5.2.3 Підходи до  управління активами і пасивами

У сучасній банківській практиці під управлінням активами і пасивами (УАП) прийнято розуміти інтегрований підхід до управління балансом банку, який розглядається як єдине ціле і спрямовується на досягнення загальної мети підвищення прибутків за прийнятного рівня ризику.

Сутність управління активами і пасивами полягає у формуванні стратегій та проведенні операцій, які приводять структуру балансу банку у відповідність до обраної політики. За даного підходу банки розглядають свої портфелі активів, зобов’язань та капіталу в нерозривній єдності як сукупний портфель, спрямований на досягнення спільної мети. Такий спосіб управління цілком обґрунтований, оскі­льки в реальній дійсності всі банківські портфелі тісно взаємозв’язані і значною мірою впливають один на одного.

Управління активами і пасивами банку надає менеджменту можливість управляти ризиком відсоткових ставок та ризиком ліквідності координуванням рішень щодо джерел фінансування та напрямків розміщення коштів. У сучасних умовах нестабільності фінансових ринків та зростання ризиковості діяльності збалансоване управління активами і пасивами розглядається як найефективніший підхід до управління комерційним банком.

Але таке розуміння взаємозв’язку активів і пасивів не завжди було характерне для банкірів. З огляду на історичний розвиток методів управління комерційним банком розрізняють три основні підходи до вирішення даної проблеми: стратегія управління активами; стратегія управління пасивами; стратегія збалансованого управління активами і пасивами (УАП).

Стратегія управління активами переважала в міжнародній банківській практиці до 60-х років нашого століття. За такого підходу банкіри сприймали джерела формування ресурсів — зобов’язання і капітал — як такі, що не залежать від банківської діяльності, а визначаються, в основному, можливостями та потребами клієнтів і акціонерів банку.

Припускалося, що розмір, види та структура зобов’язань, які міг залучити банк, зумовлювались населенням. Останнє ніби само визначало кількісне співвідношення між депозитами, вкладами та поточними рахунками, які мали намір відкрити в банку. Ключова сфера прийняття рішень керівництвом банку була пов’язана не із залученням коштів, а з розміщенням активів. Управлінські рішення здебільшого, стосувалися того, кому надавати обмежені обсяги наявних кредитних ресурсів і якими мають бути умови позики.

Потреби ліквідності за такого підходу задовольнялися за рахунок підтримання значної частини активів у високоліквідній формі, придбання достатньої кількості державних цінних паперів, а також завдяки розумному управлінню кредитами. Більшість банківських позик у такому разі мають бути короткостроковими або виданими на строки, що відповідають сезонним потребам клієнтів, з рівномірним погашенням протягом усього ділового циклу. Але на практиці банківський актив номер один — позики — не завжди відповідає цим вимогам, особливо, коли економіка перебуває у стадії занепаду. За цих умов необхідна реструктуризація деяких видів кредитів (наприклад, пролонгація), а отже, потрібні пошуки нових джерел коштів для підтримання цих кредитів.

Переваги стратегії управління активами полягають у відносній простоті застосування, оскільки рішення приймаються лише щодо одного аспекту банківської діяльності — розміщення активів, а для управління ліквідністю застосовуються найпростіші методи, які не потребують значних ресурсних витрат. Банк не має потреби залучати висококваліфікований персонал, завдяки чому вдається скорочувати витрати на підготовку та оплату праці фахівців.

Такий підхід не максимізує прибуток банку. Адже, з одного боку, банк відмовляється від управління залученими коштами, а отже, і від впливу на їх вартість. З іншого боку, значна частина банківських активів має знаходитись у високоліквідній формі для підтримання достатнього рівня ліквідності, що призводить до зменшення доходів.

Стратегія управління активами має свою логіку і в деяких випадках, наприклад, в умовах жорсткого регулювання видів депозитних та недепозитних джерел коштів і відсоткових ставок за ними, цілком виправдана. В Україні частина банків використовує зазначений підхід до управління частіше, ніж інші методи, що зумовлено рядом причин. До об’єктивних причин можна віднести те, що доходи значної частини населення України істотно нижчі порівняно з багатьма іншими країнами світу. Це не сприяє заощадженню грошей, а отже, звужує можливості банків щодо залучення коштів. Банки змушені працювати в умовах обмеженого обсягу кредитних ресурсів і, як наслідок, керувати банком через розміщення активів. Для багатьох банків такий підхід є простим, зрозумілим і звичним, а невисокий рівень кваліфікації банківських менеджерів не дозволяє застосовувати на практиці підходи до управління складніші, ніж управління активами.

У сучасних умовах дедалі більше вітчизняних банків досягають тієї стадії розвитку, за якої саме концепція УАП стає однією з найактуальніших проблем управління.

Стратегія управління пасивами набула розвитку в міжнародній банківській справі протягом 60 — 70-х років нашого століття. У цей період банки зіткнулися зі швидким ростом відсоткових ставок та інтенсивною конкуренцією у сфері залучення коштів. Банкіри почали приділяти значну увагу пошукам нових джерел фінансування, а також контролю за структурою та вартістю депозитних і недепозитних зобов’язань, що й дало поштовх до формування стратегії управління банком через управління пасивами за аналогією контролю над активами.

З цією метою банки почали реструктуризувати пасиви в напрямку мінімізації витрат за залученими коштами, що дало змогу збільшити прибуток і капітал. Вибір оптимальних співвідношень між розмірами різних видів депозитних джерел та капіталом, які забезпечували бажаний рівень стабільності фондів, дозволяв банкам надавати довгострокові кредити, які є високодохідними, але більш ризиковими і потребують довгострокових інвестицій. Для забезпечення бажаного обсягу, структури та рівня витрат за пасивами банки застосовували як цінові, так і нецінові методи управління залученими коштами.

Стратегія управління пасивами банку не виключає паралельного управління активами, але проблема полягає у розмежуванні та автономному застосуванні кожного із цих підходів. У такому разі структурні підрозділи банку, які відповідають за залучення коштів, організаційно відокремлені від кредитних та інвестиційних відділів і не мають інформації про можливі напрямки використання ресурсів.

Головним недоліком стратегії управління пасивами є те, що здебільшого вона застосовується за принципом «чим більше, тим краще», причому кошти залучаються без урахування ефективних напрямків їх розміщення. У період економічних підйомів, коли попит на кредитні ресурси зростає, такий підхід може бути виправданим і корисним. Але під час спадів, коли попит на кредити обмежений, незбалансований підхід до управління активами і пасивами банку може призвести до значного скорочення прибутків і навіть завдати збитків. Перевагою такого підходу до управління банком є можливість збільшити прибутки, контролюючи операційні витрати та точно прогнозуючи потреби банку в ліквідних засобах.

В Україні широко застосовується стратегія управління банками через пасиви, насамперед регулюванням рівня депозитної ставки, який відбиває потреби банку в ресурсах.

Практика роботи деяких українських банків повною мірою відображає недоліки автономного підходу до управління активами і пасивами, коли дедалі частіше виникають проблемні ситуації з розміщенням надмірної кількості кредитних ресурсів. За умов значного спаду виробництва попит на кредитні ресурси зменшується, і банки, залучивши кошти, стикаються з проблемою їх ефективного розміщення.

У цілому стратегія управління пасивами в міжнародній банківській практиці переважала недовго (протягом 10 – 15 років), проте стимулювала розвиток технологій та методів управління залученими коштами, ставши перехідним етапом до застосування ефективніших підходів збалансованого управління активами та пасивами банку.