Лекція 7 Українська культура кінця ХVІII – початку  ХХ ст.

 

План

Сутність національно-культурного відродження в Україні.

Тенденції розвитку освіти, науки, літератури та мистецтва.

 Розвиток театрального і музичного мистецтва.               

 

 Основні поняття і терміни теми: національно-культурне відродження, романтизм, історіографія, народна творчість, нова українська література, нова літературна мова, народництво. Валуєвський циркуляр, Емський указ, громади, «Просвіти», класицизм, реалізм.

 

1. Наступний період розвитку української культури – це українське національно-культурне відродження (кінець XVIII – початок ХХ ст. ).

  До цього часу завершилася ліквідація української державності. Наприкінці XVIII ст. етнічна й істо­рична територія України залишалася розділеною між Австрійською та Російською імперіями. В обох імперіях розгалужений бюрократичний апарат повністю контролював усі сторони життя суспільства.  

Слід зазначити, що становище української культури на західноукраїнських землях, що входили до складу Австрійської імперії, порівняно з культурою Підросійської України було кращим.

Перш за все така ситуація пояснюється більш демократичним устроєм цієї імперії. З метою приглушення національно-визвольного руху народів, які входили до складу Австрійської імперії, її влада йшла на певні політичні, соціальні і культурні поступки підвладним народам, у тому числі й українському. Західноєвропейська революція 1848 р., що захопила й Австрію, посилила цей процес.

Цим широко користувалися українці, які почали створювати політичні й культурні організації. Однією з них була заснована ще в 1833 р. у Львові студентами Львівської семінарії Маркіяном Шашкевичем, Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким перша в українській історії національно-культурна організація «Руська трійця».

Гуртківці зобов’язувалися утверджувати права рідної мови, робити все для воскресіння української нації. Вищим досягненням гуртка стала поява в 1837 p. альманаху «Русалка Дністровая».

Після революції 1848 р. в Австрійській імперії нерівність української мови було формально усунено. У Львівському університеті відкрили кафедру української мови і літератури.

Отже, культура Західної України в Х1Х – на початку ХХ ст. досягла значних висот, хоча і знаходилася в лещатах Австрійської, а пізніше Австро-Угорської імперії. Причини цьому: порівняно демократичний устрій цієї імперії та безпосередній вплив західноєвропейської культури. Західноукраїнська культура живила своїми культурними потоками всю українську культуру.

Тож справедливим є визначення, що західноукраїнські землі стали своєрідним П’ємонтом українського національного і культурного відродження (П’ємонт – це північна область Італії, де був започаткований національно-визвольний і національно-культурний рух італійців). Таке значення Західної України збереглося і в подальшій українській історії.

Зовсім іншою була культурна ситуація в Російській імперії. Імперська правляча верхівка ретельно стежили за тим, щоб не розвивалися будь-які елементи української культури. Як наслідок, у липні 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії П. Валуєв видав таємний циркуляр про заборону українських наукових, релігійних і особливо педагогічних публікацій. Навчання українською мовою визначалося ним як політична пропаганда. Друкувати «малоросійським наречием» дозволялося лише художні твори.

Розвиток національних тенденцій, зростання громадсько-політичної активності українського суспільства під впливом Південно-Західного відділу Російського географічного товариства, що став серйозною науковою організацією в справах українознавства (створене в 1873 р. у Києві), зумовило Ємський указ, який підписав 18 травня 1876 р. Олександр II. Він забороняв ввозити на територію Російської імперії з-за кордону українські книги, українською мовою видавати оригінальні твори і робити переклади з іноземних мов, тексти для нот, театральні вистави і публічні читання. Місцевій адміністрації було наказано суворо стежити, щоб у початкових школах не велося викладання українською мовою, щоб із бібліотек було вилучено україномовні книги. З усіх російськомовних текстів цензори викреслювали слово «Україна», змінюючи його на «Малоросія». Практично вся освіта ставала російськомовною. 

У важкому стані знаходилася освітянська справа, яка закладала фундамент культури народу. Початкову освіту майже нанівець звело закріпачення селян, які вже не могли навчати своїх дітей грамоті. Реформи Олександра П у сфері освіти по суті не покращили шкільництво, формально замінивши всі типи шкіл (церковно-парафіяльні, повітові) на загальностанові – «початкові народні училища». У них мова навчання залишалася російська. Недостатня кількість шкіл, тяжкий матеріальний стан родин селян і робітників не давали змоги більшості їхніх дітей здобути освіту.

Отже, на рубежі XVIII–XIX ст. у розвитку української культури склалася кризова, критична ситуація. Власне, стояло питання про саме її існування. 

У XIX ст. в Україні поступово складається новий соціальний шар суспільства – національна інтелігенція. Поява в її особі культурної еліти і збереження національних культурних традицій в народному середовищі зробили реальним українське культурне відродження.

 Українське національне відродження базувалося на попередніх здобутках ук­раїнського народу, зокрема, традиціях національної державності, матеріальній та духовній культурі. Соціальним під­ґрунтям для потенційного відродження було українське село, яке зберігало го­ловну його цінність – рідну мову. Вихо­дячи з цього, стартові умови для відро­дження були кращими в Наддніпрян­щині, оскільки тут ще збереглися традиції недавнього державно-автоном­ного устрою, політичних прав, залишки козацтва (вільного козацького стану, якого не торкнулося закріпачення) та козацького суду, а найголовніше – тут хоча б частково збереглася власна про­відна верства – колишня козацька стар­шина, щоправда, переведена у дворянство.

  Процес українського національно-культурного відродження історики, як правило, поді­ляють на три етапи:

                1) період збирання спадщини чи академічний етап (кінець XVIII – 40-ві роки XIX ст.);

                2) українофільський, або культурницький етап (40-ві роки XIX ст. – кінець XIX ст.);

                3) політичний етап (з кінця XIX ст.).

               

 Академічний, або антикварний етап, у ході якого відбувалося нагро­мадження знань про минуле і сучасне народу, його історію і фоль­клор, звичаї, мову і т. п. Цим займалися в основному представни­ки освіченої верхівки, необов’язково даної народності.  На основі нагромаджених відомостей створювався пронизаний героїко-патріотичними уяв­леннями образ нації, що надихав нові покоління на боротьбу за її утвердження в сім’ї розвинених народів, кодифікувалася літератур­на мова, провадилися наукові народно-краєзнавчі студії і т. д.

 З виданням «Енеїди» (1798 р.) усьому світу предстали багатство і мелодійність, виразність і колоритність української мови, її здатність до чіткого і яскравого вираження думок не лише в розмові, а й на письмі. З виходом «Енеїди» І. Котляревського традиційно-умовно по­в’язують початок українського відро­дження.

У цей період у середовищі освіченого українського дворянства пробудився інтерес до історичного минулого народу, його побуту, звичаїв і обрядів, мистецьких здобутків. Найбільш визначним твором цього періоду стала «Історія русів» невідомого автора. Вона пронизана тезою, що правонаступницею Київської Русі є не Росія, а Україна.

На Лівобережжі з ініціативи старшини виник широкий рух за вивчення історії козацької України. Розпочалося збирання історичних матеріалів – літописів, хронік, грамот, інших державних документів, їх осмислення через призму національних почуттів. Поступово формувалася українська національна ідея. З-поміж ентузіастів збирання історичної спадщини вирізнялися О. Безбородько, В. Рубан, М. Туманський, О. Мартос та ін. На основі опрацьованих матеріалів і документів з’явилися загальні праці з історії України, зокрема «Історія Малої Росії» (ч. 1, 1822 р.) Д. Бантиша-Каменського. Ф. Туманський зібрав та опублікував деякі документи до історії козаччини і видав «Літопис» Г. Граб’янки. Йому приписується авторство праці «Землеописание о Малыя России», де вперше давався короткий опис географії гетьманської України.

Історичні дослідження привернули увагу освічених верств українського дворянства до життя народу, його побуту, звичаїв, традицій, обрядів. Саме цим пояснюється поява у Петербурзі «Опису весільних українських простонародних обрядів» (1777 р.) Г. Калиновського, який започаткував українську етнографію.

У 1798 р. побачила світ книга Якова Марковича (1776–1804) «Записки про Малоросію, її жителів та виробництва». Вона відіграла роль своєрідної малої енциклопедії природи, історії, народної поезії і мови України.

Дослідження в сфері української фольклористики пов’язані з ім’ям М. Цертелєва, який 1819 р. видав збірку «Опыт собрания старинных малороссийских песней», де вперше надруковані українські думи. Згодом були опубліковані три збірки народних пісень М. Максимовича, в майбутньому першого ректора Київського університету, видатного дослідника української історії, словесності та фольклору: «Малоросійські пісні» (1827 р.) та «Українські народні пісні» (1834 р.) видані в Москві, а «Збірник українських пісень» – у Києві (1849 p.). 

До цього періоду відносять також появу «Грамматики малорусского наречия» (1818 p.) Олексія Павловського. Вона започаткувала дослідження у сфері українського мовознавства і стала, по суті, першою друкованою граматикою живої української мови.

                Отже, впродовж першої, так званої академічної чи антикварної стадії національного Відродження відбувається станов­лення української літературної мови, наукового українознавства, закладаються основи національної самосвідомості. У цей період зріс інтерес до української мови, історії. Поступово обґрунтовувалася ідея самобутності історії України, що сприяло формуванню національної самосвідомості українців.                    

  Культурницький етап, під час якого національна інтелігенція вела боротьбу за утвердження національної мови в усіх сферах життя суспільства, зокрема, у системі освіти, науки; виникали національні преса і книговидавництво; утворювалися організаційні форми культурно-національного руху, до якого залучалися представники усіх соціальних верств, нарешті, проголошувалися програми по­дальшого розвитку нації. Погляди діячів національного відрод­ження тепер спрямовували не лише до минулого, а й до майбутньо­го (такою самою мірою величного, як і уявного).

                Початок другої стадії національного Відродження (40-ві роки XIX ст.) знаменують собою, зокрема, творчість Т. Шевченка, утво­рення першої таємної української організації – Кирило-Мефодіївського братства, а також революційні події 1848 р. у Гали­чині. Зміст цієї стадії визначають в першу чергу подальший розви­ток української національної культури, закладення організаційних основ українського національно-культурного руху у вигляді наукових, просвітницьких чи літературних об’єднань інтелігенції, фор­мулювання програм національного розвитку.

Видатною постаттю цього періоду був Тарас Шевченко, якого вважають основоположником критичного реалізму в українській літературі.

В умовах тотального тиску влади представники національної духовної еліти розгорнули широкий просвітницький рух. Поштовхом до нової хвилі просвітництва в Україні стало заснування в Петербурзі журналу «Основа», який видавався у 1861–1862 рр. (упродовж 22 місяців) не лише російською, а й українською мовою. На його сторінках друкувались етнографічні, фольклорні, літературно-художні та критичні праці В. Білозерського, П. Куліша, М. Костомарова, М. Максимовича. Там само, в Петербурзі, коштом В. Тарновського та Г. Галагана відкрилася друкарня, де видавались українські твори Г. Квітки-Основ’яненка, І. Котляревського, Т. Шевченка, П. Куліша, вперше друкувалися твори Марка Вовчка. Саме в «Основі» М. Костомаров видав ряд статей, присвячених основним проблемам українського світогляду. 

У народному середовищі будителями національної свідомості стала молода генерація українських інтелектуалів – студенти Київського університе­ту св. Володимира: В. Антонович, П. Житецький, П. Чубинський, Т. Рильський та інші, які утворили кістяк першої громадсько-просвітницької організації «Київська Громада» (1859–1863 рр.). Згодом вона стала основним культурно-просвітницьким осередком, що згуртував навколо себе прогресивну інтелігенцію Києва.

Натхненна прикладом киян, інтелігенція Полтави, Харкова, Чернігова, Одеси створила свої «Громади», яких усього в Україні було близько 100. Усіх членів «Громад» об’єднувала національна ідея, що розвивалася на демократичному ґрунті: віра в можливість досягнення національного само­визначення, любов до України, повага до українського народу, гордість за надбання духовної та матеріальної культури.

Доробком «громадівців» було й створення недільних шкіл із українською мовою навчання, видання для них підручників рідною мовою, збирання та публікування фольклору, вивчення та пропаганда історії та етнографії України, складання українсько-російського словника.

У цей період  було вперше опубліковано вірш  П. Чубинського «Ще не вмерла Україна» з нотами українського композитора М. Вербицького. Вірш-гімн став могутнім чинником утвердження національної свідомості в масах, становлення української нації.

 Отже, на другому етапі народна мова як обов’язкова поступово вводиться до народних шкіл, а згодом і – до вищих навчальних закладів. Національна мова використовується в наукових дослідженнях, застосовується у політиці, громадському житті, побуті. Вона стає літературною мовою. На цьому етапі відродження також поступово формується національна свідомість.

  Нарешті, третій етап розвитку українського національного Відродження, що характеризується його переходом у політичну стадію, починається в кінці XIX – на початку XX ст. і завер­шується формально з утворенням власної державності. Політичний етап відзначений утворенням національних політич­них організацій, партій, об’єднань, метою яких стало здобуття політичної автономії чи незалежності.

                У ході його відбуваються розширення соціальної бази і географії національного руху, утворення політичних партій, рухів, об’єднань, формулюван­ня вимог політичного суверенітету.

На суспільно-політичній арені України у цей період з’являється плеяда видатних політичних і культурних діячів України, провідне місце серед яких посідають І. Франко, М. Грушевський, Ю. Бачинський, М. Міхновський та ін. Їхня творчість і суспільно-політична діяльність пронизана українською національною ідеєю.

Модерністський період національно-культурного відродження характерний плідним розвитком науки, літератури, драматургії, преси і публіцистики на землях Західної України, а на Сході України – копіткою і наполегливою виховною працею українського театру, який став виразником національних настроїв і почуттів народу України. 

Отже, внутрішня сутність національно-культурного відродження в Україні на різних етапах його еволюції визначалася змістом української національної ідеї, сформульованої представниками національної еліти, що вийшла із середовища українського дворянства, письменників, діячів науки і культури, суспільно-політичних діячів України. У ній відображені віковічні прагнення українського народу до свободи, національної незалежності, державного суверенітету.

 

2. Освіта та наука. Важливим чинником, що започаткував наприкінці XVIII ст. процес національного відродження України, було заснування в 1805 р. на землях східної України університету в Харкові, створеного за приватною ініціативою на кошти харківської громадськості. В його заснуванні важлива роль належить відомому громадському і культурному діячеві Василю Каразіну (1773–1842 pp.), ім’я якого слід згадати разом із іменами Г. Сковороди, В. Капніста, Г. Полетики, І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка.

У 1834 р. в Києві було засновано Університет святого Володимира на базі закритого Крем’янецького ліцею. 

Першим ректором став Михайло Максимович. Київський університет став одним із головних осе­редків українського руху.

Третім університетом в Україні був Новоросійський (в Одесі), заснований 1865 р. на базі Рішельєвського ліцею. 

Плідно розвивалися наукові знання. Значний внесок у розвиток хімічної науки в Україні був зроблений В. Каразіним, М. Бекетовим та ін. Значний внесок у розвиток фізики та електротехніки зробив професор Віденського та Празького університетів і празької політехніки Іван Пулюй. Вважають, що він одночасно або й до Рентгена відкрив ефект «рентгенівських променів». Разом із П. Кулішем він зробив перший переклад Біблії українською мовою.

Наприкінці ХІХ ст. в Україні почали провадитися систематичні мікробіологічні дослідження. У 1886 р. І. Мечников разом із Я. Бардахом та М. Гамалія створили в Одесі першу в Україні й Росії і другу у світі після Пастерівського інституту в Парижі бактеріологічну станцію – сьогодні Одеський науково-дослідний інститут вірусології й епідеміології ім. І. І. Мечникова. Через якийсь час такі ж станції були створені у Харкові та Києві (сьогодні Київський науково-дослідний інститут епідеміології, мікробіології і паразитології та Харківський науково-дослідний інститут мікробіології, вакцинації і сироватки). На початку ХХ ст. у Катеринославі був створений санітарно-бактеріологічний інститут (сьогодні Дніпропетровський науково-дослідний інститут гастроентерології).

Ці інститути досліджували інфекційні хвороби людини і тварин, створювали медичні сироватки – вакцини. Дослідники (Д. Заболотний, А. Карпинський, В. Бардах) вивчали мікробіологічні процеси, що відбувалися в земному ґрунті, воді, повітрі. Був зроблений значний внесок у розвиток теорії і практики боротьби з інфекційними захворюваннями.

Розвиток фізіології в Україні зв’язаний з ім’ям російського натураліста І. Сєченова, що якийсь час працював в Одеському університеті та Маріїнській гімназії. З Україною зв’язана чимала частина життя анатома і хірурга М. Пирогова.

Загальне визнання дістали праці та діяльність ви­датних учених у галузі медицини – хірурга М. Трінклера, офтальмолога Л. Гіршмана.

Слід назвати геніального українського винахідника М. Кибальчича, який вже в ті часи запропонував ідею літального апарата (ракети) для польоту в космос (його іменем уже в ХХ ст. названо кратер на Місяці).

Значного розвитку у ХІХ ст. в Україні набули гуманітарні науки – історія України, етнографія, археологія, мовознавство, фольклористика й ін. Всесвітньо відомі імена українських істориків М. Грушевського, М. Костомарова, Д. Яворницького; археологів В. Хвойко, М. Веселовського, етнографа Ф. Вовка, сходознавця А. Кримського, мовознавців А. Потебні, М. Сумцова та ін.

Література. Формування нової літератури в Україні проходило в умовах посилення національного і соціального гноблення. Страждаючи від репресій царського режиму, українська література продовжувала розвиватися в дусі демократичних традицій попередніх сторіч. Створення нової української літератури було тісно пов’язано з національно-визвольним рухом і боротьбою за реалізм і народність.

Нова доба в історії українського письменства починається у 1798 р., коли були опубліковані перші частини  поеми Івана Котляревського «Енеїда» – першого твору, написаного народною мовою. 

Основоположником української художньої прози став Григорій Квітка-Основ’яненко (1778–1843 рр.). Зокрема, великою популярністю користувалася його повість «Конотопська відьма», пронизана народними віруваннями й переказами. Г. Квітка-Основ’яненко перервав традицію використання української мови тільки в комічних жанрах.

Переломною в становленні української літературної мови і суспільному визнанні української літератури є творчість Тараса Шевченка (1814–1861 рр.). Вихід у світ у Петербурзі в 1840 р. його «Кобзаря» стало знаменною подією в українському культурному житті. Особистість і творчість Шевченка – символ всієї української культури.

Справу Тараса Шевченка продовжив поет, прозаїк, перекладач, журналіст, історик, мовознавець Пантелеймон Куліш. Найвідомішим став його роман «Чорна рада». У ній займає центральне місце правдиве відображення визвольної війни українського народу проти польського панування.

До української культури належить Микола Гоголь, козацько-старшинського походження, писав російською мовою, найвизначніший представник «української школи» в російській літературі. Автор творів «Вечера на хуторе близ Диканьки», «Тарас Бульба», «Миргород», «Ревизор», «Мертвые души», матеріали до українського словника тощо.

В українській прозі реалістичний напрямок розвивала Марко Вовчок (Марія Віленська). Послідовно реалізм проявився у творчості таких видатних письменників, як Іван Нечуй-Левицький, Панас Мирний (Рудченко).

Українську класичну сатиричну поезію увінчали твори знаменитого українського байкаря Леоніда Глібова  та сатиричні вірші (так звані співомовки) Степана Руданського.

У своїх повістях, віршах Іван Франко описував життя селян, робітників, інтелігенції Галичини, що знаходилася під владою Австро-Угорської імперії. Він написав також багато публіцистичних і літературно-критичних статей українською, польською і німецькою мовами. Його драма «Украдене щастя» і досі йде на сценах театрів України, на її основі було знято декілька кінофільмів.

Чудовою поетесою і письменницею була Леся Українка. У своїх поетичних працях вона розглядала важливі філософсько-історичні та естетичні проблеми.

Українське село напередодні й у період революції 1905–1907 рр. показали у своїх творах М. Коцюбинський, В. Винниченко, В. Стефаник та ін. Багато хто з цих письменників перекладав українською мовою художні твори світової літератури.

Романтизм і символізм присутні у творчості поета-емігранта Олександра Олеся (Олександр Кандиба, 1878–1944). Представником української емігрантської літератури був і Богдан Лепкий, на поетичному доробку якого позначилися впливи декадентської західноєвропейської поезії. Його перу належить також кілька романів (серед них «Мазепа»).

У творчості видатного українського літератора Михайла Коцюбинського досягнення реалізму, поєднані з новими імпресіоністичними засобами, розвинулися у жанр соціально-психологічних новел.

 Мистецтво. ХІХ – початок ХХ ст. стали плідними в українському образотворчому мистецтві. Заслуга становлення українського реалістичного малярства належить Тарасу Шевченку. Традиції класицизму, засвоєні ним у Петербурзькій академії мистецтв, поступово витісняються реалізмом. У своїх роботах він перший відтворює побут українського селянства («Циганка-ворожка», «Катерина», «Селянська родина» та ін.).

Проте головну увагу художник приділяв портретному жанру. Він написав близько 130 портретів. Серед них найціннішими, безперечно, є його автопортрети. Значну майстерність проявив митець у художній графіці. В 1860 р. за знамениту серію «Живописна Україна» він отримав звання академіка гравюри Петербурзької академії мистецтв.

Великий вплив на творчість українських художників мала діяльність російського Товариства пересувних виставок, членами якого стало багато українських митців (І. Репін, М. Ге, О. Литовченко, М. Ярошенко та ін.). Виставки їхніх картин у другій половині ХІХ ст. щорічно демонструвалися в багатьох містах України, привертаючи пильну увагу громадськості. Вони мали великий естетичний та політичний вплив на сучасників.

В образотворчому мистецтві України утверджується реалістичний напрям, що найяскравіше виявилося у жанрі пейзажу. З-поміж українських пейзажистів вирізняються В. Орловський, С. Світославський, П. Левченко. Найвідомішим був художник С. Васильківський, якому вдалося майстерно поєднати здобутки реалізму з українською національною традицією і на цій основі передати неповторну красу природи рідного краю. Його пейзажі «Козача левада» (1893 p.), «Дніпровські плавні» (1896 p.), «По Донцю» (1901 р.) – справжні шедеври мистецтва.

Поетичні українські пейзажі малювали А. Куїнджі («Місячна ніч на Дніпрі», 1880 р.), І. Айвазовський. Останній жив у Криму, в Феодосії і широко відомий як автор картин на морську тематику. 

Одним із видатних українських живописців початку ХХ ст. був Олександр Мурашко, що став відомим завдяки своїй історичній картині «Похорон кошового» (1900 р.), а також психологічно точним портретам. Він першим із українських художників став виставлятися за рубежем (виставки в Парижі, Мюнхені, Амстердамі, Венеції, Берліні). Його картини експонуються і сьогодні в музеях і приватних зібраннях Амстердама, Женеви, Нью-Йорка. Під впливом подорожей за кордон О. Мурашко позбувся реалістичної манери передвижників, властивої першому періоду творчості, і на початку 1910-х років стає на шлях імпресіоністичного зображення світу. Імпресіонізм (від фр. враження) – напрям у мистецтві останньої третини ХІХ – початку ХХ ст., представники якого надавали першочергового значення показу унікальності моменту, неповторній миттєвості в буденних, звичайних речах.  Відповідно до цього сюжетність відійшла на другий план, натомість найбільшу увагу він звертає на колористичне вирішення теми. 

До імпресіоністів належала і молода талановита українська художниця Марія Башкірцева, яка жила в Італії та Франції. До імпресіонізму починають схилятися І. Похитонов, К. Бокшай, А. Куїнджі та учень Репіна Ф. Красицький, відомий історичною композицією «Гість з Запорожжя».

Помітними постатями серед західноукраїнських живописців кінця XIX – початку XX століття були О. Новаківський, І. Труш, О. Кульчицька, брати Федір і Василь Кричевські. У 1905 р. була організована Всеукраїнська мистецька виставка, що продемонструвала духовну єдність західноукраїнських і наддніпрянських митців.

Початок XX ст. представлений видатними художниками, які плідно працювали в галузі модерністського живопису та скульптури – Казимир Малевич, футуристи брати Бурлюки та Кричевські. Експресіоністичний напрям у галузі живопису розвивали талановиті українські художники світового рівня Олександр Богомазов (малюнок «Львівська вулиця у Києві», 1914 p.), Георгій Нарбут («Алегорія на зруйнування Рейнського собору», 1914 p.). Помітною постаттю серед західноукраїнських живописців кінця XIX – початку XX століття був Олекса Новаківський.

Архітектура. В архітектурі в XIX ст. на зміну пишноті й розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення – головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення).

Перехід від бароко до класицизму відбився і на плануванні міст. Обов’язково виділяється адміністративний центр із площею, на якій розміщувалися помпезні будівлі урядових установ, квартали були прямокутними, композиції ансамблів, окремих архітектурних комплексів, палацово-паркового ландшафту мали відкритий характер.

У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму – Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса.

В Одесі  в 1809 р. було споруджено оперний театр.

Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров’я.

Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам’ятник на Честь повернення Києву Магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Подолі, який постраждав від пожежі 1812 р. У 1837–1843 рр. за проектом В. Беретті побудована будівля Київського університету.

Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. Спорудження в Полтаві монумента на честь Полтавської перемоги  і Успенського собору в Харкові (В. Васильєв, закінчив А. Тон) увічнили пам’ять про спільну боротьбу російського й українського народу проти іноземних загарбників.

У другій половині XIX ст. стильова єдність класицизму руйнується. Складна епоха утвердження капіталізму відбилася і в архітектурі: з’являються нові матеріали, нові замовники. Складається напрям, який отримав назву «еклектика» (змішування).

У київських фасадах того часу можна побачити і готику, і Ренесанс, і романський стиль, багато будівель в «цегельному стилі» (головна прикраса – нештукатурена цегельна кладка). Пошук все більшої різноманітності викликав інтерес і до візантійсько-російських традицій. Вони чітко простежуються у будові найбільшого у Києві кафедрального Володимирського собору, який споруджувався понад 20 років (1862–1886 рр.) за проектами І. Штрома, П. Спарро, А. Беретті. Участь у розписах собору В. Васнецова, М. Врубеля зробило собор видатним явищем у монументальному образотворчому мистецтві.

   В архітектурі на початку XX ст. поширився стиль модерн (із фран. moderne – новітній, сучасний). Одна з кращих споруд, збудованих у цьому стилі, Бессарабський критий ринок у Києві (1910 р., архітектор Г. Гай).

У стилі українського модерну споруджено будинок Полтавського земства (архітектор В. Кричевський, сучасний краєзнавчий музей). Помітний слід в українській архітектурі початку XX ст. залишив В. Городецький (уславлений «Будинок з химерами» – 1903 pp. – будинок сучасного українського мистецтва).

Майстерність і талант українського народу виявилися у створенні палацово-паркових ансамблів. Їх автори, як правило, нам невідомі. Народні майстри створили видатні шедеври архітектурного зодчества: палац Розумовського в Батурині в живописній місцевості над Сеймом, палац Галагана в Сокирницях на Чернігівщині, до якого прилягає лісопарк площею 600 десятин, парк «Олександрія» на березі Росі в Білій Церкві, знаменита «Софіївка» в Умані, де руками кріпаків, без використання якої-небудь, техніки були насипані гори, викопані ставки.

 

3. Театральне мистецтво. Важливим фактором прогресу української культури став театр. Він протидіяв русифікації, прищеплював любов до української мови, глибоку пошану до здобутків національної культури.

У 1818 р. Іван Котляревський очолив любительський  театр у Полтаві. На його сцені були вперше поставлені його п’єси «Наталка Полтавка», «Москаль – чарівник».

У Харківському театрі починає свою роботу Григорій Квітка-Основ’яненко, що пише для нього комедії «Сватання на Гончарівці», «Шельменко-денщик». Разом із п’єсою Т. Шевченко «Назар Стодоля» усі ці 5 п’єс увійшли до золотого фонду української драматургії і не сходять зі сцени до сьогодні.

Серед кращих акторів українсько-російських труп цього часу був кріпосний актор Михайло Щепкін (1788–1863 рр.). Його гру високо цінував Т. Шевченко. 

Заборона Ємським указом 1876 р. театральних постановок українською мовою негативно вплинула на подальший розвиток українського театрального мистецтва. Лише завдяки протестам української інтелігенції відновилося право на існування українського театру. Наслідком стало започаткування у Єлисаветграді 1882 р. першої професійної української трупи. Біля її витоків стояли видатні українські драматурги Михайло Старицький і Марко Кропивницький, останній до того ж був ще режисером і актором.  До провідної трупи ввійшли відомі зірки української сцени брати Тобілевичі (псевдоніми: Івана – Карпенко-Карий, Миколи – Садовський, Панаса – Саксаганський), М. Заньковецька, А. Затиркевич. Театр з великим успіхом виступав у Києві, Чернігові, Полтаві, Харкові, інших містах України. Слухачів кращих оперних сцен Європи й Америки вражали талантом співачки сестри  Ганна та Соломія Крушельницькі.

У 1916 р. було створено Молодий театр, керівником якого став Лесь Курбас (1887–1942 рр.). Він шукав нові форми сценічної дії, використовуючи досвід європейського модерністського театру, ставив п’єси давньогрецького драматурга Софокла, англійського автора Бернарда Шоу, російського письменника Леоніда Андрєєва, інсценізації поем Т. Шевченко «Ян Гус», «Гайдамаки», які сам і писав, п’єси Лесі Українки тощо.

У Галичині перший професійний театр був заснований в 1864 р. з ініціативи «Руської бесіди». Із перервами цей мистецький колектив проіснував більше півстоліття – до Першої світової війни. У репертуарі театру були п’єси як авторів із Східної України (І. Котляревського, Г. Квітки-Основ’яненка, Т. Шевченка, М. Кропивницького, М. Старицького, І. Карпенка-Карого), так і Західної України. В 1893 р. у Львові вперше поставлено видатний твір української класики – «Украдене щастя» І. Франка.

Музика. Народна й церковна музика стали основою для започаткування у ХІХ ст. світської професійної музичної культури. У 1863 р. першу українську оперу «Запорожець за Дунаєм» створив Семен Гулак-Артемовський. 

Основоположником української класичної музики по праву вважається талановитий український композитор, піаніст, диригент, педагог, музикознавець Микола Лисенко. Його яскрава й розмаїта спадщина представлена знаменитими операми «Наталка Полтавка», «Різдвяна ніч», «Утоплена», «Тарас Бульба», «Енеїда» та іншими творами, пройнятими духом народної пісні. В 1904 р. композитор відкрив у Києві музично-драматичну школу, в якій здобули освіту багато українських музикантів й акторів.

Початок ХХ ст. ознаменувався появою цілої плеяди талановитих композиторів. Серед них були Микола Леонтович, Яків Степовий, Кирило Стеценко  та ін.

Одним із перших композиторів-професіоналів у Галичині був Михайло Вербицький. У 1863 р. він написав музику на слова П. Чубинського «Ще не вмерла Україна», яка стала державним гімном України. Один із перших композиторів, що поклав на музику «Заповіт» Т. Шевченка.

Перший оперний театр в Україні було відкрито в Одесі в 1809 р. У Києві і Харкові оперні трупи виникли в 60–70 рр. ХІХ ст. Національна українська опера стала можливою тільки після народження українського професійного драматичного театру (1882 р.).

Український народ дав світовій музичній культурі таких широковідомих майстрів, як співачка Соломія Крушельницька (1873–1952 р.), композитор і диригент Олександр Кошиць (1875–1944 рр.), що виступали в Італії, Польщі, Франції, Америці та ін. країнах.

У розвиток музичного життя зробили внесок й церковні хори. Традиції української народної пісні зберегли співаки-кобзарі, серед яких найбільш талановитими були Остап Вересай (1803–1890 рр.), Гнат Гончаренко (1835 – близько 1917 рр.), Іван Кравченко-Крюковський (1820–1885 рр.), Терентій Пархоменко (1872–1910 рр.) та ін.

Значний внесок галичан і у розвиток музичного мистецтва. Перше українське музичне товариство було започатковане саме у Львові в 1838 р., у Чернівцях – у 1871 р. Першу в Україні консерваторію також було створено у Львові в 1880 р.

Плідну діяльність проводило Музичне товариство ім. Миколи Лисенка у Львові. Причому при останньому в 1905 р. організовано Вищий музичний інститут ім. Миколи Лисенка. У його створенні брав активну участь український композитор, музикознавець, фольклорист, педагог Станіслав Людкевич, який був його директором у 1910–1915 рр.

Українське мистецтво у ХІХ ст. розвивалося поряд з російським мистецтвом таким чином, що розділити їх важко. Але український народ зробив великий внесок у розвиток музики, живопису, архітектури та інших видів мистецтва цього часу. І цей внесок є спільним надбанням.

 

 

Список рекомендованої літератури 

 

Основна

Історія світової та української культури : підручник / В. А. Греченко, І. В. Чорний, В. А. Кушнерук, В. А. Режко. – К., 2005.

Історія української культури / за заг. ред. І. Крип’якевича. – К., 1994.

Кордон М. В. Українська та зарубіжна культура : курс лекцій / М. В. Кордон. –  К., 2002.

Культурологія: українська та зарубіжна культура : навч. посіб. / М. М. Закович, І. А. Зязюн, О. М. Семашко         та ін. – К., 2007.

Лекції з історії світової та вітчизняної культури : навч. посіб. /за ред. А. Яртися та В. Мельника. – Львів,  2005.

Попович М. В. Нарис історії культури України / М. В. Попович. – К., 2001.

Шейко В. М. Історія української культури : навч. посіб. / В. М. Шейко, В. Я. Білоцерківський. – К., 2010.

 

Додаткова

Білецький П. О. Нариси з історії українського мистецтва. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII ст. / П. О. Білецький. – К., 1981.

 Гнідан О. Д. Історія української літератури кінця ХІХ – початку ХХ ст. : у 2 кн. / О. Д. Гнідан.  – К.,  2006. –     Кн. 2.

 Грицак Я. Нариси історії України ХІХ–ХХ ст. Творення модерної нації / Я. Грицак. – К., 1996.

 Грушевський М. Хто такі українці і чого вони хочуть / М. Грушевський. – К., 1991.

 Грушевський М. С. Ілюстрована історія України / М. С. Грушевський. – К., 1992.

 Жулинський М. Г. Історія української літератури        ХІХ ст. : підруч. : у 2 кн. / М. Г. Жулинський. –  К.,     2006. – Кн. 2.

 Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст / О. Забужко. – К., 1993.

 Забужко О. Шевченків міф України / О. Забужко. – К., 1997.

 Забужко О. С. Філософія української ідеї : Франківський період / О. С. Забужко.  – К., 1993.

 Зайцев П. Життя Тараса Шевченка / П. Зайцев. – К., 2004.

 Історія української архітектури / ред. В. І. Тимофієнко. – К., 2003.

 Історія української культури : зб. матеріалів і документів / упоряд. Б. І. Білик та ін. – К., 2000.

 Історія української літератури : в 6 т. / упоряд. В. В. Яременко; прим. С. К. Росовецького. – К., 1993.

 Історія української музики : у 6 т. – К., 1990.

 Крвавич Д. П. Українське мистецтво : навч. посіб. / Д. П. Крвавич, В. А. Овсійчук, С. О. Черепанова. – Львів, 2005.

 Лобановський Б. Б. Українське мистецтво другої половини ХІХ ст. – поч. ХХ ст. / Б. Б. Лобановський, П. І. Говдя. – К., 1989.

 Лук М. I. Етичні ідеї в філософії України другої половини ХІХ – початку ХХ ст. / М. I. Лук, В. С. Лісовий. – К., 1993.

 Митці України : енциклопедичний довідник / ред. А. В. Кудрицького. – К., 1992.

 Огородник І. В. Українська філософія в іменах / І. В. Огородник, М. Ю. Русин. – К., 1997.

 Попович М. В. Національна культура і культура нації / М. В. Попович. – К., 1991.

 Розвиток народної освіти і педагогічної думки на Україні (Х – поч.  ХХ ст.) : нариси. – К., 1991.

 Степовик Д. В. Українське мистецтво першої половини. ХIХ ст.  / Д. В. Степовик. – К., 1982.

 Степовик Д. В. Скарби України / Д. В. Степовик. – К., 1990.

 Українська культура: історія і сучасність : навч. посіб. / за ред. С. О. Черепанової. – Львів, 1994.

 Українська народність: нариси соціально-економічної і етнополітичної історії. – К., 1990.

 Хижняк З. Києво-Могилянська академія / З. Хижняк. – К., 1991.

 Шпорлюк Р. Українське національне відродження в контексті європейської історії кінця ХVІІІ – початку    ХІХ ст. // Україна. Наука. Культура. – К., 1991. – Вип. 25.

 Шпорлюк Р. І. Українське національне відродження (ХVIII – ХХ ст.) / Р. І. Шпорлюк. – К., 1991.

 Шреєр-Ткаченко О. Я. Історія української музики /            О. Я. Шреєр-Ткаченко. – К., 1980.

Щербаківський В. Українське мистецтво / В. Щербаківський. – К., 1996.

 Білецький П. О. Нариси з історії українського мистецтва. Українське мистецтво другої половини XVII–XVIII ст. / П. О. Білецький. – К., 1981.

 Білецький П. О. Апостол України: життя і творчість Тараса Шевченка / П. О. Білецький.  – К., 1998.