2.1 Систематизація теоретико-методичних підходів до фінансування інноваційної діяльності підприємства

 

Інноваційна спрямованість інформаційного суспільства сьогодення та порівняно низький рівень інноваційної активності суб’єктів господарювання на фоні значного відставання України в науково-технологічному розвитку зумовлюють зростаючу потребу у впровадженні ефективних організаційно-економічних форм та інструментів для забезпечення стійкого економічного зростання й суспільного прогресу в цілому. В умовах дефіциту бюджетних надходжень перед підприємством постає необхідність самофінансування та залучення різноманітних зовнішніх джерел із оптимізацією їх структури, бо фінансування інноваційно-інвестиційного розвитку характеризується високим ступенем ризику.

Основні принципи фінансового забезпечення, на які має орієнтуватися підприємство: 1) швидкість й ефективність впровадження сучасних науково-технічних інновацій; 2) диверсифікація джерел фінансування; 3) обґрунтованість і законність способів акумуляції коштів; 4) гнучка система фінансового забезпечення; 5) фінансування інноваційного проекту на всіх етапах життєвого циклу [19, с. 56].

Виходячи зі світового досвіду, для фінансового забезпечення інноваційно-інвестиційного розвитку крім власного капіталу підприємства слід використовувати кредитні кошти, приватні інвестиції, емісії цінних паперів під інноваційні проекти, іноземні інвестиції, венчурний капітал, бюджетні кошти тощо. У даному контексті важливу роль відіграє фінансово-кредитна система,  яка  включає  інноваційно-інвестиційні та венчурні фонди,  комерційні банки й інші кредитні організації, функціонування яких в Україні ще залишається не адаптованим сучасним потребам підприємств і характеризується складною процедурою отримання коштів, необхідністю гарантій, недостатнім строком дії договорів для реалізації проектів і високими відсотками за користування.

Тому для забезпечення ефективності інноваційно-інвестиційного розвитку підприємства пропонуємо вдосконалити механізм управління фінансовим забезпеченням, який має містити наступні складові: 1) формулювання цілей і аналіз можливостей підприємства; 2) визначення інвестиційних потреб; 3) пошук джерел фінансування; 4) визначення обмежень у застосуванні тих чи інших методів фінансового забезпечення; 5) порівняння альтернативних варіантів; 6) формування переліку прийнятних джерел фінансування й ранжування за ефективністю використання на основі оцінки показників витрат і результатів; 7) оптимізація структури джерел фінансового забезпечення інноваційно-інвестиційної діяльності підприємства й вибір найвигідніших варіантів [20].

Отже, основні проблеми фінансування інноваційно-інвестиційної діяльності в Україні полягають в нерозвиненості чи недосконалості функціонування таких сучасних інструментів: банківського кредитування; страхових послуг; венчурного фінансування; участі в інвестиційних фондах тощо. Так, в умовах інфляції та спричиненої фінансовою кризою неплатоспроможності багатьох підприємств комерційні банки утримуються від видачі кредитів на строк вище трьох місяців, якого не вистачить для реалізації переважної більшості інноваційно-інвестиційних проектів. Лише незначна частка підприємств користується послугами страхових компаній, маючи сумніви стосовно надійності та ефективності таких добровільних видів страхування як страхування кредитів, страхування інвестицій чи страхування фінансових ризиків через нерозвиненість страхового ринку в Україні [21]. І хоча дані інструменти мають забезпечувати захист інноваційно-інвестиційної діяльності підприємства на всіх стадіях реалізації проектів, вони не охоплюють всі ризики, з якими стикаються суб’єкти господарювання в сучасних умовах.

У більшості розвинутих країн світу для фінансування інноваційно-інвестиційної діяльності підприємств використовується венчурний капітал у той час, як в Україні даний механізм залишається на початковому етапі впровадження, не маючи навіть достатнього законодавчого підґрунтя. Венчурне фінансування на основі венчурного капіталу, як результат адаптації господарської системи до вимог активізації інноваційного процесу, передбачає дольову участь інвесторів венчурного капіталу в капіталі венчурної фірми шляхом придбання акцій через варанти, опціони або через конвертовані цінні папери [22].

Сутність венчурного фінансування полягає в пайовій участі венчурних інвесторів у  капіталі  підприємства, яке реалізує інноваційний проект, і наданні коштів безповоротно, без відсотків, гарантій чи застави на довгостроковий період. При цьому пріоритетність венчурного фінансування інноваційно-інвестиційної діяльності забезпечує єдина мета як інвесторів, так і власників підприємства – ефективне впровадження та реалізація інноваційного проекту з відповідним одержанням очікуваного високого прибутку [23].

Крім того, на міжнародному фінансовому ринку активно діють й інвестиційні фонди, капітал яких є одним із широко використовуваних у світі джерел фінансування інноваційно-інвестиційного розвитку підприємств. Так, в Україні з 1998 року функціонує інвестиційний фонд EVU Management Ltd., створений з метою досягнення довгострокового приросту капіталу, інвестованого в диверсифікований портфель компаній, які працюють в Україні. При цьому фінансуються переважно молоді й фінансово стійкі підприємства з професійним менеджментом в перспективних галузях економіки [24]. 

Слід зазначити, що держава об’єктивно не може постійно субсидувати інноваційно-інвестиційну сферу, і в умовах економіки України підприємствам розраховувати на значне бюджетне фінансування практично не приходиться. Тому важливим кроком має бути масове залучення приватного та банківського капіталу до кредитування та інвестування новітніх досліджень і їхнього впровадження, але недержавні комерційні структури поки що не зацікавлені в здійсненні довгострокових проектів, що забезпечували б базові технологічні зміни.

Для залучення інвестицій необхідно забезпечити відповідність вимогам інвестора комплексу параметрів як самого підприємства, так і конкретного інвестиційного проекту. До основних вимог можна віднести задовільний рівень інноваційно-інфраструктурного та майнового  стану підприємства, структури його розподілу й ефективності використання; достатність власного та залученого капіталу для поточної господарської діяльності; платоспроможність підприємства та ліквідність майна; достатній рівень фінансової стійкості підприємства; забезпеченість власними оборотними коштами, основними засобами та виробничими запасами для забезпечення конкурентоздатності й рентабельності продукції, що виробляється з урахуванням інноваційних витрат [25].

Реальний стан переважної більшості українських підприємств не відповідає мінімальним із наведених вище вимог. Тому для посилення інвестиційної привабливості промислового комплексу перш за все необхідно максимально підвищити ефективність підприємств, і при цьому не важливо, яке походження мають інвестиції – вітчизняне чи іноземне. У даному контексті очевидною є доцільність реструктуризації суб’єктів господарювання, ефективне проведення якої власними силами в більшості випадків неможливе через брак фахівців потрібної кваліфікації.

Привабити інвестиційний капітал можна, насамперед, сприятливою інвестиційною та митною політикою, стабільним і стимулюючим податковим законодавством. Так, наприклад, в економічно розвинутих країнах поширені наступні форми заохочування: створення фондів упровадження інновацій із урахуванням можливого ризику (Німеччина, Франція, Швейцарія, Нідерланди); безоплатні позички, які покривають до 50% необхідних коштів для реалізації інноваційного проекту (Німеччина); зниження державного мита для індивідуальних винахідників (Австрія, Німеччина, США та ін.); відстрочення виплати мита або звільнення від нього, якщо винахід стосується економії енергії (Австрія) тощо [26].

Дані стимулюючі механізми в Україні поки що відсутні. У той же час постійно змінюється податкове й митне законодавство, що стримує приток іноземних інвестицій. І хоча в першій редакції Стратегії економічного і соціального розвитку України (2004-2015 рр.) «Шляхом європейської інтеграції» планувалося пом’якшення оподаткування інноваційної діяльності в розділі «Особливості в оподаткуванні та митному регулюванні інноваційної діяльності», в останній – відповідні статті були виключені [27].

Таким чином можна зробити висновок, що важливою передумовою поліпшення кризового стану економіки України є впровадження суб’єктами господарювання інноваційних технологій шляхом залучення інвестицій. Для цього необхідно посилити інвестиційну привабливість і забезпечити гідний фінансовий стан підприємств-позичальників, оскільки вищий рівень фінансової стійкості є гарантією меншої ризикованості та більшої дохідності інноваційно-інвестиційних проектів. При цьому обов’язковим кроком має стати активізація діяльності держави в даній сфері з орієнтацією на впровадження змін в податковій і митній політиці, що сприятиме залученню інвестиційного капіталу у розвиток підприємств. Вирішення даних питань надасть змогу вітчизняним підприємствам реалізувати власні потенційні можливості в умовах ринку, надаючи Україні реальний шанс досягти рівня високотехнологічної розвиненої країни.