2 ОРГАНІЗАЦІЙНО-ЕКОНОМІЧНІ АСПЕКТИ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ ПРОЦЕСОМ НА ПІДПРИЄМСТВІ

 

В концепції «Державної програми прогнозування науково-технологічного розвитку на 2008-2012 роки» зазначено, що визначальним для конкурентоспроможності економіки України є темпи впровадження новітніх науково-технічних розробок, рівень розвитку наукоємного виробництва, а також ефективність та динамічність інноваційних процесів [23].

Економіку та управління оновленням продукції та послуг підприємства, їх виробництво, а також всі види послуг в умовах ринкового середовища з метою максимізації прибутку або, коротше, управління комерціалізацією нових наукових знань, технологічних та організаційних ідей, С.В. Валдайцев зводить до поняття менеджменту інновацій [8, с. 89].

В межах менеджменту продуктових інновацій підприємства розглядаються наступні проблеми та задачі.

Дослідження ринку для нових продуктів.

Визначення способів продажу нового продукту.

Дослідження кон’юнктури ринків ресурсів.

Знаходження субконтракторів на освоєння та поставку комплектуючих, необхідних для нового продукту та обладнання.

Аналіз патентної чистоти нового продукту.

Аналіз можливих варіантів кооперації з конкурентами з приводу розробки та освоєння технічно складного або ризикового виробу.

Комплексний аналіз витрат, цін та обсягів виробництва та продажу нового продукту (визначення точки беззбитковості інвестиційного проекту).

Вибір організаційної форми створення, освоєння та розміщення нового продукту.

Аналіз доцільності та планування найбільш адекватних форм трансферу технологій

Оцінка та планування інновації як інвестиційного проекту з використанням критеріїв чистої теперішньої вартості інновації, ануїтету внутрішньої норми віддачи та терміну окупності капітальних вкладень.

Аналіз технічних та комерційних інноваційних ризиків, визначення методів їх мінімізації та страхування.

Прогнозування діяльності, характеру та стадій життєвого циклу інноваційного продукту [8, с. 90].

Інноваційний процес в структурі життєвого циклу інновації охоплює етапи, які безпосередньо пов’язані зі створенням, освоєнням та розповсюдженням нового або удосконаленого продукту. Науково-технічна складова інноваційного процесу в структурі життєвого циклу інновації пов’язана з прийняттям технічних, еколого-економічних та інших рішень, що надалі визначатимуть ризикованість інвестиційного проекту, та, відповідно, потребує окремого дослідження її характеристик та впливу на ефективність інновації в цілому.

Формування системи управління інноваційними процесами повинно враховувати існуючі світові тенденції розвитку науково-технічної сфери, які полягають у:

зниженні долі державного фінансування НДДКР та одночасний ріст приватного сектору;

зниженні витрат на фундаментальні дослідження у порівнянні з прикладними [43, с. 89 - 90];

посиленні зв’язку між фундаментальними та прикладними науковими дослідженнями;

скороченні циклів розвитку наукової ідеї;

прискоренні процесу формування нових наукових напрямків;

вдосконаленні технології наукових досліджень;

зміні механізмів організації фундаментальних досліджень [32, с. 52; с. 25].

Ряд авторів, наукова діяльність яких пов’язана з дослідженням проблем інноваційного розвитку економіки, акцентують свою увагу на необхідності використання системного підходу до управління інноваційним процесом та, відповідно, дослідження всієї сукупності зв’язків між його основними складовими.

Так, Б.Санто відзначає системний характер інноваційного процесу, який є слідством його цілеспрямованості. Зазначений автор підкреслює тісноту взаємозв’язків за етапами інноваційного процесу, що забезпечують цілеспрямовану взаємодію між його основними етапами [40, с. 85].

Схожу думку висловлюють і Л.Водачек та О.Водачкова, зазначаючи, що відокремлено розроблена стратегія управління розробками та впровадженням нових виробів, тобто в розрізі розвитку науково-технічної бази підприємства, приводить до складності її практичної реалізації. Як слідство, прогнозування, планування та оцінка повинні здійснюватися у формі крізного управління інноваційним процесом з врахуванням взаємозв’язків його етапів [9, с. 12].

С.Глазьєв формує підходи до управління інноваційним процесом, виходячи з його уявлення як процесу, що утворюється в результаті взаємодії систем, представлених новатором, організації та зовнішньої середи [11, с. 198]. Однією з основних задач, що потребує вирішення під час проектування інноваційного процесу, є нейтралізація небезпеки, пов’язаної з нововведенням [11, с. 199].

Б.Санто однією з основних задач в управлінні інноваційними процесами вважає ефективний розподіл коштів на основі визначення пріоритетних етапів, виходячи з поставленої цілі [40, с. 116].

Вище наведене дозволяє зробити висновок, що в управлінні інноваційним процесом на підприємстві головним є регулювання структури витрат, яка, в свою чергу, визначає пріоритетність складових інноваційного процесу.

Б.Санто надалі пояснює, що такими цілями є економічна та технічна мета інновації та її прогнозована результативність, визначення яких необхідно для початку фінансування інноваційного процесу [40, с. 124]. В той час, він не пояснює, яким саме чином отримані технічні та економічні характеристики інновації вливатимуть на розподіл коштів між етапами інноваційного процесу, тобто на структуру його витрат.

Ряд сучасних науковців-економістів питання ефективного управління інноваційним процесом на підприємстві пов’язують з необхідністю створення організаційно-економічного механізму [14, с. 35; 35, с. 5; 26].

Зокрема, О.Пампура вказує на ряд невирішених питань в існуючих механізмах управління інноваціями, відсутність адекватних комплексних методик оцінки ефективності інновацій та інноваційних процесів [35, с. 5;].

Однією з умов прискорення створення в Україні інноваційно-орієнтованої економіки за думкою авторів праці [14, с. 35] є формування організаційно-економічного механізму, який спрямований на організацію взаємодії науки та виробництва. Вочевидь, такий механізм, перш за все, потрібно створити на промислових підприємствах.

Згідно думки авторів праці [26], організаційно-економічний механізм представляє собою систему формування цілей та стимулів, які дозволяють перетворювати в процесі трудової діяльності рух (динаміку) матеріальних та духовних потреб членів суспільства на рух засобів виробництва та його кінцевих результатів, спрямованих на задоволення платоспроможного попиту споживачів.

На наш погляд, вище наведене визначення повністю не відображає економічну сутність поняття «організаційно-економічний механізм», оскільки цілі та стимули, безперечно, є обов’язковими, але недостатніми елементами формування цілісного механізму управління.

В роботі [35, с.253] під механізмом розуміють комплексну систему взаємопов’язаних організаційних форм, принципів, технології управління, організації, стимулювання, фінансування інноваційної діяльності всіх учасників, що забезпечує за рахунок реалізації інновацій досягнення встановлених цілей – отримання учасниками додаткового (монопольного) прибутку в залежності від трудового або інвестиційного вкладів.

Організаційно-економічний механізм, за думкою О.Пампури, повинен базуватися на концепції цільового управління інноваціями, суть якої полягає у створенні сприятливих економічних умов, потрібних пільг для пріоритетної середи господарювання, які б спонукали всіх учасників інноваційного процесу прискорювати його реалізацію на основі стимулюючої ролі результатів інновацій [35, с.253]. При цьому вище зазначений автор ключовими елементами організаційно-економічного механізму називає наступні:

форма управління інноваційним процесом в залежності від новизни інновації;

цільові інноваційні програми;

форма та порядок фінансування інноваційних процесів;

розрахунок економічного ефекту;

стимулювання учасників інноваційного процесу;

ціноутворення на інноваційну продукцію і т. д. [35, с.98].

В праці [14, с.111] організаційно-економічний механізм розглядається як сукупність необхідних зв’язків, що виникають між різними взаємозалежними організаційними та економічними явищами, що визначають зміст та порядок розробки та впровадження будь-якого виду робіт або об’єкту у сфері людської діяльності.

За нашою думкою, вище наведене визначення механізму як сукупності взаємозв’язків не відображає його сутності як складної системи процесів організаційно-економічного характеру, за рахунок яких забезпечується реалізація механізму управління. До того ж, класичне розуміння механізму пов’язане з системою, яка призначена для перетворення руху одного тіла (в економіці процесу, системи – вид. автора) на рух іншого [44, с.41]. Відповідно, організаційно-економічний механізм управління повинен розглядатися, перш за все, як організована система, що дозволяє забезпечити реалізацію будь-якого процесу через інші процеси, зокрема, фінансування та виробничий процес.

За думкою А.Гречана визначальним у виборі виду прийнятних для підприємства інновацій, конструюванні економічного механізму та форм управління інноваційним процесом є структура його інноваційного та ринкового потенціалів [13, с.9]. На наш погляд, обмеженість потенційних наукових, технічних, фінансових можливостей підприємства не є основним критерієм вибору між здійсненням певного виду інновації, зокрема, між вкладеннями в технологічне оновлення підприємства та у створення технологічних інновацій, які не є відокремленими процесами і повинні розглядатися у взаємозв’язку при оцінці економічної доцільності їх здійснення.

Ряд авторів впевнені, що головна роль в активізації та підвищенні ефективності інноваційних процесів в Україні належить саме державі, яка полягає в створенні нових організаційних форм реалізації інноваційних процесів, створенні відповідної системи державної фінансової підтримки в науково-технічній сфері [1, 10, 17, 29, 33, 37, 41]. Більш того, в якості основних потенційних інвесторів вважаються бюджет, банківська система України та іноземні інвестори [42, с. 111]. На наш погляд, достатньо обґрунтовано в тієї ж мірі приділяти увагу основним одиницям промислово-виробничого комплексу – підприємствам, які згідно офіційним статистичним даним забезпечують на сьогодні основні обсяги фінансування інноваційних проектів. До того ж, на сьогодні в європейських країнах роль держави у фінансуванні НДДКР оцінюють як другорядну по відношенню до бізнес-інвестицій [43, с. 89].

В Україні ж, не зважаючи на те, що витрати держбюджету на виконання наукових та науково-технічних робіт в цілому протягом 2006 – 2008 р.р. зросли з 39 до 48% [31], державного фінансування інноваційної діяльності промислових підприємств взагалі не здійснювалося (табл. 1.2) [36].

Як видно з табл. 1.2 основним джерелом фінансування інноваційної діяльності вітчизняної промисловості є власні кошти підприємств. Тому вважаємо, що на даному етапі складних політичних та соціально-економічних трансформацій однією з головних проблем у визначенні напрямків розвитку вітчизняної промисловості, зокрема, машинобудуванні, є формування відповідної інноваційної стратегії, однією зі складових якої є ефективне використання коштів, що знаходяться у розпорядженні підприємства з метою підвищення інноваційного рівня продукції та, в кінцевому підсумку, забезпечення її високого конкурентного рівня на світовому ринку наукоємних товарів.

 

 

Таблиця 1.2 - Джерела фінансування інновації діяльності у промисловості

 

Формування теоретичних підходів до системи управління інноваційним процесом повинно виходити, перш за все, з визначення:

масштабу інноваційного процесу (національний, регіональний, локальний (рівень окремого підприємства));

цільової орієнтації інноваційного процесу (економічна, соціальна, екологічна);

сфери реалізації (наукоємна або що не потребує значних обсягів науково-технічних робіт);

виду інноваційного процесу (спрямований на розробку базової інновації, або які забезпечують удосконалення існуючої продукції). Цікавою є точка зору Б.Санто, який під інновацією-технологією розуміє саме формування продукту у відповідність на потреби споживачів на основі визначеного напрямку технічного розвитку базовою інновацією, яке не впливає суттєво на вихідний продукт, а стосується у більшій мірі виробничого процесу. З останнім ствердженням важко погодитися, оскільки технологічний спосіб виробництва не є межею удосконалення базової інновації, яку він називає «вибором напрямку розвитку та розробок» і тим самим заперечує собі [40, с. 98]. Головна особливість управління «похідними» інноваційними процесами полягає в необхідності прогнозування та оцінці технічної і економічної доцільності удосконалення базової інновації, тобто подальшого розвитку в обраному техніко-технологічному напрямку. Інноваційний процес носить циклічний характер, який проявляється в зміні одного покоління виробів іншим [40, с. 92]. Для підприємства необхідним є, з одного боку, прогнозування можливих змін в технічному поколінні продукції, з іншого, визначення потреби в організації такої зміни. Важливим при цьому є визначення моменту розробки, освоєння та вивід на ринок нової продукції, а також об’єктивна економічна оцінка ефективності нового інноваційного процесу.

Недосконалість та неоднозначність теоретичної бази управління інноваціями та в цілому інноваційним розвитком економіки приводить до обмеження практичної можливості реалізації інноваційних процесів як на рівні окремого підприємства, так і у державному масштабі. Сучасні науковці виокремлюють достатньо широке коло питань, які є пріоритетними та потребують першочергового вирішення. Так, серед них: створення національної інноваційної системи (НІС), зокрема, розвиток елементів інноваційної інфраструктури [42, с. 104; 49, с. 106, 110; 51, с. 66-67]; удосконалення державної інноваційної політики [24, с. 21]; підвищення ролі людини як особистості у творчому процесі винахідництва та створення інновації, зокрема, підвищення рівня наукової підготовки кадрів [10, с. 15; 49, с. 101; 51, с. 66-67]. Значна доля наукових досліджень спрямована на вирішення питань ефективного фінансового забезпечення інноваційної діяльності [7; 25, с. 122; 46; 42, с. 104; 52]. Таким чином, пріоритетним об’єктом дослідження на сьогодні є інноваційний розвиток в цілому, а також деякі його аспекти, як фінансове та інфраструктурне забезпечення інноваційної діяльності. На жаль, недостатньо уваги приділено безпосередньо інноваційним процесам на підприємстві, зокрема, особливостям, принципам та внутрішнім механізмам їх реалізації.

Сучасна практика господарювання свідчить, що саме відсутність чітких орієнтирів в інноваційній політиці, стратегій інноваційного розвитку окремих підприємств, всебічного розуміння сутності інноваційних процесів та методів прогнозування їх результатів, а також оцінки ризиків інноваційно-інвестиційних проектів, представляють собою головну перешкоду у розгортанні активної інноваційної діяльності у вітчизняній промисловості, зокрема машинобудуванні. Тому на сьогодні необхідним є уточнення економічного змісту поняття «інноваційний процес на підприємстві», визначення пріоритетних принципів, які забезпечать формування ефективної системи його управління.