1.2 Типологія та технологія підприємництва

 

Законодавством України не закріплено поняття “суб’єкт підприємницької діяльності”. З огляду на це, оскільки найтісніший взаємозв’язок спостерігається між поняттями “підприємництво” і “підприємство”, при розгляді типології підприємництва можна керуватися поняттями та видами суб’єктів господарювання (згідно із Господарським кодексом України).

Суб’єкти господарювання – учасники господарських відносин, які здійснюють господарську діяльність шляхом реалізації господарської компетенції (сукупності прав і обов’язків), мають відокремлене майно і несуть відповідальність за своїми зобов’язаннями в межах цього майна (згідно зі ст. 55 Господарського кодексу України).

Суб’єктами господарювання є:

господарські організації – юридичні особи, створенні відповідно до Цивільного кодексу України, державні, комунальні та інші підприємства, створені створені  відповідно до цього Кодексу, а також інші юридичні особи, які здійснюють господарську діяльність і зареєстровані в установленому законом порядку;

громадяни України, іноземці та особи без громадянства, які здійснюють господарську діяльність та зареєстровані відповідно до закону як підприємці.

Найпростішою формою підприємницької діяльності є фізичні особи, які здійснюють дану діяльність від свого імені, на свій ризик і відповідають власним майном. При цьому громадянин – фізична особа підприємницької діяльності – може здійснювати дану діяльність такими способами:

безпосередньо як підприємець або через створене ним приватне підприємство;

із залученням або без залучення найманої праці;

самостійно або сумісно з іншими особами.

Громадянин-підприємець здійснює свою діяльність на основі свободи підприємництва, що містить такі елементи (згідно зі ст. 44 Господарського кодексу):

вільний вибір підприємцем видів підприємницької діяльності;

самостійне формування підприємцем програми діяльності;

вибір постачальників і споживачів продукції, що виробляється;

залучення матеріально-технічних, фінансових та інших видів ресурсів, використання яких не обмежене законом;

встановлення цін на продукцію та послуги відповідно до закону;

вільне наймання підприємцем працівників;

комерційний розрахунок та власний комерційний ризик;

вільне розпорядження прибутком, що залишається у підприємця після сплати податків, зборів та інших платежів, передбачених законом;

самостійне здійснення підприємцем зовнішньоекономічної діяльності, використання підприємцем належної йому частки валютної виручки на свій розсуд.

Свобода підприємництва має протилежний бік – межі (умови здійснення) підприємницької діяльності, які поділяють на загальні та спеціальні:

Загальні (застосовуються до всіх видів підприємницької діяльності):

підприємці зобов'язані зареєструватися у встановленому законом порядку;

підприємці, які використовують найману працю, зобов'язані забезпечити належні та безпечні умови праці, оплату праці не нижче від визначеної законом та її своєчасне одержання працівниками, а також інші соціальні гарантії, включаючи соціальне й медичне страхування та соціальне забезпечення відповідно до законодавства України;

підприємці зобов'язані не порушувати прав та законних інтересів громадян та їх об'єднань, інших суб'єктів господарювання, установ, організацій, прав місцевого самоврядування і держави, а також не завдавати шкоди довкіллю.

Спеціальні (застосовуються до окремих видів підприємницької діяльності):

ліцензування;

квотування;

патентування тощо.

У свою чергу, юридична особа має такі ознаки:

організаційна єдність – юридична особа має внутрішню структуру, яка виражена і закріплена в його статуті;

майнова відособленість – лише організація, яка володіє відособленим майном, є самостійним і повноправним учасником правовідносин. Для комерційних юридичних осіб ознака майнової відособленості конкретизована у вигляді наявності самостійного балансу;

участь в господарському обороті від свого імені – юридичні особи можуть від свого імені придбати майнові та немайнові права;

самостійна майнова відповідальність – юридичні особи несуть зобов’язання та відповідальність за придбані права.

Юридичні особи створюються у таких формах (ст. 80 Господарського кодексу):

товариство – організація, створена шляхом об’єднання осіб (учасників: одного або декількох), які мають право на участь у даному товаристві. Товариства підрозділяють на господарські (комерційні або підприємницькі) та некомерційні (непідприємницькі).

Комерційні товариства здійснюють підприємницьку діяльність з метою отримання прибутку та подальшого його розподілення між учасниками. Вони можуть бути створені лише як господарські товариства (повне товариство, командитне товариство, товариство із обмеженою або додатковою відповідальністю, акціонерне товариство) або виробничих кооперативів – добровільних об’єднань громадян на засадах членства з метою сумісної виробничої або іншої господарської діяльності, яка ґрунтується на їх особистій трудовій участі та об’єднанні майнових пайових внесків, участі в управлінні підприємством і розподіленні доходу між членами кооперативу відповідно до їх участі в його діяльності.

Некомерційні товариства – не мають на меті отримання прибутків для їх подальшого розподілу між учасниками. Непідприємницькі товариства (споживчі кооперативи, громадські або релігійні організації, установи, благодійні та інші фонди) діють для досягнення соціальних, благодійних, культурних, освітніх, наукових, екологічних цілей. Проте це не виключає можливості фрагментарної участі цих товариств у підприємницькій діяльності, тобто в отриманні прибутків, якщо така діяльність підпорядкована основній неприбутковій діяльності некомерційних товариств;

установа – організація, створена однією або декількома особами (засновниками), які не беруть участь в управлінні ним, шляхом об’єднання (виокремлення) їх майна для досягнення мети, що визначена засновниками, за рахунок цього майна.

Крім того, існує класифікація суб’єктів підприємницької діяльності за їх організаційно-правовою формою (яку іноді ототожнюють із поняттям підприємницької фірми) – види господарських товариств (ст. 80 Громадянського кодексу):

повне товариство (товариство з повною відповідальністю) – всі учасники якого займаються спільною підприємницькою діяльністю і несуть сумісну відповідальність за зобов’язання всім власним майном;

 товариство з обмеженою відповідальністю – таке, що має статутний фонд, поділений на частини, розмір яких визначається засновницькими документами; учасники несуть відповідальність за зобов’язання власним майном у межах їхнього внеску;

командитне товариство – серед учасників якого є особи, відповідальність яких обмежується особистим внеском у майно такого товариства;

акціонерне товариство – господарське товариство, статутний капітал якого поділено на визначену кількість часток однакової номінальної вартості, корпоративні права за якими посвідчуються акціями (ст. 3 Закону України «Про акціонерні товариства») та інші організаційно-правові форми суб’єктів підприємницької діяльності.

Загальна типологія виробничої та посередницької підприємницької діяльності наводиться в підручнику «Економіка підприємництва», виданого за редакцією С. Ф. Покропивного (табл. 1 та 2).

Перейдемо до розгляду технології здійснення підприємницької діяльності. Технологія підприємницької діяльності (підприємництва) – сукупність організаційно-економічних дій і заходів щодо: дослідження та врахування умов здійснення підприємницької діяльності, насамперед відповідної державної реєстрації; необхідності та можливості ліцензування та патентування підприємницької діяльності; формування підприємницького капіталу, інвестування та захисту інвестицій; формування договірних взаємовідносин та партнерських зв’язків.

Технологія ведення бізнесу ґрунтується на таких принципах створення власної справи (придбання, створення чи оренда підприємства) (за Л. І. Скібіцькою, О. М. Скібіцьким, 2009):

мінімальних обсягах фінансових ресурсів для створення підприємства;

якомога швидшому отриманні очікуваного результату;

незначних ризиків при створенні та функціонуванні підприємства;

максимально сприятливих умовах матеріально-технічного постачання;

найпростіших способів поліпшення умов збуту продукції, реалізації максимальної кількості товарів і послуг;

отриманні підтримки від держави, передусім у перші роки існування підприємства;

максимальній відповідності здійснення підприємницької діяльності здібностям підприємця і реалізації його мети.

 

 

Таблиця 1 – Порівняльна характеристика організаційно-правових форм підприємницької діяльності

 

При цьому до найпоширеніших помилок підприємців відносять такі:

занадто швидке оформлення бізнесу (перш ніж оформляти ділові документи, слід ретельно продумати концепцію, у тому числі й назву підприємства);

Таблиця 2 – Типологія виробничої та посередницької підприємницької діяльності

 

недостатнє дослідження ринку (іноді підприємець тільки інтуїтивно, без жодних або з недостатніми маркетинговими дослідженнями, проводить оцінку купівельної спроможності майбутніх товарів чи послуг);

посилене використання послуг юриста ( останнім часом користування послугами юриста є, швидше, модною тенденцією в бізнесі, ніж нагальною необхідністю. Проте в нашій країні вже склався прошарок підприємців-раціоналістів, що з метою економії на гонорарах юристам і бажання самовдосконалення в галузі економічного права самостійно вивчають юридичні особливості власного бізнесу або навіть проходять навчання та офіційно отримують кваліфікацію юриста);

занадто великі витрати на оргтехніку й облаштування офісу (деякі елементи зовнішньої форми бізнесу, як от дизайн офісу, ЕОМ за останнім словом техніки тощо часто засліплюють підприємців і примушують їх робити економічно невиправдані витрати. А відповідне суперництво із сусідом-конкурентом взагалі може призвести до згоряння бізнесу ще до початку його існування).

Організація бізнесу насамперед передбачає вивчення та врахування умов здійснення підприємницької діяльності. В нашій країні загальною такою умовою є державна реєстрація суб’єкта підприємницької діяльності. Детальна процедура цієї державної реєстрації регламентується Законом України «Про державну реєстрацію юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців» від 15 травня 2003 р.

Державна реєстрація юридичних осіб та фізичних осіб – підприємців – це засвідчення факту створення або припинення юридичної особи, засвідчення факту придбання або втрата статусу підприємця фізичною особою, а також здійснення інших реєстраційних дій шляхом внесення відповідних записів у Єдиний державний реєстр.

Порядок проведення державної реєстрації юридичних осіб і фізичних осіб – підприємців передбачає:

перевірку комплексності документів, що надаються державному реєстратору, і повноти даних, зазначених у реєстраційній картці;

перевірку документів, що надаються державному реєстратору, на відсутність підстав для відмови у проведенні державної реєстрації;

внесення даних про юридичну особу або фізичну особу – підприємця в Єдиний державний реєстр;

оформлення і видачу свідоцтва про державну реєстрацію та виписки з Єдиного державного реєстру.

Єдиний державний реєстр – це автоматизована система збору, накопичення, захисту, обліку та надання інформації про юридичні особи та фізичні особи – підприємців.

У деяких випадках сам по собі факт державної реєстрації недостатній для зайняття окремими видами підприємницької діяльності – необхідно також отримати ліцензію. Перелік видів діяльності, які не можуть здійснюватися без ліцензії, визначений у Законі «Про ліцензування певних видів господарської діяльності» від 01 червня 2000 р.

Ліцензія – документ державного зразка, що засвідчує право ліцензіата на здійснення зазначеного в ньому виду господарської діяльності впродовж певного терміну за умови виконання ліцензійних умов.

Ліцензування – видача, переоформлення та анулювання ліцензій, видача дублікатів ліцензій, ведення ліцензійних справ і ліцензійних реєстрів, контроль за дотриманням ліцензіатом ліцензійних умов, видання розпоряджень про усунення порушень ліцензійних умов, а також розпоряджень про ліквідацію порушень законодавства у сфері ліцензування.

Суб’єктами відносин, які виникають у зв’язку з ліцензуванням, є, з одного боку, суб’єкт господарювання (ліцензіат), а з іншого – орган ліцензування. Орган ліцензування – орган виконавчої влади, визначений Кабінетом Міністрів України.

Деякі види підприємницької діяльності вимагають отримання торгового патенту – державного свідоцтва, що засвідчує право суб’єкта підприємницької діяльності або його структурного (відособленого) підрозділу займатися ними. Торговельна діяльність за готівкові кошти, а також з використанням інших форм розрахунків та кредитних карток на території України, діяльність з обміну готівкових валютних цінностей (включаючи операції з готівковими платіжними засобами, вираженими в іноземній валюті, та з кредитними картками), а також діяльність з надання послуг у сфері грального бізнесу та побутових послуг вимагають отримання торгового патенту.

Поряд із отриманням патенту на право зайняття організацією грального бізнесу та надання побутових послуг ці самі види діяльності підлягають ліцензуванню, тобто суб’єкти підприємництва, що здійснюють таку діяльність, повинні отримати на неї ліцензію.

Виникнення та діяльність юридичних осіб – суб’єктів підприємництва будь-якої організаційно-правової форми неможливе без засновницьких документів.

Згідно зі ст. 57 Господарського кодексу установчими документами суб'єкта господарювання є рішення про його утворення або засновницький договір, а у випадках, передбачених законом, статут (положення) суб'єкта господарювання. В установчих документах повинні бути зазначені найменування суб'єкта господарювання, мета і предмет господарської діяльності, склад і компетенція його органів управління, порядок прийняття ними рішень, порядок формування майна, розподілу прибутків та збитків, умови його реорганізації та ліквідації.

Для започаткування власної справи потрібне формування підприємницького капіталу, тобто певної суми коштів. Розрізняють поняття авансованого, постійного, змінного, основного та оборотного, власного та залученого капіталу.

Авансований капітал – це сума коштів, яка вкладається власником у підприємницьку діяльність з метою одержання прибутку. Авансований капітал поділяють на постійний (засоби виробництва) і змінний (наймана робоча сила).

У свою чергу, постійний капітал поділяють на основний і оборотний.

Основний капітал – сума коштів, яка витрачається на придбання засобів праці (будівель, споруд, машин, устаткування) та обертається впродовж кількох періодів виробництва.

Оборотний капітал – сума коштів, яка витрачається на придбання на ринку предметів праці (сировини, матеріалів, комплектуючих) та оплату праці; обертається впродовж одного періоду виробництва.

За джерелами формування підприємницький капітал поділяють на власний і позиковий (залучений).

Власний капітал – сума коштів, яка формується за рахунок нерозподіленого прибутку, тобто валового прибутку, за вирахуванням сплачених податків, відсотків за кредит і дивідендів. Він включає статутний, пайовий і резервний фонди.

Залучений капітал – сума коштів, яка формується на тимчасовій основі у вигляді довго- або/та короткострокової позики, яка здійснюється у формі банківського кредиту.

З поняттям капіталу пов’язане поняття інвестицій. Інвестиції – усі види майнових та інтелектуальних цінностей, які вкладаються в об’єкти підприємницької та інших видів діяльності, в результаті якої створюється прибуток (дохід) або досягається соціальний ефект (відповідно до Закону України «Про інвестиційну діяльність»).

Сукупність практичних дій громадян, юридичних осіб і держави щодо реалізації інвестицій – інвестиційна діяльність. Однією із форм інвестиційної діяльності є інноваційна діяльність, яка здійснюється з метою запровадження досягнень науково-технічного прогресу у виробництво та соціальну сферу.

Суб’єктів інвестиційної діяльності поділяють на інвесторів та учасників.

Інвестори – суб’єкти інвестиційної діяльності, що ухвалюють рішення про вкладання власних, позичених і залучених майнових та інтелектуальних цінностей в об’єкти інвестування. Інвестори можуть виступати у ролі вкладників, кредиторів, покупців, а також виконувати функції будь-якого учасника інвестиційної діяльності.

Учасники інвестиційної діяльності – громадяни та юридичні особи України, інших держав, які забезпечують реалізацію інвестицій як виконавці замовлень або на основі поручення інвестора.

Об’єкти інвестиційної діяльності – будь-яке майно, у тому числі основні фонди та оборотні кошти в усіх галузях і сферах економіки, цінні папери, цільові грошові вклади, науково-технічна продукція, інтелектуальні цінності, інші об’єкти власності, а також майнові права.

Згідно з власною інвестиційною політикою суб’єкт підприємницької діяльності самостійно визначає цілі, напрями, види та обсяги інвестицій, залучає для їх реалізації на договірній основі будь-яких учасників інвестиційної діяльності, у тому числі шляхом організації конкурсів і торгів.

Для інвестування можуть бути залучені кошти у вигляді кредитів, випуску в установленому законодавством порядку цінних паперів і позик.

Суб’єкт підприємницької діяльності може застосовувати захист інвестицій – комплекс організаційних, технічних і правових заходів, спрямованих на створення умов, що сприяють збереженню інвестицій, досягненню мети внесення інвестицій, ефективної діяльності об’єктів інвестування та реінвестування, захисту прав та інтересів інвесторів, у тому числі права на отримання прибутків від інвестицій.

Ефективна взаємодія між суб’єктами підприємницької діяльності передбачає наявність договірних взаємовідносин та партнерських зв’язків. Договірні взаємовідносини припускають укладання контрактів.

Контракт (договір, угода) – це форма документального закріплення партнерських зв’язків щодо питань праці, виробництва і реалізації продукції чи надання послуг.

Існують два види договорів: установчий і підприємницький. Установчий договір – письмовий документ, що засвідчує волевиявлення фізичних чи юридичних осіб щодо заснування нового організаційно-правового утворення для реалізації конкретної підприємницької ідеї. Підприємницький договір – письмовий документ, що засвідчує згоду сторін стосовно безпосереднього здійснення вибраної підприємницької діяльності.

Партнерські зв’язки у галузі підприємництва являють собою такі форми співробітництва, як виробнича кооперація, проектне фінансування, управління за контрактом, підрядне виробництво, спільне підприємництво, бартер, форвардні угоди, угоди про передачу ноу-хау, угоди про експорт-імпорт товарів, факторинг тощо.