Лекція 13 Правове становище українських земель у складі Австрійської імперії (1772-1918 рр.)

 

План

1 Приєднання українських земель до Австрійської монархії.

2 Суспільний устрій.

3 Державний лад.

4 Судова система.

5 Правова система

 

1 Внаслідок І і ІІІ поділів Польщі у 1772 і 1795 рр. Східна Галичина була приєднана до Австрійської монархії. Ця територія отримала назву Королівство Галичини і Лодомерії. До його складу входила Східна (українська) і Західна (польська) Галичина. У 1815 р. за міжнародним договором Східна Галичина була остаточно визнана територією Австрії. Внаслідок австрійсько-турецьких війн і укладання відповідних договорів наприкінці ХVІІІ ст. Закарпаття у складі Угорщини (Трансільванії) було приєднано до Австрії.

У 1774 р. Північну Буковину окупували австрійські війська, а наступного року, за Константинопольською конвенцією між Австрією і Туреччиною, цей край був визнаний австрійською територією. У 1786 р. на правах окремого округу вона була приєднана до Королівства Галичини і Лодомерії, а 1861 р. набула  статусу коронного краю Австрії.

У 1867 р. Австрійська імперія перетворилася на дуалістичну державу – Австро-Угорську монархію, що складалася з двох частин. До Угорщини належали Закарпаття, Трансільванія, Хорватія і Словенія, до Австрії – Північна Буковина, Галичина, Чехія, Моравія, Далмація та інші землі.

У 1914 р. Східна Галичина була окупована російськими військами. Функціонувало окреме Галицьке генерал-губернаторство у складі Львівської, Чернівецької, Тернопільської, Перемишлянської губерній.

 

2 У першій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях до панівного класу належали:

Поміщики (шляхта і магнати). За національним складом серед них у Галичині переважали поляки, були й українці, на Закарпатті – угорці й австрійці (німці), Буковині – австрійці та румуни. Прикметно, що місцеві поміщики могли не нести військової служби, проте сплачували за це гроші.

Духовенство. Серед духовних осіб певні привілеї мали католики та уніати, проте 1781 р. цісарським патентом католицька, уніатська і протестантська церкви були урівнені в правах.

До залежних класів належали селянство і значна частина міщан. Хоча особисте кріпацтво формально було скасовано (поміщик не міг позбавити селянина його наділу), але селянин залишався в економічній залежності від поміщика. 1782 р. панщина на селі була обмежена 3 днями на тиждень. Селяни відбували натуральні і грошові повинності: працювали на панщині; віддавали певну частку врожаю поміщику; використовувалися на різних роботах; виконували державні повинності. Проте вони не могли продати свій наділ.

У другій половині ХІХ ст. відбулися значні зміни в соціально-економічному житті західноукраїнських земель. Реформою 1848 р. скасовувалися феодальні повинності селян, а це відкрило шлях для розвитку капіталізму. Попри це поміщики Східної Галичини, Північної Буковини і Закарпаття залишалися панівним класом. Під час роздачі наділів у поміщиків опинилися найродючіші землі, їм нарізали частину селянських угідь. 44% землі Галичини, 54% - Буковини, 70% - Закарпаття перейшло до рук поміщиків.

Розвиток капіталізму призвів до формування нових класів: буржуазії (промислової, сільської, банківської) і робітничого класу, який формувався із малоземельних і безземельних селян та ремісників.

Соціальне становище міського населення у ХІХ ст. мало чим відрізнялося від того, яким воно було у попередню добу. Більшість заможних городян складали іноземці, а робітники майже всі були українцями. У промисловості переважав іноземний капітал. У зв’язку з малоземеллям і безземеллям та неможливістю знайти роботу у місті чимало людей мігрувало до інших регіонів імперії, а на рубежі ХІХ-ХХ ст. зросла кількість емігрантів до Америки.

Напередодні і в роки Першої світової війни збільшилася кількість незаможних селян. Їх питома вага серед усіх селян досягала 75%. При цьому вони сплачували більше десятка різноманітних податків.

 

3 Наприкінці XVIII – першій половині ХІХ ст. Австрія була монархією. Після входження західноукраїнських земель до її складу на них було поширено австрійську адміністративно-територіальну систему.

У 1774 р. для ведення галицьких справ у Відні заснували Галицьку надвірну канцелярію на чолі з канцлером.

Главою адміністрації у краї був губернатор, який призначався з австрійців імператором. Йому підпорядковувалося губернське присутствіє.

У 1775 р. в Галичині сформувався крайовий становий сейм з представників трьох станів: магнатів, духовенства, населення королівських міст.

Цей представницький орган мав виконавчий комітет у складі 7 осіб, які обиралися сеймом на 6 років. Їх кандидатури затверджував імператор. Компетенція сейму була обмеженою. Головне його призначення – це подання прохань центральній владі. Головував у сеймі губернатор.

Спочатку Галичина поділялася на 6 циркулів (округів) і 59 дистриктів, а з 1777 р. – на 18 округів. У 1786 р. 19-м округом стала Буковина. Очолювали їх старости, до компетенції яких належали всі адміністративні і поліцейські справи, нагляд за торгівлею, промисловістю тощо.

Адміністративним центром краю був Львів. У 1846 р. було запроваджено новий адміністративно-територіальний поділ. Галичина поділялася на 74 повіти, які очолювали старости.

Нижчою ланкою державного апарату були: у селах – війти, у містах – бурмистри.

Крайові міста – Львів на Галичині і Чернівці на Буковині – керувалися власними статутами. Всього в імперії статутами керувалися 33 міста.

Після революції 1848-1849 рр. відбулися зміни в системі управління.

В Галичині замість губернського встановлювалося правління намісника, на Буковині, що відокремилася від Галичини, – президентське правління на чолі з президентом.

На відміну від губернського правління, що мало деякі риси колегіальності, намісник або президент ставали одноособовими главами краю і підлягали безпосередньо міністру внутрішніх справ.

Намісникам підпорядковувалися начальники повітів або старости, яких призначав міністр внутрішніх справ без зазначення повіту, в який вони направлялися. Це визначав сам намісник.

У 1861 р. австрійський імператор створив Галицький і Буковинський крайові сейми, до складу яких обиралися представники панівних класів – магнати, єпископи, ректори університетів. Виконавчим органом сейму був крайовий комітет у складі маршала і 6 членів. Діяльність сеймів була підпорядкована центральній владі. Імператор затверджував рішення сеймів, мав право скликати або закривати засідання сеймів, розпускати їх. Сейми здійснювали нагляд за повітовими, міськими і сільськими органами.

Поряд з органами державної адміністрації у другій половині ХІХ ст. виникли й органи місцевого самоврядування. У 1862 р. було видано державний закон про місцеве самоврядування, а у 1866 р. на його основі прийняли галичанський крайовий закон про громадян. Згідно з ним вищою інстанцією самоврядування стала повітова рада. До її складу входили представники від поміщиків, промисловців і купців, що сплачували податки більше 400 крон, міських і сільських громад. Повітова рада обиралася на 5 років. Виконавчим органом повітової ради був повітовий комітет, що складався із голови (ним був, як правило, повітовий староста), його заступника і 5 членів та їх заступників. Вони були підконтрольні державі, оскільки старосту призначав міністр внутрішніх справ.

У містах і селах обирались міські і сільські ради. Їх виконавчими органами були управи, а у великих містах – магістрати, на чолі яких стояли начальники рад. До компетенції рад належали господарські питання. Намісник мав право розпуску повітових, міських і сільських рад.

На Закарпатті, яке було виділено в окремий край, адміністративно-територіальними одиницями були жупи (всього 4). Очолювали їх піджупани, які підпорядковувалися наджупанам і міністерству внутрішніх справ. Жупи поділялися на комітати, до складу яких входили начальники комітатів, секретарі, землеміри, збирачі податків та інші. У селах виконавчими органами були сільські управління на чолі із старостою.

У Закарпатті, крім адміністративно-територіального поділу, існував і територіально-економічний – на домінії, що об’єднували землі з містами та селами, які належали державі, церкві, феодалам. До них входила система фільварків або кличів (кілька фільварків).

Після створення у 1867 р. Австро-Угорської імперії кожна з двох держав мала свій двопалатний парламент. Єдиною в країні була особа імператора, який одночасно носив титул угорського короля. Він підписував ухвалені парламентами закони, представляв країну на міжнародній арені, призначав і відправляв уряди у відставку, був головнокомандувачем збройних сил імперії. Ради міністрів в обох частинах імперії були виконавчими органами влади. Їм підпорядковувалася крайова влада.

 

4 Наприкінці ХVІІІ – першій половині ХІХ ст. на західноукраїнських землях зберігалася попередня станова судова система: духовні суди (єпископські), суди у містах, які користувалися магдебурзьким правом, доменіальні (вотчинні) суди (суд поміщика над селянами і сільськими громадами), земські, гродські і підкоморські суди. Вищою апеляційною інстанцією був королівський трибунал.

Після революції 1848 р. у судовій системі відбулися певні зміни. Судова система відокремлювалася від законодавчої та оголошувалася незалежною. У 1849 р. створювалися всестанові суди:

повітові суди – один суддя. Суд І інстанції. Розглядали цивільні справи і справи про проступки;

повітові колегіальні суди – троє суддів. Розглядали деякі цивільні справи і злочини, які не належали до судів присяжних. Суд І інстанції;

окружні суди – як суд І інстанції розглядав важливі цивільні справи. Як суд ІІ інстанції щодо справ, вирішених повітовим і повітовим колегіальним судами;

вищий крайовий суд у Львові – друга інстанція для окружних судів і третя та остання інстанція для повітових судів, але лише у цивільних справах;

найвищі судові інстанції – Верховний суд і касаційний трибунал у Відні.

Існували і спеціальні суди: військові, промислові, комерційні. Дрібні цивільні справи розглядали мирові судді і суди присяжних. Справи про злочини, за які передбачалися покарання більше 5 років, розглядалися у крайових судах.

У 1781 р. у Галичині і Буковині була заснована адвокатура, але положення про неї вийшло лише у 1868 р., а 1872 р. затверджено статут адвокатів, 1890 р. – визначено розмір гонорарів. Адвокатом могла бути людина, яка закінчила юридичний факультет, склала адвокатський екзамен, мала ступінь доктора права і 7 років юридичної практики.

У 1850 р. була запроваджена прокуратура. Суд підпорядковувався прокуратурі. Прокуратура здійснювала нагляд за законністю дій установ, осіб, суду, слідчих органів. Згодом у повітових судах вводилися посади заступників державних прокурорів, окружних судах – державних прокурорів, крайовому суді – старших прокурорів, Верховному суді та Касаційному трибуналі –  генеральних прокурорів.

5 Приєднання західноукраїнських земель до Австрії сбіглося з кодифікацією її законодавства. Саме в цьому регіоні країни пройшли апробацію окремі кодекси. Так, у 1797 р. спочатку у Західній Галичині, а у 1798 р. у Східній Галичині було введено Цивільний кодекс.  У 1812 р. його дію поширили на всю імперію, а у 1816 р. – на Буковину. Кодекс складався з 1502 статей і поділявся на 3 частини. У Вступі викладалися загальні міркування про цивільний закон (ст.1-14), І частина присвячувалася особистим правам (ст.15-284), ІІ частина – майновим правам (ст.285-1341), ІІІ частина – спільним постановам стосовно особистих і майнових прав (ст.1342-1502). Кодекс містив норми як феодального, так і буржуазного права. Зокрема, він закріплював поміщицьку власність на землю та податки з неї, узаконював право спадщини селянських земельних наділів.

У 1775 р. на Галичину і Буковину поширився  Кодекс вексельного права 1763 р., яким регулювалися фінансово-кредитні відносини.

Розвиток капіталізму спричинив до введення у дію в 1863 р. Торговельного кодексу.

У сімейному праві Австрії зберігався церковний шлюб. На західноукраїнських землях діяли також окремі норми місцевого звичаєвого права. Так, кожний з подружжя у випадку смерті іншого зберігав право користуватися усім майном.

На більшості австрійських земель діяв Цивільно-процесуальний кодекс 1786 р. З 1807 р. його поширили і на Східну Галичину. Судочинство характеризувалося повільністю ведення справ і дорожнечею. Новий цивільно-процесуальний кодекс було затверджено у 1895 р., а введено в дію у 1898 р. Він проголошував усність, публічність, змагальність судочинства, прискорював розгляд судових справ. У 1896 р. вийшло доповнення до кодексу, що стосувалося екзекуцій. Ним регулювалися порядок виконання судових рішень, правила примусового стягнення штрафів і судових витрат.

Кодифікація кримінального права в Австрійській імперії розпочалася у 1768 р., коли був затверджений Кримінальний кодекс. У 1787 р. вийшов новий кримінальний кодекс, який в порядку апробації (досвіду) 1797 р. запровадили у Східній Галичині. А з 1803 р. він став чинним в усій імперії. Цей кодекс поділявся на дві частини – злочини і тяжкі поліційні проступки. Кожна з них мала два розділи. Перший стосувався норм кримінального матеріального права, другий – норм процесуального права.

З розвитком капіталізму у 1853 р. кодекс було переглянуто і видано нову редакцію. Запроваджувався поділ на злочини (ст.1-232) і проступки (ст.233-532). За злочини передбачалася смертна кара (повішання) або ув’язнення на різні терміни, за проступки – грошові покарання, ув’язнення до 6 місяців, тілесні покарання (скасовані 1867 р.) і заборона проживати у даній місцевості.

Кримінально-процесуальні дії у першій половині ХІХ ст. визначалися кримінальним кодексом 1803 р. А 1853 р. був прийнятий окремий закон про кримінальне судочинство, який запроваджував часткову гласність процесу, але не допускав участі громадськості у ньому. Проте 1869 р. його доповнили законом про суди присяжних, а 1873 р. затвердили новий Кримінально-процесуальний кодекс, яким запроваджувалися усність і гласність процесу, суд присяжних, пропагувалася ідея вільної оцінки доказів за внутрішніми переконаннями суддів.        

У 1912 р. був введений у дію Військовий кримінально-процесуальний кодекс.

На Закарпатті у першій половині ХІХ ст. застосовувався австрійській кримінальний кодекс 1803 р. зі змінами 1852 р. У 1879 р. був затверджений Угорський кримінальний кодекс, у тому числі й Закарпаття.

 

Список основної літератури

 

1. Історія держави і права України: У 2 т. / За ред. В.Я.Тація. – К., 2000. – Т.1.

2. Історія держави і права України / За ред. А.С.Чайковського. – К., 2001.

3. Музиченко П. Історія держави і права України. – К., 2001.

 

Список додаткової літератури

 

1. Кульчицкий В.С. Галицкий сейм в системе колониального аппарата Австро-Венгрии. – М., 1958.

2. Кульчицький В.С. Державний лад і право Галичини (в другій половині ХІХ – на початку ХХ ст.). – Львів, 1966.

3. Кульчицький В.С. Застосування кодексів австрійського права на території Галичини // Стан кодифікаційного процесу в Україні: системність, пріоритети, уніфікація. – К., 1995.

4. Кульчицький В., Бойко І. Система судових органів Галичини у складі Австро-Угорщини // Право України. – 2001. – №11.

5. Кульчицький В.С., Настюк М.І., Тищик Б.Й. Історія держави і права України. – Львів, 1996.

6. Лисяк-Рудницький І. Українці Галичини під австрійським пануванням // Історичні ессе. – К.,  1994. – Т.1.

7. Мікула А. Апарат управління Галичиною і Буковиною за австрійською Конституцією 1867 року // Право України. – 2002. – №5.

8. Нагаєвський І. Історія Української держави двадцятого століття. – К., 1993.

9. Українське державотворення: невитребуваний потенціал: Словник-довідник / За ред. О.М.Мироненка. – К., 1997.