Лекція 5 Українська культура польсько-литовської доби ( ХIV– перша половина ХVII ст. )

 

План

Поширення гуманістичних ідей у духовній культурі України доби Ренесансу. 

Розвиток освіти та наукових знань в Україні: книгодрукування та культурно-просвітницька діяльність братських шкіл.

Архітектура і образотворче мистецтво доби Ренесансу. «Золотий вік» львівського архітектурного Ренесансу.

4. Музична культура і театральне мистецтво епохи Ренесансу.

 

Основні поняття і терміни теми: Ренесанс, Реформація, гуманізм, гуманісти, братство, колегія, полемічна література, унія.

 

1.  Ренесанс (від франц. – відродження) – це ціла епоха у розвитку культури Європи в період переходу від Середньовіччя до Нового часу, а також назва художнього стилю, що прийшов на зміну готиці. Охоплює період кінця ХІІІ – XVI ст. включно.

 В європейській культурі розрізняють ранній і пізній гуманізм епохи Ренесансу. Ранній виник в Італії (XIV – середина XV ст.) й ознаменований інтересом до класичних мов, риторики, граматики, поезії, історії та моральної філософії. В його середовищі формувалися ідеї громадянського гуманізму – патріотизм, свобода особистості, гідність людини, громадянське служіння, спільне благо та ін. В останній третині XV ст. в Італії та південній Франції помітно зміщення гуманістичних інтересів до природничих наук, натурфілософії, теології. Цей період прийнято називати пізнім гуманізмом.

Зачинателями гуманістичної культури в Україні і визначними гуманістами XV–XVI ст. вважаються Юрій Дрогобич, Павло Русин та Станіслав Оріховський. Вони перші вивчили латинську мову, навчалися в європейських університетах, збагатили ренесансну культуру, насамперед своїми творами, де відчутне нове розуміння людини-особистості, гордість за працю, за свій рід і батьківщину, бажання прославляти її у світі.

Юрій Дрогобич, або Ю. Котермак з Дрогобича (1450–1494 рр.), вчився в Краківському та Болонському університетах. У 1482 р. йому присвоєно звання доктора медицини – першому серед вихідців з України. Після здобуття ступеня доктора філософії та медицини у Болоньї викладав там у 1478 – 1482 рр. астрономію та математику, а в 1481–1482 рр. займав посаду ректора (деканом) університету медиків та вільних мистецтв. Повернувшись до Кракова, працював професором медицини і астрономії. Він першим із українців почав робити розтин людського тіла, практикував як лікар. За великий внесок у національну культуру одержав ти­тул довічного громадянина Болоньї.

Праці його відомі в Італії, Франції, Німеччині, Угорщині. Юрій Дрогобич був першим українським автором, чия книга вийшла в Римі: там надруковано його твір «Прогно­стична оцінка поточного», тобто наукових знань і фактів у плані їхньої продуктивності. Юрій Дрогобич був учителем знаменитого німецького поета-гуманіста Конрада Цельса.

Павло Русин із Кросна (1470–1517 рр.) вчився у Краківському та Грейсфельдському (Німеччина) університетах. У 1506 р. переїхав до Кракова, де, працюючи магістром університету, викладав курс античної літератури (професор римської літератури). Русин – перший поет-гуманіст в українській літературі, водночас засновник гуманістичної латинської поезії в Польщі.

Станіслав Оріховський (Роксолан; 1513–1566 рр.) народився в с. Оріховці поблизу Перемишля. Вчився у Краківському, Віденському, Віттенбергському, Падуанському, Болонському університетах. Повернувшись на Батьківщину 1543 р., брав активну участь у суспільному житті, в промовах та публіцистичних творах порушував питання про згуртування європейських народів проти турецької експансії. Оріховський – найвизначніша постать у східнослов’янській культурі доби Відродження. В Західній Європі його називали «русинським Цицероном», «сучасним Демосфеном». Його твори з питань історії, філософії були відомі в Італії, Іспанії, Франції, Німеччині. Оріховський належав до еліти європейських гуманістів та діячів Реформації, спілкувався з Мартіном Лютером, дружив із Дюрером, Кранахом, Ульріхом фон Гуттеном, італійським гуманістом П. Рамузіо; великий вплив на нього справила творчість Е. Роттердамського. Оріховського можна віднести до перших полемістів, які виступали проти папства, догматів католицизму. В дусі Реформації він відстоював примат королівської та світської влади, яка повинна працювати на благо суспільства, громадянина, освіти і виховання народу.

До плеяди гуманістів належать також поет і політичний діяча Йосип Верещинський (1532–1598 pp.), який народився на Холмщині, був київським католицьким єпископом (1589–1598 pp.). Він створив проект лицарської школи на Задніпров’ї, висунув ідею козацької держави у формі князівства з центром у Києві.

Прославився гуманістичними поглядами поет Шимон Шимонович (Симон Симонід) (1558–1629 pp.).

В економічному, політичному та культурному відношенні Україна XV–XVI ст. була складовою частиною Європи. Нею цікавилися культурно-освітні діячі, сюди охоче навідувались, тут вільно проживали і творили відомі представники європейської ренесансної культури – Філіп Буонакорсі Каллімах, Юлій Помпоній Лет, Конрад Цельтіс, Ієронім Празький, Ян Лятос, Кирило Лукаріс, Мелетій Пігас, Никифор Параскез. Осідали вони переважно у Львові й Острозі. Поряд із цими містами головними центрами культурного та наукового життя були Київ, Перемишль, Замостя. Саме тут зароджувався і міцнів, структурно оформлявся український гуманістичний рух, зокрема як завдяки безпосереднім контактом із гуманістами Західної Європи, так і через ознайомлення українських авторів із творами європейських мислителів. У згаданих українських містах уже в XVI ст. з’явилися наукові осередки, справжні культурно-освітні центри зі школою, друкарнею, гуртком учених людей, які не тільки творили чи перекладали твори різного змісту – богословські, світські, підручники, а й навчали молоде покоління.

 

2.  Визначну роль у загальнокультурному процесі цього періоду в Україні відіграли братства. Про існування братств уперше стає відомо з писемних джерел XV ст. Вони виникали для захисту соціально-економічних інтересів міщанства, боротьби проти католицької релігійно-ідеологічної експансії та проти денаціоналізації.

У братствах брали участь середні верстви місько­го населення з цехових ремісників, торговців, учителів, православне духо­венство й дрібна шляхта.

Найдавнішими і найпомітнішими були Львівське Успенське братство (1585 р.), Брестське (1591 р.), Люблінське (1594 р.), Київське Богоявленське (1615 р.), Луцьке (1617 р.). Активно діяли братства в Острозі, Дрогобичі, Холмі, Перемишлі та інших містах. Крім церковно-релігійної боротьби з католиками та уніатами, братства займалися широкою громадсько-політичною та культурною діяльністю. Вони організовува­ли лікарні, притулки, школи, друкарні, згуртовували освітянські, наукові, видавничі та інші культурні сили.

В Україні на рубежі ХVІ–ХVІІ ст. формується принципово нова національна система освіти, що ґрунтувалася на національних тради­ціях, використовувала європейський досвід і перебувала під впливом гуманістичних та реформаційних ідей.

Наука в братських школах була доступна дітям будь-якого статку: бідні вчилися за рахунок братств, заможні батьки вносили певну плату. 

Серед предметів, що вивчалися у братських школах, були чи­тання й письмо, пізніше – риторика, граматика, діалектика, музика, Святе Писання; входили до програми й арифметика, і церковний спів. Особлива увага приділялася слов’янській і грецькій мовам: грецькою говорили й писали. Гетьман Сагайдачний у своєму заповіті призначив окремі фонди на утримання вчителів грецької мови в братських шко­лах Львова й Києва. Пізніше, у практичних інтересах, запроваджено було викладання латини (мови навчання у всіх європейських універси­тетах) і польської мови. У середині XVII ст. у реєстрах налічувалося більш ніж 2 тисячі православних братських шкіл, і не тільки в містах. За підтримки православних магнатів братські школи організовувалися і в селах. Видавалися підручники, що друкувалися в основному на тери­торії Польщі німецькими й польськими топографами; пізніше при брат­ствах постали власні друкарні.

                На кошти братств талановиті юнаки отримували можливість продовжити освіту в європейських університетах: у Кракові, Празі, Лейпцизі, Відні, Парижі, Болоньї, Падуї, Гейдельберзі. Так, у реєстрах Гей­дельберзького університету за XVI ст. значиться близько 800 студентів, що прибули з українських земель, більше половини з них – русини (українці), що звичайно записувалися як «рутени». Іноді вони досягали блис­кучих наукових успіхів.

                Першим навчальним закладом вищого ступеня була Острозька греко-слов’яно-латинська школа, заснована у 1576 р. князем Костянтином Остро­зьким  (Лоренцо Медичі української культури) для боротьби проти польсько-шляхетського і католицького засилля.

Острозька академія (греко-слов’янська академія) – фактично перший науковий і вищий навчальний заклад європейського типу на землях України. Проіснувала недовго.

 Сучасники називали Острозьку школу вищого типу «тримовним ліцеєм», «колегією», «академією». Основоположник української історіографії М. Грушевський називає її «першою українською академією наук». Навчання було організовано за західноєвропейською системою «семи вільних мистецтв» (граматика, риторика, діалектика, арифметика, геометрія, музика, астрономія), яка, до речі, впроваджувалася і в систему викладання братських шкіл. Крім слов’янської, вивчалися грецька і латинська мови. Вивчення слов’янської мови і тісно зв’язаної з нею книжної української мови було поставлено глибоко науково, про що свідчать пізніші граматичні праці виховання Острозької школи Мелетія Смотрицького («Граматика словенския», 1619 р.). Пам’яткою філологічної науки в Острозькій школі слід вважати і першу «Граматику словенська язика» (Вільно, 1586 р.).

                Князь Костянтин Острозький, фундатор і меценат культурно-освітнього центру, закликав в Острозьку колегію кращих учених, письменників і педагогів того часу зі Львова, Києва, Вільно та Греції.

Першим ректором Острозької школи у 1570–1580 рр. був учений і письменник Герасим Смотрицький (батько Мелетія Смотрицького), автор політичного трактату «Ключ царства небесно­го», надрукованого 1587 р. у Острозі, та кількох віршів.

                Однак після смерті старого князя К. Острозького (1608 р.) його маєтки й фундації перейшли до католиків. Острозька школа й друкарня поступово завмирали, а на їх місці згодом постала єзуїтська колегія.

                Незважаючи на це, Острозька колегія має величезне значення в історії української культури.

По-перше, це була перша вдала спроба створення українського вищого навчального закладу.

 По-друге, колегія підготувала чимало високоосвічених людей і своїм практичним прикладом спростувала вигадки, поширювані ворогами на кшталт єзуїта Скарги, нібито при православній вірі неможливі ніяка освіта, вища школа, ніяка наука.

По-третє, приклад острозької колегії дав реальну основу для проектів подібних шкіл і по інших місцях, а план Львівської братської школи розроблявся під впливом Острозького зразка.

По-четверте. Острог у період останньої чверті XVI – на початку XVII ст. був головним літературно-видавничим центром України. Саме тут була надрукована знаменита Острозька Біблія.

Книгодрукування

Розвиток друкарської справи в Україні є найкращим підтвердженням благотворного впливу ренесансної культури. У перший період свого існування наприкінці XVI – початку XVII ст. більшість друкарень, що створювалися при братствах, видавали літературу переважно світського спрямування. Поширення освіти спричинило великий попит на навчальну і наукову літературу. Перші книжки «Октоїх» та «Часословець», надруковані кирилицею, з’явилися в Кракові 1491 р., де були досить значними українська і білоруська громади. До цих видань прилучився німець за походженням Швайпольт Фіоль. Мовні українізми його книжок можна пояснити тим, що Фіоль користувався допомогою українських книжників та був виконавцем їхніх замовлень.

Однак початок книгодрукування безпосередньо в українських землях пов’язаний з Іваном Федоровим.

Переїхавши з Москви до Львова у 1572 р. і будучи вже досвідченим фахівцем друкарської справи, І. Федоров за допомогою небагатих міщан заснував друкарню і впродовж 1574 р. видав перші українські «Апостол» і «Азбуку», що мало величезне значення не лише для розвитку інфраструктури української культури, а й для формування національної самосвідомості.

Проте і в Львові Федоров змушений був припинити друкування книг через борги. У 1575 р. він приймає пропозицію князя Костянтина Острозького.

Однією з шести книг Івана Федорова, що побачили світ в Острозі, є знаменита Острозька Біблія (1581 р.), що стала шедевром друкарського мистецтва XVI ст. – перша друкована Біблія слов’янського світу.

                Наприкінці XVI – на початку XVII ст. в Україні було вже чимало друкарень. У численних друкарнях разом із богослужбовою й релігійно-полемічною літературою видавалися в Україні XVI ст. граматики, словники-лексикони («Граматика словенскої мови» Лаврентія Зизанія). 

Література. Ренесансна література утверджувала велич земної людини, її гідність, цінність людської індивідуальності. Мислителі-гуманісти відроджували античну духовну спадщину й класичну латину.

Видатною пам’яткою українського ренесансу називають Пересопницьке Євангеліє – багато оздоблений і чудово ілюстрований рукописний переклад із болгарської (церковно-слов’янської) мови на тогочасну українську. Переклад здійснений в 1556 – 1561 рр. Сьогодні зберігається в Національній бібліотеці ім. М. Вернадського. У бібліотечному фонді Сумського державного університету є факсимільне видання «Пересопницького Євангелія».

В українській літературі Ренесанс проявився переважно у північноєвропейському варіанті, якому притаманний взаємозв’язок із Реформацією. Через це особливе значен­ня має релігійно-полемічна література України кінця XVI – першої третини XVII ст. Адже саме для Реформації характерна гостра релігійна полеміка.

З другої половини XVI ст. в Україні починає розвиватися полемічна література, викликана релігійно-політичним протиборством, Берестейською церковною унією.

Полемічна література – церковно-теологічна і публіцистична література XVI – XVIІ ст. в Україні та Білорусі, яка спрямовувалася проти спроб інших конфесій поширити свій вплив на православне населення.

Поштовхом до полеміки стала книга члена віденської єзуїтської колегії П. Скарги «про єдність церкви Божої»      (1577 р.).  

Українські літератори створюють низку визначних релігійно-публіцистичних творів: «Ключ царства небесного»    Г. Смотрицького (1587 р.), «О єдиной істінной православной вьрь» В. Суразького (1588 р.), «Казання святого Кирила» С. Зизанія (1596 р.), «Апокризис» X. Філалета (1597 р.), Послання І. Вишенського (1588–1614 рр.), «Тренос» М. Смотрицького (1610 р.), «Книга про правдиву єдність православних християн» 3. Копистенського (1623 р.), «Катехізис» Л. Зизанія (1627 р.), «Протес­тація», «Аполлія» Йова Борецького.

У XV ст. відроджується народний героїчний епос України у формі історичних пісень і дум. Виконували кобзарі. Одна з найвідоміших і найдавніших – дума про козака Голоту. Думи та історичні пісні мали велике виховне значення: вони прославляли народних героїв, закликали до боротьби проти іноземних поневолювачів, оспівували подвиги, мужність і відвагу, відданість козаків та їх ватажків, таких, як Байда, Кішка, Сагайдачний та ін.

                3. Епоха Ренесансу помітно вплинула на архітектуру й образотворче мистецтво, які розвивалися у контексті європейських архітектурних традицій і зазнали вагомого впливу ідей християнства. Архітектурні пам'ятки України цієї доби можна поділити на три групи: оборонні споруди, споруди-замки; церковне будівництво.

 Переважна більшість архітектурних пам’яток мала оборонний характер, збудована у важкому фортечному стилі (романському стилі). Прикладом такого типу укріплень є вежі в Луцьку і Кременці, будівництво яких розпочалося в кінці XIII ст.

 У багатьох містах у той час споруджувалися оборонні укріплення  – дерев’яні та кам’яні замки, вали, рови і стіни. Замки-фортеці були збудовані у Кам’янці, Львові, Луцьку, Острозі. В першій половині XVII ст. замість стінових замків стали зводити бастіони з розкішними магнатськими палацами. Замки з бастіонами будувалися у формі квадрата, як у Золочеві та Підбірцях, або п’ятикутника, як, наприклад, у Бродах.

У храмовому будівництві також з’явилися нові тенденції: поряд зі спорудами старого типу зводилися культові споруди урочистого стилю. Наприклад, у Холмі були споруджені вежоподібні церкви Івана Предтечі, Кузьми і Дем’яна, які за своєю оригінальністю не поступаються шедеврам мистецтва древніх. З кам’яних споруд цього періоду відомі також церква св. Онуфрія у Львові (XV ст.), в якій збереглися фрагменти фресок, церква в Зінькові на Поділлі, св. Івана Предтечі і Петропавлівська (XVI ст.) в Кам’янці-Подільському. Серед кам’яних споруд слід зазначити також церкви-фортеці і монастирі: Угнівський, Дерманський, в Зимному і Межиріччі.

Кам’яна архітектура відображала ренесансні віяння. У цей час зводилися замки-фортеці і замки-палаци, переплановувалися та розширювалися міста, переважно в Галичині, на Волині та Поділлі (Львів, Луцьк, Кам’янець-Подільський, Перемишль, Жовква, Броди). У середині XVII ст. перебудовується Київ з центром на Подолі. Велике фортифікаційне будівництво проводиться на Запорізькій Січі. У 30–40-х роках XVII ст. у конструкціях і оформленні споруд уже виразно простежуються риси бароко.

У XVI–XVII ст. в Україні поширився стиль Ренесансу. Найяскравіше він відобразився в архітектурі Львова. На одній із центральних площ цього міста майже повністю зберігся ренесансний ансамбль будинків. Нашарування епох та поєднання різних архітектурних стилів в архітектурному ансамблі Львова роблять місто справжнім музеєм просто неба. Історична центральна частина Львова зарахована ЮНЕСКО до культурної спадщини людства.

Найбільший розквіт Ренесансу у Львові припадає на 70 –90-ті роки XVI ст. До найстаріших будівель «золотого віку» львівського Ренесансу належать будинки на Площі Ринок – «Чорна кам’яниця» (1588–1589 рр., архітектори П. Барбон, П. Римлянин, П. Красовський), будинок Бандінеллі –флорентійського різьбяра, який, до речі, у 1627 р. заснував у місті першу пошту.

Найбільшим досягненням українського Ренесансу у Львові є церковні споруди, зокрема, Успенська церква (1591–1629 рр., архіт. П. Римлянин, В. Капинос, А. Прихильний), вежа Корнякта (1572–1578 рр., П. Барбон), каплиця Трьох Святителів (1578–1591 рр., П. Красовський), які разом утворюють унікальний архітектурний ансамбль.

На урочисте посвячення Успенської церкви у 1631 р. до Львова приїжджав із Києва митрополит Петро Могила з церковним хором. Цікавим переплетенням українського народного стилю з ренесансним є такі архітектурні пам’ятки кінця XVI – початку XVII ст., як каплиця Кампіанів і каплиця Боїмів.

Ознаки ренесансного стилю характерні також для християнських церков Києва, Чернігова, Переяслава і Канева.

Нові віяння, ідеї, суспільні ідеали позначились і на іконописі. Поступово утверджувався реалістичний напрям, характерною особливістю якого є віра в людину, життя. Релігійні образи на полотнах художників поступово втрачають колишню нерухомість і часто набуває рис простих людей.

Обличчя святих набувають більшої виразності, живості, навіть елементів портретності, рухи стають більш природними. При збереженні канону ікони монументальні розписи набувають певної витонченості, глибокої, стриманої емоційності.

По праву шедеврами живопису вважаються іконостаси Успенської та П’ятницької церков, що належать пензлям Ф. Сеньковича та М. Петрахновича. У них гармонійно поєдналися традиції давнього іконопису з впливами гуманістичного ренесансного мистецтва. Відомий мистецтвознавець П. Жолтовський відмічає, характеризуючи ряд зображень апостолів П’ятницького іконостасу: «У кожному з них виступають образи мудрих, освічених, високоморальних і разом з тим близьких народу людей. Ці демократичні образи своєрідно відобразили реальну дійсність тих часів. Художнику підказували їх живі представники тогочасного українського міщанства». Крім іконопису, розвивається портрет. Майстри прагнули увічнити на полотні не лише зовнішні риси, але й характер, якості портретованих. Обмежуючи деталі, митці зосередили увагу на обличчі.

В українському образотворчому мистецтві кінця XVI–початку XVII ст. набуває розвитку портретний живопис. Під впливом гуманістичних ідей художники того часу звертають особливу увагу на обличчя людини, прагнуть передати характер, розум, силу волі, почуття власної гідності. Саме такі риси характеру відображають портрети письменника Яна Гербурта, польського короля Стефана Баторія, князя Костянтина Острозького, львівського купця Корнякта, львівського старости Мнішека та ін.

Здобутки духовної культури українського народу початку ХIV–першої половини XVII ст. дають підставу говорити про її самобутні риси, тісний зв’язок із гуманістичними ідеями. Все це робило її доступною для народу, сприяло прогресу не лише української, але й світової культури.

 

4. У XIV – першій половині XVII ст. вагомих здобутків досягли музична культура і театральне мистецтво. Вони розвивалися у тісному зв’язку зі змінами, що відбувалися в народному побуті та звичаях, а також у діяльності скоморохів, мистецтво яких поєднувало спів, танець і театральні вистави.

У роки боротьби українського народу проти іноземних поневолювачів виникають історичні пісні, які прославляли героїв боротьби з татарською та турецькою агресією, наприклад, українська народна пісня про Байду.

Розвиток різних видів інструментальної музики був пов’язаний із мистецтвом скоморохів, у якому тісно перепліталися гумористичні та жартівливо-танцювальні пісні. У народному середовищі особливою популярністю користувалися такі музичні інструменти, як гудок, гуслі, сопілка, бубон, волинка та інші. У козацькому середовищі перевага надавалася сурмі, бубну, литаврам, бандурі, кобзі, лірі, цимбалам тощо.

Широкої популярності в народному побуті набули танцювальні жанри інструментальної музики. Зокрема, гопак і гопачок. Вони стали відомі багатьом народам і входили до західноєвропейських збірників органної музики того часу.

У процесі становлення української музики важливу роль відіграла музична освіта, яка поширювалася братськими школами. Саме в цей час виникає так званий партесний спів. Це багатоголосий, гармонійний спів по партіях (за голосами), який у кінці XVI ст. досяг значного професійного рівня. Це дало змогу православній церкві використати його на противагу католицькій, де спів супроводжувався на органі.

У XVI – першій половині XVII ст. виникають такі жанри світської музики, як побутова пісня для триголосого ансамблю або хору (кант), сольна пісня зі супроводом, а також цехова інструментальна музика. Канти, як і книжна поезія, формувалися в руслі усної народної пісенності. За змістом вони поділялися на релігійно-філософські, любовні, «жартівливо-гумористичні» тощо.

Розвиток інструментальної музики привів до появи у деяких містах музичних цехів на зразок ремісничих. Такі цехи виникли у Львові, Кам’янець-Подільському, на Волині. Цехові музиканти грали на весіллях, народних гуляннях, похоронах, у їх репертуарі були народні пісні та танці, різноманітні марші. Музичні цехи сприяли розвиткові народної професійної інструментальної музики, виникненню самобутніх ансамблів українських національних інструментів.

У кінці XVI ст. істотно розширюється сфера театрального мистецтва. Витоки розвитку українського театру беруть свій початок від народних ігор Київської Русі. У народних іграх, де широко використовувалися фольклорні твори, простежувалися елементи народної драми, пантоміми, балету.

Від 1573 р. бере свій початок звичай ходити з ляльками, що означало виникнення лялькового театру. Подальший розвиток театру був пов’язаний із виступами скоморохів – народних співаків, музикантів, танцюристів, клоунів, фокусників, акробатів, борців, дресирувальників тощо.

Джерелом мистецтва скоморохів була усна народна творчість. Однак вони були не лише виконавцями, але й творцями поезій, музичного і танцювального фольклору. Народ любив творчість скоморохів за її розважальний, естетично-сатиричний та демократичній характер.

В останній чверті XVI ст. разом із появою братських шкіл виникає шкільний театр. Спочатку він мав лише навчально-виховне значення, а з кінця XVI – першої половини XVII ст. став використовуватися в міжконфесійній боротьбі проти католицизму. Шкільний театр розвивався одночасно з народним театром, репертуар якого складався із містерій різдвяної і великодньої тематики. 

До першого десятиліття XVII ст. відноситься також початок української побутової драми. До цього жанру належить унікальне видання віршованої «Трагедії руської», автор якої невідомий. Зміст твору близький до зразків української народнопоетичної творчості.

Отже, в останній чверті XVI – першій половині XVII ст. Україна пережила культурно-національне піднесення, воістину великий духовний злет. В Україні відбувається великий культурний прогрес, який ніс на собі печать реформаційних гасел. Період другої половини XVI – першої половини XVII ст. займає унікальне місце в історії духовного розвитку українства. Йому притаманний небачений понад 200 років перед тим розквіт культури, освіти й літератури.

Аналіз культурно-духовного розвитку дає повну можливість стверджувати, що під впливом європейської ренесансної думки в Україні сформувалася в цей період культура нового типу; оригінальна культура, в якій рельєфно виявилися світоглядні та мистецькі гуманістичні й реформаційні явища.

У добу Ренесансу українська культура в полемічних творах, витворах мистецтва втілила національні духовні цінності, національну ідею і духовно підготувала, створила ту суспільну атмосферу, в якій розгорнулася національно-визвольна війна під проводом Б. Хмельницького, яка завершилася відновленням Української держави.

Специфікою Ренесансу в українській культурі є прагнення звільнитися від польської культурної опіки, формування культури національного відродження, що виявилося у діяльності братств, у розвитку полемічної літератури, православної освіти та книгодрукування.

 

 

Список рекомендованої літератури 

 

Основна

Історія світової та української культури : підручник / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. — К., 2005.

Історія української культури / за заг. ред.  І. Крип’якевича. – К., 1994.

 Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / М. В. Кордон. –  К., 2002.

Культурологія : українська та зарубіжна культура :   навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко         та ін. – К., 2007.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури : навч. посіб. / за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів,  2005.

Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.

Українська культура : історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.

Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. — К., 2010.

 

Додаткова

Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. – К., 1992.

 Грушевський М. С. Історія української літератури :         в 6 т. / М. С. Грушевський. – К., 1993. – Т. 4–5.

 Дюбі Ж. Доба соборів : мистецтво та суспільство       980–1420 років / Ж. Дюбі. – К., 2003.

 Замлинський В. Історія України в особах ІХ–ХVIIІ ст. / В. Замлинський, І. Войцеховська, В. Галаган. – К., 1993.

 Запаско Я. Мистецька спадщина Івана Федорова / Я. Запаско. – Львів, 1974.

 Іванов В. Співацька освіта в Україні Х – ХVIII ст. / В. Іванов. – К., 1982.

 Ісаєвич Я. Юрій Дрогобич / Я. Ісаєвич. – К, 1972.

 Історія української архітектури / ред. В. І. Тимофієнко. – К., 2003.

 Історія української культури : у 5 т. Т. 2. Українська культура XIII – першої половини XVII століть  – К., 2001. 

 Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.

 Історія української культури : зб. матеріалів і документів / упоряд. Б. І. Білик та ін. – К., 2000.

 Історія української літератури : в 6 т. / упоряд. В. В. Яременко; прим. С. К. Росовецького. – К., 1993.

 Історія української музики : у 6 т. – К., 1990.

 Історія філософії на Україні : у 3 т. – К., 1987. – Т. 1.

 Крвавич Д. П. Українське мистецтво : навч. посіб. / Д. П. Крвавич, В. А. Овсійчук, С. О. Черепанова. – Львів, 2005.

 Культура і побут населення України : навч. посіб. /        В. І. Наулко, Л. Ф. Артюх, В. Ф. Горленко та ін. – К., 1993.

Нічик В. М. Гуманістичні та реформаційні ідеї на Україні (ХVІ – поч. ХVІІ ст.) /В. М. Нічик, В. Д. Литвинов, Я. М. Стратій. – К., 1990.

 Огієнко І. Українська культура : коротка історія культурного життя українського народу / І. Огієнко. – К., 1992.

 Огієнко І. І. Історія українського друкарства / І. І. Огієнко. – К., 1994.

 Огородник І. В. Українська філософія в іменах / І. В. Огородник, М. Ю. Русин. – К., 1997.

 Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч.  ХХ ст.) : нариси. – К., 1991.

 Русина О. В. Україна під татарами і Литвою / О. В. Русина. – К., 1998.

 Степовик Д. В. Скарби України / Д. В. Степовик. – К., 1990.

 Українська культура: історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.

 Українські гуманісти епохи Відродження. Антологія. Частини 1, 2. – К., 1995.

 Філософія Відродження на Україні. – К., 1990.

 Шевчук В. Муза Роксоланська: Українська література XVI – XVIII століть : у 2 кн. Кн. 1. Ренесанс. Раннє бароко / В. Шевчук. – К., 2004. 

 Шреєр-Ткаченко О. Я. Історія української музики. – К., 1980.