ЛЕКЦІЯ 2 ЗДОРОВ’Я ЯК ФІЛОСОФСЬКА КАТЕГОРІЯ І МЕТА ГІГІЄНИ

Будь-яку науку в її початковому вигляді можна розглядати як одну із форм діяльності людини. Відомо, що будь-яка форма такої діяльності, а тим більше її вищий варіант, яким є наука, повинна мати якісь основні, властиві будь-якій діяльності ознаки. До таких ознак належать об'єкт дослідження, предмет інтересу в об'єкті, мета цього інтересу і метод, яким досягається мета. З цього випливає, що наука, якщо вона претендує на самостійність, повинна мати принаймні одну або декілька з названих ознак, які властиві тільки їй. Крім того, вона повинна мати реальну нагоду виділення не тільки на науковому рівні, але і на рівні практики та викладання. Це істотна вимога до самостійності наук, що обмежує нескінченність  їх диференціації.

Як відомо, об'єктом уваги і вивчення медицини є людина і людська популяція у цілому. Проте цей об'єкт вивчають і багато інших науки, наприклад, антропологія, юриспруденція, комплекс так званих суспільних наук і т.д. Відмінність медицини полягає не в об'єкті дослідження, а в предметі, меті і методі. Предметом інтересу, а звідси і дослідження в об'єкті, тобто в людині, для медицини є  здоров'я людини, метою — збереження, зміцнення і примноження цього здоров'я, методи досягнення мети — профілактика хвороб і передчасного зношування організму здорових людей і лікування хворих. Ці ознаки є специфічними для медицини, властивими тільки їй, і саме це дає їй право і можливість самостійного існування у системі природознавства взагалі і у комплексі наук про людину і суспільство зокрема.

Що ж виділяє гігієну в медицині, яке її місце в цій науці? Для цього, мабуть, спочатку слід проіндексувати за згаданими вище ознаками ту її частину, що вже склалася, а точніше існувала з самого початку зародження, тобто гігієну взагалі: який її об'єкт, предмет, мета і метод дослідження.

Об'єктом дослідження гігієни перш за все є людська популяція. Гігієна проводить дослідження на рівні популяції і лише в плані так званої особистої гігієни може давати поради окремим людям, але навіть це часто роблять лікарі лікувального профілю    на підставі    гігієнічних    розробок.    Це досить різко відрізняє гігієну від медичних дисциплін лікувального профілю, які проводять дослідження на індивідуальному, а точніше – рівні організму.

Предметом інтересу і дослідження гігієни є здоров'я людей і перш за все його позитивна компонента, його рівень, величина, тоді як предметом інтересу і дослідження медичних дисциплін лікувального напрямку є хвороба, тобто негативна компонента здоров'я. Слід зазначити, що гігієна її також вивчає, але знову-таки на популяційному рівні з метою встановлення величини втрати здоров'я даною популяцією.

Мета гігієни збігається з метою всієї медицини, тобто збереження, зміцнення і примноження здоров'я людей, що цілком природно, оскільки спорідненість наук, як правило, визначається єдністю мети. Що стосується методу її досягнення, то з двох згаданих вище, притаманних медицині методів гігієна використовує метод профілактики, тобто попередження виникнення хвороб і передчасного зношування організму.

Проте гігієна в даний час не є чимось єдиним, реалізованим у науці, у практиці і у викладанні однією спеціальністю і в одних установах. Як і лікувальний напрямок вона розподілилася на усіх трьох згаданих рівнях на ряд самостійних наукових, навчальних дисциплін   та   галузей   практичної   діяльності.

Цей розподіл відбувся за методологічними чинниками, професійними, віковими та іншими ознаками. Так сформувалися загальна гігієна, соціальна гігієна, комунальна гігієна, гігієна харчування, гігієна праці, гігієна дітей і підлітків, радіаційна гігієна, гігієна надзвичайних станів з військовою гігієною, морська гігієна, авіаційна гігієна, санітарна токсикологія, санітарна мікробіологія, епідеміологія тощо. Усі вони об'єднані загальною метою, методом її досягнення і об'єктом дослідження. Що стосується предмета дослідження, то він, залишаючись загальним (здоров'я популяції), розрізняється залежно від чинника, що викликає його зміну. Так, комунальна гігієна вивчає зміну здоров'я під дією чинника розміщення людей у географічних регіонах, містах і інших населених пунктах, житлових і громадських будівлях; гігієна праці — зміни здоров'я під дією трудового процесу, умов праці і т. п.; гігієна харчування — під дією їжі і харчування; соціальна гігієна — під дією соціальних чинників, включаючи такі, як суспільно-політична система, економічний добробут, професійна належність та ін.; радіаційна гігієна — під дією іонізуючих випромінювань; епідеміологія — під дією мікроорганізмів тощо.

 

Феномен здоров'я, його компоненти і величина

Гігієну можна розглядати як вчення про здоров'я людей планети, способи його збереження, зміцнення і примноження. Виходячи з цього визначення, до гносеологічних проблем гігієни, які слід вирішувати як в методологічному, так і в методичному аспекті, слід віднести здоров'я, профілактику, навколишнє середовище і спосіб життя.

Значущість здоров'я як критерію оцінки стану суспільства і значущість зусиль, прикладених для його збереження і примноження, було давно усвідомлено у  державах, що стали на шлях цивілізованого розвитку, про що свідчать висловлення і практична діяльність багатьох політичних діячів, перш за все Європи і, особливо, Англії. Так, наприклад,  прем'єр-міністр  уряду  Його  Величності  лорд Б. Дизраелі на мітингу    у Манчестері    у  1873 р.    говорив: «Поліпшення стану народного здоров'я, на мою думку, є така соціальна задача, яка стоїть попереду усіх інших і яка перш за все повинна звертати на себе увагу  державної людини  і політичного діяча кожної партії. Велич і сила держави залежать насамперед від фізичного розвитку її громадян, а все, що робиться для поліпшення стану    здоров'я її народу, служить разом з тим також і основою для величі і слави    нації». У зв'язку з такою значущістю здоров'я у системі цінностей людини та суспільства і місця його у системі атрибутивних ознак гігієни,   дослідження названого    соціально-біологічного феномена є ключовою проблемою    цієї науки.

Відомо,  що здоров'я можна розглядати і вивчати  з різних позицій, на різних рівнях і характеризувати різними   показниками.  З   філософських   позицій   здоров'я є і вивчається як    співвідношення категорії якості, властивості об'єкта, що має свою власну суть і стан, які можна виразити певними параметрами. Задача полягає у виявленні цієї суті, у якій іпостасі вона стає перед нами і якими категоріями її можна виразити і визначити.   З   соціоюридичних   позицій здоров'я можна розглядати як право кожної особи   і   суспільства у цілому  на володіння і  розпорядження  ним.  З  соціально-економічних — як критерій фізичного і інтелектуального потенціалу суспільства, його можливості створювати матеріальні і духовні цінності. Більш вузькими аспектами є ергономічний і інженерно-психологічний, які    вивчають   цей феномен у  плані      фізичної      і    розумової      працездатності індивіда у процесі використання інженерно-технічних систем.

Є підстави вважати, що наявність безлічі дефініцій здоров'я, на яких ми не зупинятимемося, пов'язана не тільки з складністю феномена, але і з відмінністю цілей, для досягнення яких пропонується та або інша дефініція. З цієї причини, мабуть, немає необхідності у критиці більшості з них. Проте для використання безпосередньо у практиці необхідно, щоб у дефініції не закладалися такі положення, які утрудняють або зовсім виключають будь-яку можливість виміряти цей феномен кількісно. Необхідність такого вимірювання абсолютно очевидна, оскільки не можна до кінця зрозуміти суть феномена, а тим більше прогнозувати його зміну і будувати раціональне управління ним, не знаючи кількісної сторони цієї суті і не уміючи її виміряти. До положень, які утрудняють таке вимірювання, можна віднести, наприклад, уявлення про здоров'я як про процес на тій підставі, що воно весь час змінюється. Процеси як такі складніше піддаються вимірюванню, значно легше вимірюється стан процесу у кожний даний момент часу. З цих дискретних станів потім складається уявлення про процес. У даному випадку процесом є життя, а здоров'я — стан цього процесу, його зріз у даний конкретний момент часу.

Не сприяє задачі кількісного вираження здоров'я і внесення до складових його критеріїв таких понять, як спосіб життя, вплив навколишнього середовища і т.п. Ці чинники впливають на здоров'я і часом є визначальними, але вони знаходяться зовні організму людини і не можуть характеризувати його суть. Не можна, мабуть, закладати у визначення здоров'я лише максимальний його рівень, як це робиться майже у всіх дефініціях. Здоров'я має безліч рівнів, і в житті вимагається вимірювати частіше за все не його максимум, тобто ідеал, до якого треба прагнути, а той, який даний нам як об'єктивна реальність сьогодення. До визначення здоров'я, мабуть, слід ставити такі самі вимоги, як і до будь-яких інших дефініцій. Воно повинне відображати найголовніші зв'язки, що становлять його суть, і бути гранично коротким. Далі, мабуть, слід все ж таки розрізняти у дефініціях здоров'я взагалі як соціально-біологічний феномен, здоров'я індивідуальне і здоров'я суспільне. Частіше за все трапляються визначення здоров'я взагалі. Класичним прикладом цього може бути відоме визначення ВООЗ. Воно не розраховане на можливість вимірювання здоров'я, а тому включає дуже невизначені критерії, у тому числі навіть соціальне благополуччя, яке явно знаходиться за межами здоров'я і не може бути його частиною. Швидше, навпаки, здоров'я може служити частиною названого критерію.

З метою задоволення названих вище вимог до визначення здоров'я у нього слід вміщувати лише суттєві категорії живого, у тому числі і людини. До таких належать перш за все структура, функція і адаптація. З цього випливає, що здоров'я на індивідуальному рівні є таким станом структури, функції і адаптаційних резервів, яке забезпечує людині життя зараз і в даному конкретному середовищі. Природно, що цей стан може бути різним. Задача полягає у тому, щоб виміряти цей стан і по можливості визначити його єдиним показником, оцінити ступінь його оптимальності, спрогнозувати подальший перебіг процесу життя і скорегувати його у бік досягнення максимуму здоров'я. Спроби вирішення цієї задачі робляться давно, проте дотепер вони реалізуються за допомогою використання негативної компоненти здоров'я, тобто за допомогою хвороби. При цьому вимірюється не кількість здоров'я, а величина його втрати, а здоров'я практично визначається як відсутність хвороби, чим порушується один із методологічних принципів пізнання, згідно з яким не можна довіряти визначенням, заснованим на віддзеркаленні негативних категорій суті.

Останніми роками з'явилися роботи, у яких, зокрема, пропонується процес життя індивіда подати у вигляді кривої величини здоров'я на графіку, де на осі абсцис відкладається вік людини від народження до смерті, а на осі ординат –загальноприйняті градації рівнів здоров'я, а саме: «повне здоров'я», «практично здоровий», «передхвороба», «виражене захворювання» і «важка хвороба з повною інвалідністю». У різні періоди життя ця крива проходить через різні рівні такої градації і у цілому показує динаміку здоров'я за прожите життя. Проте і тут в основі градації величини здоров'я знову-таки лежить наявність або відсутність хвороби («повне здоров'я», «виражене захворювання», «тяжка хвороба»), або її попередників. Крім того, і, мабуть, найголовніше, ця крива відображає ретроспективу, а для індивіда важливі сьогочасна оцінка і прогноз на майбутнє життя. Іншими словами, потрібна не величина здоров'я як така, а його потужність, тобто кількість здоров'я на даному відрізку часу. Пропонуються різні критерії оцінки цієї величини. Для оцінки структури здоров'я використовуються показники фізичного розвитку, для оцінки функції — показники фізичної і розумової підготовленості, адаптаційні резерви оцінюються за численними біохімічними і імунологічними показниками. Їх вибір ще не стандартизований і багато у чому  залежить  від  позиції   дослідника,  його   підготовленості і методичних можливостей. Не можна, мабуть, скидати з рахунку при визначенні потужності здоров'я і показники його негативної компоненти, тобто показники хворобливості або морбідності. Вони можуть додаватися до позитивної компоненти, даючи суму алгебраїчної потужності здоров'я індивіда. Методику цього додавання необхідно розробляти, використовуючи відповідний математичний апарат і визначивши значущість  показників позитивної і негативної компонентів здоров'я (рис.1).

На схемі видно, що в цю систему введений термін «морбідність», або  «хворобливість».  Він  існував  і  раніше. В медичній статистиці ним позначалася поширеність захворювань, що визначалася як відношення числа усіх захворювань за один рік, помножений на 1000, до середньої чисельності населення. Ми ж вкладаємо в даний термін інший зміст. Він виступає як сукупне позначення негативних показників здоров'я.

На схемі подана проста і загалом відома модель підходу до оцінки потужності здоров'я на індивідуальному рівні. Вона може бути використана і нею користуються для оцінки здоров'я колективів, проте, як зазначалося вище, практично реалізується вона тільки у частині морбідності, тобто негативної компоненти. Якщо ж при цьому досліджуються показники позитивної компоненти, то вони ніяк не поєднуються з негативними, а тому залишаються у стані «інформації до мірковання».

Досить близько підійшли до рішення задачі визначення потужності здоров'я в Науково-дослідному центрі профілактичної медицини МОЗ РФ. Тут розроблена методика визначення кількості здоров'я, яка розрахована на реалізацію різних за ступенем складності програм обстеження індивіда: від найпростішої, що включає вимірювання таких показників, як маса тіла, зріст, кров'яний тиск, частота серцевих скорочень і вік, до складних, призначених для використання в центрах здоров'я. На базі цих даних визначаються ударний об'єм серця, пульсовий притік крові в судини голови і їх тонус, враховуються перенесені або існуючі захворювання (стенокардія напруження, інфаркт міокарда, інсульт, шкідливі звички), після чого розраховується індекс здоров'я, відповідно до якого обстежуваний належить до однієї з п'яти груп потужності здоров'я: I — дуже низька (менше 40 одиниць); II — низька (40—50 одиниць); III — середня (55—64 одиниці); IV — висока (65—69 одиниць); V — дуже висока (більше 69 одиниць). Численні дослідження показали, що у найближчі 8 років у I групі вмирає кожний третій, в II — кожний п’ятий, в III — кожний десяти, й в IV — кожний двадцятий і в V — кожний сотий. Крім того, окремо пропонується розраховувати і так звану «якість здоров'я», або ступінь задоволеності ним, керуючись самооцінкою фізичного, психологічного і соціального самопочуття за 100-бальною шкалою (0—20 балів— дуже погане, 21—40 балів — погане, 41—60 балів — середнє, 61—80 балів — добре, 81—100 балів — відмінне) . Проте ця якісна компонента існує паралельно і не пов'язується з кількісною в єдиному показнику величини здоров'я, як це намагається зробити при оцінці суспільного здоров'я.

Поняття «суспільне здоров'я» не менш складне, ніж «здоров'я індивідуальне» або «здоров'я взагалі», і має також безліч визначень. Деякі з них розраховані на відображення загальних уявлень про суть цього феномена без виходу на критерій оцінки, інші, разом із загальними характеристиками, вказують на можливі показники, що дозволяють певною мірою уявити його величину. Проте з такими уявленнями про суспільне здоров'я перейти до його кількісного відображення досить важко. Мабуть, так само як і у випадку з визначенням індивідуального здоров'я, тут слід подумати і про істотні ознаки, і про стислість. Якщо експлікувати (накласти) на поняття «суспільне здоров'я» ті самі атрибутивні ознаки або категорії живого, тобто структуру, функцію і адаптацію, то його можна розглядати як такий стан демографічної структури, фізичного і інтелектуального потенціалу, морально-психологічного клімату, яке забезпечує певний рівень життя суспільства і виконання ним всіх інших соціальних функцій на даному історичному відрізку часу. Таке розуміння суспільного здоров'я відкриває можливість визначити соціально-значущі критерії його оцінки. Так, для демографічної структури можна взяти середню тривалість майбутнього життя і репродуктивну здатність популяції; для фізичного і інтелектуального потенціалу – інтеграл працездатності даної когорти або «когортної хвилі» протягом життя; для морально-психологічного клімату – інтеграл самопочуття і морально-психологічного комфорту протягом життя. Ці критерії є не тільки соціально-значущими, але і кінцевими. У них знаходять своє кінцеве втілення усі зміни здоров'я  організму і популяції, як негативні, так і позитивні властивості, і всі незліченні показники, що їх відображають. Для наочності ці взаємостосунки можна подати у вигляді піраміди, на вершині якої сходяться у соціально-значущих критеріях усі названі зміни і показники (рис.2).

 

Рисунок 2 -  Структура здоров'я

Соціально-значущі і кінцеві критерії були запропоновані П. В. Рамзаєвим і іншими співробітниками Санкт-Петербурзького НДІ радіаційної гігієни для оцінки впливу радіаційного чинника на населення, але вони, мабуть, можуть бути экспліковані і на здоров'я населення взагалі, у тому числі і на індивідуальне здоров'я, для якого вони пропонують таке визначення: «Здоров'я людини — це функціональний стан її організму, що забезпечує тривалість життя, фізичну і розумову працездатність, самопочуття і функцію відтворювання здорового потомства». Методика кількісного виразу цих показників описана П. В. Рамзаєвим із співавторами. У модифікації Г.І.Сидоренка вона має такий вигляд:  ВЗ = ,

де тривалість фактична (Тф) — середня вірогідна тривалість життя;

працездатність фактична (Пф) — інтеграл фізичної і розумової працездатності протягом життя (визначається шляхом віднімання днів хвороби із загальної кількості днів працездатного відрізка життя);

самопочуття фактичне (Сф) — інтеграл морально-психологічного комфорту або самопочуття (визначається шляхом опитування або анкетування,  для популяції — у вигляді поперечного зрізу);

відтворення фактичне (Вф) — відтворення населення, виражене у вигляді коефіцієнтів природного приросту або у вигляді нетто-коефіцієнта відтворення населення;

Те, Пе, Се, Ве — ті самі показники, але еталонні, тобто максимально досяжні або вже досягнуті у будь-якій країні або окремій популяції на даному відрізку часу;

Кт, Кп, Кс, Кв — коефіцієнти соціальної значущості показника, визначаються методом експертних оцінок за 100-бальною шкалою.

Як експерти тут виступає населення, яке саме вирішує, яку цінність для нього має та або інша компонента здоров'я із чотирьох запропонованих для оцінки. Відповідно до цього визначається кількість балів для кожної компоненти. Якщо, наприклад, взяти величину середньої тривалості майбутнього життя даної популяції (Тф) за 70 років при тому, що еталонна тривалість життя, вже досягнута якоюсь популяцією (Те), дорівнює 80 рокам; фактичну інтегральну здібність популяції до продуктивної фізичної і інтелектуальної праці з урахуванням осіб, не здібних до неї з дитинства (Пф), взяти такою, що дорівнює 40 рокам (при еталоні, припустимо, 50 років); дані опитування самопочуття (Сф) визначити у 60 балів при еталоні 100 балів; відтворення даної групи населення за нетто-коефіцієнтом відтворення (Вф) становить 1,2 при еталоні, припустимо, 1,5, при цьому після опитування 1000 чоловік з'ясувалося, що в середньому значення тривалості життя вони оцінили в 50 балів, збереження працездатності – в 30 балів, самопочуття – в 10 балів і відтворення популяції також в 10 балів), тоді рівняння буде мати такий вигляд:

Розв’язавши його, ми отримаємо величину здоров'я досліджуваної популяції в порівнянні з можливою на даному історичному відрізку часу. У даному прикладі вона дорівнює 0,82. Цю величину можна перевести у роки повноцінного життя, якщо визначити, використовуючи метод експертних оцінок, їх еталонне значення, а також домовившись про зміст цього поняття. Для цього необхідно відповісти на такі питання:

чи дорівнює їх кількість кількості років трудового стажу

      за винятком часу хвороб,  тобто інтегралу  

      працездатності (Пф);

якщо не дорівнює, то з якого віку (з нульового або, припустимо, часу повноліття) і до якого віку обчислювати;

як  чинити  у випадках, коли  людина   (чи група людей)   прожила   частину життя і живе далі при повному здоров’ї і по-своєму задоволена  життям (самопочуття близько 90-100 балів), але ніде не працює. При цьому не беруть до уваги домогосподарок, оскільки вони з повним правом  можуть вважатися людьми, які  зайняті суспільно-корисною працею, вони забезпечують працездатність працюючих членів сім'ї. Сюди не входять навіть діти з того часу, коли вони починають обслуговувати себе, задовольняючи свої елементарні потреби,    оскільки цим беруть на себе частину трудового навантаження матері, яка, у свою чергу, надає більше уваги членам сім'ї, що безпосередньо беруть участь у суспільному виробництві.

У разі рівності понять «час повноцінного життя» і «інтеграл працездатності протягом життя» відкривається можливість, після переходу від безрозмірної величини здоров'я до років повноцінного життя, визначати названі роки економічними категоріями, наприклад, у розмірах вартісного прибутку національного продукту, створюваного кожним членом суспільства. Вона загалом відома. Знаючи цю величину, можна підрахувати збиток, що наноситься державі внаслідок недоживання його громадян до реально можливої межі в існуючих умовах.

Підбиваючи підсумки сказаного, сучасну гігієну в прикладному плані можна визначити як комплекс медичних профілактичних наукових дисциплін і галузей практичної діяльності лікарів, що мають на меті збереження і зміцнення здоров'я шляхом попередження хвороб і передчасного старіння організму. Для реалізації цього методу гігієна вивчає навколишнє середовище і його вплив на організм людини, колективи, нації, виявляє шкідливі чинники середовища і встановлює гранично допустимі межі їх дії, розробляє рекомендації з усунення шкідливих чинників і раціонального використання корисних. Кінцеву мету гігієни визначив один із засновників її експериментального напрямку Е. Паркс: «... зробити розвиток людини більш досконалим, занепад життя менш швидким, життя більш сильним, смерть більш віддаленою».

У зв'язку з тим, що здоров'я в першу чергу залежить від умов життя, стану навколишнього природного і соціального середовища, другою проблемою гігієни є вивчення стану цього середовища, його здатність зберігати, зміцнювати і примножувати здоров'я людей. Деякі сучасні фахівці профілактичної медицини вважають, що об'єктом дослідження гігієни є не тільки навколишнє середовище, але і сама гігієна повинна трансформуватися у науку про чистоту навколишнього середовища. Проте вивчення навколишнього середовища — це лише засіб досягнення мети, але не сама мета гігієни, яка є, перш за все, наукою про здоров'я людей. Такий зсув понять має свою історію і у зв'язку з її важливістю заслуговує на більш  докладний  розгляд.

Починаючи з глибокої давнини гігієна має монополію на вивчення чинників зовнішнього середовища і їх вплив на здоров'я людей. Стародавні греки вважали, що у міфічного лікаря Асклепія (Ескулапа) були дві доньки — Панакія і Гігія. Першій була відведена роль лікувати хворих людей, другій — профілактика хвороб у здорових шляхом усунення шкідливих чинників навколишнього середовища та використання корисних і формування на цій основі здорового способу життя. Цей світогляд формувався спочатку на емпіричних спостереженнях за результатами взаємодії людей з навколишнім природним і соціальним середовищем і відбивався у вигляді звичаїв, законів і релігійних правил. Пізніше вони стали підсумовуватися у наукових працях, перші з яких належать знаменитому лікарю старовини Гіппократу (460—377 р. до н. е.). У працях «Про воду, повітря і місцевості», «Про здоровий спосіб життя»  він писав, що хвороба є результатом життя,  що суперечить природі, тому лікар, щоб виконати свої обов'язки, повинен ретельно спостерігати, як людина ставиться до їжі, напоїв і всього, що її оточує. З IX століття в Італії (Салерно) існував університет, у якому ідеї Гіппократа і римського лікаря Галена набули широкого розвитку. На Сході значну роль у розвитку медицини і вивченні впливу зовнішнього середовища на здоров'я зіграв знаменитий вчений Абу Алі ібн Сіна, відомий у Європі під ім'ям Авіцени. Він розробив багато гігієнічних правил щодо устрою і додержання жител, одягу, правильного харчування, догляду за дітьми та ін. Він вперше вказав на можливість поширення хвороб через грунт і воду. XV і XVI сторіччя відзначені зародженням капіталістичного способу виробництва, що спричинило розвиток наук і мистецтва, у тому числі і сучасного природознавства.

Медицина взагалі і гігієна зокрема, долаючи релігійні, схоластичні уявлення про причини хвороби, стають на природничонауковий шлях розвитку. Зовнішнє середовище і умови життя людей визнаються провідними у виникненні і розвитку хвороб. Лікар і астроном Фракастро узагальнює спостереження шляхів поширення інфекцій і пише трактат «Про заразні хвороби» (1546), а лікар Рамацині — «Трактат про хвороби, обумовлені професіями людей» (1700).

Подальший прогрес науки, суспільного життя і культури висунув нові задачі перед гігієнічною наукою і практикою. Для їх вирішення були потрібні науково обгрунтовані положення, що базуються на точних дослідженнях чинників зовнішнього середовища і експерименті. Першими великими творами, що відповідають цим вимогам, були керівництво з гігієни Мішеля Леві, що вийшло у 1844 р. у Парижі, і керівництво з експериментальної гігієни англійського лікаря Паркса, надруковане у 1854 р. у Лондоні. Подальший розвиток експериментальний напрямок одержав у працях і практичній діяльності видатного вченого-гігієніста Макса Петенкофера (1818—1901 рр.) і створеній ним школі гігієністів.

У Росії, як і в інших країнах, зачатки емпіричних знань про зв'язок між умовами життя і здоров'ям виникли дуже давно - ще в Київській і Новгородській Русі. Вони знайшли своє віддзеркалення у трактаті про побут заможної російської сім'ї «Домострої». Пізніше видається ряд указів про охорону зовнішнього середовища і здоров'я населення, зокрема, про нагляд за санітарним станом міст (1737), про санітарні умови на суконних фабриках («Регламент», 1741), про обов'язкове сповіщення у разі заразних хвороб («Наказ губернаторам і воєводам»,   1743).

З розвитком промисловості, як і на Заході, виникла потреба у наукових, експериментально обгрунтованих гігієнічних рекомендаціях щодо захисту здоров'я населення від несприятливих чинників зовнішнього середовища. Ця задача розв'язувалася на знов створеній в 1871 р. професором А. П. Доброславіним кафедрі загальної, сухопутної і військово-морської гігієни Імператорської медико-хірургічної академії. За час його керування кафедрою (1871 —1889) проведені численні дослідження води, повітря, грунту, продуктів харчування, одягу, житла і т.п. з погляду оцінки їх впливу на життєдіяльність людей. Достатньо сказати, що за цей час на кафедрі захистилося більше 90 докторських дисертацій, присвячених цим дослідженням. Надалі вони проводилися професором Р. В. Хлопіним і його учнями і охопили майже всю Росію, особливо стосовно характеристики якості води і водопостачання. У зв'язку з індустріалізацією, що почалася у 1929 р., професор Військово-медичної академії В. А. Углов вперше у нашій країні провів широкі дослідження стану атмосферного повітря у м. Харкові, а потім у Ленінграді і висунув проблему його захисту від промислових забруднень.  Свої  міркування він  висловив уряду, де попереджав, що неприйняття запобіжних заходів проти забруднень може призвести до тяжких наслідків для здоров'я населення. Проте уряд ніяк не прореагував на це попередження, і країна почала розвиток промисловості без будь-якої концепції і практичних заходів із захисту навколишнього середовища. Єдине, що було зроблене, це дано завдання на розроблення гранично допустимих концентрацій шкідливих речовин спочатку у повітрі, а потім у воді, на що гігієнічна наука витратила  чимало зусиль і досягла великих успіхів на цих теренах своєї діяльності. Контроль за дотриманням цих нормативів був покладений на санітарно-епідеміологічну службу Народного комісаріату охорони здоров'я, потім Мінохорони здоров'я СРСР і союзних республік. На жаль, гігієнічні нормативи, що  розроблялися на той час, часто ігнорувалися міністерствами і відомствами як на етапі розроблення проектів промислових і інших об'єктів, так і в процесі їх експлуатації. Існуюча на той час система санітарного нагляду не забезпечувала виконання нормативів і гігієнічних вимог через свою повну залежність від так званих директивних органів і їх апарату, які ухвалювали рішення, затверджували інструкції, положення (наприклад, «Про державний санітарний нагляд СРСР») і навіть законодавчі акти (наприклад, «Основи законодавства СРСР і союзних республік про охорону здоров'я»), але в реальному житті вони санкціонували їх порушення. Внаслідок такої політики еколого-гігієнічна ситуація в країні з року в рік погіршувалася і на сьогодні досягла небезпечного рівня. В багатьох містах колишнього СРСР концентрації шкідливих речовин у атмосферному повітрі у декілька разів перевищують гранично допустимі рівні. Це стосується вмісту їх у джерелах водопостачання.

Збільшилися понад усі нормативи рівні шуму, напруженість електромагнітних полів. Внаслідок стрімкої урбанізації збільшилася щільність населення в селітебних зонах, що веде до девальвації цінності їх спілкування один з одним, посилюється напруженість психосоціальних відносин, погіршується соціальний мікроклімат. Така сама ситуація склалася не тільки у нашій країні, але і в інших розвинених країнах. Внаслідок промислової і господарської діяльності людей тільки в атмосферу планети, за даними ВООЗ, щорічно надходить до 25 млрд т діоксиду і понад 200 млн т оксиду     вуглецю, близько 200 млн т діоксиду сірки, понад 50 млрд т різних вуглеводів і багато інших шкідливих речовин. Реагуючи один з одним, вони утворюють масу нових хімічних сполук маловідомої будови,  перекисні з'єднання, вільні радикали та ін., які мають мутагенний, канцерогенний та радіоміметичний ефект. Надалі найстійкіші з них переходять у воду і грунт, через рослини включаються в харчові ланцюжки, забруднюючи харчові продукти. Масштаби забруднення біосфери і його характер в даний час у всіх країнах вивчаються спеціальними науковими організаціями і службами переважно немедичного напрямку. В нашій країні до останнього десятиріччя цим займалося також Міністерство охорони здоров'я, а в ньому — санітарно-епідеміологічна служба з її інститутом Головних державних санітарних лікарів країни, областей, міст і районів. Вони через свої лабораторії санепідстанцій ведуть нагляд за рівнями забруднення повітря, води, грунту і інших об'єктів довкілля усіма видами хімічних, фізичних і біологічних чинників. Починаючи з 60-х років до контролю за забрудненням зовнішнього середовища хімічними речовинами була притягнута гідрометеослужба, а в 1972 р. цей контроль був офіційно покладений на Державний комітет із гідрометеорології і його органи і установи на місцях. Це привело до розширення можливостей оцінки стану біосфери, оскільки на відміну від санепідслужби, яка вела нагляд переважно у населених місцях, а ще точніше у містах, названа організація охоплює усю територію країни мережею своїх метеостанцій. Дещо пізніше контроль за станом і експлуатацією поверхневих і підземних вод частково зобов'язали здійснювати і інші міністерства та відомства. Всі ці організації одержали певні права і обов'язки, які вони намагаються реалізувати у процесі своїх взаємовідносин з промисловими та іншими господарськими підприємствами на місцях. Слід помітити, що розмежування цих прав і обов'язків недостатньо чітке, внаслідок чого в одних місцях вони нашаровуються один на одного, в інших — залишаються ніким не прикриті безконтрольні зони. Крім того, за своєю природою це все ж таки відомчий контроль. Йому підпорядковуються органи, ієрархічно рівні підконтрольним структурам. Для того щоб певною мірою згладити цю суперечність і, головним чином, для координації дій був створений Державний комітет із охорони природи (Держкомприрода). Але він також був не надурядовим, а урядовим органом, оскільки був підлеглим уряду, тобто виконавчій владі, діяльність якої у сфері охорони природи він повинен був контролювати. Так чи інакше статус і обов'язки    санітарно-епідеміологічних    органів    Мінохорониздоров'я СРСР і республік, у зв'язку із створенням названих вище організацій, істотно змінювалися, що неминуче спричинило зміну змісту соціального замовлення науки, тобто гігієни. Такі функції, як реєстрація всіх змін у біосфері, що виникають внаслідок діяльності людей, стають не головними в гігієні у зв'язку з тим, що ці функції навіть у нашій країні, не кажучи вже про інші країни, покладені не на медичні структури. Гігієна, мабуть, все більше і більше стає одним із споживачів, користувачів цієї інформації для своїх цілей, а саме для цілей епідеміологічного, а точніше соціально-гігієнічного аналізу рівня здоров'я людей і встановлення причинно-наслідкових зв'язків між названим рівнем і станом навколишнього середовища.

Дослідження стану навколишнього середовища і його взаємодії з людиною виявилося настільки складною і важливою проблемою, що її рішення вийшло на рівень урядів, особливо у високорозвинених країнах. Відповідно до цього було сформульоване соціальне замовлення науці, яке одержало відповідний відгук у вигляді створення вчення про екологію або точніше про його трансформацію стосовно потреб суспільства. Відомо, що це вчення сформувалося ще у кінці минулого сторіччя і одержало своє первинне оформлення, як і сам термін, у працях Е. Рекеля, зокрема, в його праці «Загальна морфологія організмів» (1866 р.). Під екологією він розумів «...суму знань, що стосуються економіки природи, тобто дослідження усіх відносин тварини і з органічним, і з неорганічним середовищем, включаючи, крім того, його відносини з тими тваринами і рослинами, з якими він входить у прямі або непрямі зв'язки співпраці і ворожнечі...». Як видно з цього визначення, спочатку екологія розглядалася як чисто біологічна наука, що вивчає взаємовідносини тваринного і рослинного світу один з одним і з навколишньою неорганічною природою. В двадцяті роки минулого сторіччя у ці взаємостосунки включили людські співтовариства або, якщо можна так висловитися, біоантропоценози з їх соціальними атрибутами. Виникла так звана соціальна екологія, або екологія людини. Об'єктом її дослідження, на думку Р. Парка і Е. Бюргеса, що запропонували цей термін, є спільність людей (громада, суспільство, людство) з такими її соціальними атрибутивними ознаками, як конкуренція, співпраця, адаптація, конфліктність, перехід з нестійкого стану в більш стійкий і навпаки, формування конкуруючої співпраці і досягнення гармонії. Пізніше, у зв'язку з науково-технічним прогресом, що забезпечує можливість впливу на навколишнє середовище у масштабах, порівняних з геологічними, ці уявлення про соціальну екологію трансформувалися у вчення про механізми узгодженості антропогенних потоків енергомасообміну з природними круговоротами речовини і енергії в рамках цілісної біо- або, точніше, іоносфери. Метою цього вчення є оптимізація названої узгодженості і створення єдиної соціоприродної системи взаємозв'язків. З цього випливає, що привнесення антропогенного початку у взаємодію систем, що вивчалися класичною екологією, неймовірно ускладнило її розуміння і різко розширило коло задач і спеціальностей, які вирішують її проблеми. На сьогодні важко відрекомендувати її як науку, що має всі або частину ознак, про які йшлося вище і які б не збігалися з рядом інших наук, що беруть  участь у цій сфері діяльності. В зв'язку з цим певною мірою можна погодитися з               думкою академіка І. П. Герасимова, який розглядає екологію як специфічний загальнонауковий підхід до вивчення природи і суспільства, що має на меті виявлення і дослідження зв'язків між об'єктом і оточуючим його середовищем, що вивчається даною наукою. Це неначе екологічний шлях або метод наукового пізнання, який повинен бути притаманний всім природним і суспільним наукам. В ідеалі, на його думку, повинна відбутися екологізація всіх наук. Виходячи з цього, він вважає, що «... навряд чи має сенс результати всіх досліджень у сфері природничих і суспільних наук об'єднувати в єдину самостійну науку - екологію». На його думку, ці спроби не внесуть ясності і не дадуть конструктивних результатів. Дійсно, у практичному плані, мабуть, важко уявити собі наукову і тим більше практичну установу, що займається всіма проблемами екології, так само як і такого роду фахівця. Хоча в семантичному плані така можливість в якійсь мірі визначилася головним чином у сфері так званої охорони навколишнього середовища, тобто в прикладній частині екології. В такому своєму вигляді екологія досить глибоко проникла у  свідомість мас і урядів і увійшла до програм їх дій, причому не тільки на національному, але і на міжнаціональному рівні. Вперше така програма була прийнята ООН в Стокгольмі в 1972 р. Вона включала такі пріоритетні питання міжнародної співпраці і дослідження, як людські поселення, підтримка здоров'я, екологічні системи землі, навколишнє середовище і економічний розвиток, Світовий океан, енергетика і стихійні лиха. Останніми роками до них додані зміна клімату землі, захист від ультрафіолетового опромінювання сонця та ін.

Яке ж місце гігієни у цьому вченні і в системі його прикладних галузей знань? Відповідь на це питання, мабуть, слід шукати в рамках ціннісного підходу до вирішення подібного роду проблем. Як згадувалося    вище,    гігієна    є наукою про здоров'я людей. Мабуть, можна погодитися з тим, що цей соціально-біологічний феномен у системі цінностей, що забезпечують благополуччя людей, є одним з найважливіших і разом з життям — цільовою і кінцевою цінністю. Звідси випливає, що в системі наукових і практичних структур, які вирішують екологічні проблеми, гігієні належить системоформуюча роль, оскільки всі названі структури працюють на і для людини, на і для її благополуччя, на і для її здоров'я як кінцевої і цільової цінності. Ефективність їх зусиль врешті-решт може оцінюватися лише за впливом на здоров'я людини і суспільства. Проте, незважаючи на примат здоров'я в гігієні, вона не може відмовитися, як про це говорилося вище, від вивчення навколишнього середовища або, можливо точніше, від використання і пристосування для своїх цілей інформації про його стан. Для цього їй необхідна концептуальна модель цього середовища. Слід зазначити, що таких моделей багато і багато спроб моделювання механізмів взаємодії середовища і людини. Як правило, вони дуже складні головним чином через прагнення авторів відобразити все різноманіття цієї взаємодії, виключаючи не тільки, а часом не стільки головні його компоненти, але і другорядні, що робить модель непрацездатною. Виходячи з цього, більш привабливі прості моделі, що не претендують на віддзеркалення всіх, особливо другорядних компонентів і їх зв'язків між собою. Для розуміння феномена або категорії «навколишнє середовище» з гігієнічних позицій, мабуть, слід перш за все розрізняти елементи, що його складають, і властивості цих елементів, якими вони впливають на організм людини. Ці властивості мають широко поширену назву чинників, що не завжди  вживається по суті.

Всю сукупність елементів корисно розподілити на природні і соціальні, в сенсі породжені людським суспільством, людиною і його діяльністю. До природних елементів відносять повітря, воду, харчі, грунт, радіацію, рослинний і тваринний світ або біосферу. До соціальних елементів життєдіяльності людини відносяться праця, побут в найширшому розумінні цього слова - весь спосіб життя і соціально-економічний устрій даного суспільства. Спосіб життя - поняття синтетичне. Він включає економічні, соціально-політичні, етичні, соціально-гігієнічні і інші елементи, що характеризують умови і норми життєдіяльності людей. Складовою частиною способу життя, одним з його елементів є рівень життя, який визначається переважно економічними показниками (реальні доходи сім'ї, кількість предметів споживання, що припадає на душу населення, і т. д.).

Розподіл елементів навколишнього середовища на природні і соціальні є відносним, оскільки природні елементи діють на людину в певних соціальних умовах, до того ж вони нерідко істотно змінюються внаслідок виробничої і господарської діяльності людей. Проте такий розподіл доцільний і необхідний для послідовності вивчення і кращого розуміння специфіки дії цих елементів.

Як вже зазначалося, елементи навколишнього середовища мають певні властивості (фізико-хімічні, біологічні), які обумовлюють специфіку впливу цих елементів на людину та/або необхідність в них для забезпечення життєдіяльності.

Група соціальних елементів навколишнього  середовища має певні властивості, котрі можна вивчати і характеризувати якісними або кількісними параметрами. Так, наприклад, праця характеризується тяжкістю, напруженістю, режимом, особливостями зв’язку людини із знаряддями виробництва та зовнішніми умовами, у яких вона відбувається. Побут впливає через житло, одяг, комунальні послуги, забезпеченість відпочинком, умовами його проведення і т. ін. Соціально-економічний   устрій – через соціально-правовий статус,  матеріальну  забезпеченість, рівень культури, освіту і т.п. На рис.3 зображена структура навколишнього середовища, як вона уявляється з гігієнічних позицій. Неважко помітити, що основні розділи гігієни сформувалися у відповідності саме до такої схеми класифікації елементів і чинників навколишнього середовища.