2 АНАЛІЗ ФІНАНСОВОЇ СКЛАДОВОЇ У СИСТЕМІ УПРАВЛІННЯ ІННОВАЦІЙНИМ ПРОЦЕСОМ НА ПІДПРИЄМСТВІ

 

Аналіз сучасних умов інноваційної діяльності вітчизняних підприємств машинобудівного комплексу дозволяє виділити ряд характерних особливостей.

Обов’язкове проведення НДР та ДКР як основи організації та реалізації інноваційної діяльності. На відміну від інших галузей промислові підприємства, зокрема машинобудівного комплексу, з метою підтримки конкурентних позицій на національному і світовому ринку та задоволення потреб існуючих та потенційних замовників зобов’язані використовувати в розробленні продукції нові науково-технічні досягнення.

Науково-технічне та інноваційне середовище діяльності підприємств досить динамічне у зв’язку з постійними змінами ендогенного та екзогенного характеру. Зміни у науково-технічному та інноваційному середовищі потребують адекватних коректив в інших сферах діяльності підприємства, таких, як економічна, фінансова, виробнича. Одним з основних завдань в управлінні інноваційною діяльністю підприємства є створення гнучкого механізму адаптації виробничої, фінансово-економічної та маркетингової діяльності підприємства до відповідних змін у науково-технічній та інноваційній, який забезпечить реалізацію узгодженої політики інноваційно орієнтованого розвитку підприємства.

Формування портфеля замовлень відбувається на короткостроковий період, як правило, на один рік. Традиційно підприємства формують портфель інновацій тільки з урахуванням фактора часу, не беручи до уваги динаміку вартості портфеля та його ризик.

Орієнтирами в інноваційній діяльності підприємств традиційно виступають етапи комерціалізації інноваційної продукції. Акценти в організації інноваційного процесу повинні бути зроблені на початкових етапах інноваційного процесу. Ключовими питаннями, що потребують першочергового вирішення, є: визначення пріоритетних проектів НДДКР, визначення орієнтирів у прийнятті рішення про продовження реалізації НДДКР, прогнозування можливих змін технічних параметрів інноваційної продукції, вибір методів оцінки економічної ефективності проектів інвестицій у НДДКР.

Відсутність адекватних методів фінансово-економічного аналізу інноваційних проектів та проектів НДДКР. Поширені методи оцінки економічної ефективності НДДКР та інновацій практично не використовуються на вітчизняних підприємствах. Це перш за все викликано складністю у застосуванні методів, що пропонуються зарубіжною теорією. Також слід зазначити про причини управлінського та організаційного характеру, серед яких: недооцінка ключової ролі власних НДР у підтримці та підсиленні конкурентних позицій підприємства; акцент робиться на «підлаштуванні» до потреб ринку на інноваційну продукцію, а не на формуванні власної конкурентоспроможної пропозиції; відсутність планування науково-технічного розвитку на тривалу перспективу: планування ДКР загалом має оперативний характер (наприклад, складання планів створення зразків нових машин та обладнання на короткостроковий період).

Формування ефективної системи управління інноваційними процесами перш за все повинно враховувати існуючі особливості організаційного та економічного характеру функціонування вітчизняних промислових підприємств та базуватися на уявленні підприємства як інноваційно орієнтованої структури, діяльність якої пов’язана з безперервними інноваційними процесами продуктового, технологічного та організаційного характеру (табл. 2.1).

 

Таблиця 2.1

Види діяльності інноваційно орієнтованого підприємства

Вид     Зміст виду діяльності           Коментар

 

 

 

 

Основні види діяльності підприємства   

НДР та ДКР  Розроблення інноваційної продукції: підготовка технічної та конструкторської документації; створення експериментального зразка

            Виробництво основної продукції, у т.ч. інноваційної   Перехід від масового та серійного виробництва до індивідуальних замовлень потребує здійснення додаткових ДКР та відповідних змін у технології виробництва кожного виду продукції

           

Експлуатаційне обслуговування продукції         Інноваційність продукту обумовлює необхідність чіткого контролю на етапі експлуатації нової продукції у споживача, оскільки удосконалення характеристик не завжди супроводжується збільшенням терміну служби та комплексною зміною (поліпшенням) характеристик продукції

 

            Інформаційне забезпечення НДДКР         Збір та аналіз інформації про останні науково-технічні досягнення. Аналіз науково-технічного та інноваційно-інвестиційного потенціалу підприємства. Формування професійних знань у науково-технічного персоналу

 

 

Інфраструктурні види діяльності підприємства 

Маркетинг,

менеджмент  Вибір пріоритетів стратегічного розвитку підприємства. Аналіз потреб ринку в інноваційній продукції, пошук ринків збуту інноваційної продукції; забезпечення та супровід експлуатації інноваційної продукції. Управління персоналом

            Фінансово-економічна діяльність Забезпечення адекватних фінансово-економічних механізмів реалізації інноваційної діяльності підприємства

 

У загальному вигляді систему управління інноваційним процесом на підприємстві (СУІПП), на наш погляд, доцільно подати сукупністю взаємозв’язаних цільової, організаційної та економічної складових, а також зв’язків між етапами інноваційного процесу, які виникають з приводу створення інноваційної продукції, що забезпечує реалізацію стратегічних цілей підприємства.

Таким чином, формування СУІПП полягає у визначенні цілей, задач, економічних інструментів управління, що узгоджені та взаємозв’язані за етапами інноваційного процесу. Початкові етапи визначають та забезпечують стратегічний розвиток підприємства, формують його наукову та технічну базу. Етапи виробництва та супроводу продукції забезпечують комерціалізацію науково-технічного продукту, представленого у вигляді конструкторської та технологічної документації на нову або вдосконалену продукцію підприємства.

Забезпечувальним елементом СУІПП є визначення форми фінансування етапів інноваційного процесу. Вибір джерел фінансування вимагає аналізу та обґрунтування за окремими етапами просування науково-технічного продукту до інновації.

Формування капіталу, в т.ч. інноваційного, напрями його ефективного використання, визначення темпів його зростання вимагає детальнішого його аналізу. Для дослідження закономірностей функціонування фінансових ресурсів і капіталу використаний відтворювальний підхід. Кожен завершений кругообіг капіталу складається з трьох стадій. На першій стадії капітал в грошовій формі інвестується в операційні активи (оборотні і необоротні), перетворюючись тим самим в продуктивну форму. На другій стадії продуктивний капітал в процесі виготовлення продукції перетвориться в товарну форму, включаючи і форму виконаних робіт, наданих послуг. На третій стадії товарний капітал у міру реалізації вироблених товарів і послуг перетворюється на грошовий капітал.

Основою кругообігу капіталу організації виступає кругообіг її фінансових ресурсів. При цьому кругообіг фінансових ресурсів на відміну від кругообігу капіталу включає не три стадії, а чотири.

Проаналізуємо створення вартості капіталу в процесі його кругообігу. Первинне значення для першої стадії кругообігу капіталу має фактор часу, тобто період, протягом якого отримуються і зберігаються матеріально-виробничі запаси. Складовими елементами капіталу на другій стадії є основний капітал, матеріальні елементи оборотного виробничого капіталу, грошові кошти, авансовані на оплату праці. Підсумковий вартісний результат руху капіталу фіксується у виробничій собівартості і у вартості виготовленої продукції.

Методологічні аспекти руху капіталу виразно виявляються на завершальній стадії його функціонування. На даній стадії формується повна собівартість реалізованої продукції (робіт, послуг). Фактична собівартість реалізованої продукції є виробничою собівартістю і витратами на продаж. Зіставлення повної собівартості з одержаним доходом (виручкою від продажу) формує прибуток або збиток підприємства.

На кожному підприємстві для підвищення ефективності використовуваних ресурсів першорядне значення має прискорення руху вартості капіталу на третій стадії кругообігу.

Разом з тим, в основі бухгалтерського обліку лежить баланс підприємства, в якому капітал відображений з двох сторін. З одного боку, капітал це ресурси (активи) організації, використовувані в господарській діяльності для отримання економічної вигоди (прибули) – активний капітал. З другого боку, капітал - це сукупність юридичних відносин, з приводу фінансування організації за рахунок джерел господарських засобів, що знаходяться у власності або під її контролем – пасивний капітал.

Кругообіг активного капіталу за своєю суттю є послідовним переходом господарських засобів з однієї форми в іншу. Грошові кошти, витрачені на придбання основних засобів, нематеріальних активів і матеріалів, стають виробничими ресурсами. Ресурси надалі використовуються у виробництві продукції, і їх вартість включається до складу поточних витрат.

Оборот активного капіталу одночасно обумовлює і структуру пасивного капіталу. Початок обороту активного капіталу забезпечується за рахунок інвестицій власників (засновників). Інвестований статутний капітал є незаробленою частиною власного капіталу. Приріст власного капіталу забезпечується постійним оборотом активного капіталу, на завершальній стадії якого і формується прибуток у вигляді перевищення «Доходів», одержаних від реалізації продукції над «Витратами», що представляють вартість, використаних для виробництва і реалізації продукції, господарських засобів. Прибуток – це зароблена частина власного капіталу.

Разом з власними джерелами, у організації з'являються і позичкові джерела. Позичкові джерела - це зобов'язання, що виникли в результаті господарської діяльності і, розрахунки по яких в результат приведуть до відтоку грошових коштів. У організації виникають зобов'язання перед постачальниками по оплаті рахунків за поставлені матеріальні цінності, працівниками по виплаті заробітної платні, бюджетом по податках і ін. І це означає, що господарські засоби, в частині виниклих зобов'язань, знаходяться в господарському обороті організації тимчасово до моменту настання терміну оплати по них і при настанні цих термінів приведуть до відтоку грошових коштів. На рис. 2.1 показана схема формування фінансового результату в ході кругообігу капіталу.

 

 

 

 

Розгляд загальної формули капіталу в розгорненому вигляді дає можливість пояснити, чому, з одного боку, акти виробництва і обіг змінюватимуть один одного в часі, а з іншого боку, ми знаємо, що процес виробництва в рамках підприємств є безперервним, як і процеси постачання фірм сировиною, матеріалами, запасними частинами, найму робочої сили, а також збут виробленої продукції. З цією метою, продовжимо формулу кругообігу капіталу:

 

Д – Т (з. п., р. с.) … П … Т’ – Д’ – Т’* (з. п.*, р. с.*) … П*… Т’’ – Д’’,           (2.1)

 

де Т’* означає, що, одержавши приріст вартості в першому акті (Д - .... -Д’), менеджери підприємства авансували збільшену вартість на придбання більшої кількості засобів виробництва і найм більшого числа працівників (з.п.*, р.с.* відповідно). По'єднання засобів виробництва і робочої сили відбувається у виробництві (П*), результатом якого стає нове зростання вартості, упредметненої в новому товарі Т’’ (Д’’>Д’).

Проте суперечність достатньо легко долається, оскільки капітал, яким розпоряджається підприємець, ділиться їм на три частини, одна з яких формує вже відомий нам рух, що починається з акту Д - Т (з.п., р.с.). Друга частина капіталу в цей же час формує рух, що починається з процесу виробництва (... П ...), а третя - починає свій рух з акту Т’ - Д’. Таким чином, в даний період часу капітал одночасно знаходиться на фазах придбання засобів виробництва і найму робочої сили, виробництва і збуту. Зрештою це і забезпечує безперервність всіх видів діяльності капіталу, перш за все, виробництва.

Таким чином, головна задача менеджерів підприємства полягає в правильному формуванні капіталу і його поділу для забезпечення безперервності процесу зростання вартості.

Разом з тим, ефективне використання власного і позикового капіталу важливе не тільки для підприємства, але і для комерційного банку, що надає позиковий капітал. Проведений аналіз показав, що серед найпоширеніших причин банкрутства банків можна виділити наступні: невдалі пошуки учасників нового капіталу; кредити під нерухомість, що знецінюється; невдала торгівля заставними цінними паперами; операції по торгівлі облігаціями; некваліфіковане керівництво; зростання банківських витрат; перевищення можливостей над попитом; неякісний аналіз інформації про ситуацію на фінансових ринках і клієнтах банку; помилки у визначенні облікової ставки.

В Україні, як показали регіональні дослідження Всесвітнього банку, комерційні банки неминуче зіткнуться з двома серйозними причинами банкрутств: проблемами ліквідності і проблемами активів. Однією з основних причин проблеми ліквідності є припинення платежів по кредитах крупними позичальниками. Проблема активів може виникнути внаслідок того, що в більшості випадків фінансування економіки здійснювалося з міжнародних фінансових ринків, але через світову фінансову кризу позичати засоби за кордоном стало дуже дорого. Одним з напрямів рішення проблеми нестачі активів українськими банками є збільшення прибутковості по депозитах.

Процес взаємодії банку і підприємства представляє складну систему (рис. 2.2). Ефективність функціонування даної системи визначається багатьма чинниками, одними з яких є взаємовідносини банківської системи і підприємства в процесі надання кредиту банками і оплати його підприємством.

 

У сучасних умовах для досягнення стабільності в економіці стала формуватися нова стратегія співпраці підприємств і банків. Вона заснована, з одного боку, на зниженні ризиків банків, а з іншого – на залученні в якості позичальників підприємств, які здатні своєчасно виконувати свої кредитні зобов'язання. Тому фінансова стабільність останніх стала необхідною умовою їх участі у взаємозв'язках «банк-підприємство». Критеріями ефективності цих взаємозв'язків можуть служити як показники фінансової стійкості безпосередньо підприємств, так і фінансова стійкість банків в їх взаємозв'язку. Під фінансовою стійкістю банку розуміється його здатність без затримок і в будь-якій ситуації на ринку виконувати узяті на себе зобов'язання (рис. 2.3)

Ефективність взаємодії банку (забезпечення достатнього позичкового капіталу підприємства) і підприємства (оплата позикового капіталу) сприяє підвищенню прибутковості банку і досягненню бажаних результатів діяльності підприємства. Для забезпечення стабільного функціонування комерційного банка є забезпечення ефективності системи "кредитор - позичальник" (надання кредиту, своєчасне його повернення і оплата відсотків за користування ним). У зв'язку з цим, кожен банк, який надає кредит, стикається з проблемою оцінки кредитоспроможності позичальника.

На сучасному етапі не існує єдиної методології оцінки кредитоспроможності підприємства-позичальника. Існуючі методики оцінки кредитоспроможності позичальників базуються на різноманітних наборах коефіцієнтів, які відрізняються не тільки складом коефіцієнтів, але і їх кількістю. Крім того, коефіцієнти, як правило, об'єднуються в певні групи, причому різні фахівці по-різному здійснюють їх угрупування.

Фінансово-економічний стан підприємства визначається співвідношенням платоспроможності, ліквідності і економічного зростання, причому всі ці три чинники діють деколи різноспрямовано. У зв'язку з цим, пропонується проводити оцінку фінансово-економічного стану використовуючи близько 40 показників, об'єднаних в 5 груп (показники майнового стану, ділової активності, рентабельності, фінансової стійкості і ліквідності). Врахувати дію кожного з них на результуючий коефіцієнт достатньо складно. Окрім цього, показники не є результативними і знаходяться між собою в певному зв'язку. В цьому випадку пояснюючі чинники дублюватимуть один одного, що вимагає виключення з аналізу одного з них. Насичення моделі зайвими чинниками не тільки не знижує величину залишкової дисперсії і не збільшує показник детерміації, але і приводить до статистичної незначущості параметрів регресії по t-критерію Стьюдента. Хоча теоретично модель дозволяє врахувати будь-яке число чинників, практично в цьому немає необхідності. Відбір чинників звичайно здійснюється в дві стадії: на першій підбираються чинники виходячи з суті проблеми; на другій – на основі матриці показників кореляції визначають t-статистики для параметрів регресії. Коефіцієнти інтеркорреляциі (тобто кореляції між пояснюючими змінними) дозволяють виключати з моделі дублюючі чинники. Вважається, що дві змінні явно коллінеарні, тобто знаходяться між собою в лінійній залежності, якщо  .

З метою усунення несприятливої дії дублюючих чинників проводять кореляційний аналіз, який є матрицею парних коефіцієнтів. Далі з сукупності чинників усувають по черзі ті, які значно залежать один від одного. Разом з тим, набір коефіцієнтів для оцінки фінансового стану підприємства буде різний по галузях економіки. Це пояснюється відмінностями функціонування підприємств, особливостями економічного і фінансового циклу і іншими чинниками. У зв'язку з цим, з'являється необхідність відбирати найзначущіші коефіцієнти для оцінки економічної стійкості підприємств окремо для кожної галузі економіки.

На 1 етапі обираються підприємства, які характеризують різні галузі економіки (машинобудування і металургія, будівельна галузь, транспортна галузь, хімічна промисловість, торгівля і послуги, харчова промисловість) і розраховуються для кожного підприємства коефіцієнти фінансової стійкості. На 2 етапі за допомогою методу кореляційного аналізу здійснюється оцінка тісноти зв'язку між пояснюючими коефіцієнтами фінансової стійкості з використанням надбудови «Пакет аналізу» в MS EXCELL.

В ході аналізу матриці парних коефіцієнтів, виключимо з аналізу чинники, які знаходяться в тісному зв'язку один з одним.

 

 

 

 

 

В ході дослідження нами встановлено, що між цими показниками існує функціональний зв'язок, що приводить до проблеми мультіколлінеарності чинників, що затрудняє проведення аналізу.

По-перше, ускладнюється процес виділення найістотніших чинників; по-друге, спотворюється значення коефіцієнтів регресії; по-третє, при вирішенні системи нормальних рівнянь для отримання коефіцієнтів регресії визначник близький до нуля, що спричиняє за собою появу безлічі оцінок коефіцієнтів регресії.

Для усунення мультіколлінеарності чинників на практиці використовують наступні підходи: перетворення чинників в нові змінні, зменшуючи тим самим кількість змінних (аналіз чинника); використовують методи регуляризації (наприклад, гребневої регресії, стабілізованих оцінок або "стислих" оцінок); виключають з сукупності чинників одну або декілька лінійно зв'язаних змінних чинників, щоб знов одержані елементи кореляційної матриці були менше порогового значення 0,7.

Результати аналізу матриці парних коефіцієнтів кореляції дозволяють виділити 5 основних показників, характерних для всіх галузей економіки. Сформуємо основні групи, представлені в таблиці 2.2.

 

Таблиця 2.2

Результати відбору основних фінансових коефіцієнтів

№        Найменування коефіцієнта Підстави для включення в модель

1          Коефіцієнт абсолютної ліквідності           Середній кореляційний зв'язок з більшістю фінансових коефіцієнтів, що свідчить про відсутність дублювання інформації

2          Коефіцієнт покриття           Даний коефіцієнт є найвідомішим представником тісно взаємозв'язаних фінансових коефіцієнтів з групи показників фінансової стійкості

3          Коефіцієнт маневреності власного капіталу        Показники з даної групи тісно взаємозв'язані як по економічному змісту, так і по розрахунку. Віддати обгрунтовану перевагу одному з даних коефіцієнтів не представляється можливим, тому можна використовувати один з аналізованих коефіцієнтів

4          Рентабельність реалізованої продукції     Фінансові коефіцієнти, які характеризують рентабельність хоча і володіють тісним зв'язком, але вони є об'єднуючою ланкою в основних аналітичних обгрунтуваннях і відображають ступінь досягнення основних цілей управління

5          Коефіцієнт оновлення основних засобів  Слабкий кореляційний зв'язок з більшістю фінансових коефіцієнтів, що свідчить про відсутність дублювання інформації

 

 

 

Кореляційний аналіз залежності показників дозволяє стверджувати, що для кожної галузі економіки існує певний набір показників, що найбільш повно описують фінансовий стан підприємства. Використовуючи результати аналізу матриці парних коефіцієнтів кореляції, пропонується додатково використовувати коефіцієнти залежно від галузевої приналежності (рис. 2.6)

 

 

Кінцевий результат діяльності економічних суб'єктів завжди зводиться до отримання прибутку і підвищення фінансової стійкості, що багато в чому залежить від об'єму і структури капіталу, авансованого у фінансово-господарську діяльність підприємств, та напрямів його використання.

Існуючі на сьогодні форми фінансування інвестиційної діяльності вимагають їх обґрунтованого вибору за етапами інноваційного процесу. Доступною формою фінансування впродовж реалізації інноваційного проекту є внутрішнє фінансування, представлене такими джерелами: прибуток; амортизація, передача прав на використання матеріальних і нематеріальних активів; продаж непрофільних активів; одержання страхових виплат; форсування продажів [8, с. 17-39].

У рамках фінансового елемента СУІПП вирішується питання про розподіл інноваційних витрат між етапами створення та поширення інновації, що і визначає пропорційність інноваційного процесу. З цієї точки зору, найбільш ресурсомістким вважається етап підготовки та освоєння виробництва, що вимагає значних капітальних вкладень на відновлення основних виробничих фондів і освоєння інноваційних технологій виробництва, які як правило, у 2-5 разів перевищують витрати на етапи досліджень [9, с. 63-64]. Для подолання диспропорцій між етапами процесу «дослідження – виробництво» пропонується змістити акценти в пріоритетних напрямах фінансування на користь етапів НДР і ДКР, оскільки за результатами досліджень збільшення питомої ваги витрат на пошукові роботи в 1,2 раза приводить до збільшення ефективності нової техніки в 1,25 раза [10, с.17].

Одним з елементів СУІПП є оцінка економічної ефективності інвестиційних проектів інноваційної спрямованості. Через особливості етапів інноваційного процесу кожний із них вимагає обґрунтованого вибору інструментів економічної оцінки. Незважаючи на численні дослідження характеру інноваційного процесу та особливостей управління інноваційними проектами, на сьогоднішній момент використовуються методи оцінки економічної ефективності, аналогічні до методів, що застосовуються для фінансового аналізу традиційних інвестиційних проектів.

Аналіз літературних джерел дозволяє поділити існуючі підходи до оцінки економічної ефективності інноваційних проектів на дві групи. Перша розглядає інноваційні проекти як проекти інвестування НДДКР та реалізацію їх результатів на наступних етапах інноваційного процесу. Теоретично за своєю суттю такий підхід має право на існування, але оцінювання економічної ефективності інноваційного процесу лише на основі ефективності інвестицій в НДДКР, на нашу думку, необґрунтовано.

У численній вітчизняній і зарубіжній науковій літературі вказується на складність визначення економічної ефективності НДР і ДКР та необхідність його вдосконалення, оскільки показники ефективності є одними з основних орієнтирів у виборі напряму та умов діяльності, у т.ч. і інноваційної.

З одного боку, в теорії ефективності висловлюється думка про практичну неможливість прогнозування та економічної оцінки НДДКР, з іншого - ряд авторів пропонують використовувати підходи до фінансового аналізу проектів НДДКР, аналогічні до оцінок інвестиційних проектів, що, вочевидь, суперечить першому.

Принциповим у виборі методу оцінки економічної ефективності є розмежування двох напрямів інвестування в сферу НДДКР: інвестиції в НДДКР, що формують фундамент стратегічного розвитку підприємства та оцінка яких не залежить від фінансової віддачі вкладень; інвестиції в НДДКР, орієнтовані на одержання прибутку в коротко - або середньостроковій перспективі [11, с. 148].

Очевидно, що підходи до аналізу інвестиційних проектів НДДКР відповідно до наведених стратегій інвестування науково-технічної сфери підприємства будуть істотно розрізнятися.

Система управління інноваційним процесом на підприємстві повинна враховувати: 1) масштаб інноваційного процесу (національний, регіональний, локальний (рівень окремого підприємства)). Масштабність інноваційного процесу залежить від рівня НДР, що становить його науково-технічну базу. Таким чином, доцільно розрізняти науково-дослідні роботи за такими рівнями: I рівень – світовий. Дослідні роботи, що відповідають основним напрямкам світового науково-технічного простору (наприклад, нанотехнології, біопаливо та ін.); II рівень – національний. НДР, що характерні для даної країни, згідно з обраними напрямами науково-технічного та інноваційного розвитку держави, а також з урахуванням обмежень існуючих науково-технічних ресурсів (матеріальна дослідницька база, кадровий потенціал науково-технічної сфери та ін.); III рівень – рівень суб’єкта господарювання (підприємства). Масштаб дослідницької роботи залежить від: а) розміру підприємства (наприклад, дослідження вже існуючого матеріалу з метою його використання у виробництві на даному підприємстві можна віднести до НДР; б) форми власності (наприклад, за участю держави в капіталі підприємства дослідження можуть мати характер держзамовлення); цільову орієнтацію інноваційного процесу (економічну, соціальну, екологічну); сферу реалізації (залежно від обсягів науково-технічних робіт).

Серед існуючих у сучасній науково-методичній літературі методів фінансового аналізу проектів для інвестицій у НДДКР можна виділити такі. Для ухвалення рішення про доцільність проведення НДДКР використовується метод реальних опціонів, що ґрунтується на проведенні аналогії між покупкою опціонів і здійсненням НДДКР, а саме: реалізація проекту НДДКР розглядається як придбання Call - опціону, тобто права на купівлю в майбутньому, а в даному випадку - права на комерціалізацію нового продукту.

Близьким до нього за змістом є метод управління інноваційними проектами FastGate. Даний метод дозволяє враховувати вплив кожного знову прибулого на розроблення проекту НДДКР на загальну систему управління інноваційним процесом підприємства за ключовими показниками: час розроблення та обсяг використовуваних ресурсів. Відповідно до методу FastGate інноваційний проект може бути переданий на наступний етап розроблення за умови, що це не перевищить установлену припустиму норму часу розроблення, обумовлену відповідно до закону Літтла [12].

Наведені вище методи дозволяють поетапно визначати, зважуючи на ступінь ризику, можливі варіанти дохідностей, «критичний шлях» реалізації того чи іншого проекту НДДКР, а також оцінити вартість інноваційної можливості окремих проектів. Але вони ігнорують існування багатьох факторів, що виникають у суміжних сферах реалізації досягнень наукових досліджень та розробок, таких, як виробнича, технологічна, маркетингова, комерційна, тому, на наш погляд, можуть використовуватися як допоміжні у системі економічної оцінки інвестиційної можливості вкладень у НДДКР. Як відзначає Б.Санто, однією з основних помилок в організації фінансування на етапі досліджень та розробок є його здійснення без урахування характеристик інноваційного процесу як єдиного цілого та його безперервності [13, с. 89]. Друга група методів, що передбачає для оцінки інвестицій інноваційного характеру, орієнтованих на отримання прибутку у коротко - або середньостроковій перспективі, використання методів чистої теперішньої вартості , індексу рентабельності , внутрішньої норми дохідності  та визначення періоду окупності .

Вочевидь, що для управління інноваційним процесом на підприємстві потрібно керуватися рядом показників, що дозволяють об'єктивно оцінити ефективність управлінських рішень на конкретному етапі реалізації інноваційно-інвестиційного проекту.

Також для відбору інноваційних проектів пропонують використовувати якісні показники, які враховують технічний рівень проекту, його економічні переваги, ймовірнісну оцінку сумарного доходу за життєвий цикл проекту, ймовірність успіху проекту та інше [14, с. 189-190]

Слід зазначити, що наведені показники становлять інтерес з точки зору оцінки якісних факторів, що враховуються в них (наприклад, економічні переваги, стратегічна відповідність запропонованого проекту іншим). Тому дані показники при виборі інноваційних проектів до реалізації можуть бути використані як допоміжні, що відбивають якісний бік розглянутих проектів.

Таким чином, запропонований підхід до формування системи управління інноваційним процесом на підприємстві базується на врахуванні єдності цільової, організаційної та економічної складових та ієрархічності зв’язків між етапами інноваційного процесу, а також забезпечує інтенсифікацію процесів, що супроводжують розроблення та виробництво нової або удосконалення існуючої продукції, шляхом визначення сукупності взаємозв’язаних цілей, задач, форм і методів управління, що відрізняються залежно від особливостей окремого етапу інноваційного процесу на підприємстві (рис. 2.7).

 

 

У цілому створення системи призначено для досягнення таких обов’язкових для організації ефективної інноваційної діяльності підприємств задач:

визначення моменту початку інноваційного процесу;

визначення якісно-кількісних характеристик нового інноваційного процесу;

узгодження етапів інноваційного процесу;

формування прямих та зворотних зв’язків у системі управління інноваційним процесом;

забезпечення гнучкості та динамічності системи управління інноваційним процесом;

збалансування складових інноваційного процесу за часовими, вартісними та ризиковими параметрами [15, с. 89-101].