2.1 Науково-методичні основи формування стратегії регіонального розвитку з урахуванням екологічних чинників

 

У науковій літературі сталий розвиток розглядається з позицій взаємодії двох альтернативних проблем - збереження екосистем та забезпечення сприятливих умов для соціально-економічного розвитку суспільства. Обидва ці напрями вимагають відповідного наукового опрацювання, оскільки є взаємно протилежними. Досягнення екологічної рівноваги не завжди пов'язане з рівнем економічного розвитку, і навпаки, економічне благополуччя може призводити до зростання негативного впливу на природу. Це наочно видно хоча б з того, що жодна з країн «великої вісімки» не ввійшла до п’ятірки кращих за індексами екологічного вимірювання (кращими країнами світу за цими індексами стали: Фінляндія, Ісландія, Швеція, Норвегія, Швейцарія). Вирішення цих проблем на нашу думку і є першочерговим завданням стратегічного управління розвитком як на рівні держави, так і на рівні окремих регіонів та підприємств. Необхідність в розробці довгострокових екологоорієнтованих стратегій підтверджує також сучасна теорія регіонального розвитку, яка передбачає активну роль системи управління в стосунках з бізнесом для пошуку і реалізації найбільш ефективних форм економічної діяльності, що охоплюють або зачіпають всі сфери життя в регіоні (економічну, соціальну, екологічну). Одним з найважливіших чинників, що визначають сталий розвиток територіальних соціо-еколого-економічних систем є оптимальна взаємодія цих підсистем. Разом з цим, не зважаючи на накопичений досвід, існує об'єктивна необхідність удосконалення науково-методичних підходів щодо формування регіональних стратегій розвитку з урахуванням екологічних чинників.

Дослідження процесів управління взаємодіями в еколого-економічних системах беруть свій початок від праць англійського економіста А. Пігу. Основною ідеєю його концепції «граничного зростання» є різке зменшення темпів економічного зростання для досягнення рівноважного балансу, при якому чисельність населення і обсяг капіталу підтримуються на постійному рівні, що оптимізує використання обмежених природних ресурсів.

Позитивним у  дослідженнях А. Пігу є наступне:

вперше усвідомлена необхідність вирішення економічних завдань в нерозривному зв'язку з соціальними та екологічними;

проведена спроба визначити і дослідити чинники, що впливають на довгострокову поведінку світової економічної системи на противагу плануванню економічного зростання в короткостроковому періоді;

визначена провідна роль людського чинника у взаємодії економічних, соціальних та екологічних завдань.

Негативні моменти моделі «граничного зростання» полягають в наступному:

«.. модель не враховує суми теоретичних і емпіричних знань, накопичених економікою, соціологією, політичними науками, психологією тощо; не бере до уваги технічний прогрес і непередбачені стрибки в розвитку. У її основу покладені надзвичайно грубі допущення. Недиференційована агрегація показників чисельності населення, ресурсів, забруднення середовища, виробництва сільськогосподарської продукції, промислового капіталу, коротше кажучи, глобальна агрегація всіх основних компонентів моделі, включаючи ...змінні, що впливають на рівняння зростання... так само як і агрегація технологічних і соціальних тимчасових затримок, безнадійно нереальна»;

заперечення всякого зростання і розвитку світової економіки;

розглядаються обмеження демографічного, екологічного і економічного характеру, що пов'язані з використанням лише прямих чинників економічного зростання.

Подальший розвиток ідей А. Пігу дозволив протягом наступних десятиріч сформувати цілий ряд стратегічних концепцій, які розглядають економічний розвиток в невід’ємній єдності з соціальними та екологічними факторами :

- концепція економіко-екологічно адаптованої інтенсифікації засвоєння природно-ресурсного потенціалу;

- концепція природозберігаючої форми відтворення;

- концепція збереження генетичного фонду;

- концепція природних цінностей та корисностей;

- концепція розвитку економіко-екологічного світобачення;

- концепція соціально-економічних пріоритетів в освоєнні природних ресурсів і розміщенні виробничих сил.

Основним недоліком цих концепції є те, що вони базуються на споживацькому ставленні людини до природи. Разом з тим діяльність людини повинна гармонійно входити до загальної системи біосферного обміну, і тому теоретичній та практичній економіці слід було б шукати шляхи включення економічних дій спільноти до діяльності глобальної Геосистеми. Екогармонізм має стати не тільки основою економічного розвитку при певних соціальних та екологічних обмеженнях, але і основою життя людства як такого. У зв’язку з тим, що соціально-економічні та екологічні кризові процеси та явища виникають на рівні окремих природно-господарських систем, це вимагає проведення системних досліджень соціо-еколого-економічних систем (СЕЕС) різних рівнів, насамперед, регіональних СЕЕС. Необхідне прогнозування їх подальшого розвитку та формування системи прийняття оптимальних управлінських рішень і розробки відповідних стратегій регіонального розвитку. Все це вимагає формування механізму екологооріентованого стратегічного управління на рівні регіону.

Регіональні соціо-еколого-економічні системи (РСЕЕС) характеризуються підвищеною складністю та інформаційною насиченістю взаємовідносин між економічною, екологічною та соціальною підсистемами. В звичайних умовах РСЕЕС досить повільно накопичують впливи і характеризуються значною затримкою реакцій на них, однак в кризові періоди вони можуть дуже швидко і гнучко реагувати на зовнішні зміни. І тому стратегічні цілі розвитку регіону неодмінно повинні формуватися з урахуванням впливів як зовнішніх факторів та тенденцій, так і специфічних внутрішніх. Основною проблемою регіонально розвитку є значний вплив суб'єктивних факторів (галузеве та територіальне лобіювання, тиск державних інституцій, групових інтересів представників населення тощо) на формування програм розвитку та визначення системи пріоритетів регіонального розвитку. Розробка відповідного комплексу документів (стратегія, прогноз, програма) допомагає визначити та задокументувати проблеми, цілі та пріоритети їх вирішення з урахуванням цілей та пріоритетів громади, бізнесових кіл, експертів, науковців, депутатів та фахівців місцевих рад і, що не менш важливо, захистити ресурси громади від неефективного використання.

До основних особливостей РСЕЕС можуть бути віднесені наступні:

безперервний характер розвитку (який може бути і прогресивним і регресивним);

розмитість кордонів (в процесі розвитку склад елементів системи і характер їх взаємозв'язків між собою і з зовнішнім середовищем досить часто істотно змінюється);

тісний взаємозв'язок окремих елементів системи з елементами інших систем (що характерно для екосистеми);

велика кількість та відмінність об'єктів управління (елементів системи) в рамках регіону;

проблеми збору достовірної інформації про стан об'єктів управління.

Існує ряд показників та індикаторів, що характеризують екологічну, економічну та соціальну підсистеми РСЕЕС:

- економічна: ВВП на душу населення, використання ресурсів і енергії, інфляція, структурні зміни, регіональні відмінності в економічному розвитку, міжнародна торгівля, прямі зарубіжні інвестиції;

- екологічна: забруднення повітря, забруднення води, управління відходами, управління земельними ресурсами, екологічне законодавство, стан природних територій з особливим статусом;

- соціальна: тривалість життя, розподіл доходів, безробіття, динаміка реальних доходів, зміна чисельності населення, якість життя.

Разом з тим система окремих показників не дозволяє дати однозначну комплексну оцінку РСЕЕС. В сучасній економічній теорії і практиці найважливішим показником, що дозволяє комплексно аналізувати соціо-еколого-економічні системи різних ієрархічних рівнів є валовий продукт (ВП):

 

                                               ( 1 )

 

де, ПР – природні ресурси ( рента ) – екологічна складова;

РС – робоча сила ( оплата праці ) – соціальна складова;

К – капітал (доходи від власності, податок на прибуток, дивіденди ) – економічна складова.

Зрозуміло, що кожна соціо-еколого-економічна система буде прагнути до збільшення ВП, тобто до максимізації даної функції, за рахунок, перш за все, збільшення капіталу. Інші складові ВП можна розглядати як своєрідні екологічні та соціальні обмеження зростання капіталу. Разом з тим, при збереженні концептуального погляду на ці складові як на керовані змінні відносно капіталу, гармонізація всієї системи соціо-еколого-економічних відносин, що є основою сталого розвитку, неможлива, тому що соціальна складова враховує лише робочу силу, а екологічна – природні ресурси і не відображають інші елементи соціальної та екологічної підсистеми, а також процес іх відтворення.

Фахівцями інституту прикладного системного аналізу НАН України та МОН України запропоновано використовувати для оцінки соціо-еколого-економічних систем індекс сталого розвитку, який розраховується як сума індексів для трьох вимірів: економічного, екологічного та соціального з відповідними коефіцієнтами значущості, що був презентований під час Всесвітнього економічного форуму в Давосі у 2001 році:

 

,                       ( 2 )

 

0 < Іср ≤ 1                                                    

 

де, Іекон. – індекс економічного виміру, що формується з двох глобальних індексів:

індексу конкурентноздатного розвитку (розробленого організаторами World Economic Forum);

індексу економічної свободи (розробленого інтелектуальним центром фонду Heritage Foundation);

Іекол. – індекс екологічного виміру (Environmental Sustainability Index), що сформовано з 21 екологічного індикатора ;

Ісоц. – індекс соціального виміру, що формується з:

індексу якості та безпеки життя (розробленого міжнародною організацією Economist Intelligence Unit);

індексу розвитку людського потенціалу ;

індексу суспільства, що розроблено департаментом ООН з економічного та соціального розвитку.

Україна за індексом сталого розвитку займала у 2005 році тільки 88 місце серед країн світу з наступними значеннями показників : Іекон. – 0,319, Іекол. – 0,477, Ісоц. – 0,554, Іср. – 0, 508. У Фінляндії, що посідає перше місце, індекс сталого розвитку дорівнював 0,786 ( значення індексу сталого розвитку та його складових перших десяти країн світу представлено на рисунку 2.1. )

Основним недоліком використання індексу сталого розвитку є спроба звести до одного цілого три дуже різних і досить часто протилежних за значенням показників, що дозволяє використовувати цей індекс тільки для обліку а не для управління розвитком територій різних ієрархічних рівнів. Рух у напрямку сталого розвитку вимагає скоординованих змін в певній групі показників, а не просто поліпшення випадково вибраних характеристик. Крім того, позитивні зміни в одному з аспектів результативності часто є причиною негативних змін в інших складових. І найголовніше, стратегії сталого розвитку передбачають використання однієї із складових як основної, визначаючи тим самим цілі для інших підсистем. Для регіональних соціо-еколого-економічних систем подібною основою повинна стати екологічна підсистема, у зв’язку з тим, що «..кожному регіону слід визначити свою стратегію, де принципи сталого розвитку повинні переважати над завданнями економічного зростання» .

А тому, необхідними є розробка та використання нових інструментів та механізмів, які б забезпечили цілеспрямовані кроки при прийнятті стратегічних рішень та формуванні стратегії у напрямі до сталого розвитку. Це передбачає перехід від:

розробки та виконання фіксованих планів, які швидко застарівають, до створення адаптивної системи, яка може постійно покращуватися;

відповідальності лише держави до відповідальності всього суспільства за розвиток регіону;

централізованого і підконтрольного прийняття рішень до поширення прозорих переговорів, співпраці та узгоджених дій;

фокусування на прийнятті законів чи інших нормативних актів до фокусування на якісних результатах управлінських процесів;

галузевого до інтегрованого функціонального планування.

Це забезпечить розробку дійсно ефективної стратегії регіонального розвитку як складової здійснення загальнодержавної стратегії розвитку країни відповідно до вимог сталого розвитку і обумовить позитивну динаміку екологічних, соціальних та економічних змін, та максимальне використання потенціалу кожного регіону.

 

При наявності однієї цілі у системи погоджене з нею визначення потенціалу не викликає проблем, а при наявності багатьох завдань (цілей) системи це утруднено і не завжди можливе. Серед проблем управління потенціалом регіональної соціо-еколого-економічної системи є:

- проблема досяжності цілей (вирішуваних завдань, достатності потенціалу) - важлива проблема системного аналізу може бути сформульована таким чином: чи достатній потенціал системи для вирішення завдань (досягнення цілей), для яких вона призначена;

- проблема ранжирування систем - ранжирування і порівняння між собою систем може відбуватися за допомогою різних показників, проте, якщо таких оцінок багато, то результати можуть виявитися малоінформативними та існує загроза появи великої кількості неврахованих та непорівнянних систем, що є елементами системи вищого ієрархічного рівня;

- проблема безпеки (порогове значення збереження дієздатності системи) - стійкість системи забезпечується при позитивному потенціалі, тому близькі до нуля значення потенціалу сигналізують про небезпеку розпаду системи;

- проблема координації - у теорії ієрархічних систем проблема координації підсистем є центральною та для її вирішення використовуються різні підходи, у контексті теорії потенціалу її можна сформулювати таким чином: для кожної підсистеми, що розглядається як окрема система зі своїм набором завдань, визначений потенціал повинен задовольняти умову узгодженості;

- проблема конфліктної взаємодії систем - розгляд конфліктів з позицій системного аналізу дозволяє змістовніше досліджувати внутрішньосистемні і міжсистемні протиріччя;

- проблема управління потенціалом - якщо в статиці мова може йти про оцінку потенціалу, визначення його достатності, порівняння потенціалів, то в динаміці необхідно говорити про управління потенціалом, що на сьогодні є основою при формуванні стратегій розвитку регіональних соціо-еколого-економічних систем, з якими в свою чергу необхідно узгоджувати і стратегії розвитку окремих підприємств, що функціонують в рамках конкретного регіону (рисунок 2.3 ).

Пошук ефективних моделей регіонального соціо-еколого-економічного розвитку визначає необхідність застосування системи стратегічного планування на всіх рівнях управління для формування найбільш оптимальних стратегій розвитку як регіонів, так і окремих підприємств. Основою формування стратегій регіонального розвитку є концепція екогармонізму при максимальному використанні потенціалу регіональних соціо-еколого-економічних систем. В свою чергу, регіональні стратегії визначають напрямки економічного розвитку окремих підприємств, що функціонують в межах певних регіонів, відповідно до встановлених ними соціальних та екологічних обмежень [28].