5.3.1 Управління власним капіталом банку

Власний капітал банку - це спеціально створені фонди і резерви, призначені для забезпечення його економічної стабільності та погашення можливих збитків, які перебувають у користу­ванні банку впродовж усього періоду його функціонування.

Власний капітал банку - це величина, яка визначається шля­хом розрахунку. Вона містить ті статті власних коштів (і навіть залучених), які за економічним змістом можуть виконувати фу­нкції капіталу банку. Основні елементи власних коштів, тобто основні фонди, створені згідно із законодавством, і резерви, утво­рені за рахунок внутрішніх джерел з метою підтримання діяль­ності банку, входять у капітал банку, якщо вони відповідають таким принципам:

стабільність;

субординація стосовно прав кредиторів;

відсутність фіксованих нарахувань доходів.

Власний капітал банку становить незначну частку в загаль­ному обсязі капіталу банку (до 10%), що обумовлено специфі­кою діяльності банку як установи, яка здійснює мобілізацію тим­часово вільних грошових ресурсів на фінансовому ринку та на­дає їх у кредит.

До складу капіталу банку входять:

1) статутний капітал - характеризує початкову суму влас­ного капіталу банку, інвестовану у формування його ак­тивів для початку здійснення діяльності. Його розмір визначається статутом банку. Мінімально необхідний обсяг статутного капіталу банку встановлюється Національним банком України;

резервний фонд (резервний капітал) - являє собою зарезервовану частину власного капіталу банку, призначену для внутрішнього страхування  його діяльності.  Розмір цієї резервної частини власного капіталу визначається уста­новчими документами. Формування резервного фонду здій­снюється за рахунок прибутку банку. Мінімальний розмір відрахувань прибутку в резервний фонд регулюється законодавством;

цільові фонди - сформовані банком фонди власних фінансових ресурсів з метою їх наступного цільового використання. Порядок формування та використання коштів з цих фондів регулюється статутом та іншими установчими й внутрішніми документами банку;

4)            нерозподілений прибуток - характеризує частину прибутку банку, отриману в попередньому періоді та не викори­стану на споживання власниками і персоналом. Ця час­тина прибутку призначена для капіталізації, тобто для реінвестування на розвиток банку. За своїм економічним змістом нерозподілений прибуток є однією з форм резерву власних фінансових ресурсів банку, що забезпечує його розвиток у наступному періоді.

Способи визначення розміру капіталу банку.

Балансова вартість капіталу банку. Визначається за формулою

 

БК = Аб – Зб ,                                                                                     (5.1)

 

де Аб - балансова вартість активів; 3б -  балансова вартість зобов'язань банку.

Недоліком цього методу є те, що реальна вартість активів і зобов'язань банку може відхилятися від початкової балансової вартості (зміна курсів цінних паперів, валют, відсоткових ставок). Тому балансова вартість капіталу є недостатнім індикатором достатності капіталу для захисту банку від поточного ризику.

2. Ринкова вартість капіталу банку. Визначається за формулою

РК = Ар - Зр,                                                                                       (5.2)

де Ар - ринкова вартість активів банку; Зр - ринкова вартість зобов'язань банку.

Банки можуть щодня приблизно оцінювати ринкову вартість свого капіталу за такою формулою:

РК = ПВА * КАО ,                                                                             (5.3)

де ПВА - поточна курсова вартість звичайних акцій; КА0 - кількість звичайних акцій в обігу.

Переваги даного методу:

надає змогу здійснювати динамічну оцінку розміру капі­талу банку;

характеризує реальну захищеність кожного банку від ри­зику банкрутства.

3 Визначення розміру капіталу банку за «регульованими принципами бухгалтерії» (регулятивний капітал банку).

Для розрахунку розміру капіталу визначаються його компоненти, що потім підсумовуються.

Наприклад, у США під час розрахунку капіталу за даним методом враховуються капітал акціонерів (звичайні акції, нерозподілений прибуток, резерви), безстрокові привілейовані акції, резерви на компенсацію втрат від кредитів і оренди, субординовані зобов'язання, конвертовані потім у звичайні акції та інші складові.

В Україні регулятивний капітал банку складається з основного (1-го рівня) капіталу та додаткового (2-го рівня) капіталу.

Основний капітал вважається більш незмінним і таким, що не підлягає передаванню, перерозподілу та має повністю покри­вати поточні збитки. Додатковий капітал має менш постійний характер та його розмір піддається змінам.

Структура й порядок визначення розміру регулятивного капіталу банку визначається нормативними актами Національно­го банку України.

Недоліком цього методу є включення до складу капіталу бан­ку компонентів, що штучно завищують його розмір і призводять до збільшення ризиків (наприклад, боргових зобов'язань, част­ки банку в дочірніх компаніях, резервів для компенсації проблем­них кредитів і т.п.).

Власний капітал має величезне значення для можливостей банку:

1) існувати взагалі - ліцензія на здійснення банківських опе­рацій видається національним (центральним) банком тіль­ки за достатності власного капіталу;

2)здійснювати достатній спектр банківських операцій за номенклатурою - надання банкам ліцензії на окремі види банківських операцій (операції з випуску й обігу цінних паперів, здійснення валютних операцій у повному обсязі тощо) Національний (центральний) банк робить, виходячи з розміру власного капіталу кожного банку;

3) здійснювати достатній за обсягом спектр банківських операцій, чим більший власний капітал банку, тим більший обсяг операцій він може проводити. Отже, при постійній маржі збільшуються можливості отримання прибутку. У сучасних умовах маржа має тенденцію до зниження, тому для забезпечення достатнього прибут­ку, крім усього іншого, необхідний достатній рівень власного капіталу;

4) забезпечити стабільність, застрахувати себе і клієнтів від можливих втрат - більші банки можуть проводити менш ризикові операції з меншою маржею, але з більшим обся­гом прибутку. Банки з невеликим капіталом схильні про­водити більш ризиковані операції з метою збільшення маржі. Таким чином, банки з великим капіталом стабіль­ніші та надійніші.

Власний капітал банку є тим фундаментом, на якому буду­ється вся споруда банківських операцій, тому має важливе зна­чення для ефективного здійснення банківської діяльності. Вій виконує три важливі функції:

1 Захисна функція - це створення певного запасу міцності і, відповідно, зниження ризику під час проведення банківських операцій, страхування вкладів і депозитів, що гарантує певний захист інтересів кредиторів комерційного банку у випадку його ліквідації або банкрутства. Оскільки банк працює переважно за допомогою залучених коштів, у нього з'являється відповідальність перед вкладниками. У випадку виникнення певних проблем з поверненням розміщених під час проведення активних операцій коштів, банк повинен мати змогу підтримати свою ліквідність, тобто розрахуватися з вкладниками до моменту усунення відповід­них труднощів. Банк може залишатися платоспроможним доти, доки приплив ресурсів перевищує їх відплив. Тому власний капі­тал банку визначає ступінь його незалежності від залучених кош­тів в екстремальній ситуації. Чим більший власний капітал бан­ку, тим більше активів можуть бути неповоротними, перш ніж банк стане неплатоспроможним. Таким чином, збільшення влас­ного капіталу банку знижує ризик проведення банківських опера­цій. Капітал має бути достатнім для забезпечення впевненості позичальників у тому, що банк спроможний задовольнити їх потреби в кредитах, навіть, якщо економіка переживає спад.

                2 Оперативна функція - полягає в авансуванні власних коштів на придбання нерухомості, землі, устаткування, відкриття філій та інші заходи, необхідні для початку роботи банку. Ці витрати особливо важливі при організації банку, оскільки вони дають змогу розгорнути банківські операції і почати залучення коштів клієнтів. Але надалі їх значення не знижується. За рахунок власних коштів банк має змогу фінансувати довгострокові прое­кти, незалежно від термінів пасивів, створювати різні резерви, а також тримати певний пакет державних боргових зобов'язань. Дохідність останніх, звичайно, має деяку інерційність і менше рухлива порівняно з традиційними інструментами при зміні ситуації на ринку. У той самий час, за міжнародними стандартами, державні цінні папери належать до числа ліквідних активів з мінімальним ризиком і є джерелом рефінансування.

                3 Регулювальна функція - полягає в принципі адекватності або достатності: обсяг власного капіталу повинен відповідати обсягу активів банку з урахуванням ступеня їх ризику. Ця функція пов'язана із зацікавленістю суспільства в підвищенні надійності банківської системи країни. Центральний (національний) банк, звичайно, регламентує діяльність комерційних банків, виходячи з розміру власного капіталу кожного банку. Як правило, при цьому встановлюються вимоги до мінімального розміру статут­ного фонду і власного капіталу, а також припустимі співвідношення між власним капіталом і активами з метою обмеження кредитних та інвестиційних операцій.

Банківські пасиви за своїм походженням неоднорідні і складаються з капіталу і зобов'язань банку перед вкладниками та кредиторами. Капітал являє собою власні кошти банку, що належать засновникам або акціонерам, а зобов'язання — це чужі гроші, тимчасово надані їх власниками в розпорядження банку.

Власний капітал банку - це величина, яка визначається шляхом розрахунку. Вона містить ті статті власних коштів (і навіть залучених), які за економічним змістом можуть виконувати функ­ції капіталу банку. Основні елементи власних коштів, тобто основні фонди, створені згідно із законодавством і резерви, утворені за рахунок внутрішніх джерел з метою підтримання діяльності банку входять в капітал банку, якщо вони відповідають таким принципам:

• стабільність;

• субординація стосовно прав кредиторів;        

• відсутність фіксованих нарахувань доходів. 

Під власним капіталом банку необхідно розуміти спеціально створювані фонди і резерви, призначені для забезпечення його еконо­мічної стабільності та погашення можливих збитків, які перебу­вають у користуванні банку впродовж усього періоду його фун­кціонування. Капітал банку містить статутний капітал, резервний капітал, засновницький прибуток, нерозподілений прибуток по­точного і минулого років, залишений у розпорядженні банку, ре­зерви на покриття різноманітних ризиків і виконує ряд найваж­ливіших функцій у діяльності банку.

Власний капітал банку складається із статутного фонду, спеціальних фондів банку, загальних резервів, нерозподіленого фінан­сового результату минулих років, фінансового результату поточ­ного року і фонду переоцінки основних засобів. Статутний фонд є основним компонентом власного капіталу банку, а інші елементи в сукупності — додатковими компонентами. При цьому додатко­вий капітал за міжнародними стандартами не може перевищу­вати основний капітал.

Формула визначення власного капіталу банку така

 

К = ОК + ДК,                                                                                      (5.4)

 

де К - власний капітал банку;

ОК - основний капітал банку;

ДК - додатковий капітал банку.

Хоча за розмірами капітал складає незначну частину банківських ресурсів, він відіграє визначальну роль у процесі створення та функціонування комерційного банку. Формування власної ка­пітальної бази є необхідною умовою його майбутньої діяльності.

Однією з важливих проблем, що постають перед менеджментом банку, є залучення та підтримка достатнього обсягу капіта­лу. За економічним змістом поняття капіталу належить насам­перед до коштів власників, внесених ними на свій ризик. Ризик власників полягає в тому, що дохідність капіталу може бути низь­кою або діяльність спричиниться до збитків і банк стане банкру­том, через що вони втратять свої кошти. Банківський капітал скла­дається з акціонерного капіталу, резервів та нерозподіленого прибутку, хоча може включати й інші елементи згідно з регулюючими правилами конкретної країни. Основною частиною ка­піталу як за розмірами, так і за значенням є статутний капітал, що формується з акціонерного або приватного капіталу шляхом емісії акцій чи внесків засновників.

Капітал банку відіграє роль своєрідного буфера, який поглинає втрати від реалізації різноманітних ризиків. Капітал слугує захистом для коштів вкладників і кредиторів, оскільки збитки від кредитних, інвестиційних, валютних операцій банку, зловживань, помилок списуються за рахунок резервів, які не входять до скла­ду капіталу. Розмір банківського капіталу істотно впливає на рівень надійності та довіри до банку з боку суспільства. Саме тому проблема визначення достатності капіталу банку та методи його регулювання є однією з центральних у міжнародній банківській практиці.

У процесі управління капіталом банку важливе значення має метод обчислення (оцінювання) величини капіталу. Розмір капі­талу банку обчислюється за допомогою формули

 

А = 3 + К,                                                                                            (5.5)

де

А - активи; 3 - зобов'язання; К - капітал банку.

Звідси,

К = А - 3.                                                                                             (5.6)

Власний капітал банку є тим фундаментом, на якому будується вся споруда банківських операцій.

Таким чином, власний капітал має фундаментальне значення для можливостей банку.

1 Існувати взагалі. Ліцензія на здійснення банківських операцій видається національним (центральним) банком тільки при достатності власного капіталу.

2 Здійснювати достатній спектр банківських операцій за номенклатурою. Видання банкам ліцензії на окремі види банківських операцій (залучення депозитів від фізичних осіб, обслуго­вування бюджетних рахунків, операції з випуску й обігу цінних паперів, здійснення валютних операцій у повному обсязі тощо) національний (центральний) банк робить, виходячи з розміру власного капіталу кожного банку.

3 Здійснювати достатній за обсягом спектр банківських операцій. Чим більший власний капітал банку, тим більший обсяг операцій він може проводити. Отже, при постійній маржі збільшуються можливості одержання прибутку. У сучасних умовах маржа має тенденцію до зниження. Тому для забезпечення достатнього прибутку крім усього іншого необхідний достатній рівень власного капіталу.

4 Забезпечити стабільність, застрахувати себе і клієнтів від можливих втрат, більші банки можуть проводити менш ризикові операції з меншою маржею, але з більшим обсягом прибутку. Банки з невеликим капіталом схильні проводити ризикованіші операції з метою збільшення маржі. Таким чином, банки з великим капіталом стабільніші та надійніші.

Головна мета процесу управління банківським капіталом полягає в залученні та підтримці достатнього обсягу капіталу для роз­ширення діяльності і створення захисту від ризиків. Величина капіталу визначає обсяги активних операцій банку, розмір депозитної бази, можливості запозичення коштів на фінансових ринках, максимальні розміри кредитів, величину відкритої валютної позиції та ряд інших важливих показників, які істотно впливають на діяльність банку.

У банківській практиці використовуються два методи управління капіталом:

метод внутрішніх джерел поповнення капіталу;

метод зовнішніх джерел поповнення капіталу.

За першим методом головним джерелом зростання капіталу є нерозподілений прибуток банку. Реінвестування прибутку — найприйнятніша і порівняно дешева форма фінансування банку, який прагне розширити свою діяльність. Такий підхід до нарощування капітальної бази дає змогу не розширювати коло влас­ників, а зберегти існуючу систему контролю за діяльністю банку і виключити зниження дохідності активів внаслідок збільшення їх кількості в обігу.

Чистий прибуток банку, що залишився в його розпорядженні після виплати податків, може бути спрямований на виконання двох основних завдань: 1) забезпечення певного рівня дивідендних виплат акціонерам; 2) достатнє фінансування діяльності бан­ку. Отже, дивідендна політика банку справляє значний вплив на можливості розширення капітальної бази за рахунок внутрішніх джерел.

Завдання менеджменту полягає у визначенні оптимального співвідношення між величиною прибутку, що спрямовується на поповнення капіталу та розміром дивідендних виплат акціонерам банку. Низький рівень дивідендів призводить до зниження ринкової вартості акцій та спонукає власників до їх продажу, що означає відплив акціонерною капіталу з банку. Така дивідендна політика не заохочує потенційних акціонерів і може створити проблеми при залученні капіталу в майбутньому, оскільки акції з низькими дивідендами не матимуть попиту на ринку.

Високий рівень дивідендних виплат приваблює акціонерів, але сповільнює процес накопичення капіталу. Це стримує зростання обсягу активних операцій, які генерують доходи банку, та підвищує загальний рівень ризику. Зниження надійності банку також може стати причиною відпливу капіталу через продаж акціоне­рами своїх акцій, які стають надто ризикованими. Дивідендна полі­тика впливає не лише на внутрішні джерела поповнення капіта­лу, а й на зовнішні, адже можливості додаткового залучення ка­піталу значною мірою визначаються розміром дивідендів.

Оптимальною дивідендною політикою є така, яка максимізує ринкову вартість акцій банку. Прибутковість акцій банку має бути не нижчою за прибутковість інших видів інвестицій з таким самим рівнем ризику.

Переваги методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

незалежність від кон'юнктури ринку;

відсутність витрат із залучення капіталу ззовні;

простота застосування, оскільки кошти просто переводяться з одного бухгалтерського рахунку на інший;

відсутність загрози втрати контролю над банком з боку акціонерів.

Недоліки методу внутрішніх джерел поповнення капіталу:

повне оподаткування, оскільки на поповнення капіталу спрямовується чистий прибуток після виплати всіх податків;

виникнення проблеми зменшення дивідендів;

повільне нарощування капіталу.

Залучення капіталу за рахунок зовнішніх джерел можливе кількома способами:

емісія акцій;

емісія капітальних боргових зобов'язань (субординований борг);

продаж активів та оренда нерухомості.

Найпопулярнішим зовнішнім джерелом є емісія звичайних та привілейованих акцій. Випуск та розміщення на ринку акцій банку - це найдорожчий (з погляду вартості) спосіб нарощуван­ня капіталу банку. Така процедура пов'язана з високими витра­тами та супроводжується значним ризиком, який полягає у мож­ливості зниження прибутку на одну акцію та втрати контролю над банком з боку акціонерів. Якщо емісія акцій значна і акціо­нери не в змозі викупити всі нові акції, то перед банками постає загроза зміни власників шляхом концентрації контрольного пакета акцій. Водночас розширення кола акціонерів створює сприятливі умови для залучення додаткових коштів у майбутньому.

Вибір способу залучення капіталу із зовнішніх джерел має базуватися на результатах глибокого фінансового аналізу альтернативних варіантів та їх потенціального впливу на розміри прибутку в розрахунку на акцію.

Менеджменту банку необхідно взяти до уваги відносну вартість та ризик, пов'язаний з кожним джерелом, методи державного регулювання й доступність, а також оцінити довгострокові перспективи та наслідки. Для вітчизняних банків емісія акції - фактично єдине джерело поповнення капіталу.

Перевагою цього способу є можливість швидко одержати значні суми грошових коштів, а також поліпшити позиції банку щодо залучення коштів у майбутньому. Але такий підхід має ряд істот­них недоліків, які необхідно брати до уваги: 1) висока вартість; 2) труднощі, пов'язані з розміщенням акцій на ринку; 3) значне підвищення ризику зниження доходів на одну акцію; 4) послаблення контролю над банком з боку акціонерів, якщо вони не зможуть самі викупити всі акції нової емісії.

Управління власним капіталом банку передбачає такі етапи.

1 Формування статутного фонду банку;

2 Розподіл прибутку і формування фондів банку;

3 Підтримання власного капіталу на рівні, достатньому для здійснення емісії банку.

Згідно зі ст. 22 Закону України «Про банки і банківську діяльність» комерційні банки можуть бути створені або у вигляді акціонерних товариств, або у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю. Порядок організації і функціонування відповідних форм господарських товариств визначений у Законі України «Про господарські товариства». За формою власності банки на тери­торії України можуть бути зі 100 % українським капіталом, за участю іноземного капіталу або 100 % іноземним капіталом.

Акціонерне товариство - це юридична особа, яка має статутний фонд, поділений на певну кількість акцій однакової номінальної вартості, і відповідає за своїми зобов'язаннями тільки своїм влас­ним майном. При цьому акціонери (співвласники) акціонерного товариства відповідають за зобов'язаннями товариства тільки в межах належних їм акцій. Акціонерні товариства бувають від­криті і закриті.

Відкрите акціонерне товариство розповсюджує свої акції шля­хом відкритої підписки, тобто коло його акціонерів заздалегідь передбачити не можна. При цьому акції відкритого акціонерно­го товариства можуть котируватися на фондових біржах і на позабіржовому ринку.

Закрите акціонерне товариство розподіляє свої акції між засновниками, коло яких заздалегідь відоме. При цьому бути в обігу і котируватися на вільному ринку акції закритого акціонерного товариства не можуть.

Акція - це неборговий цінний папір без установленого термі­ну обігу, який підтверджує пайову участь власника в статутному фонді акціонерного товариства і його корпоративні права, тобто право власника на управління акціонерним товариством шляхом голосування на загальних зборах акціонерів, право на одер­жання частини прибутку акціонерного товариства у вигляді ди­відендів і право на участь у розподілі майна акціонерного товариства у разі його ліквідації.

Акціонерне товариство може випускати прості та привілейовані акції. Доходи, що виплачуються власникам акцій акціонер­ним товариством, називаються дивідендами. Крім того, власни­ки акцій можуть одержувати додатковий дохід у вигляді зрос­тання курсової ціни акцій.

Дивіденди за простими акціями залежать від результатів робо­ти банку за рік, і визначаються загальними зборами акціонерів при розподіленні прибутку. Дивіденди за привілейованими акціями, звичайно, є фіксованими і не залежать від обсягу прибутку, отрима­ного банком. Але як правило, власники привілейованих акцій не мають права брати участь в управлінні акціонерним товариством, якщо інше не передбачено статутом товариства. В Україні при­вілейовані акції не можуть випускатися на суму, більшу за 10 % статутного фонду.

Акції можуть бути іменними та на пред'явника. Власник іменних акцій фіксується в реєстрі акціонерів, тоді як власник акцій на пред'явника може залишатися анонімним. За українським законодавством акції можна купувати тільки за рахунок влас­них коштів підприємства після сплати податків і відсотків за кредит або особистих коштів громадян, крім того один акціонер не має права мати більше ніж 35 % статутного фонду банку. З метою вистежування порушень і контролювання джерел коштів, спрямованих на придбання акцій банку, Національний банк України забороняє банкам випускати акції на пред'явника.

Товариство з обмеженою відповідальністю - це юридична особа, статутний фонд якої розділений на частини, розмір яких визначається в установчих документах, відповідальність за своїми зо­бов'язаннями несе тільки своїм майном. Учасники товариства з обмеженою відповідальністю відповідають за зобов'язаннями товариства в межах своїх вкладів у статутний фонд.  Визначення форми організації банку має вирішальне значення для наступного формування статутного фонду. Кожна форма господарського товариства має свої переваги та недоліки з погля­ду стратегії розвитку банку і визначається залежно від цілей і завдань, які ставлять перед собою засновники.

Більшість банків в Україні - це відкриті акціонерні товариства. Основні переваги відкритого акціонерного товариства такі.

1 Досить гнучка процедура збільшення у разі потреби статутного фонду.

2 Можливість одержання банком або акціонерами додаткового емісійного доходу у випадку зростання курсової ціни акцій.

3 Можливість використання акціонерами акцій як інструмента застави для мобілізації додаткових обігових коштів.

4 Можливість вільної купівлі-продажу акцій на вторинному ринку без необхідності перереєстрації товариства.

5 Котирування акцій на біржовому та позабіржовому ринку, у тому числі й міжнародному, сприяє підвищенню іміджу банку і є додатковою рекламою, яка допомагає розширювати клієнтську базу, і, відповідно, підвищувати потужності банку.

Статутний фонд акціонерного товариства може бути збільшений шляхом додаткового випуску акцій або шляхом збільшен­ня номінальної вартості акцій.

Рішення про додатковий випуск акцій, як правило, приймається на загальних зборах акціонерів кваліфікованою більшістю голосів (3/4 присутніх). В Україні закон дозволяє приймати рішення про збільшення статутного фонду не більше, ніж на 1/3 правлінню акціонерного товариства. Банки цим часто користуються для спрощення процедури і прискорення ухвалення рішення, а також, щоб уникнути необхідності проводити позачергові збори акціонерів, що займає багато часу і потребує витрат. Акції випускають­ся шляхом проведення відкритої підписки, результати якої реє­струються в НБУ та Державній комісії з цінних паперів і фондо­вого ринку. У разі потреби в проспекті емісії акцій можна перед­бачити пріоритетне право акціонерів на придбання акцій нового випуску.

Переваги такого способу збільшення статутного фонду полягають у тому, що:

шляхом організації нового випуску акцій можна мобілізувати на ринку додаткові фінансові ресурси, яких може не бути в акціонерів;

з'являється можливість залучити нових акціонерів, в яких зацікавлений банк у плані стратегічного співробітництва, тобто можливості залучення солідних клієнтів для обслуговування, диверсифікації галузевої структури акціонерів, розширення їх гео­графії, у тому числі залучення іноземного капіталу, тощо;

за умови успішної діяльності банку акції нової емісії мож­на реалізовувати з курсовою націнкою та одержувати емісійний прибуток;

«розбавлення» капіталу (тобто збільшення частки дрібних акціонерів, які не справляють реального впливу на управління акціонерним товариством) призводить до зменшення пакета акцій, що забезпечує контроль над акціонерним товариством.

Водночас при збільшенні статутного фонду банку шляхом нового випуску акцій для старих акціонерів можуть виникнути й негативні моменти:

зменшення своєї частки в статутному фонді банку і, відповідно, ступеня контролю над акціонерним товариством;

перерозподіл акцій на користь нових акціонерів і втрата старими акціонерами контрольного пакета акцій.

Разом з тим, за правильної організації випуску нових акцій ці питання контролюються.

Рішення про збільшення номінальної вартості акцій також приймається загальними зборами акціонерів. При цьому можливі два варіанти такої операції. По-перше, номінальна вартість акцій може бути збільшена шляхом доплати кожним акціонером від­повідної суми до нового номіналу належних йому акцій. У та­кому випадку необхідна добровільна згода всіх акціонерів, що може створити певні технічні труднощі. Якщо якийсь акціонер не згоден доплачувати, акціонерне товариство може викупити в нього акції за існуючою ціною. По-друге, можна провести до­плату до нової номінальної вартості з прибутку банку після сплати податків. У такому випадку видатки акціонерне товариство бере на себе і фактично переказує зароблений прибуток у статутний фонд.

Переваги збільшення статутного фонду шляхом збільшення номінальної вартості акцій полягають у тому, що:

не змінюється коло акціонерів;

не змінюються частки акціонерів у статутному фонді, а відповідно, й сформований на даний момент ступінь їх контролю над акціонерним товариством.

Негативним моментом у такому способі є те, що залучення в банк додаткових фінансових ресурсів обмежується можливостя­ми старих акціонерів або можливостями самого банку. Не вирі­шуються також питання розширення бази акціонерів і клієнтів.

В Україні збільшення статутних фондів банків — акціонерних товариств шляхом випуску нових акцій проводиться наба­гато частіше, ніж шляхом зміни номінальної вартості акцій.

Організація банку у вигляді закритого акціонерного товари­ства в Україні зустрічається досить рідко. Така форма господар­ського товариства використовується акціонерами для досягнен­ня певних цілей.

Деякі банки визначили свою стратегію таким чином, що контрольний пакет акцій належить членам трудового колективу. У цьому випадку організація банку у вигляді закритого акціонер­ного товариства обмежує обіг акцій на вільному ринку і сприяє вирішенню поставленого стратегічного завдання. Проте така сис­тема досить складна в управлінні, оскільки:

збільшення статутного фонду досягається в основному шляхом капіталізації прибутку;

звільнення окремих працівників з виходом зі складу акціонерів або прийом до складу нових акціонерів потребує перереєст­рації товариства.

Більшість банків зі 100 % іноземним капіталом на території України також організовано у вигляді закритих акціонерних товариств. При цьому їх фундаторами є не менше трьох дочірніх підприємств великого банку-нерезидента, щоб витримати норма­тив — не більше 35 % статутного фонду на одного акціонера. Для таких банків питання збільшення статутного фонду шляхом залучення додаткових фінансових ресурсів на ринку не є акту­альним. Великі західні банки, які йдуть на організацію дочірніх банків в Україні, заздалегідь визначають оптимальний розмір статутного фонду, що необхідний для планованих обсягів операцій. У разі необхідності збільшення статутного фонду вони, користу­ючись своїми власними можливостями, які значно більші, ніж в українських банків, збільшують внески засновників.

Банки у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю за­раз в Україні організовуються рідко. Після здобуття Україною незалежності більшість банків створювалося у вигляді товариств з обмеженою відповідальністю, але в 1998 р. у такій формі існу­вало не більше 5 % діючих банків. Це пов'язано зі специфікою української економіки, яка переживає наслідки гіперінфляції і затяжну структурну кризу. У таких умовах за роки незалежності України банки постійно змушені були проводити збільшення своїх статутних фондів. Товариство з обмеженою відповідальністю в цьому плані менш мобільне, ніж акціонерне товариство. Разом з тим, така форма організації банку дає змогу фундаторам вирішу­вати ряд стратегічних завдань:

банк залишається цілком підконтрольним засновникам;

банк використовується виключно як елемент інфраструкту­ри (здійснює обслуговування засновників);

банк забезпечує виключно інтереси засновників і не є суб'єк­том накопичення капіталу та проведення власної політики.

Із товариства з обмеженою відповідальністю, у разі потреби, банк може бути реорганізований у відкрите акціонерне товариство шляхом проведення відкритої підписки на свої акції. Більшість українських банків, що починали як товариства з обмеженою відповідальністю, так і вчинили у зв'язку з постійною необхідністю нарощування статутних фондів.

У процесі своєї діяльності та одержання прибутку банки створюють спеціальні фонди, які вводять у власний капітал банку розрахунковим шляхом. Загальним для цих фондів є також те, що вони створюються з прибутку. Розподіл прибутку може здійснюватися щомісяця, щокварталу або щорічно. Відповідно терміни розподілу прибутку і сплати податків впливають на розмір власного капіталу банку.

Найважливішим із фондів, які створюються банками, є резервний фонд. Цей фонд створюється для покриття можливих збитків у процесі діяльності банку і використовується для забезпечення зобов'язань банку. Звичайно, порядок формування резервного фонду визначається центральним (національним) банком. В Украї­ні резервний фонд кожного банку повинен становити не менше 25 % статутного фонду. При цьому на формування резервного фонду має спрямовуватися щомісяця не менше 5 % чистого прибутку до досягнення мінімального розміру. У випадку витрачання резервно­го фонду відрахування з прибутку на його формування відновлю­ються до моменту досягнення заданого розміру. Кошти резервно­го фонду можуть бути також використані на виплату дивідендів за привілейованими акціями, якщо (за підсумками року) прибут­ку, що залишається в розпорядженні банку, не вистачає.

Із заробленого за підсумками року прибутку банки формують фонд виплати дивідендів і фонд розвитку банку. Як правило, порядок розподілу прибутку визначається загальними зборами акціонерів (засновників) на рік наперед, а підсумковий розподіл прибутку затверджується зборами акціонерів (засновників) за підсумками року. Фонд розвитку банку, звичайно, використовуєть­ся на цілі, пов'язані із забезпеченням діяльності банку його подальшим розвитком і придбанням основних фондів. Фонд виплати дивідендів використовується для накопичення коштів, необхідних для планованих розрахунків з акціонерами (засновниками), і весь період часу до затвердження таких виплат загальни­ми зборами акціонерів (засновників) перебуває у розпорядженні банку. Статутами банків може бути передбачене формування й інших фондів, необхідних для їх діяльності.

Таким чином, власний капітал — основа комерційної діяльності банку. Він забезпечує його самостійність і гарантує фінансо­ву стійкість, будучи джерелом пом'якшення негативних наслідків різноманітних ризиків, яких зазнає банк.