали процес розроблення національної рамки кваліфікацій. Англія, Шотландія і Данія закінчили процес у цілому, включаючи самосертифікацію її порівнянності із загальноєвропейською рамкою кваліфікацій і трансформацію програм у вищих навчальних закладах.

Лише незначна кількість країн зможе досягнути мети щодо розроблення повноцінної національної рамки кваліфікацій до 2010 року. Проте прогрес у вирішенні цього питання є дуже значним.

 

Питання 3. Впровадження Болонського процесу у вищі навчальні заклади України: проблеми та перспективи

 

Україна приєдналася до Болонського процесу на Конференції міністрів європейських країн у травні 2005 року в Бергені. Це є незаперечним фактом міжнародного визнання вітчизняної системи вищої освіти. Як учасниця Болонського процесу Україна повинна вирішити ряд першорядних ключових завдань, що передбачають запровадження до 2010 року стандартів, рекомендацій та основних інструментів ЄПВО: Національної рамки кваліфікацій, інноваційної Європейської кредитно-трансферної системи, Додатка до диплома європейського зразка.

Після приєднання України до Болонського процесу в системі вищої освіти зроблено такі важливі кроки із реалізації його положень:

- запроваджено Програму дій щодо реалізації положень Болонської декларації в системі вищої освіти і науки на 2004-2005 роки;

- створено Міжвідомчу комісію із запровадження положень Болонського процесу в систему вищої освіти та Національну групу промоутерів Болонського процесу (Natіonal Team of Bologna Promoters) (2006 р.);

- Всеукраїнська студентська рада при Міністерстві освіти і науки України стала кандидатом у члени Національних спілок студентів Європи (The Natіonal Unіon of Students іn Europe (ESІB) (2006 р.);

- запроваджено пілотну європейську кредитно-трансферну систему (ECTS) у вищих навчальних закладах України ІІІ-ІV рівнів акредитації (2006/2007 н. р.);

- підготовлено «Національний звіт – 2005-2007» до Лондонської конференції міністрів європейських країн (травень, 2007 рік).

Після Конференції міністрів європейських держав у Лондоні в системі вищої освіти України зроблено наступні кроки із реалізації положень Болонського процесу:

- затверджено «План дій щодо забезпечення якості вищої освіти України та її інтеграції в європейське і світове освітнє співтовариство на період до 2010 року»;

- підготовлено проект Закону України «Про внесення змін до Закону України «Про вищу освіту» із урахуванням стандартів і рекомендацій Болонського процесу;

- Україна стала повноправним урядовим членом Європейського реєстру забезпечення якості (EQAR) (квітень, 2008 рік);

- запроваджено систему ранжування вищих навчальних закладів відповідно до Берлінських принципів;

- Українська асоціація студентського самоврядування стала членом Європейського студентського союзу ESU (European Student’s Unіon) (грудень, 2007 р.;

- створено робочу групу Міністерства освіти і науки України із розроблення національної рамки кваліфікацій системи вищої освіти;

- підготовлено «Національний звіт – 2007-2009» до конференції міністрів європейських країн у Льовені (квітень, 2009 р.).

На сучасному етапі реформа вищої освіти України здійснюється у двох площинах:

- національної стратегії соціально-економічного розвитку;

- співпраці та інтеграції в європейський і світовий освітній простір.

Запровадження основних положень Болонського процесу передбачає врахування національних підходів до організації навчання, змісту освіти, традицій у підготовці майбутніх фахівців з вищою освітою. У багатьох керівних європейських документах щодо розвитку вищої освіти зазначається, що університети значною мірою повинні зберігати свої власні традиції, надбання, досвід. Міністерством освіти і науки, молоді та спорту України особлива увага приділяється тому, щоб кожен університет поряд із урахуванням загальних рекомендацій та порад міністерства для всіх університетів України формував своє власне освітнє середовище, культуру організації навчання, культуру викладачів і студентів, культуру оцінювання навчальних досягнень студентів, культуру забезпечення якості підготовки майбутніх фахівців та науково-педагогічних працівників.

Основне завдання ЄПВО полягає в забезпеченні високого рівня якості вищої освіти і сприянні мобільності суб'єктів європейських університетів шляхом кроскультурного визнання кваліфікацій та їх профілів. На сучасному етапі розвитку ЄПВО важливим викликом є запровадження стандартів, рекомендацій і основних інструментів, що сприятимуть сумісності, порівнянності, визнанню періодів і термінів підготовки (навчання) фахівців після 2010 року.

Інтеграція системи вищої освіти України в ЄПВО сприятиме:

- забезпеченню якості вищої освіти;

- визнанню періодів і термінів підготовки у ЄПВО та інших регіонах світу;

- мобільності студентів, викладачів, наукових працівників;

- забезпеченню справедливого доступу до вищої освіти;

- зміцненню позицій українських університетів на національному, європейському і світовому ринку праці та ринку освітніх послуг.

З огляду на це період з 2010-2020 року повинен стати ключовим у реалізації довготермінових стратегій забезпечення сталого розвитку та удосконалення системи вищої освіти України, визнання її у європейському і світовому просторі в контексті забезпечення якості.

 

Висновки

 

Таким чином, на базі вивченого матеріалу ми з’ясували, що Болонський процес є процесом структурного реформування національних систем вищої освіти країн Європи, зміни освітніх програм і потрібних інституційних перетворень у вищих навчальних закладах Європи.

Болонський процес – це процес європейських реформ, що спрямований на створення спільного європейського простору вищої освіти. Незвичайність цього процесу полягає у тому, що він не є чітко структурованим і проводиться 46 країнами, що беруть у ньому участь, у співпраці з численними міжнародними організаціями, включаючи і Раду Європи.

Згідно з цілями Болонського процесу освітні системи Європейських країн повинні бути реорганізовані таким чином, щоб:

- учасникам освітнього процесу було легко переїжджати з однієї країну в іншу (у Зоні Європейської вищої освіти) - з метою подальшого навчання чи працевлаштування;

- привабливість Європейської вищої освіти зросла настільки, щоб мешканці неєвропейських країн також приїжджали на навчання/роботу у Європу;

 - ЄПВО сприяв розширенню Європи, а висока якість та міцна база знань забезпечували подальший розвиток Європи як стабільного, мирного, толерантного суспільства.

Болонський процес не передбачає створення ідентичних систем вищої освіти у європейських країнах. Навпаки, одна із найбільш цінних рис Європи – баланс між несхожістю і єдністю. Швидше Болонська система намагається створити зв'язки, що спрямовані полегшити перехід людини з однієї освітньої системи до іншої. Тому при забезпеченні подібності систем дипломів характерні особливості кожної окремої системи освіти повинні бути збережені.

Завдання України полягає в створенні довготермінових стратегій удосконалення системи вищої освіти, визнання її у європейському і світовому просторі.

 

Запитання для самоперевірки

 

1.             У чому полягають сутність та основна мета Болонського процесу?

2.             У чому полягає мета створення Європейського простору вищої освіти?

3.             Де і коли було закладено основні принципи Болонського процесу і в чому вони полягають?

4. Коли було підписано Болонську декларацію і що вона визначає?

5. Назвіть основні етапи розвитку Болонського процесу і дайте їх коротку характеристику.

6. Назвіть основні інструменти Європейського простору вищої освіти.

7. Дайте характеристику і поясніть призначення такого інструмента ЄПВО, як Європейська кредитно-трансферна система.

8. Дайте характеристику і поясніть призначення такого інструмента ЄПВО, як додаток до диплома європейського зразка.

9. Дайте характеристику і поясніть призначення такого інструмента ЄПВО, як національна рамка кваліфікацій.

10. Які переваги слід очікувати від інтеграції системи вищої освіти України в ЄПВО?

 

 

Тема 2. Фундаменталізація та індивідуалізація підготовки фахівців з вищою освітою

 

Питання 1. Фундаменталізація підготовки фахівців – важливий напрям реформування системи вищої освіти.

Питання 2. Індивідуалізація навчання.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Фундаменталізація, вища освіта, реформування, інноваційний розвиток, науково-технічний прогрес, індивідуалізація навчання, індивідуальний підхід, індивідуальні заняття.

 

Питання 1. Фундаменталізація підготовки фахівців – важливий напрям реформування системи вищої освіти

 

Найважливішим напрямом реформування системи освіти справедливо вважають її фундаменталізацію. Спрямованість на фундаменталізацію освіти необхідна для того, щоб майбутній фахівець у процесі навчання зміг здобути необхідні фундаментальні базові знання, сформовані в єдину світоглядну наукову систему на основі сучасних уявлень про науку та її методи. Даний підхід дасть можливість одержувати необхідні знання не тільки з обраної спеціальності, а й з усього комплексу пов’язаних з нею наук, включаючи природничо-наукові та гуманітарні знання, що формують не тільки професійні навички, але й особистісні потреби, відповідальність фахівця перед наукою й людством.

Фундаменталізація – це процес якісної зміни вищої освіти на основі принципу її фундаментальності. У термінах експертів «Римського клубу» це означає необхідність переходу від «підтримувальної» до «випереджальної» інноваційної освіти.

Основною метою реформування системи вищої освіти України є її орієнтація на науково-освітню інноваційну діяльність, в якій університет є сучасним навчально-науковим інноваційним комплексом, що інтенсивно генерує та передає суспільству не лише нові знання, а й нові технології. В умовах інтеграції системи вищої освіти України у європейське та світове освітнє співтовариство саме функції трансферу знань та технологій разом із фундаменталізацією навчання створюють умови для експорту як знань, так і технологій.

Ефективний розвиток вищої освіти вимагає фундаменталізації навчального процесу на основі інноваційних підходів. Випереджальна освіта має спиратися на те, що свідомо випереджає виробництво, – на фундаментальну науку. Таким чином, освіта, продовжуючи «підтягуватися» до рівня сучасного виробництва, повинна одночасно залучати до навчального процесу найсучасніші досягнення фундаментальних наук, досить глибоко знайомити з ними студентів і навчати студента «уловлювати» паростки нового в сфері своєї майбутньої професійної діяльності.

Фундаменталізація як основа розвитку інноваційної вищої освіти передбачає: збереження ядра змісту, яке за своєю природою повинне бути консервативним; навчання базових компетентностей; посилення загальноосвітніх компонентів у професійних освітніх програмах; перехід до підготовки фахівців широкого профілю; пізню профілізацію навчання; посилення наукового потенціалу навчальних закладів, створення науково-технологічних парків.

 

Питання 2. Індивідуалізація навчання

 

Модернізація вищої школи відповідно до законів України про освіту та документів Болонської декларації передбачає посилену увагу до підвищення якості навчального процесу, наслідком якого є розвиток професійної компетентності майбутнього фахівця. Одним із напрямів досягнення цього поряд із самостійною роботою є індивідуальна робота зі студентами. Це має важливе значення і в контексті професійної адаптації студентів до навчання у вузі. Як показує практика, розвиток індивідуальної роботи зі студентами позитивно впливає на формування їх професійної мотивації та успішне входження у студентське середовище.

У широкому змісті індивідуалізацію розуміють як комплекс заходів, спрямованих на визначення об'єктивних чинників виховання. При вузькому розумінні поняття "індивідуалізація" являє собою сукупність форм і методів виховання, спрямованих на формування гармонійно розвиненої особистості в умовах вузу.

Відповідно до нині діючого Положення про організацію навчального процесу у вищих навчальних закладах широко практикується використання індивідуальних занять як виду навчальних занять з окремими студентами з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуальних творчих здібностей. Індивідуальні навчальні заняття, як правило, організовуються за окремим графіком з урахуванням індивідуального навчального плану студента і можуть охоплювати частину або повний обсяг занять з однієї або декількох навчальних дисциплін. А в окремих випадках – повний обсяг навчальних занять для певного освітньо-кваліфікаційного рівня. При цьому індивідуальний підхід до студентів посилюється шляхом упровадження індивідуальних завдань з окремих дисциплін (реферати, розрахункові, графічні, курсові, дипломні проекти або роботи тощо), які видаються студентам у терміни, передбачені вузом, та виконуються ними самостійно при консультуванні з викладачем.

Для того щоб індивідуалізований підхід та індивідуалізація у вузівському навчанні виявили свій розвиваючий ефект необхідне залучення до активної діяльності і спілкування суб'єкта, що розвивається, оскільки студент у процесі навчання є не тільки об'єктом, але й суб'єктом власного навчального процесу. Таким чином, універсальною умовою ефективної реалізації індивідуалізації є активність суб'єкта, який навчається.

 

Висновки

 

Фундаменталізація вищої освіти є найважливішим напрямом рефермування системи підготовки висококваліфікованих фахівців. Фундаменталізація – це процес якісної зміни вищої освіти на основі принципу її фундаментальності. Дисципліни, що викладаються студентам в університеті, мають спиратися на досягнення науково-технічного прогресу, враховувати результати інноваційного розвитку суспільства та досліджень в галузі фундаментальних наук.

Одним із напрямів підвищення ефективності навчання студентів в університеті є його індивідуалізація, тобто застосування методів викладання дисципліни, спрямованих на формування гармонійно розвиненої особистості в умовах вузу, необхідною умовою якого є залучення студентів до активної науково-дослідної діяльності.

 

Запитання для самоперевірки

 

Що означає термін «фундаменталізація вищої освіти»?

Назвіть основні принципи фундаменталізації підготовки фахівців з вищою освітою.

Що означає термін «індивідуалізація підготовки фахівців»?

У чому полягає індивідуальний підхід в університетському навчанні студентів?

Тема 3. Організація навчального процесу в університеті

 

Питання 1. Організація навчального процесу в університеті, його принципи. Навчальний план.

Питання 2. Форми організації навчання. Форми навчання.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Навчальний процес, навчальний план, робоча програма, лекція; лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття; консультація; денна, вечірня, заочна, дистанційна форми навчання; екстернат.

 

Питання 1. Організація навчального процесу в університеті, його принципи. Навчальний план

 

Навчальний процес у вищих навчальних закладах – це система організаційних і дидактичних заходів, спрямованих на реалізацію змісту освіти на певному освітньому або кваліфікаційному рівні відповідно до державних стандартів освіти.

Навчальний процес базується на принципах науковості, гуманізму, демократизму, наступності та безперервності, незалежності від втручання будь-яких політичних партій, інших громадських та релігійних організацій. Мова навчання визначається Законом України "Про мови".

Навчальний процес організується з урахуванням можливостей сучасних інформаційних технологій навчання та спрямовується на формування освіченої, гармонійно розвиненої особистості, здатної до постійного оновлення наукових знань, професійної мобільності та швидкої адаптації до змін і розвитку в соціально-культурній сфері, в галузях техніки, технологій, системах управління та організації праці в умовах ринкової економіки. Організація навчального процесу базується на багатоступеневій системі вищої освіти.

Організація навчального процесу здійснюється навчальними підрозділами вищого навчального закладу (факультетами, кафедрами, відділеннями, предметними або цикловими комісіями тощо). Основним нормативним документом, що визначає організацію навчального процесу в конкретному напрямку освітньої або кваліфікаційної підготовки, є навчальний план.

Навчальний план – це нормативний документ вищого навчального закладу, який складається на підставі освітньо-професійної програми та структурно-логічної схеми підготовки і визначає перелік та обсяг нормативних і вибіркових навчальних дисциплін, послідовність їх вивчення, конкретні форми проведення навчальних занять та їх обсяг, графік навчального процесу, форми та засоби проведення поточного і підсумкового контролю.

Для кожної навчальної дисципліни, яка входить до освітньо-професійної програми підготовки, на підставі навчальної програми дисципліни та навчального плану вищим навчальним закладом складається робоча навчальна програма дисципліни, яка є нормативним документом вищого навчального закладу. Навчання студента здійснюється за індивідуальним навчальним планом. Індивідуальний навчальний план студента складається на підставі робочого навчального плану і охоплює всі нормативні дисципліни та частину вибіркових навчальних дисциплін, вибраних студентом з обов’язковим урахуванням структурно-логічної схеми підготовки.

Вищий навчальний заклад дає студентам можливість користування навчальними приміщеннями, бібліотеками, навчальною, навчально-методичною і науковою літературою, обладнанням, устаткуванням та іншими засобами навчання на умовах, визначених правилами внутрішнього розпорядку.

 

Питання 2. Форми організації навчання. Форми навчання

 

Навчальний процес у вищих навчальних закладах здійснюється у таких формах: навчальні заняття, виконання індивідуальних завдань, самостійна робота студентів, практична підготовка, контрольні заходи.

Основні види навчальних занять у вищих навчальних закладах: лекція; лабораторне, практичне, семінарське, індивідуальне заняття; консультація. Інші види навчальних занять визначаються у порядку, встановленому вищим навчальним закладом.

Лекція – основна форма проведення навчальних занять у вищому навчальному закладі, призначених для засвоєння теоретичного матеріалу.

Лабораторне заняття – форма навчального заняття, при якому студент під керівництвом викладача особисто проводить натурні або імітаційні експерименти чи досліди з метою практичного підтвердження окремих теоретичних положень даної навчальної дисципліни, набуває практичних навичок роботи з лабораторним устаткуванням, обладнанням, обчислювальною технікою, вимірювальною апаратурою, методикою експериментальних досліджень у конкретній предметній галузі.

Практичне заняття – форма навчального заняття, при якій викладач організує детальний розгляд студентами окремих теоретичних положень навчальної дисципліни та формує вміння і навички їх практичного застосування шляхом індивідуального виконання студентом відповідно сформульованих завдань.

Семінарське заняття – форма навчального заняття, при якій викладач організує дискусію навколо попередньо визначених тем, до яких студенти готують тези виступів на підставі індивідуально виконаних завдань (рефератів).

Індивідуальне навчальне заняття проводиться з окремими студентами з метою підвищення рівня їх підготовки та розкриття індивідуальних творчих здібностей.

Консультація – форма навчального заняття, при якій студент отримує відповіді від викладача на конкретні запитання або пояснення певних теоретичних положень чи аспектів їх практичного застосування.

Індивідуальні завдання з окремих дисциплін (реферати, розрахункові, графічні, курсові, дипломні проекти або роботи тощо) видаються студентам у терміни, передбачені вищим навчальним закладом. Індивідуальні завдання виконуються студентом самостійно при консультуванні викладачем. Допускаються випадки виконання комплексної тематики кількома студентами.

Курсові проекти (роботи) виконуються з метою закріплення, поглиблення і узагальнення знань, одержаних студентами за час навчання та їх застосування до комплексного вирішення конкретного фазового завдання.

Дипломні (кваліфікаційні) проекти (роботи) виконуються на завершальному етапі навчання студентів у вищому навчальному закладі і передбачають: систематизацію, закріплення, розширення теоретичних і практичних знань зі спеціальності та застосування їх при вирішенні конкретних наукових,технічних, економічних, виробничих та інших завдань; розвиток навичок самостійної роботи і оволодіння методикою дослідження та експерименту, пов’язаних з темою проекту (роботи).

Самостійна робота студента є основним засобом оволодіння навчальним матеріалом у час, вільний від обов’язкових навчальних занять.

Практична підготовка студентів вищих навчальних закладів є обов'язковим компонентом освітньо-професійної програми для здобуття кваліфікаційного рівня і має на меті набуття студентом професійних навичок та вмінь.

Контрольні заходи передбачають поточний та підсумковий контроль. Поточний контроль здійснюється під час проведення практичних, лабораторних та семінарських занять і має на меті перевірку рівня підготовленості студента до виконання конкретної роботи. Підсумковий контроль проводиться з метою оцінки результатів навчання на певному освітньому (кваліфікаційному) рівні або на окремих його завершальних етапах. Підсумковий контроль передбачає семестровий контроль та державну атестацію студента. Семестровий контроль проводиться у формах семестрового екзамену, диференційованого заліку або заліку з конкретної навчальної дисципліни в обсязі навчального матеріалу, визначеного навчальною програмою,і в терміни, встановлені навчальним планом. Державна атестація студента здійснюється державною екзаменаційною (кваліфікаційною) комісією після завершення навчання на певному освітньому (кваліфікаційному) рівні або його етапі з метою встановлення фактичної відповідності рівня освітньої (кваліфікаційної) підготовки вимогам освітньої (кваліфікаційної) характеристики.

Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за такими формами: денна (стаціонарна); вечірня; заочна (дистанційна); екстернат. Можливе поєднання різних форм навчання.

Висновки

 

Навчальний процес організується з урахуванням можливостей сучасних інформаційних технологій навчання та спрямовується на формування освіченої, гармонійно розвиненої особистості, здатної до постійного оновлення наукових знань, професійної мобільності та швидкої адаптації до змін і розвитку в соціально-культурній сфері, в галузях техніки, технологій, системах управління та організації праці в умовах ринкової економіки. Основним нормативним документом, що визначає організацію навчального процесу, є навчальний план.

Навчальний процес у вищих навчальних закладах здійснюється у таких формах: навчальні заняття, виконання індивідуальних завдань, самостійна робота студентів, практична підготовка, контрольні заходи. Навчання у вищих навчальних закладах здійснюється за такими формами: денна (стаціонарна); вечірня; заочна (дистанційна); екстернат.

 

Запитання для самоперевірки

 

Назвіть основні принципи організації навчального процесу у вищих навчальних закладах.

Дайте визначення терміна «навчальний план».

Можливості користування якими приладами та приміщеннями дає вищий навчальний заклад студентам?

Назвіть основні форми, за якими здійснюється навчальний процес у вищих навчальних закладах.

Назвіть основні види навчальних занять у вищих навчальних закладах.

Назвіть форми навчання у вищих навчальних закладах.

Тема 4. Бібліотека університету і правила користування її фондами

 

Питання 1. Бібліотека університету: загальні положення та функції.

Питання 2. Структура бібліотеки. Фонди бібліотеки: загальні положення та правила користування.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Бібліотека, читальний зал, довідково-пошуковий апарат, довідково-бібліографічний фонд, електронний каталог, література, документопостачання.

 

Питання 1. Бібліотека університету: загальні положення та функції

 

Бібліотека є структурним підрозділом вищого навчального закладу III-IV рівнів акредитації, який забезпечує літературою та інформацією навчально-виховний та науковий процес вищого навчального закладу і діє на підставі Положення про бібліотеку, що затверджується керівником вищого навчального закладу. Своєю діяльністю бібліотека сприяє реалізації державної політики у галузі освіти і культури, дотримуючись принципів гуманізму і демократизму, пріоритету загальнолюдських цінностей і моралі. Порядок доступу до бібліотечних фондів та інформаційних ресурсів, перелік основних послуг і умови їх надання визначаються правилами користування бібліотекою, які затверджуються ректором вищого навчального закладу і складаються на основі Типових правил користування бібліотекою.

До основних функцій бібліотеки університету входить:

здійснювати інформаційне та бібліотечно-бібліографічне обслуговування користувачів;

 організовувати диференційне (індивідуальне та групове) обслуговування користувачів на абонементах, у читальних залах та інших пунктах видачі літератури;

 безкоштовно надавати користувачам бібліотеки основні бібліотечні послуги;

 реалізовувати можливості взаємовикористання бібліотечних фондів за допомогою міжбібліотечного та міжнародного абонементів, внутрішнього та міжнародного книгообміну, електронної доставки документів тощо;

 вивчати інформаційні потреби користувачів та здійснювати оперативне забезпечення інформаційних запитів науковців і студентів вищого навчального закладу, використовуючи різні форми і методи індивідуального, групового і масового інформування; проводити соціологічні опитування та дослідження читацьких інтересів з метою оптимізації їх задоволення;

 підвищувати ефективність інформаційного забезпечення користувачів за рахунок взаємодії зі всеукраїнськими та галузевими інформаційними центрами; забезпечувати користувачам доступ до інформаційних ресурсів як в Україні, так і за її межами;

 організовувати роботу громадських інформаторів кафедр і наукових підрозділів вищого навчального закладу, надавати їм необхідну методичну допомогу;

 укладати і готувати до видання бібліографічні покажчики, списки літератури, створювати електронні бази даних на допомогу науковій та навчально-виховній роботі вищого навчального закладу, виконувати всі види бібліотечних довідок, проводити бібліографічні огляди, організовувати книжкові виставки тощо;

 організовувати для студентів заняття з основ інформаційної культури, бібліотекознавства та бібліографії; пропагувати бібліотечно-бібліографічні знання шляхом проведення індивідуальних бесід, консультацій, організації книжкових виставок тощо;

 надавати користувачам додаткові платні послуги згідно з чинним законодавством.

 

Питання 2. Структура бібліотеки. Фонди бібліотеки: загальні положення та правила користування

 

Бібліотека Сумського державного університету – це інтегрована система, до складу якої входять:

Бібліотечно-інформаційний центр:

відділи:

комплектування і обробки літератури;

абонементів;

інформаційно-бібліографічний;

автоматизації;

читальні зали:

навчальної літератури;

науково-технічної та економічної літератури;

віртуальний читальний зал;

сектори:

МБА;

організації використання фондів;

літературна вітальня;

методичний кабінет організації і методики бібліотечної роботи;

відділ патентно-ліцензійної документації.

Віддалені бібліотеки:

 кафедральні бібліотеки;

 бібліотеки інститутів;

 бібліотеки технікумів;

 бібліотеки коледжів;

 бібліотеки навчально-консультаційних пунктів;

 бібліотеки локальних центрів дистанційного навчання.

Бібліотечні фонди – це стратегічний ресурс розвитку університету, основа багатогранної роботи університетської бібліотечної системи. Інформаційний потенціал бібліотечного фонду є основою наукового, навчального, виховного процесів університету, загальнодоступне і універсальне за змістом джерело інформації.

Сьогодні фонди бібліотечної системи Сумського державного університету становлять близько 2,5 млн. різних документів: від видань початку XІХ ст. до публікацій наших часів, які представлені 27 мовами світу.

Важливою складовою є довідково-бібліографічний фонд бібліотеки: енциклопедії, загальні та галузеві довідники і бібліографічні покажчики, бібліографічні, реферативні, оглядово-аналітичні видання органів інформації, міжнародних інформаційних центрів тощо.

Фонд містить монографії, наукові періодичні видання, матеріали наукових конференцій, дисертації, автореферати, описи винаходів, навчальні посібники та методичні матеріали, звіти про науково-дослідні роботи, нормативно-виробничі документи тощо.

За змістовим складом фонд бібліотеки універсальний, містить друковані та електронні видання з суспільно-політичних та економічних, природничих та технічних, медичних, юридичних, гуманітарних та інших галузей знань.

Документопостачання бібліотечного фонду. Щорічно до бібліотеки надходить понад 60 тисяч примірників, 8,5 тисяч найменувань книг, журналів, газет та інших матеріалів. Суттєвим джерелом комплектування є централізоване розповсюдження навчальної літератури, яке здійснюється Міністерством освіти за попереднім замовленням бібліотеки. З метою поповнення фондів налагоджено документообмін з 70 бібліотеками. Щорічно передплачується понад 500 найменувань наукових періодичних видань. Видання, що відсутні в фонді бібліотеки, можна замовити і отримати через міжбібліотечний абонемент (МБА) з інших бібліотек.

Всі види наявних у фонді документів відображено в електронному каталозі, який налічує понад 190 тисяч бібліографічних описів та понад 13 тисяч електронних копій книг, методичних посібників, конспектів лекцій, стандартів, дисертацій, авторефератів тощо.

Довідково-пошуковий апарат. Основою діяльності бібліотеки є довідково-пошуковий апарат бібліотеки, тобто сукупність традиційних та електронних довідкових та бібліографічних видань, бібліотечних каталогів і картотек. З 2002 року традиційні каталоги і картотеки бібліотеки СумДУ замінені електронним каталогом, який містить перелік усіх зареєстрованих документів. Елементом електронного каталогу є опис документа.

Функції електронного каталогу – це оперативний пошук документів з метою їх подальшого замовлення та забезпечення on-line доступу до електронних копій документів у локальній мережі з усіх персональних комп’ютерів бібліотечної системи та університету, та в режимі віддаленого доступу через Інтернет. Для більш ефективного пошуку документів у структурі електронного каталогу створені класифікатори за рахунок попередньої класифікації документів за певними ознаками (темою, місцем зберігання документів та ін.). Передбачені засоби відбору документів в електронному каталозі за різними ознаками. Пошук можливий за автором, назвою, словами з назви, мовою видання, роком видання, УДК, ключовими словами, а також за видами документів: книги, брошури, методичні вказівки, технічні документи, книги CD, аудіо-книги, статті з періодичних видань, дисертації (захист у СумДУ), автореферати дисертацій з 1999 р. (захист на території України), звіти про науково-дослідну роботу СумДУ, реферативні журнали, періодичні видання, вісники вузів. Електронний каталог доступний з локальної мережі університету та Інтернет.

 

Висновки

 

Бібліотека сприяє реалізації державної політики у галузі освіти і культури, дотримуючись принципів гуманізму і демократизму, пріоритету загальнолюдських цінностей і моралі.

Бібліотека Сумського державного університету – це інтегрована система, до складу якої входять бібліотечно-інформаційний центр та віддалені бібліотеки, які, у свою чергу, мають свою структуру.

Бібліотечні фонди – це стратегічний ресурс розвитку університету, основа багатогранної роботи університетської бібліотечної системи. Важливою складовою є довідково-бібліографічний фонд бібліотеки. Всі види наявних у фонді документів відображено в електронному каталозі, що дозволяє здійснювати оперативний пошук документів з метою їх подальшого замовлення та ознайомлення з ними.

 

Запитання для самоперевірки

 

Назвіть основні функції бібліотеки університету.

Дайте характеристику структури бібліотеки Сумського державного університету.

Поясніть сутність електронного каталогу бібліотеки і розкрийте його функції та правила користування ним.

Тема 5. Соціально-культурна інфраструктура університету

 

Питання 1. Соціально-культурна інфраструктура університету. Профспілкові комітети викладачів та студентів.

Питання 2. Відділ інформаційно-рекламної діяльності.

Питання 3. Соціальна робота зі студентською молоддю.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Профспілковий комітет, інформаційно-рекламна діяльність, соціальна робота, студентський клуб, гуртки, спортивний клуб.

 

Питання 1. Соціально-культурна інфраструктура університету. Профспілкові комітети викладачів та студентів

 

Соціально-культурна інфраструктура університету, як правило, досить розвинена. До неї належать: профспілковий комітет викладачів та співробітників, профспілковий комітет студентів, студентський клуб, спортивний зал або спортивний комплекс, музей вищого навчального закладу, бібліотека, кафе, їдальня тощо.

Профспілкові комітети як викладачів, так і студентів вирішують соціальні проблеми, надають у разі необхідності відповідну допомогу, стоять на захисті прав тих, хто працює та навчається.

Професійна спілка – це добровільна неприбуткова громадська організація, що об’єднує громадян, пов’язаних спільними інтересами за родом їх професійної (трудової)діяльності або навчання. Профспілкова організація студентів СумДУ – це громадська організація студентів університету, метою якої є представництво, здійснення та захист навчальних, соціально-економічних прав та інтересів своїх членів. Вступ студентів до профспілки провадиться на добровільних засадах, без будь-якого обмеження через національність, расову належність, стать, партійність або релігійні переконання. Вступ до профспілки проводиться на добровільних засадах, без будь-якого обмеження через національність, расову належність, стать, партійність, форму навчання або релігійні переконання. На сьогодні структура ПОС охоплює профспілкові бюро 6 факультетів та 7 комісій: організаційно-масову, житлово-побутову,культури та спорту, захисту соціальних прав студентів,громадського контролю, міжнародних зв’язків та ревізійну, – які утворюють профспілковий комітет на чолі з головою.

 

Питання 2. Відділ інформаційно-рекламної діяльності

 

Частиною соціально-культурної інфраструктури Сумського державного університету є відділ інформаційно-рекламної діяльності, основними напрямками діяльності якого є: розроблення концепції підвищення іміджу університету; формування та реалізація стратегії рекламної політики університету; медіа-супровід заходів, які проводить університет; інформаційна підтримка відповідних сторінок web-сайту, Інтернет-радіо СумДУ; встановлення та розвиток співробітництва із засобами масової інформації; організація інформаційного супроводу делегацій, що прибувають до університету; здійснення інформаційного висвітлення значущих подій, що стосуються ВНЗ, викладачів, студентів та співробітників; організація випуску загальноуніверситетської газети «Резонанс».

Газета "Резонанс" - літописець університетського життя. У ній висвітлюються всі університетські події, життя студентів у стінах СумДУ та за його межами. На сторінках газети дається можливість кожному студенту та викладачу університету поділитися радощами й проблемами, відверто говорити про недоліки в навчальній, виховній, науково-методичній роботі університету. Редакція газети намагається виховувати у викладачів і студентів розуміння того, що будівництво суспільства залежить від кожного з них, від їх життєвих позицій.

 

Питання 3. Соціальна робота зі студентською молоддю

 

Відділ соціальної роботи зі студентською молоддю як структурний підрозділ університету опікується такими питаннями: дотримання прав та соціальних гарантій студентів пільгових категорій; питання стипендіального забезпечення, у т. ч. вирішення спірних питань; надання матеріальної допомоги та заохочення; призначення іменних стипендій; організація та координація діяльності волонтерського руху в університеті; здійснення роботи щодо виконання державних та регіональних програм з оздоровлення та організації відпочинку студентської молоді; організаційні питання щодо працевлаштування студентів у літній період; організація роботи щодо утвердження здорового способу життя серед студентської молоді; організація та проведення загальноуніверситетських толок із прибирання території університету, робота трудових загонів у літній період та інше.

Частиною соціально-культурної інфраструктури університету є культурно-мистецький центр СумДУ, який спрямовує свою діяльність на збереження та примноження кращих культурних традицій університету та на розвиток сучасних напрямів мистецтва. Культурно-мистецький центр створює умови для духовного розвитку та художньо-естетичного виховання студентської молоді. У гуртках, творчих майстернях, мистецьких студіях та клубах за інтересами студенти та школярі мають змогу не тільки розкрити свої таланти, але й під керівництвом професіоналів набути навичок виконавської майстерності, розвинути творчі здібності та отримати знання у галузі вокального, музичного, хореографічного, театрального, кіно- та фотомистецтва.

Студентський клуб веде активну роботу з організації дозвілля студентів, залучення їх до занять у гуртках художньої самодіяльності та клубах за інтересами, розвитку їх талантів та творчих здібностей. Студентським клубом Сумського державного університету згідно з планом проведення культурно-масових заходів у СумДУ на навчальний рік проводяться як загальноуніверситетські, так i факультетські заходи. З метою розвитку студентської художньої творчості, виявлення кращих мистецьких обдарувань серед першокурсників, залучення їх до участi у колективах самодіяльної творчості студентського клубу, виховання художнього смаку у молоді проводиться конкурс-огляд художньої самодіяльності факультетів "Золотий інтеграл". У СумДУ діють такі гуртки: ансамбль сучасного бального танцю, ансамбль естрадного танцю, гурток художнього читання, інструментальний ансамбль, гурток солістів-вокалістів, театр танцю «Феєрія», драматичний гурток, чоловічий вокальний ансамбль, гурток історичної реконструкції, гурток східного танцю.

Спортивний клуб «Університет» є структурним підрозділом Сумського державного університету. Створений з метою сприяння розвитку фізичної культури і спорту в університеті, зміцнення його високого авторитету шляхом досягнення вагомих результатів у міських, обласних та всеукраїнських змаганнях, формування здорового способу життя молоді. Спортивний клуб «Університет» також здійснює всебічну роботу з розвитку фізичної культури і спорту серед учнівської та студентської молоді, аспірантів, професорсько-викладацького складу, співробітників університету і членів їх сімей.

 

Висновки

 

До соціально-культурної інфраструктури університету належать: профспілковий комітет викладачів та співробітників, профспілковий комітет студентів, студентський клуб, спортивний зал або спортивний комплекс, музей вищого навчального закладу, бібліотека, кафе, їдальня тощо. Частиною соціально-культурної інфраструктури Сумського державного університету є також відділ інформаційно-рекламної діяльності, культурно-мистецький центр СумДУ, студентський клуб, спортивний клуб.

 

Запитання для самоперевірки

 

Назвіть підрозділи, що входять до соціально-культурної інфраструктури університету.

Назвіть основні напрямки діяльності відділу інформаційно-рекламної діяльності університету.

Що входить до завдань культурно-мистецького центру Сумського державного університету?

Дайте характеристику діяльності та наведіть структури студентського клубу університету.

Тема 6. Студентське самоврядування як невід’ємна складова демократизації вищої школи

 

Питання 1. Студентське самоврядування в університеті: загальні положення.

Питання 2. Функції, завдання та структура органів студентського самоврядування.

Питання 3. Студентська рада студмістечка.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Студентське самоврядування, органи студентського самоврядування, ректорат, гуртожитки, студмістечко.

 

Питання 1. Студентське самоврядування в університеті: загальні положення

 

Студентське самоврядування в Сумському державному університеті функціонує з метою забезпечення виконання студентами своїх обов’язків, захисту їх прав, бере участь в управлінні університетом та сприяє гармонійному розвитку особистості студента, формуванню в нього навичок майбутнього організатора, керівника. Студентське самоврядування створюється на добровільних виборних засадах за ініціативою осіб, які навчаються, і є невід’ємною частиною громадського самоврядування університету. Діяльність органів студентського самоврядування спрямована на удосконалення навчального процесу, підвищення його якості, забезпечення виховання духовності та культури студентів, зростання соціальної активності студентської молоді.

У студентському самоврядуванні беруть участь особи, які навчаються в університеті за всіма формами навчання. До органів самоврядування можуть бути обрані особи, які навчаються за денною формою навчання. Органи студентського самоврядування (ОСС) організовують заходи з навчальної, наукової, культурно-масової, спортивно-масової та іншої діяльності за участю осіб, які навчаються в університеті. Студентське самоврядування може здійснюватися на рівні академічної групи, курсу, відділення, спеціальності, факультету, технікуму, коледжу, інституту, університету, а також гуртожитків, студмістечка, підрозділів післядипломної освіти, аспірантури, інтернатури тощо. Рішення ОСС в межах своїх повноважень доводяться до відома адміністрації відповідного рівня. Між ОСС, профспілковою організацією студентів та адміністрацією університету може укладатись угода про співробітництво.

 

Питання 2. Функції, завдання та структура органів студентського самоврядування

 

Студентське самоврядування забезпечує захист прав та інтересів осіб, які навчаються у вищому навчальному закладі, та їхню участь в управлінні вищим навчальним закладом. Головними напрямками діяльності університету, в яких беруть участь особи, які навчаються, є:

навчально-виховна робота;

наукова робота;

культурно-освітня робота;

спортивно-масова робота;

сфера студентського побуту і дозвілля;

інформаційна робота тощо.

Основними завданнями ОСС університету є:

забезпечення і захист прав та інтересів студентів, зокрема стосовно організації навчального процесу;

забезпечення виконання студентами своїх обов'язків;

сприяння навчальній, науковій та творчій діяльності студентів шляхом організації наукових, культурно-масових, спортивних, оздоровчих та інші заходів;

сприяння створенню необхідних умов для проживання і відпочинку студентів;

сприяння працевлаштуванню випускників та залученню студентів до вторинної зайнятості у вільний від навчання час;

організація співробітництва зі студентами інших навчальних закладів, молодіжними організаціями, органами державної влади та місцевого самоврядування;

пропаганда здорового способу життя, безпечної поведінки, запобігання вчиненню студентами правопорушень;

сприяння участі студентів у реалізації державної молодіжної політики;

створення та організація діяльності різноманітних студентських гуртків, товариств, об'єднань, клубів за інтересами;

участь у вирішенні питань міжнародного обміну студентами.

Організовує і координує роботу студентського самоврядування студентський ректорат. Очолює студентський ректорат голова – студентський ректор, який обирається строком на два роки. Вибори студентського ректора відбуваються шляхом таємного голосування, як правило, у березні-квітні. Структуру студентського самоврядування СумДУ наведено на рис. 6.1

 

Питання 3. Студентська рада студмістечка

 

Згідно з положенням від 23 квітня 2010 року про студентське самоврядування в гуртожитках студмістечка Сумського державного університету діє студентська рада студмістечка. Це самостійна громадська діяльність осіб, які навчаються в СумДУ і проживають у гуртожитках, зі здійснення управління студмістечком, спрямованого на захист прав мешканців та представництво їхніх інтересів. Студентське самоврядування у гуртожитках студмістечка діє на основі принципів добровільності, демократичності, законності та гласності.

Основними завданнями студентського самоврядування гуртожитків є:

забезпечення і захист прав та інтересів мешканців гуртожитків;

забезпечення виконання мешканцями гуртожитків своїх обов’язків;

сприяння створенню необхідних умов для проживання і відпочинку мешканців гуртожитків;

організація роботи та координація діяльності студентських рад гуртожитків, старост секцій;

сприяння проведенню поселення та виселення студентів із гуртожитків СумДУ;

участь у формуванні рейтингу на поселення до гуртожитків.

Вищим навчальним і представницьким органом студентського самоврядування студмістечка є студентська рада студмістечка.

 

Висновки

 

Метою студентського самоврядування в університеті є забезпечення виконання студентами своїх обов’язків, захист їх прав. Органи студентського самоврядування організовують заходи з навчальної, наукової, культурно-масової, спортивно-масової та іншої діяльності за участю осіб, які навчаються в університеті. Організовує і координує роботу студентського самоврядування студентський ректорат. Очолює студентський ректорат голова – студентський ректор.

 

Запитання для самоперевірки

 

Назвіть основні завдання органів студентського самоврядування в університеті.

Охарактеризуйте структуру студентського самоврядування СумДУ.

Що входить до основних завдань студентського самоврядування гуртожитків?

ЧАСТИНА 2.

ФАХОВА ПІДГОТОВКА У ВИЩОМУ НАВЧАЛЬНОМУ ЗАКЛАДІ:

ВСТУП ДО СПЕЦІАЛЬНОСТІ

 

 

Тема 7. Вступ до економіки

 

Питання 1. Що вивчає економічна наука.

Питання 2. Типи потреб і їх ранжування.

Питання 3. Основні елементи економічної діяльності.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Економіка, блага, потреби, виробництво, обмін, торгівля, спеціалізація, продуктивність, товар, послуга, земля, праця, капітал, інформація, підприємницький ресурс.

 

Питання 1. Що вивчає економічна наука

 

Для того щоб жити, люди повинні споживати, тобто задовольняти різні потреби за допомогою різноманітних благ. Велику частину таких благ люди виробляють, а не одержують від природи. Для цього вони здійснюють спеціальну діяльність, яка називається господарською. Ця діяльність полягає у тому, що люди використовують обмежені виробничі ресурси (праця, природні ресурси, машини, устаткування і т. д.), що є у них, для створення життєвих благ і подальшого обміну ними.

Блага – все, що цінується людьми як засіб задоволення своїх потреб.

Сукупність способів і методів, використовуваних при організації господарської діяльності, входить в поняття «економіка».

Економіка – 1) діяльність людей, спрямована на створення необхідних їм благ; 2) наука, що вивчає, як люди використовують обмежені ресурси, що є у них, для задоволення своїх необмежених потреб у життєвих благах.

Оскільки господарська діяльність здійснюється людьми зі стародавніх часів, то її проблеми також турбують людей з глибокої старовини. У будь-якому разі першим ученим-економістом вважають великого мислителя Стародавньої Греції Арістотеля (384-322 рр. до н. э.). Саме він створив термін «економіка», поєднавши два грецькі слова «ейкос» – господарство і «номос» – закон, отже «економіка» в перекладі зі старогрецького – це «закони господарства», тобто правила, яких люди зазвичай додержуються в процесі господарської діяльності.

Ці правила люди вивчають вже більше 2 тисяч років, але і сьогодні процес розвитку економічної науки ще не завершений.

У сфері економічного життя є три головні учасники:

1) сім'ї;

2) фірми;

3) держава.

Вони взаємодіють між собою, координуючи свою діяльність як безпосередньо, так і через різноманітні ринки. От чому коло проблем, досліджуваних економічною наукою, охоплює:

1)            економіку сім'ї (тобто економічні процеси, пов'язані з господарством, яке веде група близьких людей, що живуть разом, або самотня людина);

2)            економіку фірми (тобто економічні процеси, пов'язані з діяльністю організацій, що виробляють блага для продажу);

3)            економіку ринків факторів виробництва, товарів і послуг (тобто економічні процеси, пов'язані з купівлею-продажем благ, безпосередньо споживаних людьми або використовуваних для організації діяльності фірм);

4)            загальноекономічні процеси (тобто процеси, які впливають не тільки на економіку сім'ї, фірми, регіону або певного ринку, але й на все економічне життя країни в цілому).

Сучасна економічна наука – це фундамент, на який спираються рішення державних органів управління і рекомендації прикладних бізнес-наук (менеджменту, маркетингу, бухгалтерського обліку, фінансового менеджменту та ін.). Нарешті, знання економічних основ життя суспільства допомагає будь-якій людині краще зрозуміти, що відбувається навколо нього, як ті або інші економічні процеси можуть позначитися на рівні його добробуту.

 

Питання 2. Типи потреб і їх ранжування

 

Головна з економічних проблем – як розпорядитися обмеженими виробничими ресурсами, щоб створити з них більше тих життєвих благ, які потрібні людям для задоволення своїх потреб.

Потреби – конкретна форма прояву людських потреб, що залежить від умов життя, навиків, традицій, культури, рівня розвитку виробництва і інших чинників.

Скажімо, щонайперша з потреб людини – підтримка сил в організмі. Реально це виявляється потребою в їжі, тобто конкретних благах, які люди можуть використовувати для задоволення. Відповідно створення благ у формі продуктів харчування, що задовольняють потребу в їжі, і є завданням господарської діяльності.

Здійснення цієї діяльності вимагає організації сільськогосподарського виробництва. А це пов'язано з необхідністю вирішення величезного кола різних проблем, які входять до сфери економічної науки. Такого роду ланцюжки зв'язків ми легко знайдемо в будь-якому з розділів економіки.

Щоб визначити коло тих потреб, які задовольняються завдяки, перш за все, господарській діяльності, скористаємося спеціальною «пірамідою потреб», запропонованою знаменитим американським соціологом Абрахамом Маслоу. Вигляд цієї піраміди показаний на рис. 7.1.

Як ми бачимо, основу цієї піраміди утворюють біологічні потреби (у їжі, воді, одязі, житлі, лікуванні). Задоволення саме цих потреб – щонайперше і постійне завдання господарської діяльності.

Але,, як правило,, господарська діяльність покликана допомагати людям задовольняти всі їх потреби, включаючи ті, які перебувають на вищих ступенях «піраміди потреб», наприклад, духовні.

 

 

Питання 3. Основні елементи економічної діяльності

 

Щоб одержати життєві блага, людям доводиться здійснювати найрізноманітніші типи господарської діяльності. До основних типів такої діяльності можна віднести:

виробництво товарів і послуг;

обмін виробленими товарами.

Коли про виробництво говорять інженери, то вони розуміють під цим діяльність людей з використовування технологій для перетворення природних матеріалів за допомогою енергії в більш корисні блага і в більшій кількості, ніж здатна створити дика природа. Коли про виробництво говорять економісти, вони вкладають в це поняття дещо інше значення.

З точки зору економічної науки виробництво – це процес поєднання, комбінування виробничих ресурсів (чинників виробництва), що є у людей, з метою створення більшого, ніж раніше, обсягу бажаних благ (товарів або послуг).

Виробництво – процес комбінування виробничих ресурсів для створення товарів або послуг.

Мета обміну – передача вироблених благ тим, хто бажає їх одержати і має на це право відповідно до певних критеріїв (наприклад, за принципом «всім порівну» або «одержує той, хто може заплатити таку ціну, яка склалася в даний період»). Завдяки обміну люди одержують ті різноманітні блага, які їм потрібні для підтримки життя і здатності трудитися далі, відтворення людського роду, а також отримання задоволення.

Для виробництва життєвих благ люди використовують ресурси природи, свою працю і спеціальні пристосування (інструменти, устаткування, виробничі об'єкти та ін.). Все це має загальну назву «фактори виробництва», або «виробничі ресурси».

Як правило, виділяють 3 основні види факторів виробництва:

праця;

земля;

капітал.

Говорячи про працю як чинник виробництва, ми маємо на увазі діяльність з виробництва товарів і послуг. Вона здійснюється людьми і передбачає використовування їх фізичних і розумових можливостей, а також навиків, набутих у результаті навчання і досвіду роботи. Іншими словами, для організації виробничої діяльності купуються не здібності людей як такі, а право на використовування цих здібностей протягом деякого часу для створення певного виду благ.

Праця – використання розумових і фізичних здібностей людей для здійснення роботи, пов'язаної з виробництвом економічних благ.

Відповідно обсяг трудових ресурсів суспільства залежить від кількості працездатного населення країни і кількості часу, який це населення може відпрацювати за рік.

Говорячи про землю як чинник виробництва, ми маємо на увазі всі види природних ресурсів, що є на планеті і придатні для використовування при виробництві економічних благ. Обсяг природних ресурсів не можна звести до єдиної шкали вимірювання, а розміри їх окремих елементів, як правило, виражаються площами земель того або іншого призначення, обсягами водних ресурсів або корисної копалини в надрах.

Земля – всі види природних ресурсів, що є на планеті і придатні для використовування при виробництві економічних благ.

Говорячи про капітал, ми маємо на увазі весь той виробничо-технічний апарат, який люди створили з речовини природи для збільшення своїх сил і розширення можливостей виготовлення необхідних їм благ. Простіше кажучи, капітал складається з будівель і споруд виробничого призначення, верстатів і устаткування, залізниць і портів, складів і трубопроводів – усього, без чого неможливо реалізувати сучасні технології виробництва товарів або послуг. Обсяг капіталу, як правило, вимірюють його сумарною грошовою вартістю.

Капітал – устаткування, будівлі і споруди виробничого призначення.

Для зручності аналізу економічних процесів нерідко з праці виділяють ще один особливий різновид факторів виробництва – підприємницький ресурс (підприємництво). Цим терміном ми називатимемо послуги особливого роду, які здатні надавати суспільству люди, наділені підприємницьким талантом. Ці послуги полягають у створенні нових комерційних організацій, називаних фірмами, для виробництва і розподілу життєвих благ.

Підприємницький ресурс – трудові послуги особливого роду, які здатні надавати суспільству люди, наділені підприємницьким талантом.

Обсяг підприємницького ресурсу – це кількість людей, наділених особливою комбінацією здібностей, а саме:

підвищеним чуттям до потреб ринку – вмінням правильно оцінювати, які нові товари можна в даний час з успіхом запропонувати до уваги покупців або які технології виробництва товарів, що вже є на ринку, варто впровадити, щоб досягти якнайбільшої вигоди;

готовністю взяти на себе ризик втрати своїх заощаджень, вкладених в новий комерційний проект, і неокупності зусиль і часу, витрачених на його реалізацію;

талантом координації використовування інших чинників виробництва для створення потрібних суспільству благ.

Обсяг підприємницького ресурсу виміряти практично неможливо. Але непряме уявлення про нього можна одержати на основі даних про кількість власників фірм, які не тільки створили їх на свої гроші, але й здійснюють особисте керівництво ними.

Відзначимо відразу, що найманий керівник, або менеджер, не може бути названий підприємцем – він веде справу не на свої гроші, а втрат у разі невдачі фірми він зазнає значно менших, ніж власник фірми. Менеджер може втратити тільки свою посаду і заробітну плату. Власник фірми може втратити всі гроші, які він вклав колись в її створення.

У XX столітті невимірно більшого, ніж раніше, значення для економічної діяльності набув ще один дуже специфічний вид чинників виробництва – інформація. У даному випадку під інформацією ми розуміємо всі ті знання і відомості, які необхідні людям для усвідомленої діяльності у світі економіки. Обсяг цього ресурсу точному вимірюванню не підлягає, хоча його цінність величезна. При цьому названий чинник виробництва достатньо специфічний: з одного боку, від споживання він не зменшується (хоча може втрачати цінність), з іншого – його виробництво так само вимагає витрат інших ресурсів.

Може здатися дивним, що до складу виробничих ресурсів (чинників виробництва) економічна наука не відносить гроші, хоча всім зрозуміло, що без грошей здійснювати господарську діяльність практично неможливо. Річ у тому, що гроші як такі жодним чином не беруть участі у самому процесі створення благ – вони лише допомагають його організувати. Праця, земля, капітал і підприємницький ресурс, навпаки, є тими елементами, без комбінування яких неможливо створити матеріальне благо або послугу.

Удосконалюючи способи використовування економічних ресурсів (чинників виробництва), людство, врешті-решт, поклало в основу своєї господарської діяльності два найважливіші елементи: спеціалізацію і торгівлю.

Спеціалізація – зосередження певного виду діяльності в руках певних людей або фірм.

В основі всієї піраміди спеціалізації лежить спеціалізація праці людей. Вона ґрунтується на принципах, вироблених людьми за довгі століття розвитку свого господарства.

Найважливішими з них слід вважати:

Свідомий розподіл праці між людьми.

Навчання людей нових професій і навиків.

Можливість кооперації, тобто співпраці заради досягнення загальної кінцевої мети (наприклад, створення складного виробу або будівництва заводу).

Розподіл праці в людському суспільстві постійно змінюється, а сама схема спеціалізації стає все більш складною. При цьому в нормальних умовах спеціалізація веде до того, що здійснення кожного виду діяльності зосереджується в руках тих людей або фірм, які справляються з цим краще за інших (скажімо, витрачають на це менше часу чи ресурсів або добиваються кращої якості).

Спеціалізація виявилася головним способом підвищення продуктивності всіх ресурсів (чинників виробництва), які люди застосовують для виробництва потрібних їм економічних благ. Тому є декілька головних причин.

Підвищення продуктивності, тобто ефективності використовування ресурсів, дає можливість за один і той самий час виробити більше потрібних людям благ, тобто прискорити зростання добробуту.

Продуктивність – обсяг благ, який вдається одержати від використовування одиниці певного виду ресурсів протягом фіксованого періоду часу.

Результат розвитку спеціалізації спонукав людей зайнятися обміном.

Товар – матеріальний предмет, корисний людям і тому цінований ними як благо.

Послуга – нематеріальне благо, що має форму корисної для людей діяльності.

За такої організації господарської діяльності кожному (і людині, і фірмі) вигідно займатися виготовленням тільки тих потрібних людям благ, які він здатний виготовляти краще за інших (з абсолютно або відносно меншими витратами ресурсів або з кращою якістю). Тоді всю решту потрібних благ можна одержати за допомогою обміну.

Регулярний обмін товарами і послугами лежить в основі найважливішої сфери діяльності людей – торгівлі.

Торгівля – добровільний і взаємовигідний обмін результатами спеціалізованого виробництва благ у формі купівлі-продажу.

Розвиток виробництва і торгівлі є найважливішою умовою зростання добробуту громадян, але сам цей розвиток може бути забезпечений лише за певних умов. Про те, що це за умови, мова піде далі.

 

Висновки

 

Таким чином, на базі вивченого матеріалу ми з’ясували, що коріння економіки як науки і сфери діяльності людини, сягають трьохсот років до нашої ери. Суттєвим для розуміння є визначення економіки як науки та сфери діяльності людини. У сучасній економічній системі виокремлюють трьох її головних учасників - сім’ї, підприємства і державу, і відповідно коло проблем, які досліджує економічна наука, можна звести до проблем економіки сім'ї, економіки фірми, економіки ринків факторів виробництва, товарів і послуг та проблем загальноекономічних процесів.

Головною з економічних проблем є проблема розпорядження обмеженими виробничими ресурсами, щоб створити з них більше тих життєвих благ, які потрібні людям для задоволення їхніх потреб. Щоб визначити коло тих потреб, які задовольняються завдяки, перш за все, господарській діяльності, знаменитий американський соціолог Абрахам Маслоу запропонував спеціальну «піраміду потреб».

Щоб одержати життєві блага, людям доводиться здійснювати такі основні типи господарської діяльності, як виробництво товарів і послуг та обмін виробленими товарами. Для виробництва людина використовує різні види ресурсів, серед яких виділяють основні фактори виробництва – працю, землю і капітал, а  також специфічні – інформацію та підприємницький ресурс. Удосконалюючи способи використання економічних ресурсів, людство поклало в основу своєї господарської діяльності два найважливіші елементи: спеціалізацію, яка стала чинником зростання продуктивності праці, і торгівлю.

 

Запитання для самоперевірки

 

У чому полягає відмінність визначення категорії «економіка» як діяльності людей і як науки?

Коли і хто запропонував до вживання термін «економіка» і що він означав?

Назвіть і дайте коротку характеристику основних учасників економічного життя країни.

Поясніть сутність «піраміди потреб» А. Маслоу і наведіть відповідно до неї приклади потреб.

Назвіть 3 основні фактори виробництва і дайте їх економічну характеристику.

Що містить у собі капітал як фактор виробництва?

Які специфічні фактори виробництва виділяють у сучасній економіці?

Що стало причиною виникнення спеціалізації? Назвіть принципи, на яких вона ґрунтується.

Як кількісно можна оцінити підприємницький ресурс країни?

У чому полягає специфіка землі як основного фактора виробництва?

 

 

Тема 8. Обмеженість ресурсів та її вплив на

економічні механізми людства

 

Питання 1. Обмеженість ресурсів.

Питання 2. Основні наслідки обмеженості ресурсів.

Питання 3. Мотиви поведінки людей у сфері економіки.

Питання 4. Межа виробничих можливостей і чинники її зміни.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Обмеженість, ресурс, конкуренція, корисність блага, ціна вибору, межа виробничих можливостей, загальна корисність, гранична корисність .

 

 

 

Питання 1. Обмеженість ресурсів

 

Сутність людини є такою, що її бажання і потреби постійно зростають. Наприклад, нашим дідусям і бабусям вершиною щастя здавалася окрема кімната в комунальній квартирі (адже там є водопровід і каналізація!). Наші батьки і матері мріяли вже про окреме житло і раділи квартирам у панельних п'ятиповерхівках. А сьогодні по всій країні люди будують для себе заміські будинки, а ті, хто багатше, – купують вілли в курортних районах біля Чорного моря або за кордоном. Крім того, з часом у людей з'являються і потреби нових «типів» (скажімо, у тих, хто жив в XIII в., не виникало потреби в телевізорі, а сьогодні без цього важко уявити собі сучасне житло).

Визначити межі людських потреб настільки складно, що можна в цілому вважати їх просто безмежними.

Інша справа з можливостями задоволення цих потреб. Ми вже з'ясували, що обсяг виробничих ресурсів, які людство може використовувати для задоволення своїх потреб, достатньо жорстко обмежений. Важливо підкреслити, що ми говоримо про обмеженість саме в економічному, а не в чисто фізичному значенні.

Дійсно, якщо ми знаємо, що в надрах Землі є, скажімо, 129 млрд т нафти, то це інформація лише про фізичну обмеженість даного ресурсу. Річ у тому, що для видобування додаткового обсягу нафти з надр Землі необхідно витратити масу інших обмежених ресурсів: електроенергію на буріння свердловин або викачування нафти з глибин родовища, працю нафтовиків, метал (з якого виготовляють нафтове устаткування і труби нафтопроводів) і т.ін. Отже, нафта дістається тільки тому, хто або сам володіє всіма цими ресурсами, або здатний заплатити за те, щоб інші цю нафту добували і доставляли йому.

От чому економічну проблему створює не фізична обмеженість ресурсу, а його обмеженість щодо потреб людей і можливості одержати цей ресурс лише шляхом витрати інших ресурсів (напряму або шляхом оплати витрат, здійснених іншими людьми і фірмами).

Обмеженість – недостатність обсягу наявних ресурсів всіх видів для виробництва того обсягу благ, який люди хотіли б одержати.

Вирішення проблеми забезпечення найбільшого обсягу виробництва благ з обмежених ресурсів є основним завданням економіки.

Людство задовольняє свої потреби за рахунок благ двох видів:

безоплатних (природних);

економічних.

Безоплатні блага відрізняються тим, що їх обсяг є більшим за потреби людей, а споживання їх одними не приводить до нестачі цих благ для інших. Прикладами безоплатних благ є повітря, сонячне світло, вітер і т.п.

Блага, які доступні людству в масштабах, обмежених порівняно з поточною потребою, називають економічними. Термін «економічні блага» зобов'язаний своїм виникненням тому, що розширення масштабів виробництва саме цих благ є основною турботою всієї економічної системи цивілізації.

Обмежені (економічні) блага – засоби задоволення людських потреб, які можуть бути створені лише шляхом факторів виробництва і одержані, як правило, лише на основі обміну.

Дослідження наслідків, викликаних обмеженістю економічних благ, і способів, що дозволяють використовувати обмежені ресурси найкращим чином, стало основною проблемою для економічної науки.

 

Питання 2. Основні наслідки обмеженості ресурсів

 

Особливу складність в організацію економічної діяльності вносить той факт, що переважна більшість ресурсів універсальна, тобто вони можуть бути використані для виготовлення найрізноманітніших благ. З одного і того ж залізняку можна виготовити сталь для космічного корабля і жерсть для даху садового будиночка. На одній і тій самій ділянці землі можна вирощувати жито або полуницю. Одна і та ж людина може оволодіти спеціальністю кухаря або слюсаря. І так далі.

Але якщо людські бажання завжди безмірно різноманітні, а економічні ресурси в будь-який даний момент часу обмежені і можуть бути використані альтернативно для виробництва безлічі різноманітних благ, то весь устрій економічного життя людства визначається двома обставинами:

обмежені блага і ресурси для їх виробництва необхідно якимсь чином розподілити між всіма, хто в них зацікавлений;

вибір будь-якого варіанта розподілу (використання) обмежених благ і ресурсів для їх виробництва означає, що всі інші варіанти просто відкидаються – їх реалізувати стає неможливо.

Можна виділити чотири основні способи розподілу обмежених ресурсів і благ:

розподіл на основі насильства за принципом «права сильного»;

розподіл на основі нормування і неекономічних принципів (за картками, візитками жителів даного міста, за належністю до тієї або іншої суспільної групи);

розподіл за принципом черги – благо дістається тому, хто раніше став у чергу за ним;

розподіл на основі економічного змагання, що частіше називається конкуренцією.

Конкуренція – економічне суперництво за право отримання більшої частки певного виду обмежених ресурсів.

 

Питання 3. Мотиви поведінки людей у сфері економіки

 

В основі теорії економічної поведінки людей лежать два поняття;

 спадна корисність споживаних благ;

 існування ціни вибору (альтернативних витрат).

Спадна корисність. Як і багато видатних ідей, ідея спадної корисності, на перший погляд, здається абсолютно очевидною. А полягає вона у тому, що людина завжди визначає цінність додатково одержуваного блага не абстрактно, а з урахуванням того, чи володіє вона вже чимось подібним і якщо так, то в якій кількості. Для більшої ясності розглянемо простий приклад – з тістечками.

 

Який смак у десятого тістечка?

Припустимо, що, завітавши з друзями в кафе, ви із задоволенням візьмете до кави смачне тістечко. Не виключено, що воно вам так сподобається, що ви замовите ще й друге. Вірогідність замовлення третього, четвертого і так далі тістечок буде вже проблематичною (навіть для ласунів). У чому ж справа – адже смак, скажімо, восьмого тістечка об'єктивно нітрохи не гірше, ніж першого?

Річ у тому, що із збільшенням кількості з'їдених вами тістечок починає діяти універсальна закономірність – відносна цінність кожного нового тістечка (вимірювана задоволенням, що приноситься) для вас знижується, а ваші можливості купити на залишок грошей ще якісь блага скорочуються. Дійсно, на однотипно солодкій їжі знижується чутливість смакових рецепторів і відповідно задоволення від їжі. З іншого боку, збільшуючи кількість замовлених тістечок, ви все сильніше виснажуєте свій гаманець, а отже, звужуєте коло тих благ, на придбання яких вистачить грошей, що залишилися.

 

Усе це справедливо не тільки для їжі, де об'єктивними обмежувачами є місткість шлунка і чутливість смакових рецепторів, але й для будь-якого блага. Перший велосипед – радість. Два велосипеди – зручні. Три велосипеди – навіщо?

Але існує різниця між загальною і граничною (маржинальною) корисністю благ.

Загальна корисність блага – сумарна вигода (користь), одержувана людиною, фірмою або країною від використання всього обсягу благ певного типу.

Гранична (маржинальна) корисність блага – вигода (користь), одержувана від додатково використаної одиниці блага.

Закономірність спадання граничної (маржинальної) корисності належить не тільки до споживацьких благ. Так само ця закономірність виявляється і у сфері виробництва, де користь від найму додаткових працівників, установлення додаткових верстатів, зведення додаткових цехів також починає неухильно знижуватися, якщо одночасно не зростає обсяг використання ресурсів інших видів.

Тому будь-яка раціональна людина або фірма завжди сприймають блага, що здобуваються (що заробляються, купуються, вимінюються) ними, не абстрактно, а з урахуванням того:

наскільки вже насичена їх потреба в таких благах;

який буде маржинальний внесок нового придбання в насичення цієї потреби;

з якою ціною вибору буде пов'язане отримання додаткової кількості благ.

 

Ціна вибору (альтернативні витрати).

Ціна вибору (альтернативні витрати) – користь (вигода) для людини найпереважнішого з благ, отримання яких стає неможливим при обраному способі використання обмежених ресурсів.

Поняття про ціну вибору – насправді категорія філософська, що належить до всіх аспектів людського життя. Наприклад, закінчуючи школу, ми вибираємо подальший життєвий шлях і зважуємо відносну цінність різних професійних альтернатив. Так, якщо людина йде вчитися у вуз, щоб мати можливість займатися інтелектуальною діяльністю, то ціною такого вибору буде відмова від швидкого отримання вищого, ніж стипендія, заробітчанства у сфері виробництва або комерції. І навпаки, вибираючи професію робітника, людина втрачає можливість добитися в майбутньому менш фізично важкої і вище оплачуваної роботи.

У сфері економіки категорія ціни вибору виконує ключову роль, і, щоб зрозуміти її краще, звернемося до прикладу.

 

Чому велосипед «коштує» костюма?

Допустимо, що у вас є сума грошей, якої вистачить на те, щоб купити або велосипед, або костюм, або туфлі. Припустимо, що бажаність цих благ розташована для вас у порядку спадання таким чином:

велосипед;

костюм;

туфлі.

Якщо в цій ситуації ви дійсно купите велосипед, то ціною (альтернативними витратами для вас) такого вибору буде костюм, оскільки неможливість тепер купити (одержати) саме його засмучуватиме вас більше всього.

 

От чому, чим точніше людина, фірма або країна в цілому вміють прораховувати ціну вибору для своїх рішень, тим кращі економічні рішення вони здатні прийняти. Як і в шахах, тут сильними стають ті гравці, які краще (більше і далі) прораховують варіанти можливих наслідків своїх ходів (ціни вибору тієї або іншої стратегії гри). І так на кожному кроці.

Зрозумівши це, ми можемо побудувати логічний ланцюжок, який лежить в основі будь-якої дії у сфері економіки:

ОБМЕЖЕНІСТЬ       ВИБІР             ЦІНА ВИБОРУ

Обмеженість ресурсів змушує робити вибір, а вибір – через обмеженість ресурсів – означає відмову від альтернативних варіантів використання цих ресурсів, тобто виникнення ціни вибору. А отже, можна сказати, що людина тоді і тільки тоді ухвалює найраціональніше економічне рішення, коли одержує у результаті його блага, цінніші для себе, ніж те, від чого йому довелося відмовитися. Іншими словами, рішення у сфері економіки тоді розумні, коли вони підкоряються простому співвідношенню:

КОРИСТЬ ВІД ОДЕРЖАНИХ БЛАГ > ЦІНА ВИБОРУ

 

Питання 4. Межа виробничих можливостей і чинники її зміни

 

Раніше ми вже встановили дві дуже важливі істини:

більшість видів ресурсів універсальна, тобто можуть бути використані найрізноманітнішими способами для отримання різних благ;

основну масу ресурсів утворюють економічні ресурси, а вони в кожен даний момент часу жорстко обмежені.

Зробимо ще два цілком реальних допущення:

протягом коротких проміжків часу (наприклад, року) основні технології, використовувані на підприємствах країни, сильно не змінюються;

всі обмежені ресурси, які має у своєму розпорядженні країна, використовуються повно і раціонально.

Ураховуючи сказане вище, ми можемо розглянути поняття про межу виробничих можливостей країни.

Межа виробничих можливостей – обсяги виробництва, які можуть бути досягнуті країною при якнайповнішому використанні виробничих ресурсів, що є у неї.

Для наочності звернемося до рис. 8.1.

 

На цьому рисунку графічно зображена межа виробничих можливостей (економісти називають її кривою виробничих можливостей), що відображає суть тієї проблеми, яку доводиться вирішувати щодня громадянам, фірмам і урядам усіх країн світу. Проблема ця полягає в тому, який саме набір благ виробляти, вибравши його з тієї незліченної безлічі можливих варіантів, які доступні при наявних ресурсах і технології виробництва.

У даному випадку ми припустили для простоти, що економіка країни може виробляти всього два види благ: танки, необхідні для захисту країни від ворогів, і вантажівки, необхідні для перевезення мирних вантажів. І той, і інший вид благ виробляються з металу, ресурси якого завжди в будь-який даний момент часу обмежені і відомі.

Ми можемо пустити весь наявний метал на виробництво танків і не зможемо тоді виготовити жодної вантажівки. Цей варіант на графіку позначає точка з координатами АВ. Або, навпаки, витратити весь метал на вантажівки, зупинивши всі танкові заводи (точка з координатами АС).

Нарешті, що більш реально, ми можемо частину металу спрямувати на танкові заводи, а частину – на заводи з виробництва вантажівок. Тоді ми одержимо деяку комбінацію обсягів випуску обох видів продукції. Так, якщо на виробництво танків піде велика частина металу, то ми одержимо комбінацію, якій відповідає на графіку точка з координатами ED. Спрямувавши ж велику частину металу на виробництво вантажівок, ми одержимо, скажімо, комбінацію випусків, якій відповідає точка з координатами ІН.

У реальній дійсності таких комбінацій випусків альтернативних видів благ, конкурентно вироблюваних з одних і тих самих видів ресурсів, може бути множина, і графічно всі вони можуть бути зображені у вигляді кривої виробничих можливостей ВС.

При цьому важливо розуміти, що ця крива показує всі можливі комбінації випуску альтернативних благ саме у ситуації повної зайнятості ресурсів, тобто коли ми пускаємо на виготовлення таких благ (у нашому прикладі – танків і вантажівок) весь обсяг наявних ресурсів (у даному випадку – металу). Якщо ж ми з якоїсь причини пускаємо в справу не весь обсяг наявних ресурсів (наприклад, спрямовуючи частину металу в запас), то економіка починає працювати нижче за межу своїх виробничих можливостей, і ми одержуємо ситуацію, яку на графіку описує точка з координатами FG. Іншими словами, крива виробничих можливостей показує всі можливі комбінації випуску альтернативних благ при повному використовуванні всього виробничого потенціалу країни.

А тому всі комбінації випусків, яким відповідатимуть точки, розташовані правіше і вище за криву виробничих можливостей, нереальні. Досягти цих точок країна може лише в тому випадку, якщо зуміє зсунути криву своїх виробничих можливостей управо-вгору. На нашому рисунку цей майбутній стан економіки позначає крива LM, а одну з можливих на ній комбінацій випусків танків і вантажівок (більше за і вантажівки, і танки, ніж у варіанті Н) позначає точка з координатами KJ.

Країна може добитися такого розширення своїх виробничих можливостей за рахунок збільшення обсягу залучених до господарської діяльності чинників виробництва і поліпшення способів їх використання. І навпаки, якщо виробничі ресурси країни використовуються не повністю, то реальна крива виробничих можливостей знаходиться нижче-лівіше тієї кривої, яка відповідає повному використанню цих ресурсів.

 

Висновки

 

У той час, коли всі ресурси є обмеженими, потреби людей постійно зростають. Завданням економіки є визначення способів і напрямків використання обмежених ресурсів для вироблення товарів і послуг для задоволення людських потреб. Але економічну проблему створює не фізична обмеженість ресурсу, а його обмеженість щодо потреб людей і можливості одержати цей ресурс лише шляхом витрати інших ресурсів.

Наслідками обмежених ресурсів у різні часи і в різних економічних системах були різні економічні і неекономічні події і процеси, такі, як завойовницькі війни, карткова система отримання продуктів, черги за квартирами і т.ін. Але наслідком обмеженості ресурсів у ринковій економічній системі є конкуренція – економічне суперництво за право отримання більшої частки певного виду обмежених ресурсів.

У основі теорії економічної поведінки людей лежать два поняття: спадна корисність споживаних благ та існування ціни вибору (альтернативних витрат). Обмеженість ресурсів змушує робити вибір, а вибір через обмеженість ресурсів – означає відмову від альтернативних варіантів використання цих ресурсів, тобто виникнення ціни вибору. А отже, можна сказати, що людина тоді і тільки тоді ухвалює найраціональніше економічне рішення, коли одержує у результаті його блага, цінніші для себе, ніж те, від чого йому довелося відмовитися.

Відповідно до наявних обмежених ресурсів, що є в розпорядженні країни, та технологій, які вона застосовує для їх оброблення, для кожної країни характерною є та чи інша межа виробничих можливостей – обсяги виробництва, які можуть бути досягнуті країною при якнайповнішому використанні виробничих ресурсів, що є у неї. Країна може добитися такого розширення своїх виробничих можливостей за рахунок збільшення обсягу залучених до господарської діяльності чинників виробництва і поліпшення способів їх використання. І навпаки, якщо виробничі ресурси країни використовуються не повністю, то реальна крива виробничих можливостей знаходиться нижче-лівіше тієї кривої, яка відповідає повному використанню цих ресурсів.

 

Запитання для самоперевірки

 

Дайте визначення обмеженості ресурсів.

Поясніть різницю обмеженості ресурсів у фізичному і економічному сенсі.

Назвіть основні наслідки обмеженості ресурсів. Від чого вони залежать?

Що означає корисність блага і в чому полягає поняття спадної корисності. Наведіть приклади.

Чи справедливо стверджувати, що і загальна, і маржинальна корисність блага є спадними корисностями?

Дайте визначення ціни вибору. Наведіть приклади.

Чи можливо дати вартісну оцінку ціні вибору? Поясніть свою відповідь.

Якому принципу має відповідати будь-яка дія людини, підприємства чи країни у сфері економіки, зважаючи на той факт, що всі ресурси є обмеженими?

Межа виробничих можливостей – дайте визначення та наведіть приклад для будь-якого підприємства.

 Чи можлива ситуація, коли крива виробничих можливостей буде зміщуватися вправо вгору чи вліво вниз? Поясніть свою думку.

Тема 9. Основні проблеми економіки

 

Питання 1. Головні питання, вирішувані людством у сфері економіки.

Питання 2. Типи економічних систем.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Економічна система, традиційна економічна система, командна економічна система, ринкова економічна система, змішана економічна система, соціалізм, капіталізм, капітал, земля, приватна власність, обмежені ресурси.

 

Питання 1. Головні питання, вирішувані людством у сфері економіки

 

Обмеженість ресурсів і вироблених з них благ відповідно до потреб людей породжує необхідність постійно обирати способи використання цих ресурсів. Проблеми, які у зв'язку з цим людство вирішує у сфері економіки, можна звести до трьох головних питань:

ЩО треба виробляти, тобто які товари і послуги повинні бути запропоновані споживачам?

ЯК виробляти, тобто який із способів виготовлення необхідно застосувати?

ДЛЯ КОГО слід ці товари і послуги виробляти, тобто хто може претендувати на їх отримання у свою власність?

Пошук відповідей на них є надзвичайно важким через те, що:

для задоволення своїх потреб люди придумали величезну безліч товарів;

для виготовлення кожного товару може використовуватися, як правило, декілька різних технологій;

3) одні і ті ж товари можуть виготовлятися з різних видів ресурсів або їх комбінацій.

Здається, що знайти найраціональніший за наявних умов і обмежень набір благ, який влаштовує і виробників, і покупців, взагалі неможливо. Але життя показує, що людству якимось чином вдається організувати свою господарську діяльність щодо задоволення більшої частини як виробників товарів, так і покупців.

І відбувається це тому, що питання ЩО, ЯК і ДЛЯ КОГО вирішуються економічною системою суспільства.

Економічні системи – форми організації господарського життя суспільства, що розрізняються за: 1) способом координації господарської діяльності людей, фірм і держави і 2) типом власності на економічні ресурси.

За довгі століття своєї історії людство випробувало різні види економічних систем, і пошук якнайкращого варіанта не завершений. Тому варто познайомитися з особливостями основних таких систем і спробувати розібратися в достоїнствах і недоліках кожної з них.

 

Питання 2. Типи економічних систем

 

На основі двох базових ознак:

хто володіє капіталом і землею;

хто ухвалює рішення про розподіл обмежених ресурсів, ми можемо виділити чотири основні типи економічних систем:

традиційна;

командна (соціалізм);

ринкова (капіталізм);

змішана.

Традиційна система – найстародавніша з економічних систем.

Традиційна економічна система – спосіб організації економічного життя, при якому земля і капітал знаходяться в загальному володінні племені, а обмежені ресурси розподіляються відповідно до тривало існуючих традицій.

Залишки такого устрою господарського життя можна і сьогодні знайти у племен, що живуть в глухих куточках планети (наприклад, у народів Крайньої Півночі Росії).

На зміну традиційній з часом прийшла ринкова система (капіталізм).

Ринкова система (капіталізм) – спосіб організації економічного життя, при якому капітал і земля знаходяться у власності окремих осіб, які і ухвалюють всі господарські рішення, а обмежені ресурси розподіляються за допомогою ринків.

Ця система базується на:

праві приватної власності;

приватній господарській ініціативі;

ринковій організації розподілу обмежених ресурсів суспільства.

Перша з основ ринкової системи – це право приватної власності, тобто право окремої людини володіти, користуватися і розпоряджатися певним видом і обсягом обмежених ресурсів (наприклад, ділянкою землі, родовищем вугілля або фабрикою), що визнається і захищається законом, а отже, і одержувати від цього доходи. Можливість для окремої людини володіти таким видом виробничих ресурсів, як капітал, і одержувати за його допомогою доходи визначила іншу назву цієї економічної системи, що часто вживається, – капіталізм.

Спочатку право приватної власності захищалося лише силою зброї, а власниками були лише королі і феодали. Але потім – пройшовши довгий шлях воєн і революцій – людство створило цивілізацію, в якій стати приватним власником зміг кожен громадянин.

Другою основою ринкової системи є приватна господарська ініціатива, тобто право кожного власника виробничих ресурсів самостійно вирішувати, яким чином використовувати їх для отримання доходу.

Третьою основою ринкової системи (капіталізму) є власне ринки, тобто певним чином організована діяльність з обміну товарами. Саме ринки:

визначають ступінь успіху тієї або іншої господарської ініціативи;

формують, врешті-решт, величину доходів, які приносить власність своїм власникам;

забезпечують розподіл обмежених ресурсів між альтернативними сферами їх використовування.

Підсумком спроб сконструювати альтернативну економічну систему, а також практичної реалізації відповідних наукових теорій стала командна система, частіше називана соціалізмом (від латинського «соціум» – суспільство).

Командна система (соціалізм) – спосіб організації економічного життя», при якому капітал і земля реально знаходяться у власності держави, яка також і розподіляє всі обмежені ресурси.

Виникнення цієї економічної системи стало наслідком ряду соціалістичних революцій, ідеологічним прапором яких була теорія під назвою «марксизм-ленінізм». Її розробили німецькі політичні діячі К. Маркс і Ф. Енгельс, а реалізували на практиці в нашій країні керівники комуністичної партії В.І. Ленін і І.В. Сталін.

Відповідно до цієї теорії людство могло б різко прискорити свій шлях до висот добробуту і усунути відмінності в індивідуальному добробуті громадян шляхом:

ліквідації приватної власності, передачі всіх виробничих ресурсів у загальну власність всіх громадян країни;

ведення всієї господарської діяльності країни на основі єдиного загальнообов'язкового плану, який розробляється керівництвом держави на науковій основі.

Коріння цієї теорії йде в епоху середньовіччя, в так звані соціальні утопії, але її практична реалізація припала саме на XX століття, коли виник, а потім занепав так званий соціалістичний табір.

XX століття стало часом народження нового варіанта ринкової економічної системи (капіталізму) – змішаної економічної системи (соціального ринкового господарства).

Змішана економічна система – спосіб організації економічного життя, при якому земля і капітал знаходяться в приватній власності, а розподіл обмежених ресурсів здійснюється як ринками, так і за значної участі держави.

Змішана система зберігає у своїй основі всі елементи ринкової системи (капіталізму), але додає до них різке розширення сфери втручання в економічне життя з боку держави, що використовує, крім інших, і командні методи управління. При цьому суспільство:

 покладає на державу завдання створення широкого асортименту так званих суспільних благ;

 доручає державі вирішення завдання ослаблення зовнішніх ефектів приватнопідприємницької діяльності;

 довіряє державі перерозподіл частини ресурсів і доходів громадян і фірм заради вирішення двох вищезазначених завдань, а також деякого ослаблення відмінностей у рівнях доходів і багатства найспроможніших і бідніших громадян.

Іншими словами, в змішаній економічній системі держава бере на себе вирішення тих завдань, які ринки або взагалі не можуть вирішити, або вирішують не кращим чином (докладніше про це мова йтиме далі). При цьому основна маса товарів і послуг реалізується через вільні ринки, і держава не намагається примусити всіх продавців і покупців діяти на основі загальнообов'язкового плану.

У сучасному світі найближче до чисто ринкової системи (класичному капіталізму) стоїть низка країн Азії, Африки і Латинської Америки. Командна система (соціалізм) дотепер є основою життя на Кубі і в Північній Кореї, а змішана економічна система (у різних її модифікаціях) характерна для таких країн, як США, Японія, Великобританія, Швеція, Нідерланди.

Росія, інші колишні республіки СРСР і країни Східної Європи є економіками ринкового типу – командна система тут багато в чому вже зруйнована.

 

Висновки

 

Головними запитаннями, які у зв’язку з обмеженими ресурсами і постійно зростаючими потребами людей, вирішує економіка є що, як і для кого виробляти. Пошук відповідей на ці запитання є досить складним і вирішується по-різному у різних суспільствах. І такий пошук пояснюється, як правило, наявністю економічної системи того чи іншого типу в тому чи іншому суспільстві.

На основі двох базових ознак – хто володіє капіталом і землею та              хто ухвалює рішення про розподіл обмежених ресурсів ­– ми можемо виділити чотири основні типи економічних систем: традиційна, командна (соціалізм), ринкова (капіталізм), змішана.

У сучасному світі найближче до чисто ринкової системи (класичному капіталізму) стоїть низка країн Азії, Африки і Латинської Америки. Командна система (соціалізм) дотепер є основою життя на Кубі і в Північній Кореї, а змішана економічна система (у різних її модифікаціях) характерна для таких країн, як США, Японія, Великобританія, Швеція, Нідерланди.

 

Запитання для самоперевірки

 

Які головні питання вирішує людство у сфері економіки і в чому їх економічне значення?

Дайте визначення економічної системи.

На основі яких ознак відбувається поділ економічних систем на певні типи?

Охарактеризуйте традиційну економічну систему.

Охарактеризуйте командну економічну систему.

Охарактеризуйте ринкову економічну систему.

Охарактеризуйте змішану економічну систему.

Назвіть країни, яким притаманна традиційна, командна, ринкова і змішана економічні системи.

Назвіть основні ознаки, на яких базується ринкова економічна система.

 Назвіть розробників економічної системи «соціалізм» і поясніть її назву.

Які, на Вашу думку, переваги і недоліки змішаної економічної системи?

 

 

Тема 10. Закономірності формування попиту

 

Питання 1. Поняття попиту та розміру попиту.

Питання 2. Закон попиту.

Питання 3. Індивідуальний і ринковий попит.

Питання 4. Еластичність попиту.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Обсяг потреби, попит, величина попиту, еластичність попиту, закон попиту, індивідуальний попит, ринковий попит, товари-замінники, сезонність, ефект доходу.

 

Питання 1. Поняття попиту та розміру попиту

 

Поведінка покупців на ринках може здаватися, на перший погляд, випадковою, підлеглою примхам і капризам людей. Насправді існує загальна закономірність такої поведінки. Вона полягає у свідомому або підсвідомому порівнянні будь-яким покупцем бажаності блага (товару) і його ціни.

Першооснова купівельної поведінки – корисність благ і ступінь задоволення потреби в них. Люди схильні високо оцінювати корисність величезної більшості відомих їм благ і думати, що потреби в цих благах ще досить далекі від задоволення. Але за всі економічні блага необхідно платити, а грошові кошти покупців – ресурс обмежений.

Саме це породжує різницю між двома поняттями – обсягом потреби і величиною попиту.

Обсяг потреби – кількість благ визначеного виду, яку людина хотіла б одержати для задоволення своїх потреб, якби ці блага були доступні безкоштовно і без обмежень.

Економіка завжди орієнтується не на людські потреби як такі, а тільки на ту їхню частину, що може бути підкріплена оплатою. Ця частина потреб називається, як правило, величиною купівельного попиту і характеризує ту кількість благ, яка реально може бути придбана покупцями за певних умов.

Головна з цих умов очевидна – бажаність цих благ для людей повинна бути вище цінності тієї суми грошей, що доведеться за ці блага сплатити, тобто перевищувати їхні ціни.

При цьому здавна відомо, що кількість благ, яку люди запитують у продавців для придбання (саме це ми і називаємо величиною попиту), прямо залежить від рівня ціни, за якою така покупка можлива.

Величина попиту – це обсяг товарів визначеного виду (у натуральному вимірі), який покупці готові придбати протягом визначеного періоду часу (місяця, року) при визначеному рівні ціни цього товару.

Щоб охарактеризувати, як узагалі розміри покупок на даному товарному ринку залежать від рівнів цін, економісти ввели поняття попиту.

Попит – сформована у визначений період часу залежність величин попиту на даному товарному ринку від цін, за якими товари можуть бути запропоновані до продажу.

Попит у такому розумінні – це характеристика стану ринку, а точніше, однієї з його найважливіших складових – економічної логіки поведінки покупців. Реально ця логіка виявляється в тому, якою є величина попиту (кількість покупок) при тому або іншому рівні ціни.

Щоб краще усвідомити різницю між поняттями «попит» і «величина попиту», звернемося до таблиці 4.1 (такі таблиці називають шкалами попиту) і побудованого на її основі рисунка 4.1.

Кожна точка на цьому графіку – величина попиту на даний товар (можлива кількість покупок) при визначеному рівні його ціни. Наприклад, точка з координатами (2500; 40) позначає, що при ціні 2500 грошових одиниць попит на даний товар дорівнює 40 одиницям, тобто покупці готові придбати (скажімо, протягом місяця) саме таку кількість велосипедів. Уся ж сукупність точок описує картину попиту на даному товарному ринку, тобто залежність між корисністю товару, його ціною і можливими при різних рівнях цін обсягами покупок. Крива, що поєднує ці точки, називається кривою попиту (на графіках вона, як правило, позначається буквою D, від англійського слова «demand» – попит) і описує всі можливі комбінації рівнів цін і обсягів покупок визначеного товару у визначений момент часу і при визначених значеннях інших факторів формування попиту.

 

Питання 2. Закон попиту

 

Вивчаючи, як покупці реагують на зміни цін товарів, економісти сформулювали закон попиту.

Закон попиту – підвищення цін, як правило, веде до зменшення величини попиту, а зниження цін – до її збільшення (за інших однакових умов).

Прояв закону попиту пов'язаний з низкою важливих обставин.

Переважну більшість товарів люди купують, оцінюючи співвідношення «корисність/ціна» за цим благом. Зрозуміло, що (якщо потреба людини в цьому благу задоволена не цілком) зниження ціни (зменшення знаменника дробу) веде до зростання оцінки відносної бажаності блага, а отже, веде і до зростання попиту на нього.

Для розуміння реальних закономірностей поведінки покупців на ринку розглянемо фактори формування попиту, які не лежать ні на стороні цін, ні на стороні корисності товарів:

1) доходи покупців;

2) ціни на доповнювальні (товари-сапліменти) або замінні (товари-субститути) товари;

3) чекання динаміки цін у майбутньому;

4) кількість і вік покупців;

5) звички, смаки, традиції і переваги покупців.

Крім того, на попит можуть впливати і деякі інші, менш значущі фактори: сезонність, урядова політика, рівномірність розподілу доходів, реклама й ін.

ходи покупців і попит. При зростанні доходів покупців вони, як правило, створюють більший попит на раніше недоступні їм товари. Зростання величини попиту викликається і зниженням цін на інші товари. Зниження доходів, навпаки, веде до зниження попиту. Саме це ілюструє рис. 4.2.

 

Питання 3. Індивідуальний і ринковий попит

 

Для більш повного розуміння логіки ринку і закономірностей формування величин попиту варто провести грань між індивідуальним і ринковим попитом.

Індивідуальний попит – попит, який формується на ринку окремим покупцем.

Ринковий попит – сумарний попит, який стоврюється на ринку всіма покупцями.

На рис. 10.3 ми бачимо три криві попиту на аудіокасети. Перші дві належать індивідуальним покупцям (назвемо їх Андрієм і Сергієм). Неважко помітити, що у Сергія з грішми справи гірше, ніж в Андрія: Сергій готовий купити лише одну касету тільки за ціною нижче 6 грошових одиниць, тоді як Андрій за ціною 6 грошових одиниць готовий купити 5 касет.

 

Але на ринок вони приходять обоє, і тут їхні грошові можливості зливаються в єдиний попит. Саме його і відбиває крайній графік праворуч на рис. 10.3. Як ми бачимо, до рівня ціни в 6 грошових одиниць крива ринкового попиту повторює криву попиту найбільш багатого покупця – Андрія. Але потім на криву сумарного – ринкового – попиту починає впливати вже і попит Сергія.

У результаті при ціні 4 грошових одиниці величина ринкового попиту дорівнює вже 15 касетам (10 касет, що готовий був за такої ціни купити Андрій, плюс 5 касет, що за такої ціни згодний був придбати Сергій). І так далі.

Отже, ринковий попит – це сума індивідуальних попитів усіх покупців, що звертаються за товаром на даний ринок.

 

Питання 4. Еластичність попиту

 

Щоб відповісти на запитання, чи можна прогнозувати, наскільки зміниться величина попиту при тій або іншій зміні ціни, познайомимося з поняттям еластичності попиту.

Еластичність попиту – масштаб зміни величини попиту (у %) при зміні ціни на один відсоток.

Еластичність попиту прийнято розраховувати, використовуючи дані про зміну попиту у відсотках при визначеній відсотковій зміні ціни на товар. Наприклад, якщо зниження ціни на 5% приводить до зростання величини попиту на 8%, то показник (коефіцієнт) еластичності буде дорівнювати 8/5 = 1,6.

Такий метод розрахунку зручний тим, що дозволяє зіставляти дані про еластичність різних товарів у єдиній системі одиниць вимірювання.

Коефіцієнти еластичності дозволяють розбити всі товари на дві основні групи: товари еластичного попиту і товари нееластичного попиту.

У першу групу попадають ті товари, для яких коефіцієнт еластичності більше одиниці, тобто відносний масштаб зміни числа покупок більше відносного масштабу зміни ціни.

У другу групу попадають ті товари, для яких коефіцієнт еластичності менше одиниці, тобто відносний масштаб зміни числа покупок менше відносного масштабу зміни ціни.

За допомогою коефіцієнта еластичності можна з'ясувати, чи варто підвищувати ціни на товари заради збільшення доходів фірми. Для цього досить прорахувати, наскільки зміняться величина попиту і виторг від продажів при зміні ціни.

Виторг від продажів – загальна грошова сума, яку одержує фірма від продажу товарів (послуг), що дорівнює добуткові числа проданих товарів на їхню ціну.

Скажімо, якщо мова йде про товар нееластичного попиту, то підвищення ціни на нього неминуче веде до зростання виторгу від продажів. Адже при цьому кількість покупок скоротиться меншою мірою, ніж зросте ціна. Якщо ж ми маємо справу з товаром еластичного попиту, то результатом підвищення ціни буде не зростання, а, навпроти, падіння виторгу фірми від продажів.

От чому продавцям доводиться постійно стежити за ринком і шукати ті співвідношення якості і цін, які найбільшою мірою влаштують споживачів і дозволять виробникам одержати найбільшу вигоду від своєї комерційної діяльності.

Рівні коефіцієнтів еластичності визначають три головних фактори:

1. Наявність товарів-замінників. Чим більше в покупця можливостей задовольнити свою потребу за рахунок іншого товару, тим прискіпливіше він буде оцінювати прийнятність співвідношення «ціна-якість» і може забажати більш дешевого товару-конкурента;

2. Розмір доходів покупців (величина їхніх сімейних бюджетів). Мова йде насамперед про співвідношення рівня ціни товару і величини доходів покупців. Очевидно, що якщо на придбання даного товару витрачається значна частка ваших доходів, то ви будете більш чутливі до зміни його ціни, ніж у випадку купівлі товару за незначну частину доходів. Наслідком такої ситуації є виникнення ефекту доходу.

Ефект доходу – при зниженні ціни (або зростанні доходу) товар стає щодо загальної величини доходу людини більш дешевим, і тому покупець здатний придбати цей товар у більшій кількості, не відмовляючись від інших своїх звичних покупок. І навпаки.

Час. Спочатку реакція на зміну цін може виявитися досить непомітною, але згодом її масштаби можуть істотно зрости. Причина проста – на пошук більш дешевих замінників товару, що подорожчав, потрібен час, але коли вони будуть знайдені, попит скоротиться значно помітніше, ніж у перший момент. Слід завжди пам'ятати: практично для будь-якого товару можна знайти замінник або іншу модель споживання, просто для цього потрібен час.

 

Солоні податки.

Розуміння описаних вище закономірностей формування еластичності попиту на окремі товари давно знайшло практичне втілення, наприклад, у діяльності державних податкових служб. Зрозумівши, що попит на деякі товари, такі, як сіль, тютюн, алкоголь, досить малоеластичний, уряди різних країн здавна встановлюють на них спеціальні податки, що додаються до ціни (як правило, їх називають акцизами). Хоча такі податки підвищували ціни «акцизних товарів», попит і обсяги продажів від цього практично не знижувались, зате податкові надходження у скарбницю держави різко зростали. І сьогодні в Україні акцизні податки стягуються, зокрема, з алкогольних і тютюнових виробів.

 

 

Висновки

 

Першооснова купівельної поведінки людини на ринку – корисність благ і ступінь задоволення потреби в них. За всі економічні блага необхідно платити, а грошові кошти покупців – ресурс обмежений. Саме це породжує різницю між двома поняттями – обсягом потреби і величиною попиту.

Вивчаючи, як покупці реагують на зміни цін товарів, економісти сформулювали закон попиту. Закон попиту: підвищення цін, як правило, веде до зменшення величини попиту, а зниження цін – до її збільшення (за інших однакових умов).

Основними факторами, які впливають на попит, є ціна і корисність товару для людини, але існують також фактори формування попиту, які не лежать ні на стороні цін, ні на стороні корисності товарів - доходи покупців; ціни на доповнювальні або замінні товари; чекання щодо динаміки цін у майбутньому; кількість і вік покупців; звички, смаки, традиції і переваги покупців. Ринковий попит формується як сума індивідуальних попитів усіх покупців на ринку.

Щоб відповісти на запитання, чи можна прогнозувати, наскільки зміниться величина попиту при тій або іншій зміні ціни, застосовують поняття еластичності попиту - масштаб зміни величини попиту (у %) при зміні ціни на один відсоток. Рівні коефіцієнтів еластичності визначають три головних фактори: 1) наявність товарів-замінників; 2) розмір доходів покупців; 3) час.

 

Запитання для самоперевірки

 

У чому полягає відмінність понять «обсяг потреби», «величина попиту» і «попит»? Поясніть на прикладі.

Сформулюйте закон попиту.

Назвіть основні та другорядні фактори, що впливають на формування попиту.

Поясніть, у чому полягає вплив на формування попиту таких факторів, як: звички, смаки, традиції і переваги покупців; сезонність, урядова політика країни.

 За яких обставин можлива ситуація, коли крива попиту графічно зміщується вниз-вліво?

Поясніть причини виокремлення індивідуального і ринкового попиту.

Поясніть сутність терміна «еластичність попиту».

Які фактори впливають на рівень еластичності попиту на товар?

Наведіть приклади товарів еластичного і нееластичного попиту та поясність свою думку.

 

 

Тема 11. Закономірності формування пропозиції

 

Питання 1. Поняття пропозиції та величини пропозиції.

Питання 2. Закон пропозиції.

Питання 3. Бухгалтерські та економічні витрати.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Величина пропозиції, пропозиція, закон пропозиції, прибуток, постійні витрати, змінні витрати, середні витрати, граничні (маржинальні) витрати, закон спадної граничної продуктивності факторів виробництва, бухгалтерські витрати, бухгалтерський прибуток, економічний прибуток

 

 

 

Питання 1. Поняття пропозиції та величини пропозиції

 

Вивчаючи на ринку дії продавців, економісти встановили, що поведінка і цієї групи учасників ринку дуже сильно залежить від рівня цін, що встановлюється в торгівлі. Саме ціни є одним із основних чинників, що формують величини пропозиції.

Величина пропозиції – обсяг товару певного виду (у натуральному вимірі), який продавці готові (хочуть і можуть) запропонувати протягом певного періоду часу на ринок при певному рівні ринкової ціни на цей товар.

Оскільки ринкова ціна може коливатися в широкому діапазоні, то для опису всієї безлічі варіантів величин пропозиції, які при цьому можуть скластися на ринку, тобто загальної залежності пропозиції від цін на даному ринку, економісти ввели поняття пропозиції.

Пропозиція – залежність величин пропозиції на ринку певного товару протягом певного періоду часу (місяця, року), що склалася в певний період часу, від рівнів цін, за якими цей товар може бути проданий.

Таким чином, пропозиція – це теж характеристика стану ринку, а точніше, іншої його найважливішої складової – економічної логіки поведінки продавців. Реально ця логіка полягає в тому, яким виявляється обсяг пропозиції при різних рівнях ціни.

Співвідношення між поняттями «величина пропозиції» і «пропозиція» легше з'ясувати, якщо уявити собі, що кожне з них – відповідь на певне запитання.

Якщо ми запитуємо:

«Скільки товарів продавці готові запропонувати на продаж за місяць при ціні, що дорівнює Х грошових одиниць?»,

то відповіддю на це запитання буде інформація про ВЕЛИЧИНУ ПРОПОЗИЦІЇ.

Якщо ж ми ставимо запитання інакше:

«Як можуть коливатися місячні обсяги пропозиції товарів на ринок при зміні цін на даний товар?»,

то відповіддю на це запитання буде інформація про ПРОПОЗИЦІЮ на даному ринку.

Різницю між поняттями «пропозиція» і «величина пропозиції» добре видно на рис. 11.1, що відображує дані таблиці 11.1 (такі таблиці називають шкалами пропозиції).

Таблиця 11.1 – Величини пропозиції велосипедів при різних рівнях цін

 

 

Кожна точка кривої S (криву пропозиції, як правило, позначають саме цією буквою – від англійського «supply») – величина пропозиції даного товару (можливий обсяг виробництва) при певному рівні його ціни. Наприклад, точка з координатами (1100; 45) показує, що при ціні 1100 грошових одиниць пропозиція даного товару становитиме 45 штук.

 

Питання 2. Закон пропозиції

 

Крива пропозиції, аналогічна до тієї, що показана на рис. 5-1, описує картину пропозиції на даному товарному ринку, тобто залежність між:

1) ціною товару;

2) обсягами його виробництва (поставок у торгівлю), можливими при різних рівнях цін.

Крива пропозиції дає можливість відповісти на 2 запитання:

1) якою буде величина пропозиції при різних рівнях цін;

2) як зміниться величина пропозиції при зміні ціни?

Припустимо, що ринок характеризується незмінністю всіх чинників, окрім ціни. Тоді, як свідчить досвід, зростання цін викликатиме збільшення кількості товарів, що виготовляються (пропонованих до продажу), а зниження цін – зменшення цієї кількості. Таку закономірність поведінки виробників (продавців) на ринках більшості товарів економісти називають законом пропозиції.

Закон пропозиції – підвищення цін, як правило, веде до зростання величини пропозиції, а зниження цін – до її зменшення (за інших однакових умов).

Вивчення практики комерційних фірм дає підстави вважати основними чинниками формування пропозиції:

– ціни факторів виробництва, використовуваних для виготовлення даного товару при існуючій технології;

– технологію, тобто способи створення товару або організації надання послуги.

 

Фінансовий стан фірми визначається тим, скільки вона витрачає на виготовлення своїх товарів і скільки одержує за них на ринку. Якщо сума, одержана від продажів (виручка), більше суми витрат на виробництво, то фірма не тільки зуміє повністю відшкодувати ці витрати, але й одержить прибуток.

Прибуток – різниця між виручкою від продажів товарів або послуг і витратами, необхідними для виробництва і організації продажу цих товарів і послуг.

Оскільки саме отримання прибутку є мотивом для створення і розвитку фірм, власник фірми, вибираючи свою комерційну політику (а отже, визначаючи величину своєї ринкової пропозиції), насамперед з’ясовує: скільки вигідно виробляти, щоб при витратах, що склалися, і існуючій ринковій ціні одержати найбільший прибуток.

Таким чином, найважливіший (хоча і не єдиний) чинник формування пропозиції – витрати на виробництво товарів. Вони утворюють нижню межу ціни.

Проте витрати за своєю природою неоднакові. Всі види витрат можливо розбити на дві категорії:

1) постійні витрати; 2) змінні витрати.

Постійні витрати – це ті витрати, які залишаються одними і тими ж при невеликих змінах обсягів виробництва товарів або послуг.

До постійних витрат відносять, наприклад, орендну плату за приміщення, витрати, пов'язані з використанням устаткування, виплати для погашення раніше одержаних позик, а також будь-які адміністративні й інші накладні витрати.

Інакше поводяться змінні витрати.

Змінні витрати – це ті витрати, які можна змінити в короткостроковому періоді, і тому вони зростають (скорочуються) при будь-якому збільшенні (зменшенні) обсягів виробництва.

У цю категорію входять витрати на матеріали, енергію, комплектуючі вироби, заробітну плату.

Рішення фірм про основу встановлення цін на свої товари та масштаби виробництва товарів або послуг ухвалюються на підставі вивчення закономірностей змін середніх і граничних (маржинальних) витрат фірми.

Середні витрати – витрати на виготовлення одиниці продукції, одержувані діленням загальної суми витрат за певний період часу на кількість виготовленої за цей період часу продукції.

 

Граничні (маржинальні) витрати – величина, на яку зростає величина загальних витрат фірми при збільшенні кількості виробів,  що випускаються, на одиницю.

Закон спадної граничної продуктивності факторів виробництва: якщо фірма нарощує обсяг використання тільки деяких або одного з факторів виробництва, то приріст випуску, що приносять додаткові обсяги цих факторів, врешті-решт почне знижуватися.

 

Наприклад, фірма може збільшити обсяг використання праці і сировини, але обсяг використання капіталу (устаткування) залишити на тому самому рівні. Тоді додатково наймані працівники не зможуть повністю реалізувати свої здібності і досягти тієї ж продуктивності праці, що у раніше найманих їх колег. Цьому перешкодять обмежені технічні можливості існуючого капіталу.

 

Збільшення масштабів виробництва завжди вимагає ретельного обґрунтування, щоб не перейти ту межу, за якою граничні витрати на виробництво додаткової одиниці товару будуть дорівнювати виручці від її продажу і прибуток стане нульовим. Якщо економічна ситуація складається саме таким чином, то фірмі варто припинити нарощування випуску товарів, поки вона не знайде способу або знизити граничні витрати на їх виготовлення, або добитися продажу своїх товарів за вищою ціною.

 

Питання 3. Бухгалтерські та економічні витрати

 

До цього моменту з нашими міркуваннями про витрати охоче б погодилися як економісти, так і бухгалтери, що відповідають за облік усіх надходжень і витрат підприємств і організацій і взаємовідносинии з податковою інспекцією. Та все ж у економістів є особливий погляд на витрати, що відрізняється від погляду бухгалтерів.

Річ у тому, що до складу витрат фірми економісти відносять елемент, якого немає ні в одній бухгалтерській формі з обліку витрат. Цей елемент – ціна вибору, з яким пов'язано рішення власників фірми про вкладення своїх засобів у її створення.

Дійсно, з погляду економічної науки, капітал фірми, створений за рахунок грошових коштів її власника (власників), – це такий самий вид ресурсів, як і ті, витрати на купівлю яких бухгалтери враховують у своїх книгах (матеріали, енергія, заробітна плата і т. д.). Цей ресурс фірмі як господарській структурі необхідно одержати – інакше вона не зможе вести свої справи. І той факт, що гроші на створення фірми дав власник і тому капітал одержаний «ніби безкоштовно», нічого не змінює.

Насправді, витративши свої заощадження на створення фірми, її власник позбувся можливості вкласти ці засоби в іншому альтернативному напрямі (наприклад, покласти на депозитний рахунок в банк) і одержувати від цього дохід. А отже, рішення спрямувати гроші на створення капіталу власної фірми має свою ціну вибору – упущену вигоду від можливого вкладення грошей в інші прибуткові операції.

Звідси випливає, що розумний власник створить і зберігатиме свою справу до того часу, поки підприємницький дохід, що приносить йому ця справа (фірма), буде вищим за ціну вибору такого рішення, тобто можливого доходу в альтернативних сферах вкладення засобів.

Рівень доходу, який власник очікує від своєї фірми і який дорівнює можливій прибутковості вкладення тієї ж величини ресурсів (грошових коштів або власної здібності до праці), що є у нього, і з тим самим рівнем ризику в інші сфери економіки, називають нормальним прибутком.

Нормальний прибуток – дохід, який реально міг би бути одержаний власником капіталу при вкладенні сил і засобів не у власну справу, а в інші комерційні й фінансові проекти з тим самим рівнем ризику.

Саме цей дохід і є тією вигодою, заради якої люди створюють виробничі і будь-які інші комерційні структури. Саме мотив отримання найбільшого доходу створює головний, хоча і не єдиний (як ми побачимо надалі), елемент господарської стратегії будь-якої фірми.

Оскільки нормальний прибуток є частиною загального прибутку фірми, то жоден бухгалтер або податковий інспектор не погодиться внести її до складу витрат фірми. Тим часом, з погляду економістів, нормальний прибуток – законний елемент загальних економічних витрат фірми, і якщо його не враховувати, то скласти правильне уявлення про життєздатність фірми не можна.

Загальні (сукупні) економічні витрати – сума всіх витрат, пов'язаних із здійсненням виробничої діяльності і залученням для цього всіх типів ресурсів.

Бухгалтери і податкові служби беруть до уваги тільки бухгалтерські витрати, до складу яких входить витрачена частина ресурсів, куплених фірмою на ринках. До них відносять витрати, пов'язані з такими ресурсами, як праця найманих робітників, сировина і матеріали, електроенергія, оренда приміщень і т.д.

Бухгалтерські витрати – витрати, пов'язані з використовуванням на потреби фірми ресурсів, придбаних нею у інших фірм або громадян.

Відповідно і прибуток бухгалтери визначають як різницю між виручкою від продажів і підрахованими ними бухгалтерськими витратами.

Бухгалтерський прибуток – різниця між виручкою від реалізації і бухгалтерськими витратами фірми.

Оскільки економісти рахують витрати по-своєму, збільшуючи їх на суму нормального прибутку, який власник чекає одержати від володіння фірмою, то відповідно економічний прибуток виявляється для них величиною, меншою, ніж прибуток бухгалтерський.

Економічний прибуток – різниця між виручкою від реалізації і економічними витратами.

Таке розмежування бухгалтерських і економічних витрат та бухгалтерського і економічного прибутку необхідне для кращого розуміння мотивів поведінки виробників і ухвалення розумніших рішень у сфері комерційної діяльності.

Такий аналіз і є повсякденною основою розрахунків виробників: яку саме продукцію виробляти, в якій кількості і як її виготовляти і продавати, щоб добитися максимального доходу (за інших умов, що влаштовують).

Будь-який виробник (продавець), беручись за справу, повинен починати з пошуку відповідей на такі запитання:

1) чи покриє виручка від продажів ті витрати, з якими буде пов'язане виробництво (організація продажів) цього товару;

2) чи принесе виробництво (продаж) цього товару прибуток, і якщо так, то який?

Саме відповіді на ці запитання визначають пропозицію товарів, тобто комерційну логіку продавців.

Ця логіка абсолютно відмінна від логіки формування попиту. Якщо на поведінку покупців впливають перш за все корисність блага і сума грошей, яку вони мають, то поведінка виробників залежить переважно від витрат на виготовлення товару і можливого прибутку від продажів.

Єдиний пункт, в якому інтереси покупців і виробників (продавців) перетинаються, – ціна товару на ринку.

 

Висновки

 

Вивчаючи на ринку дії продавців, економісти встановили, що поведінка і цієї групи учасників ринку дуже сильно залежить від рівня цін, що встановлюється в торгівлі. Саме ціни є одним із основних чинників, що формують величини пропозиції. Оскільки ринкова ціна може коливатися в широкому діапазоні, то для опису всієї безлічі варіантів величин пропозиції, які при цьому можуть скластися на ринку, тобто загальної залежності пропозиції від цін на даному ринку, економісти ввели поняття пропозиції.

Припустимо, що ринок характеризується незмінністю всіх чинників, окрім ціни. Тоді, як свідчить досвід, зростання цін викликатиме збільшення кількості товарів, що виготовляються (пропонованих до продажу), а зниження цін – зменшення цієї кількості. Таку закономірність поведінки виробників (продавців) на ринках більшості товарів економісти називають законом пропозиції. Закон пропозиції – підвищення цін, як правило, веде до зростання величини пропозиції, а зниження цін – до її зменшення (за інших однакових умов).

Фінансовий стан фірми визначається тим, скільки вона витрачає на виготовлення своїх товарів і скільки одержує за них на ринку. Якщо сума, одержана від продажів (виручка), більше суми витрат на виробництво, то фірма не тільки зуміє повністю відшкодувати ці витрати, але й одержить прибуток. Прибуток – різниця між виручкою від продажів товарів або послуг і витратами, необхідними для виробництва і організації продажу цих товарів і послуг. Таким чином, найважливіший (хоча і не єдиний) чинник формування пропозиції – витрати на виробництво товарів. Вони утворюють нижню межу ціни. Проте витрати за своєю природою неоднакові. Всі види витрат можливо розбити на дві категорії: 1) постійні витрати; 2) змінні витрати. Рішення фірм про основу встановлення цін на свої товари та масштаби виробництва товарів або послуг ухвалюються на основі вивчення закономірностей змін середніх і граничних (маржинальних) витрат фірми.

До складу витрат фірми економісти відносять елемент, якого немає ні в одній бухгалтерській формі з обліку витрат. Цей елемент – ціна вибору, з яким пов'язано рішення власників фірми про вкладення своїх засобів в її створення. Дійсно, з погляду економічної науки, капітал фірми, створений за рахунок грошових коштів її власника (власників), – це такий самий вид ресурсів, як і ті, витрати на купівлю яких бухгалтери враховують у своїх книгах (матеріали, енергія, заробітна платня і т. д.). Цей ресурс фірмі як господарській структурі необхідно одержати – інакше вона не зможе вести свої справи. І той факт, що гроші на створення фірми дав власник і тому капітал одержаний «ніби безкоштовно», нічого не змінює. Таке розмежування бухгалтерських і економічних витрат та бухгалтерського і економічного прибутку необхідне для кращого розуміння мотивів поведінки виробників і ухвалення розумніших рішень у сфері комерційної діяльності. Такий аналіз і створює повсякденну основу розрахунків виробників: яку саме продукцію виробляти, в якій кількості і як її виготовляти і продавати, щоб добитися максимального доходу (за інших умов, що влаштовують).

 

Запитання для самоперевірки

 

Назвіть сутність і відмінність понять «величина пропозиції» і «пропозиція».

Сформулюйте закон пропозиції.

Дайте визначення прибутку.

Дайте визначення і наведіть приклади постійних витрат підприємства.

Дайте визначення і наведіть приклади змінних витрат підприємства.

Дайте визначення і наведіть приклади середніх витрат підприємства.

Дайте визначення і наведіть приклади граничних витрат підприємства.

У чому полягає відмінність між бухгалтерськими та економічними витратами?

Чий прибуток буде більшим: бухгалтерський чи економічний?

 На які першочергові запитання має відповісти виробник, перш ніж вкладати кошти у новий проект?

 

 

Тема 12. Роль держави в економіці

 

Питання 1. Економічна політика держави.

Питання 2. Держава – захисник економічних свобод.

Питання 3. Недосконалість ринку і їх наслідки.

Питання 4. Економічні функції місцевих органів влади.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Меркантилізм, концепція фізіократів, вільна конкуренція, класична політична економія, кейнсіанська концепція, неокейнсіанська концепція, неокласична теорія, монетаристська теорія, свобода в розпорядженні результатом своєї праці,  свобода підприємництва, свобода укладання договорів, слабості ринку, місцеві органи державної виконавчої влади, органи місцевого самоврядування.

 

 

 

 

Питання 1. Економічна політика держави

 

Економічні функції сучасної держави реалізуються через її економічну політику. Нова історія економічної політики бере свій початок від епохи становлення підприємницького ладу і первісного нагромадження капіталу.

Меркантилізм був першою науково обґрунтованою концепцією економічної політики нової держави. В основу цієї концепції покладено ідеї розширення втручання держави в господарські справи, процеси виробничого відтворення. Меркантилізм як політика забезпечував доступними у свій час для держави засобами сприяння розвитку ті галузі економіки, які займали домінуюче становище в народному господарстві. Він покладав на державу функції сприяння обробній промисловості, турботу про шляхи сполучення, митну і колоніальну політику, зовнішню торгівлю, експортні галузі, які забезпечували надходження в країну золота. Ці галузі держава брала під свій контроль.

Згодом політика меркантилізму стала гальмом розвитку економіки. Концепція меркантилізму була замінена на концепцію фізіократів, що ґрунтувалася на ідеях свободи торгівлі, обмеження втручання держави в економіку. Економічна політика фізіократів ґрунтувалася на вимогах розвитку конкуренції. Головний постулат цієї політики полягав у тому, що економіка має розвиватися на засадах так званого природного права.

Згодом такий курс трансформувався в економічну політику підтримки вільної конкуренції на основі ідей школи класичної політичної економії. Економічна політика, яку пропонували теоретики класичної школи, ґрунтувалася на постулаті, що приватний інтерес завжди збігається із інтересом суспільним. Головне завдання суспільства - це зростання багатства. Тому державі не треба втручатися у справи приватного виробника. Так народилася догма невтручання держави в економіку. На практиці інтереси багатих верств і суспільства в цілому не збігалися. Держава, реалізуючи економічну політику класичної школи, взяла під свій захист лише багатих. Відомий економіст того часу С. Сісмонді, критикуючи класичну школу, розпачливо писав: "Невже багатство - все, а люди - нічого?". Найрішучишими критиками класичної школи були соціалісти-утопісти, а згодом марксисти.

Уже в XIX ст. повною мірою виявляються недоліки приватногосподарської діяльності в багатьох галузях економіки. Поряд із зростанням багатства, яке сконцентрувалося в руках обмеженого кола людей, масовими стали злидні, голод, безробіття та пауперизм. Суперництво між соціальними верствами переросло у так звану класову боротьбу. Політична ситуація в багатьох країнах стала нестабільною. Економічна політика, що ґрунтується на ідеях класичної школи, поступово вичерпує свій потенціал. Розпочинається процес передачі ряду галузей економіки в управління державою. В XX ст. в окремих країнах, де до влади прийшли марксисти тоталітарного напряму, відбулося повне одержавлення економіки.

Два протилежних підходи щодо економічної політики держави, один з яких ґрунтується на ідеях розширення державного втручання в економіку, а інший – на обмеженні її ролі в цій сфері, і сьогодні в центрі дискусій навіть у розвинутих країнах. Прихильники кейнсіанських і неокейнсіанських концепцій виступають за посилення регулюючої ролі держави в економічній сфері. Їхні противники – представники неокласичного та монетаристського напрямів – закликають до обмеження її втручання в господарські процеси. Сформувався компромісний напрям так званого неокласичного синтезу. Час від часу бере гору та чи інша, хоч і модифікована, модель економічної політики держави.

Механізм взаємозв'язку політики держави з економікою сьогодні досить складний. Економіка як реальний базис суспільства, як система історично зумовлених виробничих відносин багато в чому визначає політику держави. Соціальна структура постіндустріального суспільства складна і строката. Інтереси всіх соціальних верств сьогодні відображаються в діяльності і захищаються багатьма політичними партіями, профспілками, суспільними організаціями. Через їх посередництво економічні інтереси різних соціальних верств інтегруються в політичну систему суспільства, впливають на характер рішень, у тому числі й економічних, що приймаються державною владою. Так визначаються основні напрями економічної політики держави, галузі бюджетного фінансування, системи і розміри податків, соціальні програми, масштаби державного втручання в економіку.

Економічна політика держави, її економічні функції формуються сьогодні в результаті складного механізму взаємодії та боротьби інтересів різних верств населення. Така політика є результатом певного консенсусу цих інтересів, їх рівнодійною силою. Функція держави як інструмента реалізації класових економічних інтересів обмежується, все більше поступаючись її загальноекономічним і загальносоціальним функціям. Керуючись пріоритетами забезпечення соціальної стабільності, держава може проводити економічну політику навіть всупереч сьогоденним інтересам панівних верств населення, як правило, на певному відрізку часу. Сучасна діалектика економіки і політики є основою для формування інститутів правової держави.

Самостійність інститутів держави в проведенні економічної політики має й негативні наслідки. Нерідко виборці взагалі втрачають контроль за діяльністю тих політичних сил, яких вони уповноважили представляти свої інтереси. Політичні партії та угруповання, окремі групи політичних діячів, які мають державну владу, часто використовують її на власну користь. Відносна самостійність держави, апарату, який її обслуговує, може призвести до повного розриву між цілями економічної політики держави та інтересами суспільства. Ось чому навіть у високорозвинутих країнах стоїть питання забезпечення суспільного контролю за механізмом прийняття державних рішень, реалізацією державою своїх економічних функцій.

 

Питання 2. Держава – захисник економічних свобод

 

Людство прийшло до розуміння того, що людям будь-якої країни для прояву прагнення до активної господарської діяльності і її здійснення необхідні:

 свобода в розпорядженні результатом своєї праці;

 свобода підприємництва;

свобода укладання договорів.

У чому реально полягають ці свободи і яке їх значення для господарського життя суспільства?

Свобода в розпорядженні результатом своєї праці означає, що людина має права на володіння, користування і розпорядження тими благами, які вона створила своєю працею або придбала на зароблені гроші.

Свобода підприємництва – це право самостійно вибирати, що і як робити у сфері економіки. Така свобода означає, що підприємцю ніхто не має права диктувати, які блага і яким способом виробляти – вирішити це має право лише він сам. Тільки за цієї умови людина може і брати на себе відповідальність за результати своєї діяльності.

Свобода укладання договорів – це право людини самостійно обирати, кому і на яких умовах продавати створені нею блага. Саме це право є головною умовою розвитку торгівлі, оскільки тільки за його наявності людина дійсно повністю вільна у своїй господарській діяльності і може взяти на себе весь ризик її здійснення.

Головне і постійне завдання будь-якої держави – захист таких свобод, у тому числі й економічних, тобто їх гарантування.

 

Питання 3. Недосконалість ринку і їх наслідки

 

Підсумки довгого розвитку економічної теорії можна звести до двох простих тверджень:

ринок здатний вирішувати головні економічні проблеми;

ринок не здатний вирішувати ряд завдань, важливих для суспільства.

Слабкості (недосконалості) ринку – нездатність ринкових механізмів вирішувати деякі економічні завдання взагалі чи найкращим чином.

Причини недосконалостей ринку полягають у тому, що в реальному житті ніколи не вдається дотримувати всіх тих умов, які дають змогу ринковим механізмам майже ідеально вирішувати головні економічні проблеми суспільства.

Назвемо найважливіші з них:

ніхто з продавців або покупців не повинен мати можливості впливати на формування цін більшою мірою, ніж решта учасників ринку;

серед продавців, з одного боку, або покупців, з іншого – не повинно існувати змов з метою виторговування для себе вигідніших умов операцій;

усім учасникам ринку повинна бути доступна повна інформація про стан справ на ньому (хто, що, де, коли і за якою ціною продає);

всі витрати з будь-якої операції повинні покриватися тільки її учасниками, і їм же повинні діставатися і всі вигоди від неї;

держава або суспільні організації не повинні втручатися в роботу ринку за політичними або релігійними мотивами.

Якщо умови для безпомилкової роботи ринкових механізмів порушуються, то ці механізми неминуче починають працювати з помилками.

І тоді виникає необхідність у втручанні в економічне життя суспільства держави.

Як правило, в умовах змішаної економічної системи держава бере на себе вирішення декількох завдань:

усунення наслідків, породжуваних слабостями (недосконалостями ринку);

пом'якшення нерівності доходів і багатства за рахунок їх часткового перерозподілу.

 

Питання 4. Економічні функції місцевих органів влади

 

Значну роль у реалізації економічних функцій держави відіграють місцеві органи влади, система яких сьогодні в Українській державі формується.

Економічні функції місцевих органів державної влади дуже широкі. У більшості країн ці органи є повноправними суб'єктами господарської діяльності. Вони розв'язують проблеми соціального обслуговування населення, охорони природного навколишнього середовища, продовольчого забезпечення, економічного планування, регулювання земельних відносин, розвитку інфраструктури ринку та ін. У розвинутих країнах функціонують два види місцевих органів влади. Це місцеві органи державної виконавчої влади і органи місцевого самоврядування. Їх функції різні.

Місцеві органи державної виконавчої влади забезпечують реалізацію на відповідних територіях політики центрального уряду. Їх економічні функції є складовою частиною економічних функцій державної виконавчої влади взагалі. Разом з тим у розвинутих країнах склалася практика, згідно з якою функції центральних і місцевих органів державної виконавчої влади розмежовані. Відповідно до цієї практики центральний уряд делегує, передає частину своїх повноважень в економічній сфері місцевим органам державної влади. Цей процес має назву деконцентрації повноважень. На місцеві органи державної виконавчої влади, як правило, покладаються функції управління майном підприємств, що входять до державного сектора, нагляду за дотриманням законодавства, забезпечення екологічної та економічної безпеки, державної реєстрації суб'єктів підприємницької діяльності та ін.

Отже, державне господарство має кілька рівнів. Є також кілька рівнів реалізації економічних функцій держави. Найяскравіше багаторівневий характер державного господарства виявляється у країнах із федеративним державним устроєм. Для цих країн характерна поліцентрична модель державного регулювання економіки.

Проблема розмежування компетенції центральних і місцевих органів державної виконавчої влади у сфері економічного регулювання стоїть і перед Україною. Вирішення цієї проблеми сприятиме завершенню процесу формування економічних функцій Української держави з урахуванням сучасного зарубіжного досвіду.

Місцеве самоврядування як форма управління територіями на засадах самоорганізації громадян також виконує властиві для нього економічні функції. Серед завдань, які покладаються законом на ці органи, є розроблення, затвердження і виконання місцевих бюджетів, прийняття планів розвитку відповідних територій, установлення місцевих податків і зборів, управління об'єктами комунальної (муніципальної) власності, надання жителям міст і селищ різноманітних послуг тощо.

Держава і місцеве самоврядування розмежовують свою компетенцію у сфері економічного регулювання на основі чинного законодавства. В Україні інститут місцевого самоврядування перебуває на стадії формування. У процесі його становлення має враховуватися як зарубіжний, так і вітчизняний багатий досвід розвитку місцевого самоврядування.

 

Виникнення і формування місцевого самоврядування. Місцеве самоврядування в тій чи іншій формі виникло майже одночасно з державою як продовження додержавної організації управління, проте найбільшого розвитку воно набуло в період формування підприємницького ладу. Реформи, спрямовані на розвиток підприємництва, практично у всіх країнах супроводжувалися зміцненням і розширенням компетенції органів місцевого самоврядування. Так, у Росії, до складу якої входила основна частина українських земель, нові органи місцевого самоврядування, що мали назву земств, були створені після реформи 1864 р. В Україні місцеве самоврядування також у різних формах має більш ніж тисячолітню історію, яка, на жаль, була обірвана. Глибокий слід у багатьох містах залишило магдебурзьке право. Сьогодні інституція місцевого самоврядування в Україні знову відроджується. Економічні функції його в основному пов'язані з життєзабезпеченням міст і сіл, створенням умов для повсякденного життя людей, адже всі ми, проживаючи на території того чи іншого населеного пункту, є населенням країни. Від того, як здійснюються функції місцевого самоврядування, багато в чому залежить рівень життя, його якість тощо. Невипадково третій президент США Т. Джефферсон назвав місцеве самоврядування "республікою в мініатюрі", а французький історик О. Токвіль визначав місцеве самоврядування як "інститут, в якому сила вільних націй".

 

У тих країнах, де ліквідується інститут місцевого самоврядування, його органи, держава змушена брати на себе також його економічні функції. Проте держава віддалена від місцевих справ як у просторі, так і за економічними інтересами. Унаслідок цього нагромаджуються серйозні територіальні проблеми, виникають диспропорції, заморожується місцева ініціатива, наростає споживацтво на тлі бюрократизації центральної влади, а отже, гальмується соціально-економічний розвиток усього суспільства.

Економічна діяльність сучасної держави відіграє дуже важливу роль. Поряд з приватною ініціативою і громадською самодіяльністю вона є вирішальним фактором суспільного прогресу. Українська держава лише розпочала проводити власну економічну політику. Від її успіху залежатиме доля вибору українського народу.

 

Висновки

 

Економічні функції сучасної держави реалізуються через її економічну політику. Економічна політика держави, її економічні функції формуються сьогодні в результаті складного механізму взаємодії та боротьби інтересів різних верств населення. Така політика є результатом певного консенсусу цих інтересів, їх рівнодійною силою. Функція держави як інструмента реалізації класових економічних інтересів обмежується, все більше поступаючись її загальноекономічним і загальносоціальним функціям. Сучасна діалектика економіки і політики є основою для формування інститутів правової держави.

Людство прийшло до розуміння того, що людям будь-якої країни для прояву прагнення до активної господарської діяльності і її здійснення необхідні: свобода в розпорядженні результатом своєї праці; свобода підприємництва; свобода укладання договорів. Головне і постійне завдання будь-якої держави – захист таких свобод, у тому числі і економічних, тобто їх гарантування.

Підсумки довгого розвитку економічної теорії можна звести до двох простих тверджень: ринок здатний вирішувати головні економічні проблеми; ринок не здатний вирішувати ряд завдань, важливих для суспільства. Причини недосконалостей ринку полягають у тому, що в реальному житті ніколи не вдається дотриматися всіх тих умов, які дають змогу ринковим механізмам майже ідеально вирішувати головні економічні проблеми суспільства.

Якщо умови для безпомилкової роботи ринкових механізмів порушуються, то ці механізми неминуче починають працювати з помилками. І тоді виникає необхідність у втручанні в економічне життя суспільства держави. Як правило, в умовах змішаної економічної системи держава бере на себе вирішення декількох завдань: усунення наслідків, породжуваних слабостями (недосконалостями ринку); пом'якшення нерівності доходів і багатства за рахунок їх часткового перерозподілу.

Економічна діяльність сучасної держави відіграє дуже важливу роль. Поряд із приватною ініціативою і громадською самодіяльністю вона є вирішальним фактором суспільного прогресу.

 

Запитання для самоперевірки

 

Коротко розкажіть історію становлення взаємозв'язку політики держави з економікою.

У чому сьогодні полягають економічні функції держави?

У чому полягає функція держави як захисника економічних свобод?

У чому полягає сутність свободи в розпорядженні результатом своєї праці?

У чому полягає сутність свободи підприємництва?

У чому полягає сутність свободи укладання договорів?

У чому полягає зміст слабостей ринку?

Назвіть основні причини недосконалості ринку.

Які задачі вирішує держава в ринковій та змішаній економічних системах?

Поясніть функції місцевих органів державної виконавчої влади в управлінні економічними процесами.

Поясніть функції органів місцевого самоврядування в управлінні економічними процесами.

 

 

Тема 13. Основи економіки підприємства

 

Питання 1. Підприємство і фактори його виробничої діяльності.

Питання 2. Витрати і результати діяльності підприємства.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Підприємство, трудові фактори, інформаційні фактори, природні фактори, основні фонди, оборотні кошти, моральне зношення, фізичне зношення, амортизаційні відрахування, амортизація, витрати, собівартість, кошторис, калькуляція, ефект, ефективність, фінансова діяльність, прибуток, рентабельність.

 

Питання 1. Підприємство і фактори його виробничої діяльності

 

Підприємство – заснована на кооперації форма організації виробництва, що є економічно відособленим суб'єктом господарювання.

Для реалізації своїх функцій підприємство використовує виробничі фактори, які можна умовно об'єднати у такі групи:

трудові фактори;

основні фонди;

оборотні кошти;

природні фактори;

інформаційні фактори.

Трудові фактори – це люди і притаманні їм здібності виконувати фізичну й інтелектуальну роботу, що є елементами виробничої системи.

Природний фактор – будь-який фактор (предмет чи явище), що діє поза участю людини чи пов’язаний з її біологічною сутністю.

Інформація – це природна реальність, що несе в собі характерні ознаки предметів і явищ природи, які виявляються в просторі й часі.

Засоби виробництва – це сукупність всіх елементів, що беруть участь у процесі виготовлення продукції. Вони поділяються на засоби праці (верстати, машини, печі тощо) і предмети праці (сировина, матеріали, напівфабрикати та ін.).

Відповідно за формами авансування залученого капіталу в активи підприємства його поділяють на основний і оборотний.

Основний капітал  формує ту частину активів підприємства, що беруть участь у багатьох виробничих циклах, частинами переносячи свою вартість на вартість готової продукції.

Конкретними формами основного капіталу (необоротних активів) на підприємстві є основні засоби, нематеріальні активи, фінансові інвестиції.

Ключовими компонентами основного капіталу взагалі й основних засобів зокрема є основні фонди, що становлять матеріальну основу виробництва. Зокрема, у складі основних засобів, крім «капітальних витрат на поліпшення земель», всі інші елементи належать до категорії «основних фондів».

Основні фонди – це частина засобів виробництва, що зберігають свою речову форму, беруть участь у багатьох виробничих циклах і свою вартість переносять на вартість готової продукції частинами в міру спрацювання.

Залежно від характеру участі основних фондів у виробничому процесі розрізняють виробничі і невиробничі основні фонди.

Основні виробничі фонди зазнають фізичного і морального зношення.

Фізичне спрацювання основних фондів частково компенсується шляхом капітального ремонту, а повна компенсація (реновація) здійснюється шляхом замінення старих елементів основних фондів новими. Моральний знос основних фондів може бути компенсований за рахунок модернізації.

Грошова компенсація фізичного спрацювання основних фондів здійснюється шляхом амортизації.

Амортизація – це поступове перенесення вартості основних фондів на вироблену продукцію для накопичення коштів для повного їх відновлення (реновації).

Грошовим вираженням розміру амортизації є амортизаційні відрахування, що відповідають ступеню спрацювання основних фондів.

Економічна функція амортизації полягає у фактичній компенсації коштів, витрачених на придбання основних фондів. Таким чином, метою економічної амортизації повинно бути визначення дійсних витрат підприємства, пов'язаних із повним відтворенням  засобів праці, а отже, і собівартості продукції (послуг).

Оборотним капіталом (обіговими коштами) називають засоби виробництва, що, на відміну від основних фондів, беруть участь тільки в одному виробничому циклі, під час якого цілком переносять свою вартість на вартість готової продукції.

Оборотним капітал називається тому, що він перебуває в постійному обороті. Обігові засоби (кошти) проходять різні форми за схемою: гроші – товар – гроші. Зокрема, за один оборот (виробничий цикл) гроші вкладаються в придбання сировини, під час виробництва сировина трансформується в готову продукцію, після продажу продукції кошти знову повертаються на підприємство у формі грошей. Таким чином, за один оборот обігові кошти проходять три основні економічні сфери: постачання, виробництво і збут.

Оборотний капітал складається з двох частин – оборотних фондів і фондів обігу.

Оборотні фонди циркулюють у сфері виробництва й у процесі виготовлення продукції цілком споживаються, отже, цілком переносять свою вартість на створений продукт.

Фонди обігу пов’язані з обслуговуванням процесу обігу товарів. Вони не беруть участі в утворенні вартості, а є її носіями. Після закінчення виробничого циклу виготовлення продукції та її реалізації вартість оборотних фондів відшкодовується у складі виручки від реалізації продукції (робіт, послуг). Це створює можливість систематичного відтворення процесу виробництва, що здійснюється шляхом безперервного кругообігу засобів виробництва.

Склад і класифікація оборотного капіталу наведено на рис. 13.1

 

 

 

Питання 2. Витрати і результати діяльності підприємства

 

2.1. Витрати підприємства

 

Основною метою діяльності будь-якого виробника (фірми, виробничого підприємства) є максимізація прибутку. Можливості його одержання обмежені, по-перше, витратами виробництва і, по-друге, попитом на вироблену продукцію.

Витрати – це прямі й непрямі, фактичні й можливі виплати або упущена вигода, необхідні для того, щоб залучити й утримати ресурси в межах даного напрямку діяльності.

Витрати, що має фірма у процесі діяльності, можна поділити на дві категорії: зовнішні (або явні) і внутрішні (неявні).

Зовнішні витрати набувають форми грошових платежів постачальникам факторів виробництва, проміжних виробів і ділових послуг. Тут мова йде про заробітну плату робітників та службовців, витрати на сировину і матеріали, комісійні винагороди торговельним фірмам, внески банкам та іншим фінансовим установам, розрахунки за юридичні консультації, транспортні послуги тощо. Інакше кажучи, зовнішні витрати являють собою плату за ресурси постачальникам, які ведуть справи відокремлено від даної фірми.

Внутрішні (неявні, імпліцитні) витрати – це упущена вигода, на яку йде фірма, взявши даний варіант використання усіх виробничих ресурсів. Вони кількісно дорівнюють тим доходам, що могли б бути отримані при оптимальному способі застосування даних ресурсів (фінансових, інформаційних, людських, матеріальних та ін.).

За формою прояву всі витрати можна поділити на такі групи:

1. Витрати – безпосередні грошові виплати.

2. Неявні (імпліцитні) витрати – (умовно оцінена) упущена вигода, що не набирає форми фактичних грошових виплат.

3. Збиток – фактичні (потенційно можливі) втрати, яких зазнає (або може зазнати) фірма, не отримуючи при цьому компенсації у формі доходу – санкції за різного роду недотримки (за часом, якістю, умовами), нереалізована продукція, втрати від аварій та ін.

4. Безповоротні (безповоротно втрачені) витрати являють собою раніше зроблені витрати, які вже не підлягають відшкодуванню і  не можуть впливати на рішення фірми (наприклад, безперспективні інвестиції).

На розумінні глибинної сутності різних видів витрат базується кваліфіковане обґрунтування рішень і управління діяльністю підприємства.

 

2.2. Собівартість продукції

 

Собівартість продукції (виробів, робіт, послуг) – це виражені у грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут.

Цілі обліку собівартості продукції: а) своєчасне, повне і достовірне визначення фактичних витрат, пов'язаних із виробництвом і збутом продукції; б) розрахунки фактичної собівартості окремих видів і усієї продукції; в) контроль за використанням матеріальних трудових і грошових ресурсів.

Витрати плануються і враховуються за двома напрямами:

1) економічними елементами, тобто економічно однорідними видами витрат (наприклад, матеріали, зарплата, амортизація та ін.) – кошторис витрат;

2) калькуляційними статтями, тобто залежно від місця (сфер виробничої діяльності) і цілеспрямованості використання ресурсів виникнення витрат – калькуляція.

Слід підкреслити, що обидва види обліку і планування витрат (як кошторис, так і калькуляція) необхідні в економічній діяльності підприємства, тому що виконують різні функції.

Кошторисом витрат називається повне зведення витрат на виробництво і реалізацію продукції, згруповане за економічно однорідними елементами.

Основними елементами кошторису витрат є:

1) матеріальні витрати;

2) витрати на оплату праці;

3) відрахування на соціальні заходи;

4) амортизація;

5) інші операційні витрати.

Кошторис витрат використовується для контролю загальних витрат підприємства або цеху за економічно однорідними елементами. Це необхідно при здійсненні платежів постачальникам відповідних видів ресурсів або аналізі поелементних складових виробничих витрат, зокрема, матеріаломісткості, енергоємності, трудомісткості, фондоємності продукції, що випускається.

Калькуляція – це поданий у табличній формі розрахунок витрат на виробництво і збут одиниці продукції (виробів, робіт, послуг) або групи однорідних видів продукції.

Як і кошторис витрат, калькуляція складається в грошовій формі. На відміну від кошторису витрат, калькуляційні статті групуються не за економічно однорідними елементами, а за сферами виробничої діяльності. Тому до калькуляційної статті можуть належати кілька економічно однорідних видів витрат (наприклад, матеріальні витрати, заробітна плата, амортизація).

Калькуляція є основою для визначення середніх витрат виробництва і реалізації одиниці продукції. На основі цієї величини формується на кожний вид продукції базова ціна підприємства.

За етапами формування можна виділити такі види собівартості:

технологічну – це сума витрат на здійснення технологічного процесу з урахуванням використаних сировини і матеріалів;

виробничу – витрати на виробництво продукції;

повну – витрати на виробництво і збут.

Виробнича калькуляція містить у собі такі статті витрат:

1) сировину і матеріали;

2) купівельні напівфабрикати, комплектуючі вироби, роботи і послуги виробничого характеру сторонніх підприємств та організацій;

3) зворотні відходи (вираховуються);

4) попутну продукцію (вираховується);

5) паливо й енергію на технологічні цілі;

6) основну заробітну плату основних виробничих робітників;

7) додаткову заробітну плату основних виробничих робітників;

8) відрахування на соціальні заходи;

9) витрати на утримання та експлуатацію устаткування;

10) загальновиробничі витрати;

11) втрати внаслідок технічно неминучого браку;

12) інші виробничі витрати.

Крім наведених витрат виробничої собівартості, при формуванні ціни важливо враховувати такі статті витрат:

а) адміністративні витрати;

б) витрати на збут;

в) інші операційні витрати.

 

2.3. Економічна ефективність

 

Ефект означає результат, наслідок певних причин, дій. Ефект може вимірюватися в матеріальному, соціальному, грошовому вираженнях. У тому випадку коли зазначені результати отримують грошову оцінку, говорять про економічний ефект.

Економічний ефект – виражений у вартісній (грошової) формі результат будь-яких  дій.

Ефективність визначається відношенням результату (ефекту) до витрат, що забезпечили його отримання.

Економічна ефективність – це вид ефективності, що характеризує результативність діяльності економічних систем (підприємств, територій, національної економіки).

У загальному вигляді принципова схема визначення показника ефективності може бути виражена формулою

,

де е – показник економічної ефективності; Е – величина економічного ефекту; З – витрати ресурсів (коштів, засобів виробництва, предметів праці, трудових факторів, часу та ін.) на забезпечення зазначеного економічного ефекту.

 

2.4. Основи фінансової діяльності підприємства

 

Фінансова діяльність – це діяльність, пов'язана з формуванням і використанням грошових фондів у процесі їх кругообігу.

Фінансові ресурси підприємства – це сукупність власних грошових доходів і надходжень зовні (залучені і позичені кошти), призначених для виконання фінансових зобов'язань підприємства, фінансування поточних витрат і капітальних вкладень, пов'язаних з відтворенням засобів виробництва.

Результатом діяльності підприємства є прибуток. Прибуток – перевищення доходу над витратами. Зворотна величина називається збитком. З економічної точки зору прибуток – різниця між грошовими надходженнями і грошовими видатками. З господарської точки зору прибуток – це різниця між майновим станом підприємства на кінець і початок звітного періоду.

Кінцевий фінансовий результат, названий валовим (балансовим) прибутком/збитком, складається з фінансового результату від реалізації продукції (робіт, послуг), основних фондів та іншого майна підприємства, а також  доходів від позареалізаційних операцій, зменшених на суму витрат за цими операціями.

Прибуток (збиток) від реалізації продукції (робіт, послуг) визначається як різниця між виручкою від реалізації в діючих цінах без ПДВ і акцизів та витратами на виробництво і реалізацію продукції.

Якщо прибуток виражається абсолютною сумою, то рентабельність – це відносний показник інтенсивності виробництва. Він характеризує рівень прибутковості щодо певної бази.

Роботу підприємства можна вважати рентабельною, якщо суми виручки від реалізації продукції достатні не тільки для покриття витрат на виробництво і реалізацію, але й для утворення прибутку.

Основні види рентабельності діяльності підприємства:

рентабельність виробництва

рентабельність продукції.

 

Висновки

 

Для реалізації своїх функцій підприємство використовує виробничі фактори, які можна умовно об'єднати у такі групи: трудові фактори; основні фонди;    оборотні кошти; природні фактори; інформаційні фактори.

Основний капітал  формує ту частину активів підприємства, що беруть участь у багатьох виробничих циклах, частинами переносячи свою вартість на вартість готової продукції. Ключовими компонентами основного капіталу взагалі й основних засобів зокрема є основні фонди, що становлять матеріальну основу виробництва. Основні фонди – це частина засобів виробництва, що зберігають свою речову форму, беруть участь у багатьох виробничих циклах і свою вартість переносять на вартість готової продукції частинами в міру спрацювання. Грошова компенсація фізичного спрацювання основних фондів здійснюється шляхом амортизації.

Оборотним капіталом (обіговими коштами) називають засоби виробництва, що, на відміну від основних фондів, беруть участь тільки в одному виробничому циклі, під час якого цілком переносять свою вартість на вартість готової продукції. Оборотним капітал називається тому, що він перебуває в постійному обороті.

Основною метою діяльності будь-якого виробника (фірми, виробничого підприємства) є максимізація прибутку. Можливості його одержання обмежені, по-перше, витратами виробництва і, по-друге, попитом на вироблену продукцію. Витрати, що має фірма у процесі діяльності, можна поділити на дві категорії: зовнішні (або явні) і внутрішні (неявні). За формою прояву всі витрати можна поділити на такі групи: витрати; неявні (імпліцитні) витрати; збиток; безповоротні (безповоротно втрачені) витрати.

Собівартість продукції (виробів, робіт, послуг) – це виражені у грошовій формі поточні витрати підприємства на її виробництво і збут. Витрати плануються і враховуються за двома напрямами: 1) економічними елементами, тобто економічно однорідними видами витрат (наприклад, матеріали, зарплата, амортизація та ін.) – кошторис витрат; 2) калькуляційними статтями, тобто залежно від місця (сфер виробничої діяльності) і цілеспрямованості використання ресурсів виникнення витрат – калькуляція.

Ефект означає результат, наслідок певних причин, дій. Ефект може вимірюватися в матеріальному, соціальному, грошовому вираженнях. У тому випадку, коли зазначені результати отримують грошову оцінку, говорять про економічний ефект. Ефективність визначається відношенням результату (ефекту) до витрат, що забезпечили його отримання.

Результатом діяльності підприємства є прибуток. Прибуток – перевищення доходу над витратами. Зворотна величина називається збитком. З економічної точки зору прибуток – різниця між грошовими надходженнями і грошовими видатками. З господарської точки зору прибуток – це різниця між майновим станом підприємства на кінець і початок звітного періоду. Якщо прибуток виражається абсолютною сумою, то рентабельність – це відносний показник інтенсивності виробництва. Він характеризує рівень прибутковості щодо певної бази. Роботу підприємства можна вважати рентабельною, якщо суми виручки від реалізації продукції достатні не тільки для покриття витрат на виробництво і реалізацію, але й для утворення прибутку.

 

Запитання для самоперевірки

 

Дайте визначення підприємства.

Назвіть виробничі фактори, що використовує підприємство у своїй діяльності.

Дайте визначення основних фондів і обігових коштів. У чому полягає їх принципова відмінність?

Наведіть приклади виробничих і невиробничих основних фондів.

Що таке фізичне і моральне зношення основних фондів?

У чому полягає економічна функція амортизації?

Назвіть склад і наведіть класифікацію оборотного капіталу.

Дайте визначення та наведіть класифікацію витрат підприємства.

У чому полягає принципова відмінність кошторису і калькуляції?

 Назвіть основні елементи кошторису витрат.

 Назвіть і охарактеризуйте види калькуляції.

 Назвіть статті калькуляції.

 Що таке економічний ефект і економічна ефективність. Наведіть приклади.

Поясніть сутність поняття рентабельність виробництва.

 

 

Тема 14. Міжнародна торгівля і валютний ринок

 

Питання 1. Причини виникнення міжнародної торгівлі.

Питання 2. Зовнішня торгівля і національна економіка.

Питання 3. Валютний ринок і конвертованість валют.

Висновки

Запитання для самоперевірки

 

Ключові терміни

Імпорт, експорт, абсолютна перевага, відносна перевага, протекціонізм, митний збір, імпортні квоти, ліцензії, тарифне регулювання, валюта, валютний курс, конвертованість .

 

Питання 1. Причини виникнення міжнародної торгівлі

 

Після довгих досліджень економісти змогли виділити три основні причини існування міжнародної торгівлі:

нерівний розподіл природних благ;

існування абсолютної переваги у виробництві;

існування відносної переваги у виробництві.

Спробуємо в них розібратися.

Нерівний розподіл природних благ. Найперша з причин виникнення міжнародної торгівлі лежить на поверхні: причиною торгівлі є нерівний розподіл дарів природи між різними країнами і народами. Торгівля допомагає виправити цю нерівність, забезпечуючи всім охочим можливість отримання будь-якого типу природних ресурсів – якщо вони здатні їх купити. Але ця причина не пояснює, чому країни торгують і товарами, кожний з яких вони можуть виробляти самі. Наприклад, американці купують (імпортують) японські автомобілі і телевізори, хоча у них самих є могутня автомобільна і телевізійна промисловість.

Імпорт – купівля товарів із ввезенням або без ввезення цих товарів на територію держави.

За даними Міністерства торгівлі США, автомобілі становлять 21% американського імпорту і 11% американського експорту.

Експорт – продаж товарів із вивезенням або без вивезення цих товарів за митний кордон.

Принцип «абсолютної переваги». Економічна наука виявила існування абсолютних відмінностей у витратах на виробництво однакових продуктів.

Принцип абсолютної переваги: країни виграють від торгівлі одна з одною, якщо кожна з них спеціалізується на виробництві товарів, які вона може виготовляти з абсолютно меншими витратами своїх ресурсів, ніж її торгові партнери.

Спеціалізація на основі принципу абсолютної переваги веде до того, що людство в цілому досягає найвищої ефективності використовування ресурсів Землі. Адже міжнародний розподіл праці, що в результаті виникає, веде до того, що кожен вид товарів виробляється тією країною, де на це витрачається якнайменша кількість ресурсів. От чому розвиток міжнародної торгівлі має таке велике значення для всіх країн планети і йому надається така особлива увага як урядами, так і міжнародними організаціями.

Принцип «відносної переваги». Та все ж тільки нерівний розподіл природних благ і принцип абсолютної переваги не пояснюють всієї логіки міжнародної торгівлі.

Принцип відносної переваги: кожній країні вигідніше експортувати ті товари, для яких ціни вибору у неї відносно нижчі, ніж в інших країнах (ціна вибору див. тема 2, питання 3).

Іншими словами, кожній країні варто спеціалізуватися у виробництві тих товарів, розширення випуску яких пов'язано з меншою ціною вибору (меншим скороченням випуску інших благ), ніж у країнах, яким вона хоче ці товари продавати.

У реальній комерційній практиці ніхто, як правило, таких наукових розрахунків не веде. Їх цілком замінює аналіз співвідношень цін на внутрішніх і зарубіжних ринках. Саме в цих співвідношеннях і виявляються відмінності в цінах вибору, з якими пов'язана спеціалізація національних економік.

 

Питання 2. Зовнішня торгівля і національна економіка

 

Зрозуміло, що розвиток міжнародної торгівлі, безумовно, йде на користь громадянам будь-якої країни. І хоча аналогічний досвід є у всіх націй миру, проте розвиток міжнародної торгівлі завжди був пов'язаний з конфліктами і протидією. Бізнесмени багатьох країн часто докладають величезних зусиль, щоб примусити державу перекрити шлях зарубіжним конкурентам на національний ринок. Під тиском таких вимог уряди багатьох країн більш-менш активно проводять політику протекціонізму (від латинського «протектіо» – захист, заступництво). Її суттю є створення вітчизняним фірмам особливо пільгових умов діяльності на внутрішньому ринку порівняно з іноземними фірмами.

Протекціонізм – державна економічна політика, що захищає вітчизняних виробників товарів від конкуренції з боку фірм інших країн за допомогою встановлення різного роду обмежень на імпорт.

Якщо покупці майже завжди виграють від появи на ринках товарів іноземних виробників, то бізнесмени можуть від цього постраждати і тому вимагатимуть захисту «національної економіки».

Для захисту вітчизняних виробників від повного і швидкого краху уряд може вживати ряду заходів державного регулювання імпорту. Найчастіше при цьому використовується такий гнучкий інструмент, як митний збір.

Митний збір – податок, стягуваний на користь державної скарбниці з власника товару іноземного виробництва при ввезенні цього товару в країну для продажу.

Сплативши мито, власник товару, що імпортується, вимушений підвищити на нього ціну, щоб уникнути збитків і одержати прибуток. У результаті іноземний товар стає дорожче і втрачає частину тієї відносної переваги, яка забезпечує йому конкурентоспроможність. Але і збільшення, і зменшення розміру митних зборів має свої переваги і недоліки.

Для захисту внутрішнього ринку і національних виробників уряди користуються також такими інструментами протекціонізму, як імпортні квоти і ліцензії. Імпортна квота є встановлюваною урядом граничною величиною ввезення в країну за рік певних товарів з конкретної країни-виробника. Ліцензія за природою близька до квоти і є видаваним державою дозволом на ввезення в країну або вивезення з неї певного виду товарів.

Необхідно сказати, що імпортні квоти – найгрубіший метод захисту ринку. Уряди інших країн, як правило, реагують на таку політику окремої країни дуже різко, вводячи аналогічні квоти на ввезення її товарів. Не варто сподіватися на безперешкодне розширення експорту, якщо сам ти вводиш обмеження на імпорт товарів із тих країн, куди хочеш експортувати свою продукцію.

 

Питання 3. Валютний ринок і конвертованість валют

 

Найважливіша особливість міжнародної торгівлі порівняно з торгівлею внутрішньою полягає у тому, що її обслуговують різні грошові одиниці, тобто різні національні валюти.

Кожна країна вимагає при цьому, щоб на її території всі розрахунки здійснювалися тільки в національній валюті. Через це міжнародна торгівля завжди вимагає вирішення проблем двоякого характеру, пов'язаних із:

організацією власне купівлі-продажу товарів;

валютним забезпеченням торгових операцій.

Навіщо ж створювати такі валютні перешкоди на шляху міжнародної торгівлі, якщо всі країни зацікавлені в її розвитку? Причин тому декілька:

наявність національної валюти полегшує уряду пошук засобів для розрахунків з тими, хто одержує гроші прямо від держави. До них належать службовці, включаючи армію, бідні громадяни і фірми, що поставляють товари і послуги для державних потреб. У крайньому випадку держава може просто здійснити додаткову емісію паперових знаків;

наявність національної валюти дозволяє державі управляти ходом справ в економіці країни;

національна валюта дозволяє забезпечити повний суверенітет країни, її незалежність від волі урядів інших країн;

4)            наявність власної валюти допомагає уникнути інфляції, якою можуть бути «хворі» валюти інших країн.

Для ведення міжнародної торгівлі в умовах існування різних валют людство створило механізм взаємних розрахунків між громадянами і фірмами різних країн. Як правило, його називають валютним ринком.

Основа цього механізму – пропорції обміну валют, називані валютними курсами.

Валютний (обмінний) курс – ціна однієї національної грошової одиниці, виражена в грошових одиницях інших країн.

Як і на будь-якому ринку, ціни на валютному ринку залежать від співвідношень попиту і пропозиції на ту або іншу валюту. Розміри попиту і пропозиції на валютному ринку залежать перш за все від обсягів взаємної торгівлі між країнами.

Таким чином, головний чинник формування валютних курсів – співвідношення обсягів взаємного експорту і імпорту між різними країнами.

Коливання валютних курсів прямо позначаються на всіх громадянах країни, хоча вони не завжди це відразу усвідомлюють. Чим більше країна залучається до міжнародного поділу праці, чим активніше вона торгує на світовому ринку, тим більше добробут її громадян залежить від обмінних курсів національної валюти. При цьому вплив обмінних курсів виявляється украй суперечливим.

Наприклад, знецінення гривні (збільшення суми гривні, яку необхідно заплатити, скажімо, за покупку одного долара) веде до зростання гривневих цін імпортних товарів, зменшення кола осіб, здатних їх купити і відповідно скорочення імпорту до України. Звужуються для українців і можливості поїхати за кордон у туристичні поїздки, на лікування або навчання – при незмінних валютних витратах на ці цілі їх гривневий еквівалент стає все більше.

З іншого боку, знецінення гривні покращує умови для експорту українських товарів. Фірми, що виробляють і експортують ці товари, одержують великі доходи і можуть розширити свою діяльність, найняти нових працівників, підвищити зарплату. Більше доходів у вигляді податків надходить і до державного бюджету.

 

Висновки

 

Після довгих досліджень економісти змогли виділити три основні причини існування міжнародної торгівлі: нерівний розподіл природних благ; існування абсолютної переваги у виробництві; існування відносної переваги у виробництві.

Бізнесмени багатьох країн часто докладають величезних зусиль, щоб примусити державу перекрити шлях зарубіжним конкурентам на національний ринок. Під тиском таких вимог уряди багатьох країн більш-менш активно проводять політику протекціонізму (від латинського «протектіо» – захист, заступництво). Її суттю є створення вітчизняним фірмам особливо пільгових умов діяльності на внутрішньому ринку порівняно з іноземними фірмами. Протекціонізм – державна економічна політика, що захищає вітчизняних виробників товарів від конкуренції з боку фірм інших країн за допомогою встановлення різного роду обмежень на імпорт.

Для захисту вітчизняних виробників від повного і швидкого краху уряд може вживати ряду заходів державного регулювання імпорту. Найчастіше при цьому використовується такий гнучкий інструмент, як митний збір. Для захисту внутрішнього ринку і національних виробників уряди користуються також такими інструментами протекціонізму, як імпортні квоти і ліцензії. Імпортна квота є встановлюваною урядом граничною величиною ввезення в країну за рік певних товарів з конкретної країни-виробника. Ліцензія за природою близька до квоти і є видаваним державою дозволом на ввезення в країну або вивезення з неї певного виду товарів.

Найважливіша особливість міжнародної торгівлі порівняно з торгівлею внутрішньою полягає у тому, що її обслуговують різні грошові одиниці, тобто різні національні валюти. Валютний (обмінний) курс – ціна однієї національної грошової одиниці, виражена в грошових одиницях інших країн. Головний чинник формування валютних курсів – співвідношення обсягів взаємного експорту і імпорту між різними країнами. Коливання валютних курсів прямо позначаються на всіх громадянах країни, хоча вони не завжди це відразу усвідомлюють.

 

Запитання для самоперевірки

 

Назвіть основні причини виникнення міжнародної торгівлі.

Дайте визначення експорту та імпорту.

У чому полягає принцип відносної переваги в міжнародній торгівлі?

У чому полягає принцип абсолюної переваги в міжнародній торгівлі?

Що таке протекціонізм?

Назвіть інструменти державного регулювання імпорту

У чому полягає відмінність між імпортними квотами і ліцензіями?

Назвіть основні причини існування різних валют у різних країнах.

Дайте визначення валютного курсу.

 На прикладі поясніть, як впливає коливання валютного курсу (знецінення і подорожчання національної валюти) на національних виробників – імпортерів і експортерів продукції.