Лекція 4 ГАЛИЦЬКО-ВОЛИНСЬКА ДЕРЖАВА

 

План

1 Галицьке і Волинське князівства.

2 Суспільний устрій.

3 Державний лад.

4 Правова система. Судочинство.

 

1 У середині ХІІ ст. Київська Русь розпалася на півтора десятки князівств: Київське, Переяславське, Володимиро-Суздальське, Смоленське, Чернігівське та інші. Вони, у свою чергу, поділялися на менші князівства.

В одних землях утворилися феодальні республіки (Новгород, Псков), в інших - князівства з міцною князівською владою (Володимиро-Суздальське) або князівства із сильною боярською аристократією (Галицьке).

Одним з найбільш потужних князівств Київської Русі було Галицько-Волинське князівство. Воно стало безпосереднім спадкоємцем Русі. Після занепаду Києва саме туди переміщується центр економічного і політичного життя південно-західної гілки східних словян.

Його піднесенню сприяло географічне положення (далеко від кочовиків і влади Київських князів, важливі торгові шляхи), необхідність спільної боротьби проти польських і угорських зазіхань, об’єднавча політика Романа Мстиславича і Данила Галицького.

До завоювання Володимиром Великим Галицько-Волинських земель їх населяли дуліби (волиняни), бужани, тиверці, білі хорвати.

Після смерті Ярослава Мудрого на Волині правили його нащадки: Ігор, Ізяслав, Ярополк, Ярослав, потім Мономаховичі, у Галичині – його правнуки Ростиславичі.

З ослабленням Київської Русі у 1141 р. виникає Галицьке, а 1146 р. – Волинське князівства.

Розквіт Галицького князівства припадає на період правління Ярослава Осмомисла (1152-1187), Волинського – Романа Мстиславича (1170-1205).

В історії Галицько-Волинського князівства можна виділити такі етапи:

1199-1205 рр., коли Роман Мстиславич об’єднав Волинь і Галичину. Природно й економічно ці землі були близькі, а політично і соціально – контрастні. Волинь була централізованою і згуртованою, бояри служили князю. А Галичина до об’єднання залишалася неконсолідованою. У князівстві панували бояри, а не князь. Галицько-Волинське князівство в цей період трималося на авторитеті і військовій силі князя.

1205-1238 рр. Саме тоді стався тимчасовий розпад князівства. Втручання бояр у справи престолонаслідування (боярин Кормильчич) посилилися, відчувався тиск з боку Польщі й Угорщини. Відбувалася боротьба Данила Галицького і його брата Василька за відновлення єдності князівства.

1238-1240 рр. Відновилася єдність князівства. Данило Галицький успішно відбиває напади Польщі, Угорщини, Тевтонського ордену. Встановлюється влада над Києвом (1239). Однак об’єднанню усіх цих земель під владою Данила Галицького завадила монголо-татарська навала.

Остаточне об’єднання галицько-волинських земель сталося у 1245 р.

1240-1340 рр. Розпочалася боротьба з монголо-татарами, яка поступово призвела до занепаду князівства. Одночасно велася боротьба з Угорщиною, Польщею, чинився опір Золотій Орді. Спроба Данила Галицького створити антиординську коаліцію у складі Галицько-Волинського князівства, Польщі, Угорщини, Папи Римського, Тевтонського ордену зазнала невдачі. У 1253 р. у м.Дорогочин Данило Галицький був коронований послами папи Інокентія ІV на умовах церковної унії і матеріальної допомоги з боку Папи. Через невиконання умов договору угода була скасована.

50-ті роки XV ст. – зеніт могутності і слави Галицько-Волинського князівства. Були налагоджені добрі стосунки з сусідами. Данило Галицький навіть почав втручатися у боротьбу за австрійський престол. Він перший серед руських князів розпочав боротьбу проти татар. Розбив Куремсу, але орди Бурундая приборкали князя. У 1264 р. Данило Галицький помер. Це призвело до розпаду князівства. Землі були поділені між його синами і братом. В середині ХІV ст. вони стали легкою здобиччю поляків, литовців, угорців, молдаван.

Залежність князя від Орди була м’якшою, ніж на сході Русі. Сюди не наїжджали ханські баскаки, не проводилися подушні переписи населення, але князі повинні були надсилати військо під час походів ординців на сусідів, сплачувати татарщину (данину).

Отже, Галицько-Волинське князівство було другою формою державності українського народу. У період розквіту воно об’єднувало 90% українських земель.

Князівство розвивалося під впливом державно-правових традицій Київської Русі та Європи, про що свідчать значні економічні і політичні позиції боярства. Проте саме цей чинник став чи не головним у зникненні в другій половині ХІV ст. Галицько-Волинського князівства.

 

2 Усе населення князівства, як і в Київській Русі, умовно можна поділити на 3 групи.

Вільні люди.

Особливістю соціальної структури було те, що важливу роль відіграло старе боярство – “мужі галицькі”. На відміну від Київської Русі місцеві бояри були власниками землі, що становила їх економічну і політичну незалежність від князя. Багато з них мало і власне військо. Ця частина боярства поповнювалася за рахунок інших верств – збіднілих князів, середніх і дрібних бояр.

Середнє і дрібне боярство – феодали, які перебували на службі у князя й отримували за це землі до волі князя, до смерті власника з правом передачі у спадщину своїм нащадкам. Вони постачали князю військо (із селян-смердів). Часто підпадали під вплив старого боярства і тому не стали опорою князя у боротьбі за єдиновладдя.

Верхівка духовенства. Ця привілейована група мала селян, землю і не сплачувала податки.

Селяни-смерди – основна маса населення. Це – особисто вільні виробники, які мали дрібне господарство і майно. Перебували у складі громади (верви). Сплачували податки, виконували повинності, у тому числі військову (зі своєю зброєю і кіньми). Формально залишаючись вільними, вони поступово ставали залежними від землевласника.

Міське населення. Неоднорідна маса населення. До її складу входили торгово-реміснича верхівка – “мужі градські” (купецькі об’єднання, ремісничі цехи), міські низи – робітні люди, “люди менші”, підмайстри, обслуга.

Напіввільні люди – частина селян, які перебували у залежності від феодала за взяті у борг зерно, гроші, реманент, худобу. Як правило, вони відпрацьовували борг або сплачували натурою – зерном, медом, рибою тощо.

Невільні люди – холопи. Але холопство не набуло великого поширення. Більшість холопів було посаджено на землю і згодом влилося до складу селянства.

 

3 Галицько-Волинське князівство стало одним з потужних державних утворень на землях роздробленої Русі, що успадкувало її державно-правові традиції. Саме західноруські землі продовжували залишатися носіями основних рис державного устрою Давньоруської держави. Проте політичний розвиток князівства мав і певні особливості.

Князь – носій верховної влади. Представляли її нащадки Володимира Великого і Ярослава Мудрого. Проте трапилося 2 випадки, коли правили представники боярства: у 1210 р. –  Володислав Кормильчич, 1340-1349 рр. – Дмитро Дедько. Після 1245 р. формою правління став дуумвірат. Під рукою Данила Галицького перебувала Галичина, Дорогочинська, Белзька та Холмська земля на Волині, а під впливом Василька знаходився Володимир разом з більшою частиною Волині.

Компетенція і влада князя не були чітко окреслені і залежали від авторитету князя. Однак князь ухвалював законодавчі акти, мав судові повноваження, очолював військо, збирав податки, карбував гроші, визначав порядок і розмір поборів, керував скарбницею, призначав єпископів, відав зовнішньою і внутрішньою політикою. Атрибутами влади були вінець (корона), герб (зображення золотого лева на синьому щиті), прапор (синє полотнище із зображенням лева), печатка.

В окремі періоди князь потрапляв у політичну залежність від бояр. Від їхньої волі часто залежала доля князівського столу. Могутність боярства відобразилась і на ролі Боярської думи. Вона скликалася князем за згодою боярства. З часом її вплив на політичне життя  князівства настільки зріс, що закон набирав чинності лише після ухвалення його Боярською думою і підписання князем. До її складу входили великі землевласники, єпископ, суддя князівського двору, окремі намісники і посадники.

За формою правління Галицько-Волинське князівство нагадувало феодальну монархію з яскраво вираженими олігархічними тенденціями.

Віче не відігравало великої ролі у політичному житті князівства, не мало чітко визначеної компетенції і порядку скликання. Спроби Данила Галицького скликати його у 1231 і 1235 рр. і знайти в нього підтримку для боротьби з боярством виявилися марними.

Князівські з’їзди (снеми). На них укладалися різні угоди, підписувалися договори про мир. Рішення снемів мали рекомендаційний характер.

У Галицько-Волинському князівстві поширилася двірцево-вотчинна система управління. Особи, які займали посади двірцево-вотчинних слуг у князівському домені, одночасно виконували функції управління в межах держави. Провідне місце займав двірський або дворецький, який завідував князівським палацом, іноді заступав князя в управлінні, війську, суді. Канцлер (печатник) – охоронець печатки, автор текстів князівських указів.  Відав канцелярією, виконував дипломатичні і військові доручення князя. Стольник стежив за своєчасним надходженням доходів. Ловчий відав полюванням на звірів. Конюший обслуговував князівську кінноту.

Судові функції виконували княжі тіуни і посадники. Їм допомагали вірники, мечники, отроки.

Місцеве управління

Територія поділялася не на уділи, а на воєводства і волості, якими керували відповідно воєвода, волоститель, що призначалися князем з місцевих бояр. Їм належала адміністративна і судова влади, підпорядковувалося військо в межах своїх повноважень. Місцеве управління базувалося на системі “кормлінь”.

У містах управляли тіуни і посадники, яких призначав князь, на селі – старости. У першій половині ХІV ст. поширюється магдебурзьке право. Окремі міста мали власне самоуправління й окремий суд.

Військо складалося з воїв – ополчення із смердів, дружини, бояр та їхніх загонів, іноді – з найманого війська (угорці, кочовики).

 

4 У Галицько-Волинському князівстві в цілому поширювалася система права Київської Русі. Але відбулися і деякі зміни у законодавстві. Вони були пов’язані з розширенням кола об’єктів феодальної власності, що охоронялася законом; з необхідністю відтворення в праві соціального становища певних верств суспільства; зі зміцненням основ права-привілею; посиленням у законодавстві місцевих особливостей. Окрім давньоруських джерел права, у Галицько-Волинському князівстві застосовувалися й інші нормативно-правові акти.

Джерела права

Звичаєве право. Воно зберегло свою силу і після монголо-татарської навали і регулювало такі норми, як порядок здійснення кровної помсти,  присяги, ордалії.

“Руська правда”. У Галицько-Волинському князівстві продовжували діяти норми “Руської Правди”, які регулювали питання права власності на землю і майно, укладання угод та договорів.

Князівське законодавство. Залишилося небагато пам’яток права цього періоду. Найбільш відомі 4 пам’ятки права, що збереглися.

Грамота Івана Ростиславовича Берладника (1134). Вона містить відомості про зв’язки місцевих купців з болгарськими, чеськими, угорськими купцями. Регламентувала правове становище (пільги) деяких іноземців під час їх перебування на землях Русі.

Рукописання (або заповіт) князя Володимира Васильовича (1287). Воно свідчило про існування права успадкування феодального володіння, порядок передачі князями права експлуатації феодально залежного населення, розкривало систему управління селами і містами. Наведено приклади такого способу придбання землеволодінь, як купівля землі.

Уставна грамота князя Мстислава Романовича (1289). Вона дає уявлення про розмір та форми феодальних повинностей міського населення на користь князя.

Юридичні документи ХІV ст. – грамоти, договори, доручення. Вони свідчили про впорядкування окремих інститутів права власності і зобов’язального права. У них визначалися правила дарування нерухомості (землі, садиби, млина). У князівстві були поширені договори купівлі-продажу рухомого майна, обміну, заповіту, позики.

Окремі відомості про правову систему князівства збереглися у літописах. Це – міжнародні договори, законодавча діяльність князів, норми кримінального права. З’являється і такий вид злочину, як змова проти князівської влади. Розширюється і коло покарань. Застосовуються смертна кара для феодалів і залежних селян, конфіскація майна, вигнання з країни, тюремне ув’язнення.

Є припущення, що існував збірник постанов Галицько-Волинського князівства.

Магдебурзьке право. У багатьох містах князівства завжди було чимало іноземців, які займалися торгівлею. Поступово їм надавалися привілеї.

Наприкінці ХІІІ – на початку ХІV ст. на українських землях запроваджується Магдебурзьке право. Воно було обмежене. Його отримували переважно іноземці, які не підлягали юрисдикції місцевої адміністрації. Православне населення позбавлялося права брати участь у діяльності органів самоврядування, займатися ремеслами. Тому воно чинило опір впровадженню Магдебурзького права. Першими це право отримали такі міста, як Володимир-Волинський (1324), Сянок (1339), Львів (1352).

Церковне законодавство. Це річні церковні постанови і устави. Ними регулювалися шлюбно-сімейні відносини, правопорушення проти моралі, неправомірні дії духовенства і церковних людей тощо.

Судочинство

Суд не був відокремлений від адміністрації. Судові функції виконували: князь, Боярська рада, воєводи, волостителі, церква. Право суду над залежними селянами здобувають великі землевласники.

Отже, з розпадом Київської Русі традиції державотворення не переривалися. Вони яскраво виявилися у Галицько-Волинському князівстві, яке об’єднувало понад 90% української території. Воно не тільки продовжило державницьку традицію Давньоруської держави, але й досягло значного політичного, економічного, культурного розвитку, вийшовши на передові позиції серед країн Східної Європи.

 

Список основної літератури

 

1. Історія держави і права України: У 2 т. / За ред. В.Я.Тація. – К., 2000. – Т.1.

2. Історія держави і права України / За ред. А.С.Чайковського. – К., 2001.

3. Музиченко П. Історія держави і права України. – К., 2001.

 

Список додаткової літератури

 

1. Брецко Ф. Історія держави і права України в схемах і таблицях // Історія України. – 2005. – №29-32. – С.21-23.

2. Владимирский-Буданов М.Ф. Обзор истории русского права. – Ростов-на-Дону,  1995. 

3. Законодательство Древней Руси. – М., 1984.

4. Капелюшний В.П., Кудін С.В. Історія держави і права України (у схемах). – К., 2001.

5. Котляр Н.Ф. Формирование территории и возникновение городов Галицко-Волынской Руси Х-ХІІІ вв. – К., 1985.

6. Кузьминець О., Калиновський В. Історія держави і права України. – К., 2002.

7. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, 1996.

8. Лащенко Р. Лекції по історії українського права. – К., 1998.

9. Музиченко П.П., Долматова Н.И. История государства и права Украины в вопросах и ответах. – Харьков, 2000. – Ч.1.

10. Правовий звичай як джерело українського права ІХ-ХІХ ст. / За ред. І.Б.Усенка. – К., 2006.

11. Усаевич Я.Д. Галицько-Волинська держава // Історія України: нове бачення: У 2 т. / За ред. В.А.Смолія. – К., 1995. – Т.1.

12. Хрестоматія з історії держави і права України: У 2 т. – К., 1997. – Т.1.

13. Шевчук В.П., Тараненко М.Г. Історія української державності. – К., 1991.

14. Юридична енциклопедія: В 6 т. / Ред. Ю.С.Шемшученко. – К., 1999-2004.