Формування та розвиток мас-медійного простору України

 

Останнім часом у слововжиток міцно увійшло поняття інформаційного простору – сукупність територій, охоплених засобами масової комунікації певної категорії (регіональними, національними, світовими) [2, 71]. І це не дивно, зважаючи на сучасні тенденції зростання ролі та обсягів інформації, саме інформаційний простір будь-якої держави відображає рівень розвитку та перспективи демократії.

Якщо виходити з латинського слова «Інформувати», що означає зображати, складати уявлення про що-небудь, то легко додуматися, що «інформаційний прострір», або «поле» якраз і означає те середовище, в якому виробляється, існує, циркулює, обертається інформація. Це поняття не космічне, хоча повітряний і космічний простір можуть входити і входять до складу інформаційного поля; не географічне, хоча територія є його невід’ємною частиною; інформаційний простір поняття – соціально-політичне і вбирає в себе як територіальний, так і космічний, технічний і людський фактори, оскільки суспільна інформація призначається для людини – людина її споживає, без людини вона втрачає свій сенс. Отож, коли йдеться про інформаційне поле конкретної держави, то його межі ототожнюються з її кордонами, охоплюючи національні територію, акваторію і повітряний простір.

Як зазначає дослідник українського медіа поля, Віталій Карпенко, національний інформаційний простір – надзвичайно важливе політичне поняття, яке у вартісній шкалі соціальних цінностей потрібно ставити на друге місце після державної незалежності. Держава зобов’язана забезпечити використання свого інформаційного поля в інтересах держави та її громадян. Якщо вона цього не зробить, то її інформаційний простір буде використаний проти неї ж самої [4]. І це ми бачили і частково спостерігаємо зараз, на власному досить сумному прикладі.

До розпаду Радянського Союзу на всій його території, з Україною включно, був єдиний комуністично-радянський інформаційний простір, який суворо охоронявся і куди не допускалася жодна інформація, що не вкладалася в рамки панівної ідеології. З цією метою була створена система компартійної преси та розгалужені ретрансляційні теле- і радіомережі. Тепер Україна стала незалежною, утверджується як самостійна держава, але в її інформаційному просторі продовжують безперешкодно хазяйнувати інформатори інших країн. У перші роки незалежності наша держава зі свого мізерного бюджету навіть фінансувала теле- і радіопередачі з Москви, які дуже часто мали, як, до речі, і нині мають, антиукраїнське спрямування. Таку ситуацію можна пояснити комуністичною ідеологією та сприйняти українським народом Москви як столиці колишнього Союзу, тривалою російськомовною експансією, метою якої були денаціоналізація і зросійщення нашого народу. Держава, якщо вона себе поважає, має опікуватися своїм медіа полем, охороняти його, обробляти, поширювати державотворчі ідеї, щоби потім пожинати той врожай, на який сподівається народ.

Сьогодні в Україні налічується близько 1300 телерадіоорганзацій усіх форм власності, які мають ліцензію на право мовлення. Серед цього масиву суб’єктів телерадіоінформаційної діяльності слід виокремити три загальнонаціональні телекомпанії, що мають у своєму розпорядженні найпотужніші мережі поширення телевізійного сигналу в метровому діапазоні. Побудовані ще за часів СРСР, вони забезпечують охоплення населення країни від 80 до 97%.

Це Національна телекомпанія України (НТКУ) (державна компанія, що використовує мережу УТ-1), телекомпанія «Студія 1+1» (приватна компанія, що використовує мережу УТ-2) і Українська незалежна телевізійна корпорація «Інтер» (Приватна компанія, що використовує мережу УТ-3). Ця група лідерів є своєрідним українським аналогом «трьох велетнів» телеіндустрії США: ABC, NBC, CBC і має доступ практично в кожну українську сім’ю.

Кожний із цих трьох українських каналів займає свою нішу в інформаційному просторі України:

НТКУ – некомерційна компанія, по типу мовлення близька до тих інформаційних структур, що у світі називають Publik Television (публічне телебачення);

 «Студія 1+1» – комерційна телекомпанія, орієнтована переважно на україномовного глядача;

УНТК «Інтер» – комерційна телекомпанія, значне місце в програмній політиці якої займають передачі, розраховані на російськомовну аудиторію.

Треба мати на увазі, що цей розподіл нині є досить умовний. У програмах усіх трьох компаній має місце широке розмаїття тематик. Але на початковому етапі свого розвитку цільові аудиторії зазначених компаній значною мірою формувалися саме за вказаними ознаками.

З 2003 року функціонує державна телерадіокомпанія «Всесвітня служба «Українське телебачення і радіомовлення» (УТР). Спільно з Державним підприємством «Укркосмос» УТР здійснює щодня 16 годин мовлення (2250 телепередач і фільмів щомісяця) на 82 країни світу. У планах є збільшення обсягів мовлення до 20-24 годин з охопленням території Євразії, а згодом Америки та Австралії. У жовтні 2004 року розпочато Інтернет-мовлення УТР, що є важливим кроком до об’єктивного представлення України у світі [1, 3].

Також існує ще 8-м загальнонаціональних та мережених каналів6 «Новий канал», «ММЦ-СТБ», «Тоніс», «ТРК Україна», «ТЕТ», «ТРК «Ера» та «ICTV». Ці компанії були змушені створювати свої мережі практично з нуля: встановлювати передавачі в обласних центрах і найбільших містах країни. Доставка сигналів із головних телецентрів до периферії здійснюється за допомогою супутникових каналів.

За даними 2006 року в Україні налічувалися понад 500 радіоорганізацій, з яких 355 – місцеві редакції проводового мовлення. У 90-ті роки прискорено опановувався верхній діапазон ультракоротких хвиль (87, 5 – 108 МГц), так зване FM-мовлення. На цій основі розбудували свої мережі потужні радіостанції, зокрема «НБМ» (освоєно 17 частот), «Гала» (12 частот), «Наше радіо» (20 частот). Станом на 2005 рік місцеві мовники освоїли 220 радіочастот [1, 4].

Особливістю системи телерадіомовлення в Україні є наявність в ній системи проводового мовлення. Цей найдешевший і найдемократичніший вид мовлення дуже популярний серед широких верств населення, зокрема сільського. Ним поширюють свої програми НРКУ (Національна радіокомпанія України), ОДТРК (обласна державна телерадіокомпанія), а також районі студії. Вартість послуги становить лише 50 коп. І не переглядається з часів СРСР.

Неформально український сегмент мережі Інтернет почав свій розвиток наприкінці 1990 році було створено перші три вузли доступи до мережі. Того ж року здійснено перші заходи щодо певної підтримки української частини доменного простору мережі Інтернет – домену.ua. А офіційно домен.ua був зареєстрований у грудні 1992 року (на цей момент в мережі були представлені лише 47 держав). Фактично з цього моменту починається повноцінне становлення і розвиток Інтернету в Україні. Цього ж року адміністрування домену.ua доручено ТОВ «Комунікаційні системи».

1997 року кількість хостів у національному домені.ua перевищила 10 тисяч, у 2001 – 50 тисяч, у 2004 – 90 тисяч. У жовтні 1999 року кількість веб-сайтів у домені.ua сягнула 2 тисячі, у 2002 – 10 тисяч, 2004 – 30 тисяч. В українському сегменті Інтернет функціонує більш ніж 45 тисяч хостів, а в зоні ua зареєстровано понад 11 тисяч доменів. За кількістю хостів, підключених до Інтернету, Україна посідає 28 місце в Європі та 45 в світі. Ці дані показують, що український сегмент Інтернету розвивається дуже динамічно: середньорічні темпи зростання мережі перебувають на рівні 50-55 %, загальна кількість користувачів Інтернет в Україні за останні два роки виросла більш ніж утричі.

Як зазначилося вище, після розпаду Радянського Союзу і «знищення» комуністичної ідеології, яка забороняла будь-які прояви плюралізму, в Україні, а зокрема й у Сумській області починає вибудовуватися власний, незалежний інформаційний простір. Радянська Україна мала досить розгалужену систему як друкованих, так і електронних ЗМІ: майже кожен район, а також великі міста та містечка мали свій друкований орган. У зв’язку з цим не виникало особливих труднощів при розбудові власної системи ЗМІ, досить було перепідготувати вже існуючі видання на новий, суверенний лад. На мою думку, зробити це не вдалося так як більшість друкованих ЗМІ все ж таки залишилось комунальними: «Вперед» (Сумського району), «Знамя труда» (Середено-Будського), «Народна трибуна» (Глухівського), «Будівник комунізму» (пізніше «Життя Лебединщини» Лебединського району), «Перемога» (Краснопільського), «Суми і сумчани» (м. Суми) загалом більш ніж 20 видань. Лише поява нових приватних газет таких як «Данкор. Сумское обозрение» (1992), «Ваш шанс» (1993) та інших свідчать про перші кроки демократизації суспільства.

Загалом приватні видання на початку 90-х ще не набули такої популярності яку ми можемо спостерігати сьогодні. Населення надавало перевагу комунальним районам та виданням міських рад, що напевно пов’язано з особливостями радянського менталітету.

Починаючи з 1994 року ринок преси в області постійно ущільнюється за рахунок появи нових друкованих і електроних ЗМІ. Лише за 1998 рік комітетом інформації зареєстровано 27 газет та журналів різної форми власності і сфери розповсюдження. В цілому по області свідоцтво про державну реєстрацію на середину 90-х видано 182 друкованих ЗМІ з них 103 постійно виходили у світ.

Аналізуючи результати передплатних кампаній початку-середини 1990-х, можна простежити такі головні тенденції:

1) різке зменшення обсягів надходження видань СНД;

2) подальше зростання обсягів передплати загальнодержавних газет;

3) відносна стабільність тиражів місцевої преси і зменшення її долі в загальному обласному газетно-інформаційному просторі;

4) відчутне зниження тиражів друкованих ЗМІ другого півріччя в порівнянні з накладами перших місяців року.

Протягом 1994-1998 років разовий загальний тираж усіх газет і журналів, які розповсюджуються на території області, зріс з 376 тисяч до 410 тисяч примірників. На 22 тисячі примірників збільшився разовий тираж і всієї місцевої преси. Доля видань, заснованих органами державної влади та самоврядування Сумщини, в загальному інформаційному просторі друкованих ЗМІ перебуває в межах 36-40%.

З усієї періодики, що видається в області, лише 26 видань заснованих органами влади (за даними 1998 року): 4 міськрайонних, , 15 районних, 6 міських і одна обласна газети. Тираж їх на початок 1999 року склав понад 148 тисяч примірників. Видань, заснованих комерційними фірмами – 16, газет, що видаються громадськими об’єднаннями – 5, приватними особами – 6, партіями та рухами – 4, журналістськими колективами – 3, в системі освіти виходить 12 різних видань, а для дітей і учнівської молоді – 5 газет.

На кожні дві сім’ї у середині 90-х надходила місцева державна (комунальна) газета в Липоводолинському, Недригайлівському, Тростянецькому, Путивльському районах та в м. Тростянець. У Середино-Будському, Білопільському, Сумському, Краснопільському районах, у Глухові таке видання одержували кожні три сім’ї в той же час в Шостці, Ромнах, Конотопі, Ямпільському та Конотопському районах – на 5-6 сімей.

Питома вага газет місцевих органів влади в усій пресі становить майже половину в Середино-Будському, Путивльському, Недригайлівському районах. Менше третини таких видань у загальному інформаційному просторі Ямпільського, Кролевецького, Краснопільського, Лебединського та Буринського районів. А на територіях Роменського, Сумського, Конотопського – їх лише четверта частина.

По деяких вузлах поштового зв’язку – Краснопільському, Буринському та Кролевецькому – всеукраїнської преси надходить більше, ніж місцевої. А в Ямпільському, Краснопільському і Лебединському районах загальний наклад обласних видань значно перевищує тираж місцевої періодики.

В той же час наклади недержавних газет «ДАІ Сумщини», «Діалог» (Суми) та «Шанс» (Шостка) зросли в 2-2,5 рази. На 500-1700 примірників вищі тиражі і приватних та комерційних «Ваш шанс», «Ахтирка», «Тандем-пресс» (Ромни), «Галина» (Конотоп), «Вісті Шостки», «Данкор. Сумское обозрение» та інших.

Процес насичення інформаційного простору все помітніше виходить за межі обласного центру: 7 газет випускається в Охтирці, 5 – Конотопі, по 4 – у Глухові та Шостці, по 3 – Ромнах, Кролевці та Лебедині, по 2 – в Білопіллі, Великій Писарівці, Путивлі та інших районах.

За даними 2006 року в Сумській області мають право виходу в світ 280 друкованих ЗМІ (у 2005 році було 263). З них більш менш регулярно видається 125 часописів, 24 газети є комунальними. Решта заснована підприємствами, організаціями, об’єднаннями громадян, приватними особами. Понад 40% періодичних видань виходять у світ українською мовою. За реєстрацією лише одна приватна інформаційно-рекламна газета – «Шанс+TV» – російськомовна. Решта часописів дво- та тримовні.

Через постійне наповнення медіа-простору новими виданнями, підвищення вартості часописів протягом останніх років спостерігається зменшення накладів районних, міських та міськрайонних комунальних видань. В порівнянні з кінцем 90-х їх разовий тираж зменшився більш ніж на 65 тисяч (з 148 у 1999 до 80 у 2006). В окремих часописах, таких як «Вишневий цвіт», «Тростянецький вісник», «Прапор перемоги», в ІІ кварталі 2006 року тиражі знизилися до 1400-1700 примірників.

На мою думку, серйозним чинником, що обумовлює нестабільність тиражів, є характерна для багатьох районів практика короткотермінової передплати місцевих видань – на місяць, два, квартал. Ці процеси вимагають посилення уваги з боку органів влади, координації ними всіх структур, причетних до інформаційної сфери.

Як ми бачимо, тиражі комунальних видань постійно зменшуються і це не зважаючи на те, що дотації таким газетам з кожним роком зростають. Наприклад, 2005 року з місцевих бюджетів для потреб комунальних газет було виділено понад 650 тисяч гривен, а за першу половину 2006 року ця цифра перевищила 350 тисяч.

То чому ж, не зважаючи на виділення грошової допомоги з боку держави, комунальні видання знаходяться на такому, на мій погляд, низькому рівні? Відповідь дуже проста і має кілька пунктів.

По-перше, специфікою районних газет є те, що основні кошти вона отримує за рахунок передплати, оскільки роздрібний продаж, особливо у сільській місцевості, не є поширеним явищем.

По друге, суттєвим джерелом фінансування будь-якої газети є реклама та оголошення. Але у комунальних виданнях є свої особливості. Найбільші надходження районної газети отримують від друку привітань та некрологів, а от звичайна реклама не є поширеною. І на це є декілька причин. Для великої фірми двохтисячні наклади районних газет не є цікавими і це зрозуміло. А от ситуація з малим бізнесом, який, здавалося б, має орієнтуватися на місцевого споживача не зрозуміла. Чомусь власники малих підприємств вважають це марним вкладанням коштів.

По-третє, чимало видань, які видаються місцевими радами, мають мало спільного із журналістикою та газетним бізнесом. Окремою проблемою є кваліфікація самих творчих колективів «районом» та їхніх редакторів.

Все ж головною проблемою комунальних газет є малі тиражі, які не дозволяють залучити серйозних рекламодавців. Однак, центр досліджень регіональної політики бачить вихід в створенні окремого інформаційно-рекламного проекту, у який об’єдналося б 10-15 районних газет. У сумі це може дати наклад 30 тисяч примірників, з яким вже можна розмовляти з серйозними рекламодавцями.

Як зазначилося вище, після розпаду Радянського Союзу Україні залишилося в спадок не погана система теле і радіомовлення: три гіганти українського телебачення УТ-1 (НТКУ), УТ-2 («Студія 1+1»), УТ-3 («Інтер»), а також розгалужена система проводового радіо. Протягом першої половини 90-х саме ці організації домінували як в українському, так і в сумському медіа-просторі.

На середину 90-х ліцензію на трансляцію своїх передач отримали вже 24 телерадіокомпанії, з них 10 – на трансляцію телевізійних передач, стільки ж – проводового радіомовлення і 4 – ефірного. З них 3 телекомпанії і 10 радіорганізацій засновано державними органами, інші різними підприємствами та приватними особами.

Кількість теле і радіорганізацій постійно збільшується. За даними 2006 року в Сумській області 43 телерадіоорганізації мають ліцензії Національної ради України з питань телебачення і радіомовлення. В 16 районах і містах засновниками місцевого радіо (як проводового так і ефірного), а в Шостці і студії телебачення «Акцент» є органи виконавчої влади і місцевого самоврядування. Інші організації засновані підприємствами, організаціями, комерційними структурами, приватними особами.

У 13 містах і районах області створене кабельне телебачення, працюють 23 оператори. Найменше 8 каналів ретранслюється в кабельній мережі с. Рогинці Роменського району. Найбільше, 81 канал в місці Охтирка. Недержавні радіокомпанії працюють у Сумах, Конотопі, Охтирці та Шостці. Обсяги мовлення зазначених студій від 2,5 до 6 годин на добу. Ефірно-кабельне телебачення, яке ще називають «телеселе», є в містах Глухів, Охтирка, Ромни, Кролевецькому, Липоводолинському, Охтирському, Путивльському та Роменському районах. Сумським обласним радіотелевізійним передавальним центром обслуговується 34 телевізійні та радіомовні передавачі: 24 – належать цьому ж центру, по три – ТРК «Від ікон» і ICTV, два – СТБ. Радіус покриття більшості передавачів від 9 до 78 кілометрів [1, 6].

Сьогодні, питання реформування телебачення і радіо залишається актуальним. Плюралізм думок і поглядів при висвітленні подій в області відновлено, але це залишається чи не єдиним позитивним для мас-медіа в регіоні. Очевидно, що зміна ситуації в сфері електронних ЗМІ саме з допомогою законодавчих інструментів потребує скрупульозного підходу і часу, але не проглядається навіть серйозних спроб розпочати системне реформування. Першим кроком до цього можна назвати підписання угоди між СОДТРК, обласною державною адміністрацією та обласною радою. Передвісником підписання Угоди стала програма Засад Редакційної політики, яку трудовий колектив ТРК прийняв на загальних зборах. До речі, СОДРК розробила таку програму однією з перших серед. Її пріоритетами є саме журналістські стандарти: оперативність подачі, достовірність, збалансованість і повнота інформації, неодмінно – відокремлення фактів від авторських коментарів та будь-які оцінки. Також журналісти будуть відмовлятися від шокуючи, шкідливих для суспільної моралі матеріалів, незаконних методів збирання та оприлюднення інформації, плагіату, хабарів, дискримінації будь-якого за будь-якими ознаками, відстоювати конфіденційність джерела інформації.

Список використаної літератури

1. Аналітична записка Центру досліджень регіональної політики. Медіа-простір в Україні та на Сумщині: перспективи модернізації // Експерт. – 18 серпня 2006. – С.2-11.

2. Михайлин І.Л. Основи журналістики: Підручник. Вид. 3-е доп. і поліпш. – К.: ЦУЛ, 2002. – 284с.

3. Інформаційний простір Сумщини: реалії, оцінки, досвід. Станом на 1.03.1999 року. Сумська обласна державна адміністрація. Комітет інформації. – Суми. – 1999. – 32с.

4. http://journlib.univ.kiev.ua