Переклад як вторинна комунікація. Авторська концепція  художнього твору

 

У багатьох авторів можна знайти твердження про те, що справжня одиниця перекладу – це текст i що саме цілісність тексту повинна бути насамперед об’єктом перекладу. Однак до німецького лінгвіста Альбрехта Найберта ніхто не ставив перед собою завдання показати, яким чином категорія тексту співвідноситься з перекладацькою проблематикою. Його монографія «Текст та переклад» (1989) є новаторською.

Альбрехт Найберт виходить із того, що глобальна структура тексту складається з декількох макроструктур, які, у свою чергу, містять елементи мікроструктури. У семантичному acпекті мікроструктури є носіями мікропропозицій, з яких формується макропропозиція, що об’єднується в глобальне значення тексту. Однак формування глобального значення тексту не зводиться лише до простого складання мікро- та макропропозицій. Воно здійснюється згідно з трьома основними макроправилами:

вилучення полягає    у    викиданні    мікропропозицій чи деяких макропропозицій як нерелевантних для глобального  змісту  тексту. Можливим є також i «нульове вилучення», коли якась мікропропозиція безпосередньо включається до глобального змісту;

генералізація полягає у збагаченні кількох мікродеталей  у більш загальних макропропозиціях;

конструювання полягає у включенні в    макропропозиції таких елементів значення, що експліцитно не відображені в семантичних структурах   більш   низького рівня,   але   асоціативно   виникають   у свідомості комунікантів.

Глобальне значення тексту є чимось більшим якісно та кількісно, ніж сукупний семантичний матеріал, що існує в словах та структурах тексту. Згідно з твердженням А. Найберта, текст повинен мати низку обов’язкових параметрів, які відрізняють його від «нетексту» кооперативністю (прагненням бути зрозумілим), ситуативністю, інформативністю, когерентністю, зв’язністю, відповідністю певному типу текстів. Уci ці текстові категорії потрібно брати до уваги перекладачеві для створення рівноцінного (справжнього) тексту на мові перекладу.

Проаналізувавши існуючі класифікації перекладів, що базуються на типах тексту перекладу, Катерина Райє дійшла висновку, що всі вони не вирізняються послідовністю і не відображають істотних відмінностей у застосованих методах перекладу. Метод перекладу повинен відповідати типу тексту, оскільки його головне завдання – зберегти під час перекладу найбільш суттєве, те, що визначає тип тексту.

Основою типології текстів може бути й функція, яку мова виконує в тексті. Виходячи з класифікації таких функцій, запропонованої Карлом Бюлером, К. Райє вважає, що існують три основні типи текстів. В одному типі текстів на першому місці знаходиться функція опису (повідомлення інформації), у другому типі головна роль відводиться функції вираження (емоційних чи естетичних переживань), а в третьому домінує функція звернення (заклик до дії чи реакції). Перший тип орієнтовано на зміст, другий – на форму, а третій – на звернення. Ці три типи текстів можуть бути доповнені четвертою групою текстів, які можна назвати аудіомедіальними. Мова йде про тексти, зафіксовані на письмі, але надходять адресанту в усній формі, сприймаються на слух.

У перекладі текстів, орієнтованих на зміст: комерційна кореспонденція, повідомлення та коментарі преси, спеціальні тексти гуманітарних, природничих та технічних наук і т. п., потрібно забезпечити інваріантністъ на piвнi плану змісту. При цьому мовне оформлення перекладу повинне цілком відповідати законам мови перекладу, щоб читач зміг отримати інформаційний зміст у звичній мовній формі. З таких вимог повинен виходити критик, оцінюючи переклади цього типу.

При перекладі текстів, орієнтованих на форму (твори художньої літератури) завдання перекладача полягає, в першу чергу, в передачі їхнього естетичного впливу. Такі тексти повідомляють певний зміст, але вони втрачають свій специфічний характер, якщо під час перекладу не зберігається їхня внутрішня та зовнішня форма, що визначається нормами поетики, стилю чи художніми прагненнями автора. Інваріантність плану змісту поступається місцем аналогу форми, що потребує еквівалентності естетичної взаємодії. Тому мовне оформлення перекладу текстів, орієнтованих на форму, детермінується мовою оригіналу.

Тексти, opiєнтовaнi на звернення, не тільки передають зміст у певній мовній формі, а й мають певну мету, певний екстралінгвістичний ефект. Тому при перекладі необхідно насамперед зберегти чітке звернення до слухача чи читача. Проте перекладач може відходити від змісту й форми оригіналу в перекладі інших текстів, щоб досягти бажаного автором ефекту, i під час оцінювання перекладу такі необхідні відхилення не можна розглядати як порушення вимог «відповідності оригіналу».

Вважають, що зазначені типи текстів будуть нести piзну інформацію, котру розподіляють на три види: когнітивну, естетичну та емоційну. Часто зустрічаються тексти, в яких види інформації змішані. Приклад цьому – реклама, в якій поєднуються когнітивна інформація (назва фірми, продукту, його параметри, ціна), емоційна (гіперболізована позитивна оцінка якості товару) та естетична (гра слів, рима, фразеологія, повтори тощо). Piзнi види інформації icнують і в аудіомедіальних текстах (тексти радіо- та телепередач, тексти музичних творів, сценічні твори i т.п.), якi не можуть обходитися без позамовного (технічного) середовища та немовних графічних акустичних та візуальних форм вислову. Серед аудіомедіальних текстів можна виокремити тексти, орієнтовані на зміст (доповіді по радіо, документальні фільми), тексти, орієнтовані на форму (радіонариси, вистави), та тексти, орієнтовані на звернення (комедії, трагедії).

Поняття комунікативного значення тексту розглядає у своїй праці німецький вчений Гертвір. Лінгвіст пропонує розрізняти «мовний текст» як мовне формування, значення якого постає зі значень складових його мовних одиниць, та «мовленнєвий текст», що виникає під час поміщення мовного тексту в конкретний комунікативний стан під час конкретного акту спілкування. Один i той самий мовний текст не може бути використаний у pізниx комунікативних ситуаціях, кожному тексту відповідає багато мовленнєвих текстів, хоча автор тексту може мати на увазі лише один із них, той, що відповідає своїм комунікативним параметрам. Комунікативна значущість мовленнєвого тексту складається зi значення мовного тексту, що є в його основі (лінгвістична частина) та екстралінгвістичної частини. Лінгвістична частина виражена експліцитно, а екстралінгвістична існує в імпліцитній формі та залежить від когнітивних можливостей адресата, які складаються з його сукупних енциклопедичних знань предмета, про які йде мова в акті спілкування, та знань комунікативної ситуації. Саме текст є предметом перекладу – джерелом перекладацької проблематики.

Переклад, розглянутий як первинна комунікація, виявляє подвійний смисл, що виникає під час розгляду його окремо перекладачем та реципієнтом, і, отже, на цьому етапі виникає потреба диференціювання таких його значень, як переклад-процес, або трансляція (від лат. translatio – перенесення), та переклад-продукт, або транслят. Згідно з теорією інформації трансляція (переклад) є засобом передачі сигналу (змісту, інформації взагалі) певним каналом зв’язку з остаточною його імплантацією у структурі цільової мови. Транспонується зміст повідомлення з урахуванням розбіжностей у засобах його передачі, що зумовлює потребу в подоланні міжкультурної дистанції між вихідною мовою й сприймаючою культурою (cultural distance between languages), а це тягне за собою низку мовно-специфічних модифікацій та адаптаційних процедур з метою узгодження канонів і нормативів обох систем.

Переклад, розглянутий як вторинна комунікація – передача інформації по інформаційному каналу «перекладач – читач метатексту» і залежно від первинної «автор – читач прототексту», постає як акт метакомунікації, наслідком якого є «текст про текст», або метатекст. Метатекст – це перекладений твір опісля закорінення його в іншокультурному середовищі, коли він, репрезентуючи там автора і його культуру, виступає водночас продуктом, засобом і каналом інформаційного зв’язку, а відтак і посередником між обома культурами. Створення метатексту є перехідним етапом на стадії транспонування змісту першотвору в контекст метакультури, своєрідною межею перетину між обома.

Твір, запозичений за інформаційним каналом засобом перекладу / інтерпретації, починає функціонувати в метакультурі й, пройшовши певні стадії адаптації, стає врешті-решт її культурно-інформаційним забезпеченням. Згідно з теорією полісистем метатекст, проходячи за інформаційним каналом АВТОР-СПОЖИВАЧ, спочатку потрапляє до сфери: 1. Institution (context), де реалізуються всі ті фактори, що притаманні даному творові як факту літератури мови оригіналу, і реалізуються вони через певні інституції культури сприймача –соціокультурні й літературні, письменницькі соціально-критичні, державницькі, освітянські, мас-медіа. 2. Reportoire (code), де метатекст починає виконувати свої культурницькі функції опісля того, як його «канонізовано» елітними колами фахівців метакультури (canonisii par les elites de valeur sophistiquas) як систему, що має певні цінності естетичного й інформаційного характеру. 3. Marche (contact – canal), де його опановують споживачі із різних сфер метакультури –  книгосховища, видавництва, кіно-, телестудії, інші інформаційні інституції, а також представники економічних кіл – викладачі, упорядники освітніх програм, літературні салони, клуби, товариства та ін.. 4. Produit message, де отримане інформаційне забезпечення, зміст твору піддано аналізу на предмет його місця у світовій літературі, а його структурно-естетичні особливості розглянуто в метакультурі на відповідність до існуючих реалій, естетичної чи комерційної системи тощо. Завдяки перекладу твір досягає певного резонансу в обох культурах і поза ними й у такий спосіб самостверджується.

Традиційна модель комунікативного процесу «протокультура – автор – творчість – твір – резонанс – метакомунікація – метатекст – метакультура»  набуває специфічного характеру, коли до метакомунікації залучено також і резонансну інформацію, що має певне відношення до перекладеного твору, його автора й перекладача, та загальнокультурний контекст. До останнього входить творчий доробок автора оригіналу разом з усією його літературною спадщиною. До порівняльного аналізу складовими частинами входять як інформація, що стосується автора твору, так і довідкова література, повідомлення в мас-медіа чи в літературному часописі, культурологічні розвідки та рецензії, критика й хроніки будь-якого типу, від кінохроніки до екранізації окремих творів чи їх відображення в малярському мистецтві, повідомлення в енциклопедіях та згадування в антологіях чи довідниках. Творчість самого автора та весь інформаційний простір, до якого входить його творчий доробок, має тепер сприйматися як єдиний інформаційний комплекс, розглянутий у широкому історичному контексті двох чи більше культур, що взаємодіють у процесі метакомунікації, а твори, похідні від авторського творчого доробку, стають різновидами міжзнакового перекладу, продуктом метакомунікації різних культур.

Дослідження специфіки мовностилістичної й культурологічної актуалізації твору у власне текстовому перекладі є своєрідним екскурсом до вивчення глибинних процесів механізму перекодування змісту художнього тексту взагалі, в той час як переклад на гіпертекстовому рівні виявляє ті компоненти авторської концепції художнього твору (АКХТ), що виявилися співзвучними досвіду або психології представників   культури-сприймача.   На   відміну   від   текстів,   що мають технологічний зміст, де, як відомо, головним критерієм еквівалентності служить адекватно відтворена первісна семантика, а інваріантом є значення / зміст поняття, транспонованого в метакультуру, у перекладі художнього тексту головним стають, окрім інформативного, ще й художній зміст і культурологічна інформація, а відтак і авторська специфіка бачення й відображення світу, психологізм. Це, у свою чергу, моделює суб’єктивну реакцію перекладача-інтерпретатора, якому доводиться адаптуватися до специфіки психологічного сприйняття первісної реальності автором першотвору, аби проникнути до його інформаційного поля й декодувати зміст, запрограмований у творі даного митця слова.

Отже, переклад, що вперше виник у формі інтелектуальної діяльності як засіб герменевтики / інтерпретації священних текстів, а відтак і Божого послання серед людей, виявився згодом ефективним засобом міжкультурної авторської концепції, що відображає певний історико-культурний феномен у вигляді особистої вербальної художньої концепції. Вперше виявлена в ноосфері ця концепція викликає певний відгук серед національної спільноти, аби згодом поширити той резонанс за межі країни й стимулювати певні метаморфози в культурах суміжних країн і у такий спосіб закласти основу для подальшою резонансу – розвитку експансії національної культури серед глобальної спільноти. Переклад у цьому безперервному еволюційному процесі набуває значення вічного двигуна комунікації, рух якого неможливо осягнути враз і назавжди.