1.1 Інноваційно-інвестиційна діяльність і її роль у забезпеченні конкурентоздатності підприємства в ринкових умовах

 

В умовах посилення ринкових трансформацій, глобалізаційних й інтеграційних процесів в Україні першочерговим завданням державної стратегії економічно-соціального розвитку є формування та утримання конкурентної позиції на міжнародних ринках капіталу для забезпечення фінансової безпеки та стабільності країни. Рушійною силою даного процесу виступає інноваційно-інвестиційна діяльність, яка забезпечує своєчасну адаптацію національної економіки до змін ринкового середовища та досягнення конкурентних переваг. При цьому вихід країни на інноваційний етап розвитку неможливий без відповідної переорієнтації на рівні підприємства.

Сьогодні найбільш популярними виробничими технологіями вважають автоматизоване проектування та конструювання, локальну мережу для проектування та виробництва, виготовлення продукції кінцевої форми, гнучкі виробничі системи, комп’ютери для здійснення контролю в цеху та програмовані логічні контролери. Проте, в Україні переважна більшість підприємств використовує тільки одну технологію з наведених вище, і лише близько 3-4% суб’єктів господарювання – три й більше. При цьому частка підприємств, котрі впроваджують інновації становить приблизно 11%.

За даними проведеного статистичного спостереження Державним комітетом статистики України було визначено, що дефіцит і нерозвиненість сучасних форм фінансування є головним фактором, що стримує процес впровадження новітніх технологій і досягнень науково-технічного розвитку (у 44% випадків). Аналогічний ефект чинять і такі чинники, як відсутність адекватного організаційно-правового механізму (5,2%), нездатність менеджерів різних рівнів побачити вигоду й оцінити майбутню ефективність від реалізації інноваційних проектів (4,9%), недостатнє залучення науково-технічної підтримки ззовні (4,2%), низька кваліфікація персоналу (3,4%) та ін. [1]. Так, у 2010 році лише 13,8% промислових підприємств впроваджували інновації, було освоєно 663 вид нової техніки, впроваджено 2043 нових технологічних процеси, у тому числі 479 ресурсозберігаючих [2, с.325]. У результаті подібної тенденції слабшають конкурентні позиції вітчизняних підприємств – виробників різноманітних товарів і послуг, і відповідно зменшуються зайняті частки на міжнародному ринку.

Незважаючи на прийняття таких державних нормативно-правових актів, як Закон України «Про інноваційну діяльність» [3], Закон України «Про інвестиційну діяльність» [4], Закон України «Про пріоритетні напрямки інноваційної діяльності в Україні» [5], Закон України «Про інститути спільного інвестування (пайові та корпоративні інвестиційні фонди)» [6], Постанова Кабінету Міністрів України «Про затвердження Порядку та умов надання у 2010 році державних гарантій щодо виконання боргових зобов’язань за запозиченнями суб’єктів господарювання державного сектору економіки, залученими для фінансування інвестиційних, інноваційних, інфраструктурних та інших проектів розвитку, які мають стратегічне значення та реалізація яких сприятиме розвитку економіки України, в тому числі імпортозамінних і експортоорієнтованих галузей» [7] та ін., низка проблем стосовно забезпечення та стимулювання інноваційно-інвестиційного розвитку підприємств  залишається не вирішеною.

Визначені положення Програми розвитку інвестиційної діяльності на 2002-2010 роки стосовно розвитку фондового ринку такі, як проведення сприятливої політики оподаткування на фондовому ринку України, удосконалення системи обліку, розрахунків та звітності учасників фондового ринку, забезпечення прозорості діяльності інститутів спільного інвестування, розроблення механізму страхування учасників ринку цінних паперів, залучення інвестицій у наукову, науково-технічну та інноваційну діяльність та ін. на практиці не працюють [8]. Крім того, відповідно до Закону України «Про інноваційну діяльність» до основних елементів інноваційної інфраструктури відносяться державні інноваційні фінансово-кредитні установи, венчурні компанії та фонди, консалтингові фірми та інші установи [3]. При цьому згідно Закону України «Про фінансові послуги та державне регулювання ринку фінансових послуг» до останніх відносять випуск платіжних документів, залучення фінансових активів із зобов’язанням щодо наступного їх повернення, послуги у сфері страхування, торгівля цінними паперами, професійна діяльність з управління активами інститутами спільного інвестування та ін. [9]. Проте сьогодні в процесі фінансового забезпечення інноваційно-інвестиційної діяльності кредити, страхування чи популярне в розвинених європейських країнах венчурне фінансування використовується недостатньо.

Для підсилення інноваційної активності та інноваційно-інвестиційної привабливості урядом була розроблена Стратегія інноваційного розвитку України на 2010–2020 роки в умовах глобалізаційних викликів, результатами реалізації якої мають стати: утвердження інноваційної моделі економічного й соціального розвитку України; підвищення ефективності використання інтелектуального потенціалу країни; посилення конкурентоспроможності національної економіки; досягнення стабільного сталого розвитку й покращення добробуту громадян. Проте інноваційні процеси в економіці не набули вагомих масштабів, а кількість підприємств, що впроваджують інновації, продовжує зменшуватися з кожним роком (зараз їх частка становить 12–14%, що менше в 3–4 рази, ніж в інноваційно-розвинутих країнах), тому головна мета Стратегії має конкретне кількісне визначення: підвищити до 2020 року вплив інновацій на економічне зростання України в 1,5–2 рази [10].

Слід відмітити, що сьогодні в Україні державна підтримка спрямовується переважно до галузей нижчих технологічних укладів (близько 70% бюджетних коштів, у т.ч. у паливну промисловість і чорну металургію – понад 50%), яким надаються податкові пільги та переваги цінового регулювання. При цьому виробництво наукомісткої продукції фактично згорнулося: в електронній галузі – скоротилося більш, ніж у 100 разів, у машинобудуванні – у 3 рази, у приладобудуванні та електротехнічній галузі — у 1,5 рази [11]. За таких умов очевидним є формування й закріплення в Україні низькотехнологічної моделі економіки, яка за своїми базовими властивостями не потребує інновацій, не передбачає інвестицій у людський капітал, не формує внутрішній платоспроможний попит на інноваційну продукцію й не створює належних стимулів до інноваційної діяльності, а конкурентоспроможність вітчизняних підприємств на зовнішньому ринку забезпечується винятково дешевою робочою силою.

Отже, стримуючий вплив на інноваційну активність підприємств чинить, перш за все, незавершене, позбавлене системного підходу формування нормативно-правової бази наукової та науково-технічної діяльності, що підтверджує відсутність цілеспрямованої й послідовної державної політики в даній сфері. Так, існує неузгодженість термінології в чинних законодавчих актів, яка зумовлює можливість різного трактування закону та викривлення статистичної звітності. Окремою проблемою є недотримання чинного законодавства та недієздатність судової системи в контексті відновлення порушених прав суб’єктів інноваційного процесу.

 

 

1.2 Сучасний стан фінансового забезпечення інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств України

 

Офіційні показники економічного розвитку України за роки незалежності, недостатнє фінансування вітчизняної науки та передових технологій свідчать про «відсталість» інноваційної сфери в порівнянні з розвиненими країнами світу. Якщо в провідних європейських країнах та США стрімкий бум інновацій розпочався приблизно в середині ХХ століття, в Росії – з 1990 р., в Білорусі – з 1992 р., то в Україні – лише з 2000 р. [12]. При цьому питома вага обсягу виконаних наукових і науково-технічних робіт у ВВП України становить близько 0,95% , що менше аналогічного показника в Росії на 0,33% [13]. Аналіз структури наукових і науково-дослідних робіт (рис. 1) за 2010 рік свідчить, що питома вага науково-технічних послуг становить лише 9,7%, а прикладних досліджень – 17,9% [2, с.321].

За даними показниками інноваційної діяльності Україна відстає в 2-2,5 рази від економічно розвинених країн світу, у яких уряд і власне успішні підприємства знаходять можливості для фінансування достатньої кількості прикладних досліджень й активного надання науково-технічних послуг.

Проаналізуємо динаміку інноваційно-інвестиційної активності промислових підприємств України за 2005-2010 рр. (рис. 2) [14].

Отримані результати свідчать, що в Україні, починаючи з 2007 року, під впливом світової фінансової кризи та внутрішніх факторів (політична та економічна нестабільність) склалася тенденція до зниження питомої ваги підприємств, які впроваджують інновації, і питомої ваги реалізованої інноваційної продукції.

Очевидним є значний технологічний розрив між діяльністю промислових підприємств України та розвинених країн світу, однією з причин якого є той факт, що переважна більшість із них працює на застарілому обладнанні. Так, рівень зношення основних виробничих фондів у промисловості становить близько 54%, зокрема, в машинобудуванні – 57% (при зношенні машин й устаткування на рівні 71,4%) [15]. До інших факторів, які стримують інноваційно-інвестиційну діяльність підприємств України слід віднести дефіцит власних фінансових ресурсів підприємств для фінансового забезпечення інноваційно-інвестиційних потреб; зменшення бюджетного фінансування та державної підтримки; дефіцит, недостатній досвід використання та нерозвиненість альтернативних джерел фінансового забезпечення; відсутність чіткого механізму вибору ефективного портфелю джерел фінансування та побудови оптимальної структури капіталу; недостатня кваліфікованість персоналу та нерозвиненість стратегічного мислення в менеджерів вищих рівнів, відсутність інноваційно-інвестиційної стратегії підприємств та ін.

Сказане вище дає можливість визначити законодавчу базу інноваційного розвитку України як недосконалу на фоні невідповідності деяких законів сучасним умовам господарювання та неефективності прийнятих державних програм, зокрема, у статті 6 Законі України «Про інноваційну діяльність» представлені такі завдання держави у сфері регулювання інноваційної діяльності, як фінансова підтримка виконання інноваційних проектів, стимулювання комерційних банків та інших фінансово-кредитних установ, що кредитують виконання інноваційних проектів, і встановлення пільгового оподаткування суб’єктів інноваційної діяльності. У той же час реальні механізми вирішення даних задач зазначені лише для пункту «фінансова підтримка», при чому за рахунок виключно коштів Державного бюджету та місцевих бюджетів України: 1) повне безвідсоткове кредитування пріоритетних інноваційних проектів; 2) часткове (до 50 %) безвідсоткове кредитування інноваційних проектів за умови залучення до фінансування проекту решти необхідних коштів виконавця проекту і (або) інших суб’єктів інноваційної діяльності; 3) повна чи часткова компенсація відсотків, сплачуваних суб'єктами інноваційної діяльності комерційним банкам та іншим фінансово-кредитним установам за кредитування інноваційних проектів; 4) надання державних гарантій комерційним банкам, що здійснюють кредитування пріоритетних інноваційних проектів; 5) майнове страхування реалізації інноваційних проектів у страховиків відповідно до Закону України «Про страхування» [3].

За таких умов промислові підприємства України не можуть досягнути достатнього рівня інноваційного розвитку й інвестиційної привабливості. У даному контексті доцільно звернутися до світового досвіду, оскільки в розвинених країнах світу вже тривалий час пріоритетним напрямом державної фінансової концепції є пільгова податкова та амортизаційна політика як засіб стимулювання та підтримки інноваційного розвитку. Так, у США, Японії, Франції, Канаді та Швеції видатки на науково-дослідні та дослідницько-конструкторські роботи вираховуються з оподатковуваного доходу. У Німеччині поширена практика перерахування прибутку підприємств у численні власні резервні фонди, які не обкладаються податками [16]. У Японії підприємства вираховують з податку на прибуток 7% обсягу інвестицій в інновації, а у Великобританії за перший рік експлуатації інноваційного обладнання відбувається повне списання його вартості [17].

Джерелами фінансування інноваційно-інвестиційної діяльності можуть бути як власне підприємства, так і фінансово-промислові групи, венчурні компанії, кредитні установи, інноваційні та інвестиційні фонди, органи державної та місцевої влади, приватні та корпоративні інвестори. При цьому для розвинених країн Європи та США характерна комбінована модель фінансового забезпечення, яка включає приблизно однаковий обсяг фінансових ресурсів як з державних, так і з приватно-комерційних джерел.

Аналізуючи структуру джерел фінансового забезпечення інвестиційної діяльності в Україні, слід відмітити, що в І півріччі 2011 р. капітальні інвестиції були профінансовані за рахунок: 1) коштів державного бюджету – 3 399 919 тис. грн. (4,2% до загального обсягу); 2) коштів міських бюджетів – 1 823 152 тис. грн. (2,3%); 3) власних коштів підприємств – 53 138 587 тис. грн. (66,1%), у т.ч. амортизаційних відрахувань – 10 196 079 тис. грн. (19,2%); 4) кредитів банків та інших позик – 12 252 598 тис. грн.(15,2%), у т.ч. кредитів іноземних банків – 1 073 200 тис. грн. (8,8%); 5) коштів іноземних інвесторів – 1 412 192 тис. грн. (1,8%); 6) коштів населення на будівництво власних квартир – 1 759 628 тис. грн. (2,2%); 7) коштів населення на індивідуальне житлове будівництво – 3 772 230 тис. грн.  (4,7%); 8) інших джерел фінансування – 2872960 тис. грн. (3,6%) [18]. Отримані показники свідчать, що капітальні інвестиції підприємств, у т.ч. інвестиції в інновації, фінансуються переважно за рахунок власних коштів, кредитів банків та інших позик. Державне фінансування з бюджетної системи України становить лише 6,5%. Якщо розглядати дану проблему більш детально, варто звернутися до показників, наведених у табл. 1 [2, с.199], і провести динамічний аналіз (рис. 3).

Таблиця 1 – Капітальні інвестиції за джерелами фінансування (2002-2010 рр.) (млн. грн.)

 

З аналізу статистичних даних, приведених на рис. 3, можна зробити висновок, що в цілому фінансування капітальних інвестицій мало позитивну тенденцію до зростання з 2002 по 2008 рік, із якого розпочався спад як у цілому фінансового забезпечення, так і за окремими джерелами фінансування, що пов’язуємо з наслідками світової фінансової кризи, недовірою інвесторів, високими інвестиційними ризиками, проблемами в банківській сфері тощо.

 

Враховуючи світовий досвід, ми пропонуємо розширити типову структуру джерел фінансування інноваційно-інвестиційного розвитку підприємств України, що дозволить швидко та ефективно впроваджувати та комерціалізувати інновації, забезпечуючи високу рентабельність інноваційної діяльності. Фінансова база інноваційно-інвестиційної діяльності підприємства окрім власних фінансових ресурсів (прибуток та амортизаційний фонд, страхові компенсації, надходження від нематеріальних активів, надходження від продажу, оренди чи лізингу тимчасово вільних оборотних і необоротних активів, застави майна та ін.); коштів із державного та місцевих бюджетів України й позикових ресурсів (кредити комерційних банків та інші позики, у т.ч. факторинг, форфейтинг та інноваційний кредит) має включати «вивільнені» фінансові ресурси в результаті застосування державою пільгової податкової та амортизаційної політики; приватні та корпоративні інвестиції, у т.ч. іноземні; надходження від участі в інноваційних та інвестиційних фондах; венчурне фінансування; залучені кошти від розміщення та продажу акцій; доходи від реалізації короткотермінових інноваційно-інвестиційних проектів; цільові надходження, гранти, спонсорство та підтримку з боку міжнародних організацій.

Для активізації інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств України наголошуємо на необхідності реалізації таких заходів:

на загальнодержавному рівні: удосконалити законодавчу базу, регулюючу інноваційно-інвестиційну діяльність; прийняти ефективну програму інноваційно-інвестиційного розвитку, розробити контрольні показники для оцінки її реалізації та посилити відповідальність виконавчих органів; затвердити пільгову податкову та амортизаційну політику для інноваційно-активних підприємств; розширити фінансові джерела державної підтримки інноваційно-інвестиційної діяльності, використовуючи не лише бюджетні кошти, а й державні позикові та залучені фінансові ресурси (позики, допомога та гранти від міжнародних організацій тощо); запровадити державний інноваційний кредит під низьку процентну ставку та систему державних гарантій; створити дієву інфраструктуру державних інноваційних фондів та інституційних інвесторів та ін.;

на регіональному рівні: надати інноваційно-активним підприємствам пільги зі сплати місцевих податків і зборів (збір за провадження деяких видів підприємницької діяльності, єдиний податок) та інші привілеї з боку органів місцевого самоврядування (інформаційний ресурс, реклама на загальноміських заходах тощо); спрямувати власні кошти місцевих бюджетів, зокрема, надходження бюджету розвитку на інноваційно-інвестиційну діяльність; розробити місцеві програми інноваційно-інвестиційного розвитку, у т.ч. заходи з покращення інвестиційної привабливості та бренду регіону;

на рівні фінансової інфраструктури України: банківському сектору варто розширити перелік привабливих для інноваційно-активних підприємств послуг за процентними ставками та строками кредитування; поширити застосування венчурного фінансування, факторингу, форфейтингу та страхування інноваційних проектів; відкрити конкурентоздатні інноваційно-інвестиційні фонди тощо;

на рівні підприємств України: виробити та дотримуватися інноваційно-інвестиційної стратегії розвитку підприємства з орієнтацією на результат; покращити кваліфікацію персоналу, зокрема, менеджерів; створити спеціальний відділ, який буде займатися розробкою інноваційно-інвестиційних проектів, їх оцінкою і впровадженням протягом усього життєвого циклу; розширити фінансову базу інноваційно-інвестиційної діяльності, орієнтуючись на принцип множинності альтернативних джерел фінансування; оптимізувати структуру капіталу, оцінивши ефективність залучення кожного джерела фінансового забезпечення; використовувати переваги від створення малих венчурних підприємств; активно користуватися страховими, кредитними та іншими послугами, які пропонують фінансові установи; посилити маркетинг інноваційно-інвестиційних проектів, забезпечуючи не тільки зростання обсягів реалізації інноваційної продукції, а й покращуючи інвестиційну привабливість підприємства та його імідж; за рахунок власних, позикових і залучених коштів не тільки розробляти інноваційні товари та послуги, а й інвестувати капітал у передові техніку та технології, оцінюючи рентабельність і окупність із врахуванням часового лагу.