1.1 Проблеми екологічно сталого розвитку території 

 

У сучасних умовах виявилися протиріччя, пов'язані з виснаженням природних ресурсів і забрудненням довкілля. Проблема раціонального використання природних ресурсів і охорони довкілля з кожним роком набуває все більшу гостроту і актуальність. Зростаючі виробничі сили суспільства дають все більшу можливість активної дії на природу з метою перетворення природних ресурсів в споживчі блага. Ця дія носить подвійний характер: з одного боку суспільство впливає позитивно, покращуючи довкілля (зрошування посушливих земель, насадження лісів, озеленення міських територій і так далі), з іншого боку, спостерігається негативні тенденції дії – виснаження природних ресурсів, порушення екологічної рівноваги, забруднення відходами виробництва і вжитку водних джерел, атмосферного повітря, ґрунту, знищення лісів, тваринного світу, ерозія родючих земель і так далі. Значне переважання негативної дії над позитивною передбачає проведення комплексного аналізу взаємодій в складній системі «людина-суспільство - виробництво-природа», пошук шляхів збалансованого і досить сталого розвитку цієї системи.

Існуючі в даний час глобальні екологічні проблеми пов'язані із здійсненням антропогенних процесів без врахування можливостей природи компенсувати негативні дії, а також у зв'язку з орієнтацією на переважання соціально-економічних пріоритетів розвитку людства.

Наростання глобальних екологічних проблем, виникнення криз на локальному рівні і катастроф антропогенного походження зумовили необхідність перегляду стосунків суспільства і природи, пошуку принципово нових шляхів розвитку.

Сьогодні при вирішенні проблеми охорони природного середовища реалізуються в основному  технологічні і технічні можливості. Цим можна добитися деякого поліпшення якості довкілля в певному регіоні, проте для кардинальної зміни стосунків між природою і суспільством цього недостатньо.

Для визначення можливих альтернатив подальшого розвитку, пошуку доріг їх реалізації слід провести історико-економічний аналіз поглядів і течій на предмет взаємодії суспільства і природи і на роль екологічного чинника в економічному розвитку.

Можна відзначити, що по мірі екологічного чинника в традиційних економічних теоріях умовно можливо виділити два періоди: до 60-х років xx століття і після, коли екологічні проблеми набули глобального характеру і стали чинником, стримуючим економічне зростання.

Своє бачення можливих варіантів взаємодії між економічною, екологічною і суспільною системами пропонує Перс Д. і Тернер Р. в роботі [37], виділивши чотири можливі напрями. Перший автори визначили як «ріг достатку»: економічне зростання забезпечується шляхом екстенсивної експлуатації природних ресурсів. Природне середовище розглядається лише з позиції корисності для людини; є думка, що виснаження природних ресурсів і забруднення довкілля в майбутньому можна здолати з використанням ринкових механізмів, державного регулювання і розвитку технічного прогресу. Цей напрям визначають ще як техноцентристський.

Другий напрям допускає компроміс між зусиллями економічного зростання і збереженням природного довкілля на основі менеджменту природокористування, управління процесами відтворення природних ресурсів, екологічною рівновагою.

Третій підхід передбачає орієнтацію в першу чергу на збереження довкілля, обмеження економічного зростання і його узгодження з процесами самовідтворювання природного середовища, визнання власних прав природи незалежно від матеріальних і соціальних потреб суспільства, що хоча й допускає оцінку природного середовища з позиції її корисності для життєдіяльності людини.

Четвертий напрям можна визначити як «чисто екологічний» або «екологоцентристський» – характеризується гармонією взаємин  природного довкілля і суспільства, переважання мети збереження природи і невтручання в природні процеси, мінімальну експлуатацію природних ресурсів, прийняття біоетики як відсутності утиску прав і інтересів природних об'єктів з боку людини. Саме цей напрям породив стратегію нульового економічного зростання. З'явилося поняття якості життя з позиції вищих потреб, ніж лише матеріальних.

Тому питання збалансованого екорозвитку, його організаційно-економічного забезпечення є основним завданням даного дослідження.

Слід зазначити, що як саме визначення концепції сталого розвитку, так і основні принципи, що розкривають її єство носять в основному філософсько-світоглядний характер і безпосередньо не відповідають на питання яким чином можна реалізувати дану концепцію на національному, регіональному і локальному рівнях, тому питання про теоретичні підходи реалізації принципів сталого розвитку до теперішнього часу залишається дискусійним. У роботі [16, с. 114-118] приведений аналіз основних теоретико-методологічних підходів до реалізації концепції стійкості: антропоцентричний, біосферно-центричний і неосферний. Антропоцентричний підхід базується на вимогах людини до якості місця існування і орієнтується на потенційну корисність природних об'єктів для людини і задоволення його потреб. Посилюється інтеграція економічних і екологічних процесів. Досягнення сталого соціально-економічного розвитку вимагає узгодження стратегій, направлених на прискорення економічного зростання і збереження якості довкілля. Передбачається пошук різних форм державного втручання в процеси природокористування. У зв'язку з неможливістю забезпечувати темпи економічного зростання за рахунок екстенсивного використання природних ресурсів, з метою інтеграції економічних і екологічних інтересів вихід бачиться в інтенсифікації використання природних ресурсів, ресурсозбереженні, вживанні природозберігаючих технологій.

Відповідно до цього автори [16, с.116] наводять своє визначення категорії сталого розвитку з використанням поняття «Екологічних обмежень» - тобто «такий розвиток суспільства, при якому задоволення потреб здійснюється в рамках екологічних обмежень» і при якому забезпечується поліпшення добробуту, умов праці і життя сьогодення і майбутніх поколінь, збереження динамічної рівноваги між всіма компонентами біосфери, раціональне використання і відтворення природних ресурсів з широким залученням до господарського обороту відходів виробництва і вжитку. При такому підході до побудови нової форми стосунків з природним довкіллям дії суспільства мають бути направлені на такий розвиток, при якому підвищується добробут населення, забезпечується його екологічна безпека і одночасно зберігається біорізноманітність і екологічна збалансованість. Дана стратегія передбачає погоджений розвиток суспільства і природи, усвідомлення обмеженості природних ресурсів, а значить і обмежень потреб, і перехід до поняття еколого-орієнтованих потреб. В той же час, ряд учених не розділяє даний підхід до реалізації концепції сталого розвитку. Як вважає академік Н.Н. Моїсеєв, ідея сталого розвитку в такій постановці ілюзорна, оскільки практично не реалізовується на практиці і по цьому необхідна конволюція суспільства і довкілля [20, 30].

Виходячи з антропоцентричного підходу, на перше місце серед чинників стабілізації ставиться людина і її праця. Перехід до сталого розвитку, таким чином, буде супроводжуватися соціалізацією природи.

Автори роботи [21] вважають, що в Україні ще не достатньо передумов для сприйняття ідей сталого розвитку. Перехід України до стану сталого розвитку стримується необхідністю вирішення комплексу екологічних, соціальних, економічних проблем, які для країн з розвиненою економікою не є актуальними.

Деградація і виснаження природних ресурсів унаслідок техногенного розвитку економіки заставляють вкладати значні капітальні ресурси в розробку нових або посилення експлуатації вже використовуваних родовищ корисних копалини. Ці інвестиції збільшуються з кожним роком, хоча ефективність їх при цьому падає [35]. При такому типі економічного розвитку, в разі витратного інвестування видобутку і використання природної сировини, не представляється можливим вкладати більш менш значні засоби в природоохоронні програми і поліпшення якості довкілля. Певний вклад в деградацію природного середовища і виснаження природно-ресурсного потенціалу України вносить експортно-імпортна політика, обумовлена типом економіки і рівнем технічного розвитку. Техногенний тип економіки і низький технологічний рівень провокує зростання експорту сировини концентратів, руди, металів, хімічних продуктів і іншої ресурсоємної продукції, тоді як високо наукова і високотехнічна продукція складає 3-4% всього експорту.

Нинішня структура економіки України в цілому неефективна і екологічно небезпечна. На екологічно небезпечні виробництва доводиться 42,8% вартостей основних фондів, 33, 8% обсягів виробництва і 21% захисту працівників [33]. Зростає питома вага сировинних галузей. Це підтверджується даними про структуру виробництва промислової продукції в Україні

Як вважають більшість авторів, одна з причин екологічної кризи в Україні - це дотримання методології вирішення економічних проблем шляхом охорони природи і раціонального використання природних ресурсів, а не відповідності принципам збалансованого екологобезпечного розвитку, коли можливості природного середовища визначають стратегію соціально-економічного розвитку суспільства. На зміну «раціональному природокористуванню» початку 90-х років прийшла думка про необхідність поєднання інтересів природи і суспільства, тобто при вирішенні будь-яких економічних питань необхідно враховувати екологічні аспекти і навпаки. При цьому значно розширене поняття «Якості життя» як рівня вжитку матеріальних і духовних благ в екологічно сприятливих умовах.

Згодом [4, с. 145] сталий розвиток визначається як процес гармонізації виробничих сил, забезпечення задоволення необхідних потреб всіх членів суспільства за умови збереження і поетапного відтворення цілісності природного середовища, створення можливостей для рівноваги між її потенціалом і потребами людей усіх поколінь.

Автори визначають основні цілі сталого розвитку України як економічне зростання, відновлення біорізноманітності, реалізація екологічного розвитку виробництва, соціальна справедливість, раціональне використання природних ресурсів, стабілізація чисельності населення, збереження і розвиток інтелектуального потенціалу країни. Для реалізації цих цілей, на думку авторів [4] необхідне: структурна перебудова економіки України, зміна структур виробництва і вжитку, гарантія соціально-економічної і екологічної безпеки держави, підвищення рівня організації природокористування на регіональному рівні, забезпечення паритетності у використанні природних ресурсів для нинішнього і майбутнього поколінь. Як цільові орієнтири сталого розвитку пропонуються показники якості життя, рівня економічного розвитку і стану довкілля. При цьому до показників якості життя відносяться: тривалість життя, рівень здоров'я населення, освітній рівень, рівень зайнятості населення, забезпеченість житлом, доля населення, що мешкає в умовах відхилення стану природного середовища від нормативного. Автори підкреслюють, що досягнення стану сталого розвитку забезпечується проведенням еколого-економічної політики, що включає: екологізацію всіх ланок суспільного виробництва; формування збалансованої структури виробництва і вжитку на принципах раціональності і безпечності; перехід до загального платного природокористування; включення економічного імперативу в інвестиційну політику, формування ринку екотехнологій і екопослуг; екологізація інституційних утворень; розвиток економічних інструментів регулювання природокористування.

Для України мету переходу до суспільства сталого екологічно безпечного розвитку можна визначити як забезпечення високої якості життя на підставі збалансованого рішення проблеми соціально-економічного розвитку, збереження сприятливого довкілля, відтворення сприятливого довкілля і відтворення природно-ресурсного потенціалу [21, с. 56].

Як показує аналіз соціальної та еколого-економічної ситуації в Україні, досягнення даної мети - це завдання майбутнього, проте вже сьогодні необхідно робити активні кроки в цьому напрямі. Можна виділити ряд принципів, що сприяють реалізації поставленої мети в процесі розробки стратегії розвитку національної економіки в перехідний період [6]:

принцип обережності: не погіршення сьогоднішнього стану довкілля в результаті дій або бездіяльності;

принцип «передбачати і запобігти»: довший і менш ризиковий підхід краще чим ліквідація збитків довкіллю;

принцип балансу між ресурсами і забрудненням: використання ресурсів в рамках масштабів регенеративної здатності екосистеми; контроль над об'ємом забруднень і відходів в рамках асиміляційного потенціалу екосистеми;

принцип збереження природного багатства на сьогоднішньому рівні: недопущення втрат або зменшення природно-ресурсного потенціалу і екологічної різноманітності;

принцип консервативного землекористування: наскільки можливо запобігти переходу малоінтенсивного землекористування на інтенсивніше.

Ряд авторів [21,с. 57] пропонує дещо інші принципи переходу України на шлях сталого розвитку, стосуючись еколого-економічного аспекту даної проблеми: господарська діяльність повинна оцінюватися з точки зору нанесеної шкоди природному середовищу і природним ресурсам, отриманий від господарської діяльності результат не може бути менше ніж завданої шкоди; при вирішенні економічних проблем пріоритет віддається екологічному чиннику, а вирішення екологічних проблем співвідноситься економічними можливостями; подальше екстенсивне використання природних ресурсів і погіршення стану довкілля слід вважати недопустимим; екологічні проблеми повинні вирішуватися як можна ближче від їх виникнення; провідна роль в реалізації стратегії сталого розвитку в економічній, соціальній і екологічній сферах належить державі. Як першочергові завдання автори [21,с.15] бачать: призупинення деградаційних процесів в природі і суспільстві; реабілітація навколишнього техногенно-зміненого середовища; приведення до екологічних вимог структури національної економіки; зменшення до екологічно обґрунтованого рівня розораності сільськогосподарських угідь; відновлення родючості земель. При цьому необхідна розробка і впровадження в життя нової екологічної політики як в галузях природокористування, економіки, в техніці і технологіях, так і в соціальній і гуманітарній сферах. В даному випадку екологічна політика розглядається як складова частина національної безпеки держави.

В той же час в аналізованих роботах вітчизняних учених не виділяється як першочергове завдання регулювання еколого-економічних стосунків на регіональному рівні як зовнішнього елементу реалізації концепції сталого розвитку.