10.6.1 Правочини

 

      Законодавче визначення правочину міститься в ст. 202 ЦК, яка передбачає, що правочином є дія особи, спрямована на набуття, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків.

Правочини відрізняються від інших юридичних фактів за такими ознаками:

правочини є вольовими актами, спрямованими на досягнення певного правового результату;

правочини є завжди діями суб’єктів цивільних відносин;

правочини завжди є правомірними діями, що спричиняють виникнення або видозміни регульованих цивільних правовідносин;

воля у правочинах завжди спрямована саме на встановлення, зміну, припинення цивільних прав та обов’язків;

правочини опосередковують динаміку цивільних правовідносин між різними суб’єктами цивільного права.

Закон розрізняє два випадки визнання місця вчинення правочину: 1) стосовно вчинення одностороннього правочину (ст. 211 ЦК); 2) стосовно вчинення дво- або багатостороннього правочину (договору).

     Умовами чинності правочинів є  дотримання вимог:

щодо змісту правочину;

щодо наявності правочиноздатності суб’єктів правочину;

щодо відповідності волевиявлення внутрішній волі суб’єкта правочину;

щодо форми правочину;

щодо реальності правочину;

щодо дотримання спеціальних умов.

     Класифікація правочинів можлива за різними ознаками:

1) Залежно від числа сторін, що беруть участь у правочині, їх поділяють на одно-, дво- і багатосторонні.

     Односторонній правочин – це дія однієї сторони, спрямована на набуття, зміну, припинення цивільних прав та обов’язків (складання заповіту).

     Двосторонній правочин – це погоджена дія двох сторін, спрямована на набуття, зміну, припинення цивільних правовідносин. Двосторонні правочини – це договори, для яких характерне узгодження волевиявлення двох сторін. Договорами є також багатосторонні правочини, тобто такі правочини, в яких беруть участь три і більше сторін (договір про спільну діяльність).

2) Залежно від наявності або відсутності обов’язку сторін надавати зустрічне матеріальне відшкодування правочини поділяються на оплатні і безоплатні.

     У безоплатних правочинах обов’язок здійснити матеріальні витрати має лише одна із сторін ( договір дарування).

     Оплатні правочини характеризуються наявністю зустрічного еквівалентного надання матеріальних чи нематеріальних благ           ( купівля-продаж).

3) Залежно від моменту, з якого правочини вважаються укладеними, вони поділяються на консенсуальні та реальні.

     Консенсуальними є правочини, у яких для настання правових наслідків достатньо досягнення сторонами домовленості з усіх істотних умов. З моменту досягнення згоди правочин вважається укладеним.

     Для укладення реального правочину однієї домовленості сторін недостатньо. Необхідною є також передача речі.

4) Залежно від значення підстави правочину для його дійсності угоди поділяються на абстрактні та каузальні.

     Правочини, в яких визначено підстави їх укладення, називаються каузальними (доручення).

     Абстрактними вважаються правочини, у яких не визначено підстави їх здійснення (видача векселя).

5) Залежно від наявності вказівки на строк встановлення прав і обов’язків правочини бувають строковими і безстроковими.

     У безстрокових правочинах не визначається ні момент вступу їх у дію, ні момент припинення.

     Строковими є правочини, у яких визначено момент виникнення у їх сторін прав і обов’язків, тривалість існування зобов’язання, момент припинення тощо.

     Від строкових необхідно відрізняти умовні правочини, у яких виникнення, зміна або припинення цивільних прав і обов’язків пов’язується з настанням певної обставини (ст. 212 ЦК).

      Крім зазначених, можна назвати й інші види правочинів: усні та письмові (ст. 205 ЦК); умовні та безумовні (ст. 212 ЦК) та інші.

     Форма правочину – це спосіб вираження волі осіб, які беруть у ньому участь.

     Досить поширеними у вітчизняній практиці є такі форми вчинення правочинів: 1) конклюдентними діями; 2) шляхом мовчання; 3) усно; 4) письмово; 5) письмово з нотаріальним посвідченням; 6) письмово з дотриманням спеціальних вимог (державна реєстрація).

     Правочин – це волевиявлення, тобто для особи, яка відображає внутрішню волю останньої. Якщо волевиявлення виражено не чітко, виникає необхідність тлумачення волі сторони правочину та з’ясування засад, на яких таке тлумачення повинне проводитись.

     Засади тлумачення правочину встановлює ст. 213 ЦК, яка визначає:

1) суб’єкти тлумачення правочину; 2) правила тлумачення правочину.

     Суб’єктом тлумачення правочину є насамперед його сторона ( сторони).

     За загальним правилом особа, яка вчинила правочин, має право відмовитися від нього (ст. 214 ЦК).

     Недійсними правочинами є дії суб’єктів  цивільного права, що спрямовані на встановлення, зміну або припинення цивільних прав та обов’язків, але не породжують бажаних сторонами юридичних результатів внаслідок невідповідності вчинених дій вимогам закону.

     Загальною підставою визнання правочину недійсним є його невідповідність вимогам закону.