ЕФЕКТИВНІСТЬ ФАРІНГТОНУ ПРИ ЛІКУВАННІ АНГІН

Сумська міська клінічна лікарня № 4, м. Суми

 

Вступ. Ангіна як самостійна нозологічна форма представляє собою гостре інфекційне захворювання з групи інфекцій дихальних шляхів, що характеризується гарячкою, явищами інтоксикації, запальними змінами піднебінних мигдаликів і регіонарних лімфатичних вузлів. За статистичними даними, ангіною хворіє 50 % всього населення планети.

Мета роботи: дослідити ефективність використання фарінгтону у хворих на ангіну.

Фарінгтон – антимікробний та антиоксидантний засіб для місцевого застосування, основними діючими речовинами якого є хлоргексидину дигідрохлорид та аскорбінова кислота. Активний щодо стафілококів, стрептококів, Candida albicans, Escherichia coli та деяких інших аеробних та анаеробних бактерій.

Основна частина. Нами проаналізовано клінічний перебіг цієї хвороби у 40 хворих, які лікувались в інфекційному відділенні КУ СМКЛ № 4. Діагноз ангіни встановлювали на основі клініко-анамнестичних, епідеміологічних даних, а також загальноклінічних лабораторних досліджень. У всіх хворих був середньотяжкий перебіг захворювання. Клінічна картина захворювання характеризувалась інтоксикаційним синдромом, місцевими запальними змінами у ротоглотці, тяжкістю реґіонарного лімфаденіту.

Обстежені хворі були розділені на дві групи, рандомізовані за віком, статтю і клінічним перебігом захворювання. 20 пацієнтів отримували тільки традиційну терапію: етіотропну  (антибіотики групи цефалоспоринів), патогенетичну  (полоскання зіва розчинами антисептиків), антигістамінні препарати та вітаміни (контрольна група). 20 особам, які сформували основну групу пацієнтів, призначили додатково фарінгтон по 1 таблетці (розсмоктувати у роті) 5 разів на добу протягом 5 діб, однак за відсутності у комплексній терапії загальноприйнятих місцевих антисептичних препаратів.

У периферичній крові хворих виявили лейкоцитоз (10,80±0,42) 109/л, нейтрофільоз із зсувом вліво, збільшення ШОЕ до (14,5±0,8) мм/год.

У динаміці стан хворих поліпшувався, при цьому у пацієнтів контрольної групи температура тіла знизилася до норми на (4,0±0,5)-й, у другої – на (2,3±0,3)-й день хвороби (p<0,05). Гнійні зміни тканин мигдаликів зникли після традиційної терапії через (5,8±0,4) дня, при включенні в традиційну терапію фарінгтону – через (3,7±0,4) дня (p<0,05).

Висновки. Застосування фарінгтону у комплексному лікуванні хворих на ангіну сприяє швидшому досягненню клінічного одужання та нормалізації лабораторних показників.

 

 

Дем’яненко Наталія Вікторівна, Бутко Віталій Анатолійович

Застосування лікопіду в комплексному лікуванні хворих на первинну та рецидивНУ бешиху

Сумська обласна інфекційна клінічна лікарня                              ім. З.Й. Красовицького, м.Суми

 

Вступ. Бешиха є однією з важливих проблем в інфекційній патології у зв'язку із значним рівнем захворюваності,  тенденцією до розвитку частих і стійких рецидивів та  ускладнень, низькою протирецидивною ефективністю традиційних методів лікування.

Одним із перспективних напрямків терапії бешихи, зважаючи на зазначене, є застосування індукторів ендогенного інтерферону.

Мета роботи: вивчити ефективність препарату лікопід 10 мг – бактеріального імуномодулятору з широким терапевтичним коридором у комплексній терапії хворих на бешиху.

Основна частина. Нами обстежено 40 хворих на бешиху віком від 25 до 72 років, які знаходились на лікуванні в обласній інфекційній клінічній лікарні ім. З.Й. Красовицького. Чоловіків було 16, жінок – 24. Усі хворі були розподілені на 2 репрезентативні групи. Основна група, що включала 20 осіб, крім традиційної терапії (антибактеріальної), отримувала лікопід по 10 мг 1 раз на добу № 10. Контрольну групу склали 20 пацієнтів, що отримували лише стандартну терапію.

Використання лікопіду в основній групі сприяло позитивній динаміці клінічних та лабораторних показників. Клінічне поліпшення наступало вже через 2-4 дні після призначення препарату.

У хворих відмічалося зменшення інтоксикації, нормалізація гемограми. Загоєння ран у хворих з бешихою середнього та тяжкого ступеня після включення в лікування лікопіду скорочувалося на 3-4 дні. Інфільтрація, набряк, болючість, прояви регіонарного лімфаденіту достовірно швидше регресували у хворих основної групи. Застосування лікопіду в гострій стадії захворювання зменшувало кількість рецидивів при первинній бешисі в 3,5 рази, при рецидивній – у 4 (за даними 2 років диспансерного спостереження).

Висновки. Використання лікопіду в комплексній терапії хворих на бешиху можна вважати доцільним та патогенетично обґрунтованим.

 

 

 

 

 

 

 

 

Дьяченко Анатолій Григорович