1.2 Еволюція інтелектуальної власності

 

Одна   з   основних   властивостей   інтелектуальної власності полягає в тому, що вона повинна приносити ма­теріальну чи іншу користь. Це може бути додатковий при­буток, отриманий від використання інтелектуальної влас­ності у сфері матеріального виробництва. Іноді інтелекту­альна власність у явному вигляді може не приносити при­бутку, але, створюючи додаткові труднощі для конкурентів, полегшує тим самим просування власних товарів і послуг на ринок. Нарешті, вона може сприяти духовному розвитку громадян.

Однак для того щоб одержати ту чи іншу користь від права на об'єкт інтелектуальної власності (ОІВ), необ­хідно спочатку його створити, а для цього потрібно затра­тити фінансові, людські та інші ресурси. Тому якщо на да­ному підприємстві розроблена нова технологія одержання виробів з використанням власного ОІВ, а конкурент почав незаконно виготовляти ці самі вироби за цією самою техно­логією, то його вироби виявляться дешевшими, а отже, і більш конкурентоспроможними.

Таким чином, творець об'єкта інтелектуальної власності опиниться у невигідному стано­вищі.

Мабуть, уперше на цю обставину звернули увагу в Англії в період швидкого розвитку мануфактури. Уже на початку XIV століття королівською владою там надавалися особливі привілеї особам, що займалися створенням но­вих виробництв. Така підтримка набрала форми даруван­ня особі, що впровадила нову технологію виключного права користування цією технологією упродовж часу, до­статнього для її освоєння. Це виключне право давало розробнику перевагу в конкурентній боротьбі. Королівство, у свою чергу, одержувало нову технологію виробництва, що сприяло зміцненню його економічного положення.

Такі права закріплювалися документом, який назива­вся патентною грамотою, що означало "відкритий лист", оскільки він мав печатку в кінці, а не на згорнутому аркуші. Згодом наданням такого права стали зловживати, викори­стовуючи його для збільшення надходжень у скарбницю. З'явилися протести, і питання, пов'язані з патентами, ста­ли вирішувати в судовому порядку. Класичним прецеден­том стала "Справа виробників сукна з Іпсвіча" (1615 р.), при слуханні якої було заявлено: "Але якщо людина при­внесла в королівство новий винахід або нове ремесло, ри­зикуючи при цьому життям і майном і затративши свої за­соби тощо, чи якщо людина зробила нове відкриття, то в подібних випадках король своєю милістю і прихильністю у відшкодування його витрат може подарувати йому приві­лей користатися таким ремеслом чи промислом тільки ви­значений час, тому як на початку люди королівства пере­бувають у невіданні щодо цього ремесла і не мають ні знань, ні навичок, щоб користатися ним. Але коли термін патенту минає, король може знову подарувати його".

Для того щоб покінчити із зловживанням даруванням особливих прав, у 1628 році був прийнятий статус про монополії. Відповідно до цього статусу не мали сили всі монополії, дарування і пільги, за винятком "будь-яких па­тентних грамот і грамот на привілеї на термін, який дорів­нює 14 рокам чи менше, що повинні від цього часу видава­тися на виключне право на виготовлення будь-якого виду нових виробів у межах цього королівства дійсному і пер­шому винахіднику таких виробів, яким ніхто інший з часу видачі таких патентних грамот і грамот на привілеї не по­винен був користатися".

Зрозуміло, згодом система патентного права була багато в чому удосконалена. Але, як ми бачимо, уже на початку XVII століття були закладені його основи. Патенти як вид інтелектуальної (промислової) власності використо­вуються дотепер як інструмент, що регулює створення і передачу нових технологій.

Іншим об'єктом промислової власності, історія якого бере початок з глибини століть, є торговельні марки. Такі зна­ки у вигляді символів зображувалися ремісниками на то­варах, що виготовлялися ними чи ставилися скотарями як "клейма" на тварині в давні часи. Однак, незважаючи на поважний вік, вони реалізували важливий елемент зако­нодавства про товарні знаки, що діє донині, а саме: фіксу­вали зв'язок між товаром і виробником.

Термін "товарні знаки" (торговельні марки) почали вживати тільки в XIX столітті. З цього самого часу вони стали виконувати значну роль у поширенні товарів, доведенні їх до покупця, розширенні торгівлі. Однак чим ширше за­стосовували торговельні марки, тим більше було випадків їх незаконного копіювання. Тому в середині минулого століття англійськими судами були вироблені засоби захи­сту проти таких порушень. Так народилася знаменита за­борона на ведення справи під іншим ім'ям: ніхто не мав права видавати свої товари за товари іншої особи.

У 30-40-х роках XX століття було в основному заве­ршено розвиток законодавства про торговельні марки (Ні­меччина, 1936 рік; Британія, 1938 рік; США, 1946 рік). Ці закони в основних рисах не втратили чинності і на сього­дні.

Ключовим моментом у розвитку авторського права став винахід друкувального верстата винахідником Гуттенбергом у XV столітті, що уможливило копіювання літератури механічним способом, а не переписуванням від руки. Однак це вимагало великих додаткових витрат. У цих умовах знадобився захист від конкуренції з боку виготов­лювачів і продавців незаконних копій. Королі в Англії і Франції і курфюрсти в Німеччині стали надавати підприєм­цям привілею у вигляді виключних прав на відтворення друкованих копій і їх поширення упродовж обмеженого терміну. У випадку порушення цих прав здійснювалися примусові міри захисту через накладення штрафів, ареш­ти, конфіскації незаконних копій і вимоги відшкодувати можливий збиток.

Із впровадженням друкарства різко виріс обсяг про­дажів, а отже, і дохід друкарів і продавців. Тому автори книг порушили питання про захист своїх прав. Унаслідок цього в Англії в       1709 році парламентом було прийнято ві­домий Статут королеви Анни — перший закон про авторсь­ке право (копірайт — від англ. соруright — право копіювати) "Про заохочення утворення шляхом закріплення за авторами чи набувачами копій друкованих книг прав на останній час, що встановлюється відтепер". Закон забезпечував автору виключне право друкувати і публікувати книгу упродовж 14 років від дати першої публікації, а також передавати це право торговцю. Зако­ном передбачалося подвоєння цього терміну ще на 14 ро­ків, якщо автор був живий.

У 1791 і в 1793 роках був закладений фундамент французької системи авторського права. На відміну від англійської системи у французькій права автора інтерпре­туються як авторські права, якими автор користується все життя. Однак і в Англії, і у Франції авторські права розгля­далися, по суті, як права власності, що мають економічну цінність, тобто як матеріальні права.

Наступний імпульс розвитку авторського права дали філософи Німеччини, зокрема Еммануїл Кант. Вони бачили в копірайті не просто форму власності, що забез­печує економічну вигоду для автора, а щось більше — як частину своєї особистості. Зрештою, ця ідея привела до вироблення системи неекономічних або моральних прав.

Пріоритетне значення інтелектуальної власності серед інших об'єктів власності було втілене в законодав­стві деяких штатів США. Наприклад, у законі штату Масачусетс від 17 березня 1789 р. відзначено, що "немає влас­ності, яка належить людині більше, ніж та, котра є резуль­татом її розумової праці".

Сучасна форма закону про копірайт закріплена в законі Сполучених Штатів Америки 1976 року, що передбачає захист здобутків упродовж усього життя автора і 50 років після його смерті.

Зазначимо, що існує концептуальне розходження у відношенні до копірайту в країнах загального права і краї­нах з кодифікованим цивільним законодавством. У перших ставляться до копірайту як до форми власності, що може бути створена індивідуальним чи колективним автором і, будучи створеною, підлягає комерційній експлуатації, так само, як будь-яка інша власність. При цьому складові пра­ва копірайту спрямовані винятково на здобуття економіч­ної вигоди. У країнах з кодифікованим цивільним законо­давством авторське право також має характеристики вла­сності й закон спрямований на захист економічного змісту цієї власності. Однак у цьому випадку авторське право втілює також ідею про те, що твір автора є вираженням його особистості, який вимагає такого самого захисту, як і еконо­мічний потенціал твору.

До 1991 року в Україні, як і у всьому колишньому Радянському Союзі внаслідок переваги суспільної форми власності та панівної соціалістичної ідеології були відсут­ні спеціальні закони про охорону інтелектуальної власнос­ті, а правове регулювання відносин у цій сфері забезпечу­валося в основному підзаконними актами. Винятками були розділ IV — "Авторське право" і розділ VI "Винахідни­цьке право" Цивільного кодексу УРСР, а також "Положен­ня про відкриття, винаходи і раціоналізаторські пропози­ції”, затверджене Постановою РМ СРСР від 21.03.1973 р.

Загальне законодавство закріплювало можливість широкого використання результатів творчої праці громадян в інтересах держави і суспільства. Наприклад, основ­ною формою охорони винаходів був не патент, а авторсь­ке свідоцтво, що давало виключне право на використання об'єкта інтелектуальної власності не їхнім творцям, а дер­жаві. Авторське законодавство містило істотне вилучення зі сфери виняткових авторських прав. Воно дозволяло ві­льно використовувати випущені у світ твори на телеба­ченні, радіо, у кіно і газетах. І авторське право, і патентне право допускали примусовий викуп суб'єктивних прав на творчі досягнення у власників таких прав, можливість ви­дачі примусових дозволів на їхнє використання.

У той самий час механізм захисту порушених прав не був ефективним. Передбачені законодавством санкції бу­ли незначні, а судова процедура — складною. У результаті при масових порушеннях прав кількість судових справ бу­ла мізерною.

Після проголошення незалежності й державотво­рення України 24 серпня 1991 року почалося формування спеціального законодавства, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності.

Початком становлення законодавства України про інтелектуальну власність вважається день прийняття Закону України "Про власність", тобто 7 лютого 1991 року. Цим Законом результати інтелектуальної власності впер­ше були визнані об'єктами права власності. Деякі норми, які відносять до інтелектуальної власності, знайшли своє відображення в інших законах України.

Першим нормативним актом на шляху створення спеціального законодавства про промислову власність бу­ло "Тимчасове положення про правовий захист об'єктів промислової власності і раціоналізаторських пропозицій", затверджене Указом Президента України 18 вересня 1992 року. З того часу ця дата стала професійним святом винахід­ників і раціоналізаторів України.

Однак основними джерелами права промислової власності, що складали основу спеціального законодавст­ва про інтелектуальну власність, стали Закони України: "Про охорону прав на винаходи і корисні моделі", "Про охорону прав на промислові зразки", "Про охорону прав на знаки для товарів і послуг", які набрали чинності 15 грудня 1993 року.

У той самий період були прийняті Закони України: "Про обмеження монополізму та недопущення недобросо­вісної конкуренції у підприємницькій діяльності" (18 грудня 1992  року), "Про охорону прав на сорти рослин" (21 квітня 1993  року, "Про захист від недобросовісної конкуренції" (7 червня 1996 року), "Про охорону прав на топографії інтег­ральних мікросхем"     (5 листопада 1997 року).

Для розвитку зазначеного законодавства про промислову власність Державним патентним відомством України було розроблено і прийнято понад 70 підзаконних актів, що регулюють відносини у сфері набуття прав на об'єкти промислової власності.

Основним законом, що регулює правовідносини у сфері авторських і суміжних прав, став Закон України "Про авторське право і суміжні права" (23 грудня     1993 року). Питання правової охорони прав авторів знайшли своє ві­дображення також у Постановах Кабінету Міністрів Украї­ни, серед яких: "Про мінімальні ставки авторської винаго­роди за використання творів літератури і мистецтва" та "Про державну реєстрацію прав автора на добутки науки, літератури і мистецтва" (2003), а також у нормативних ак­тах Державного підприємства "Українське агентство з ав­торських і суміжних правах".

Принциповим моментом у розбудові законодавства про інтелектуальну власність стало прийняття у 1996 році Конституції України, яка проголосила: "Кожен має право володіти, користуватися і розпоряджатися своєю власніс­тю, результатами інтелектуальної, творчої діяльності".

Завершальним акордом у розбудові законодавства України у сфері інтелектуальної власності стало прийняття у 2003 році Верховною Радою України Цивільного кодексу України, Книга IV якого має назву "Право інтелектуальної власності".

Важливим джерелом права інтелектуальної власності також є міжнародні конвенції і договори, до яких при­єдналася Україна.

Таким чином, в Україні вже створена законодавча база, що регулює правовідносини у сфері інтелектуальної власності. Але попереду чекає велика робота щодо її вдоско­налення та гармонізації з міжнародним законодавством.