3.3 Японська модель корпоративного управління

Корпорації Японії - це самодостатні, універсальні багатогалузеві економічні комплекси, до структури яких входять фінансові установи (банки, страхові, трастові компанії), торговельні фірми, а також виробничі підприємства, що складають повний спектр галузей господарства. Широке використання корпораціями залучених коштів - одна з причин японських економічних досягнень. Тому обов'язково членом корпорації, її стрижнем є головний банк, що контролює велику мережу філій і дочірніх банків. Практично кожна японська корпорація має тісні відносини зі своїм ключовим банком. Банк надає корпоративним клієнтам кредити й послуги з випуску облігацій та акцій, веденню розрахункових рахунків і консалтингові послуги.

Ключовий банк і кейрецу - це два різних, але таких, що доповнюють один одного, елементів японської моделі.

Кейрецу – групи корпорацій, які спільно володіють позиковими коштами та власним капіталом.

Головною ознакою системи корпоративного управління в Японії є ставлення до власності як до колективного (інституціонального), а не як до приватного володіння. Головним стимулом у японський економіці є моральні та соціальні аспекти, такі, як суспільне визнання, ступінь впливу на уряд та громадськість, позитивний імідж та патріотизм корпорації.

Для японської моделі корпоративного управління характерна особлива роль держави. З 30-х рр. ХХ ст. японський уряд проводив активну економічну політику, спрямовану на надання допомоги корпораціям. Ця політика припускає офіційне й неофіційне представництво уряду в Раді корпорації у випадках, коли акціонерне товариство перебуває у скрутному становищі.

Основні учасники японської моделі:

головний банк (основний внутрішній акціонер);

пов'язана з компанією (афілійована) компанія або кейрецу (ще один внутрішній акціонер);

правління;

уряд.

Рада директорів японських корпорацій практично повністю складається із внутрішніх учасників, тобто виконавчих директорів, керівників великих відділів компанії й правління. Якщо обсяг прибутку зменшується впродовж тривалого періоду, основний банк і члени кейрецу можуть звільнити від займаної посади директорів і призначити своїх кандидатів. Інше звичне для Японії явище - призначення відставних чиновників різних міністерств і відомств до складу ради директорів корпорацій.

У японській моделі склад ради директорів залежить від фінансового стану компанії. У раді рідко зустрічаються представники незалежних акціонерів, чисельність, як правило, більше, ніж у США, Великобританії або Німеччині.

Вимоги до розкриття інформації в Японії досить суворі, але, по суті, такі, як в Америці. Корпорації повинні надавати: фінансову інформацію, дані про структуру капіталу; довідку про колишню діяльність призначуваних директорів (у т.ч. імена, займані посади, відносини з компанією, володіння акціями компанії); розмір зарплати, виплачуваної виконавчим директорам, а також відомості про виплату винагороди кожному з п'яти найбільш високооплачуваних керівників (їхні імена повинні бути зазначені); дані про всіх акціонерів, що володіють понад 5% акціонерного капіталу; відомості про можливість злиття або реорганізації, передбачувані зміни і доповнення у статуті, а також імена осіб або компаній, запрошуваних для аудиторської перевірки.

Процедура розкриття інформації в Японії має ряд істотних відмінностей. Фінансова інформація надається кожні півроку, а в США - кожний квартал. У Японії повідомляється сума сукупної винагороди керуючим і директорам, а в США кожній особі. Те саме стосується й списку великих власників: у Японії це десять найбільших акціонерів, у той час як у США - всі акціонери, що володіють пакетами більше 5%. Крім того, існують розбіжності між японськими й американськими стандартами фінансової звітності.

До звичайного кола питань, що вимагають схвалення акціонерів, входять: виплата дивідендів і розподіл засобів, вибори Ради директорів і призначення аудиторів. Крім того, без згоди акціонерів не можна вирішувати питання, що стосуються капіталу корпорації; приймати виправлення до Статуту; виплачувати вихідну допомогу директорам і аудиторам. Позачергові дії корпорації, що вимагають схвалення акціонерів, - це злиття, поглинання й реорганізація.

Більш наочно відмінності кожної з моделей наведені у табл. 3.