2.2 Міжнародний досвід фінансового забезпечення та стимулювання інноваційної діяльності

 

Дослідження інноваційної сфери різних за рівнем економічного зростання країн доводить, що національні системи фінансування інновацій знаходяться у тісному взаємозв’язку з розвитком інститутів ринкової інфраструктури. Так, російські науковці А. Пестова й О. Солнцев виділяють чотири моделі систем фінансування інновацій, які застосовуються в різних країнах світу: ринкова; корпоративно-державна; кластерна (мережева); мезо-корпоративна [28]. Основні параметри різних моделей національних систем фінансування інновацій представимо в таблиці 2.

Таблиця 2 – Національні системи фінансування інноваційної діяльності: кількісні та якісні характеристики

 

Наведені вище моделі фінансування інновацій віддзеркалюють цілі, завдання та напрямки державної політики й адаптовані до умов різних економічних систем. Проте, на нашу думку, можна виділити загальні чинники, які є базовими для формування національної системи фінансування: рівень науково-технологічного розвитку країни та наявний інноваційний потенціал; масштаби економіки та темпи економічного зростання; кількісні та якісні параметри інституційного забезпечення, у тому числі фінансової інфраструктури; законодавча та інформаційна база; кваліфікація, мотивація, адаптованість і «гнучкість» людського капіталу та ін. У той же час необхідно враховувати: на лінійну чи нелінійну модель інноваційного процесу розроблюється система фінансового забезпечення; кількість охоплюваних інноваційно-активних галузей у процесі фінансування; потенціальні можливості та інтенсивність фінансування радикальних інновацій та ранніх стадіях наукових досліджень і дослідно-конструкторських робіт.

Основними суб’єктами інноваційного процесу, наприклад, у ринковій системі фінансування виступають венчурні фірми, венчурні фонди та мережі бізнес-ангелів (фінансові установи, що спеціалізуються на підтримці старт-апів (відкриття нового інноваційного проекту) та сид-проектів (у зародковому статусі: наявність лише ідеї або до комерційна розробка) малих і середніх підприємств), а також великі інноваційно-активні приватні корпорації.

Проаналізувавши головні чинники, що зумовлюють відмінності у фінансуванні інноваційної діяльності в різних країнах світу за рядом критеріїв, зокрема, за ступенем науково-технологічного розвитку держави, рівнем розвитку національних інститутів і людського капіталу, типом фінансового сектора, інтенсивністю економічного зростання тощо, можемо стверджувати, що Україна більшою мірою тяжіє до корпоративно-державної системи фінансування інновацій, яка є менш динамічною та вимагає ефективного та якісного адміністрування на державному рівні.

Слід відмітити, що, на думку експертів ОЕСР, державна підтримка інновацій повинна зосереджуватися переважно на створенні та утриманні національних інноваційних агенцій, фінансуванні базової освіти та науково-дослідних робіт, міжнародному співробітництві у сфері створення баз даних науково-технічних розробок. Рекомендовано обмежені напрями прямого бюджетного фінансування інноваційних проектів, зокрема медичної та військової сфер [29-31]. Такі рекомендації відповідають чинним тенденціям до зменшення обсягів державного фінансування інноваційно-інвестиційних проектів у більшості країн світу, у тому числі і в Україні, – у 2010 році частка фінансового забезпечення інноваційної діяльності в Україні за рахунок коштів державного бюджету становила лише 1,08% [32].

Подібне зниження державного фінансування інноваційної діяльності є результатом переходу від прямої до непрямої форми підтримки НДР на підприємствах, що зумовлює необхідність залучення альтернативних фінансових джерел та ефективного використання власного капіталу. Аналогічної думки підтримуються й українські науковці, вважаючи, що пряме фінансування переважно впливає на прискорення процесу наукових досліджень та у сфері створення нових виробництв і галузей промисловості. Натомість, запровадження пільгових умов підвищує технічний рівень виробничої бази діючих підприємств, стимулює впровадження ними прогресивних технологій та результатів прикладних досліджень і нововведень [33]. Уряд США, наприклад, акцентує увагу на непрямій підтримці – стимулюванні інноваційної діяльності бізнес-сектору (програма «Small Business Innovation Research»), надавши податковий кредит (у 2005 р. 5 млрд. дол.), фінансуючи програму розширення виробництва «Manufacturing Extension Program» (110 млн. дол.. у 2008 р.), встановивши «президентську інноваційну винагороду» тощо [34]. У Китаї, який урядовці  планують до 2020 року перетворити на інноваційно-орієнтоване суспільство, у фінансовій системі важливим інструментом стали податкові стимули: податковий кредит в розмірі 150% від суми витрат на НДР підприємств, бонусні податкові знижки для фірм із венчурним капіталом та ін.

Слід зазначити, що венчурний (ризиковий) капітал є якісно новим способом інвестування коштів великих компаній, банків, страхових, пенсійних та інших фондів в акції малих інноваційних фірм, що мають значний потенціал зростання й реалізують інноваційні проекти з високим рівнем ризику [35]. Так, одним із найактивніших венчурних фондів, що діють в Україні, є фонд Western NIS Enterprise Fund, який реалізує широку програму інвестицій у приватний сектор через внески до статутного фонду, кредити, лізинг, технічну допомогу та інші заходи, які сприяють розвитку малих і середніх підприємств. Серед відомих підприємств, які використовували допомогою фонду, можна назвати кондитерську фабрику «АВК», компанію з виробництва морозива «Троянда-Експрес» та ін.

Отже, виходячи зі світового досвіду фінансування інновацій, основні сучасні джерела фінансового забезпечення інноваційної діяльності включають фінансові ресурси банків; венчурний капітал; кошти інституційних інвесторів; фінансові ресурси корпорацій; бюджетні кошти; власний капітал; пільги та стимулюючі заходи тощо. Проте, слід зауважити, що спроби відмовитися повністю від державного фінансування інновацій у деяких країнах зазнали краху, натомість, ефективне адміністрування й співробітництво держави та підприємств дозволяють досягти значного наукового прогресу в ключових галузях таких, як генна інженерія чи біотехнології [36].

Доцільно запровадити в Україні податкове стимулювання науково-дослідних та дослідно-конструкторських робіт, інноваційних розробок та інноваційних проектів малого бізнесу, а також корпоративних досліджень. Очевидною є й необхідність формування та розвитку ринку венчурного капіталу, у т.ч. створення українського венчурного фонду, а також дієвого інституту захисту прав інтелектуальної власності. Не меншого значення, на нашу думку, набуває державна підтримка та законодавча ініціатива стосовно фінансового ринку та його інститутів, покликаних на узгодження інтересів і задоволення потреб суб’єктів інноваційного процесу. Крім того, аналіз зарубіжної практики й вітчизняного досвіду дають підставу стверджувати, що одним із першочергових завдань держави має стати реальна підтримка всіх учасників інноваційного процесу. Так, у Франції, Великобританії, Німеччині та Японії передбачено субсидіювання з державного бюджету цільових програм у ключових галузях економіки. При цьому уряд Німеччини надає допомогу у проведенні наукових досліджень переважно дрібним і середнім підприємствам у вигляді часткової оплати праці дослідницького персоналу (у середньому 40% відповідного фонду заробітної плати) і шляхом прямого фінансування близько 30-40% кошторисних витрат на розробки за державними замовленнями. Не менш поширеною в контексті стимулювання інноваційної діяльності є практика надання безпроцентних позик, які в більшості випадків покривають 50% видатків на впровадження інновацій. У США подібні програми реалізуються, насамперед, через ефективну кредитну  та податкову політику, у відповідності до якої була зменшена ставка податку на кредити для фінансування досліджень і розробок з 25% до 20% [37].