5.3. Внутрішні ціни підприємств

 

 В основі системи внутрішньовиробничих відносин лежать внутрішні ціни. Вони являють собою умовно-розрахункові ціни, за якими підрозділи передають один одному товари або надають послуги. Ніякі реальні платежі при цьому не здійснюються.

 Внутрішня ціна в практиці внутрішнього обігу виконує ті самі функції, що і ринкова ціна. Серед цих функцій найбільш вагоми­ми є вимірювальна та стимулювальна. Вимірювальна функція виявляєть­ся через облік витрат виробництва, стимулювальна – через форму­вання частки прибутку згідно зі структурою внутрішньої ціни.

 У практиці внутрішньофірмових відносин внутрішні ціни мо­жуть формуватися так:

1. Внутрішні ціни, визначені за ринковими цінами. За базу внутрішніх цін беруться поточні або усереднені ринкові ціни на внутрішньофірмові матеріали та комплектуючі вироби, які з то­чки зору підприємства є проміжною продукцією.

2. Внутрішні ціни, визначені на базі фактичної ціни готової (кінцевої) продукції. Своєрідною альтернативою викладеному ви­ще методу внутрішнього ціноутворення може бути такий метод установлення цін на внутрішні деталі та вузли, який базується на фактичній ціні реалізації готової продукції підприємства.

3. Внутрішні ціни, сформовані на договірній основі. На практиці підприємства часто узгоджують ринкові ціни на кінцеву продукцію, сформовані на договірній основі, з особливостями внутрішніх відносин, визначаючи внутрішню ціну на проміжну продукцію виходячи з існуючого рівня ринкових цін.

4. Внутрішні ціни, визначені на основі витрат виробництва. Цей метод внутрішнього ціноутворення найбільш широко вико­ристовують у практиці організації внутрішньофірмових відносин вітчизняні підприємства. У зарубіжних компаніях при розрахун­ках внутрішніх цін витрати є менш поширеною їх базою.

5. Комбіновані методи внутрішнього ціноутворення передбачають диференційований вибір бази розрахунку внутрішньої ціни залежно від конкретної ситуації. Виходя­чи з викладеного вище можна зробити висновок, що в системі внутрішнього ціноутворення необхідний поступовий перехід до розрахунків, що ґрунтуються на ринкових цінах.

 Існують різні способи розподілу прибутку підприємства між його підрозділами. Однак такому розподілу може підлягати лише та частина прибутку від реалізації, яка залишається після всіх розрахунків підприємства з державним бюджетом, державним та комерційними банками, іншими кредиторами, виплати дивіден­дів та створення фондів на рівні підприємства. Залишковий принцип розподілу прибутку підприємства дає змо­гу акумулювати частину коштів на рівні підприємства з метою централізованого розв'язання деяких важливих проблем перспективно­го розвитку підприємства (реконструкція та технічне переозброєн­ня, освоєння нових видів продукції, розширене відновлення вироб­ничих потужностей, здійснення заходів у соціальній сфері та ін.). За критерій розподілу частини прибутку підприємства між його виробничими підрозділами можна брати виробничу собівартість або додані витрати (вартість обробки). Додані витрати підрозділів включають власні витрати даного виробничого підрозділу та витрати (додані витрати) допоміжних, обслуговуючих та забезпечувальних підрозділів, які співпрацюють на договірній основі з даним підрозділом.

 Таким чином, використовуючи систему внутрішніх цін, підроз­діли дістають реальну можливість здійснювати свою виробничо-господарську діяльність на принципах самоокупності та часткового самофінансування.